Що залишиться на полицях: які книжки 2025 року варто прочитати

2025-й — рік, коли якісних перекладів так багато, що годі обрати. Тут би ще написати про «Пісню пророка» Пола Лінча, «Дерева» Персіваля Еверетта, «Осяяння» Алана Мура. Та кожен список — територія компромісів: щось обираєш, від чогось відмовляєшся, а щось означуєш пунктирно. Переклади сильні та знакові, але й оригінальна література не розчаровує: побільшало якісної художньої репортажистики та есеїстики, далі квітне поезія, з’явилося кілька міцних дебютів. А для тих, хто шукає «свого» автора і не знає, з чого почати, виходять збірки й антології. Добрий був рік, хай наступний йому не поступиться. 

§§§

[Цей портрет створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Юн Фоссе. Трилогія (#книголав, пер. Наталі Іліщук)

Фоссе — перший нобеліат, що пише мовою нюношк, якою користуються лише близько 15 % сучасних норвежців. Твори Фоссе можна розглядати як складники цілісного доробку: персонажі мігрують із тексту в текст, мотиви повторюються та відлунюють. Теми універсальні, як ми любимо: кохання, страх, утрата, смерть. В епоху словесних експериментів Юн не боїться здаватися простим, у часи домінування твітеру звертається до міфів. Втім, це незвичні міфи: масштабності Фоссе досягає через універсальність образів, поєднуючи це з лаконічністю і стриманістю прози. Між героями «Трилогії» розгортаються неспішні, ритмізовані діалоги з безліччю повторів, персонажі віддзеркалюють репліки одне одного, а іноді показово ігнорують чужі слова. Бесіди починаються як побутові балачки — а потім набувають космогонічного значення. Двоє самотніх закоханих, Асле й Аліду, шукають прихистку і кращого життя у світі — як усі ми. Меланхолійний норвежець пише про нескінченне повторення, вічне повернення і неуникність втрати. 

Читати у лютому, ввечері, під час вимкнень світла. 

Мирослав Лаюк. Списки (Ukraїner)

Мирослав давно зарекомендував себе як спостережливий, вдумливий репортер, що вміє поєднати чужі голоси у поліфонію, не уніфікуючи їх. «Списки» — історія такого хору голосів, майже античного масштабу та сили. З тих, що свідчать про великі трагедії і смерть героїв. Автор оповідає про втрати і втрачене, про відбитки реальності, що тепер живуть лише в текстах, про потребу фіксувати дійсність. Про будинки, людей, тварин, рослини, яких більше не має. Про те, як під час евакуації з Херсонщини після підриву Каховської ГЕС паралізована жінка прощається із квітучим деревом, бо бачила його щодня з вікна впродовж десятиліть. Про двох митців, які збирають уламки скла після прильотів, аби створити з фрагментів щось цілісне. Про те, що у напівзруйнованому місті досі працює кілька кав’ярень, кіоск із пивом, а вулицями ходять підлітки — отже, життя триває. Про людей, що втратили зір на війні, і тих, хто втратив більше — друзів і побратимів. «Списки» доводять: безіменна дружина Лота мала рацію. Нам треба озиратися на втрачене. 

Читати, якщо вам болить, — як історію про розділений досвід. І, звісно, якщо любите якісну художню репортажистику.

Віра Агеєва. Проти культурної амнезії (Віхола)

«Сама мова підказує нам, що нездатність згадати спричинює травму, несумісну з повноцінною життєдіяльністю: втратити пам’ять — це втратити свідомість», — пише Віра Агеєва у новій книжці. В часи, коли реальність калейдоскопічна, потреба її фіксувати стає особливо нагальною. 

Старогромадівці як найближче коÐ