2025-й — рік, коли якісних перекладів так багато, що годі обрати. Тут би ще написати про «Пісню пророка» Пола Лінча, «Дерева» Персіваля Еверетта, «Осяяння» Алана Мура. Та кожен список — територія компромісів: щось обираєш, від чогось відмовляєшся, а щось означуєш пунктирно. Переклади сильні та знакові, але й оригінальна література не розчаровує: побільшало якісної художньої репортажистики та есеїстики, далі квітне поезія, з’явилося кілька міцних дебютів. А для тих, хто шукає «свого» автора і не знає, з чого почати, виходять збірки й антології. Добрий був рік, хай наступний йому не поступиться.
§§§
[Цей портрет створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Юн Фоссе. Трилогія (#книголав, пер. Наталі Іліщук)
Фоссе — перший нобеліат, що пише мовою нюношк, якою користуються лише близько 15 % сучасних норвежців. Твори Фоссе можна розглядати як складники цілісного доробку: персонажі мігрують із тексту в текст, мотиви повторюються та відлунюють. Теми універсальні, як ми любимо: кохання, страх, утрата, смерть. В епоху словесних експериментів Юн не боїться здаватися простим, у часи домінування твітеру звертається до міфів. Втім, це незвичні міфи: масштабності Фоссе досягає через універсальність образів, поєднуючи це з лаконічністю і стриманістю прози. Між героями «Трилогії» розгортаються неспішні, ритмізовані діалоги з безліччю повторів, персонажі віддзеркалюють репліки одне одного, а іноді показово ігнорують чужі слова. Бесіди починаються як побутові балачки — а потім набувають космогонічного значення. Двоє самотніх закоханих, Асле й Аліду, шукають прихистку і кращого життя у світі — як усі ми. Меланхолійний норвежець пише про нескінченне повторення, вічне повернення і неуникність втрати.
Читати у лютому, ввечері, під час вимкнень світла.
Мирослав Лаюк. Списки (Ukraїner)
Мирослав давно зарекомендував себе як спостережливий, вдумливий репортер, що вміє поєднати чужі голоси у поліфонію, не уніфікуючи їх. «Списки» — історія такого хору голосів, майже античного масштабу та сили. З тих, що свідчать про великі трагедії і смерть героїв. Автор оповідає про втрати і втрачене, про відбитки реальності, що тепер живуть лише в текстах, про потребу фіксувати дійсність. Про будинки, людей, тварин, рослини, яких більше не має. Про те, як під час евакуації з Херсонщини після підриву Каховської ГЕС паралізована жінка прощається із квітучим деревом, бо бачила його щодня з вікна впродовж десятиліть. Про двох митців, які збирають уламки скла після прильотів, аби створити з фрагментів щось цілісне. Про те, що у напівзруйнованому місті досі працює кілька кав’ярень, кіоск із пивом, а вулицями ходять підлітки — отже, життя триває. Про людей, що втратили зір на війні, і тих, хто втратив більше — друзів і побратимів. «Списки» доводять: безіменна дружина Лота мала рацію. Нам треба озиратися на втрачене.
Читати, якщо вам болить, — як історію про розділений досвід. І, звісно, якщо любите якісну художню репортажистику.
Віра Агеєва. Проти культурної амнезії (Віхола)
«Сама мова підказує нам, що нездатність згадати спричинює травму, несумісну з повноцінною життєдіяльністю: втратити пам’ять — це втратити свідомість», — пише Віра Агеєва у новій книжці. В часи, коли реальність калейдоскопічна, потреба її фіксувати стає особливо нагальною.
Старогромадівці як найближче коло однодумців, Леся Українка, для якої Україна є освіченою Грецією поруч із войовничим Римом, Шевченко, якому болить утрата колективної пам’яті, автори наших 1920-х із їхнім пориванням у бік Європи, шістдесятники, що починають знаходити свідчення радянського терору, як-от поховання у Биківнянському лісі, — всіх цих героїв ми бачили в попередніх книжках Агеєвої. Повертаємося до них як до давніх знайомих. Спадщина інтелектуальних еліт свідчить про безперервність тривання приватної пам’яті, на противагу офіційному наративу. Дослідження колективної пам’яті як механізму спротиву системі — найцікавіша тема, висвітлена авторкою.
Сьогодні від спрямованості в майбутнє ми переходимо до зосередженості на минулому. Чи означає це консервативний поворот? Цілком імовірно, втім, така тенденція природна і зрозуміла у часи загроженості держави. Історію творить народ, але фіксують її інтелектуали, — стверджує Агеєва. Ця книжка — саме для таких інтелектуалів, для своїх. Складніша, більше теорії, глибші контексти, ніж у «За лаштунками імперії». В нас не так багато праць, які можна було б назвати студіями пам’яті, — то цікавіше бачити перші ластівки.
Читати, якщо вам цікаве формування колективної пам’яті та фіксування історії. І якщо скучили за тим, як пише Віра Агеєва.
Дмитро Крапивенко. Усе на три літери (Ukraїner)
Павло Казарін назвав книжку Дмитра Крапивенка, чинного військового і колишнього головного редактора «Українського тижня», «екскурсією крізь армію, яка воює». Мені, цивільній читачці, вона радше нагадує ходіння лімбом, якби лімб був фантасмагорійним і дещо абсурдним місцем: тут КАБ летить, а там хотдоги продають, тут страшно, а там смішно. Дмитро не втратив журналістської спостережливості: найбільше в «Усе на три літери» важать деталі. Війна трансформує навіть мову, тому важливі поняття скорочуються, стискаються до трьох літер — це і стало формальним принципом організації тексту. Ми прямуємо від скорочення до скорочення, від одних трьох літер до наступних. ЗКБ (замкомбат), ГСВ (головний сержант взводу), РАО (ракетно-артилерійське озброєння), врешті Бог — останній розшифрування не потребує.
Читати, якщо ви теж почуваєтеся «матюкливим неврастеніком», як автор. І якщо хочете краще зрозуміти військових.
Віра Курико. Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці (Лабораторія)
Ось вам короткий переказ книжки, яку насправді годі переказати: це історія про Летицію Кур’яту і її коханців, яких, імовірно, не було, та місця, які, можливо, не існують. А ще про рослини, що розростаються і допомагають зшивати текст у єдине ціле: агаву Коцюбинського, яблуко Тичини, заміокулькаси в барі, духмяний горошок першого коханого Летиції — всі вони не менш важливі герої, ніж людські персонажі. Вигадуючи історії, Летиція стає мисткинею, а її твори набувають міфологічної значущості. Вирощуючи рослини, Кур’ята перетворює світ у затишне місце, в якому хочеться лишитися.
Найбільше Летицію хвилює повернення. Аби світ знову став гармонійним, батько мусить повернутися з війни, Одіссей доплисти до Ітаки, чужі світлини переміститися зі смітника на стіни квартири. Люди мають повертатися у рідні місця, рослини — сіяти насіння в землю і проростати навесні свіжими пагонами. Ця книжка — про пошук і повернення, вирощування і створення, а ще про поетів і те, що лишається після них (несплачені квитанції та вірші, коли вам цікаво). Курико давно відома як репортажистка, але цього року вона довела, що є напрочуд сильною письменницею. Чутлива, спостережлива, дещо химерна проза — її так бракувало.
Читати, якщо любите рослини. Якщо не любите — теж читати.
Міґель Анхель Астуріас. Маїсові люди (Вавилонська бібліотека, пер. Анни Марховської)
Є місцеве населення, що мирно мешкає на своїй землі. І є колонізатори, що приходять цю землю захопити. Знайома історія? Тільки-от події в романі Міґеля Астуріаса відбуваються у Ґватемалі, де Ґаспар Ілом підіймає повстання проти загарбників, а листоноша Нічо у пошуках дружини готовий перетнути межу між світами і навіть відмовитися від людської подоби. «Маїсові люди» — історія про втрачений світ і зіпсований час, про перехід від священного до профанного, про перших людей з кукурудзи і про занепад корінних громад. Чарівно, вигадливо, болюче.
Читати перед тим як братися за Пополь-Вух — священну книгу народу кіче.
Артем Чех. Гра в перевдягання (Meridian Czernowitz)
Після великого роману про США часів Громадянської війни Артем Чех написав невелику збірку художньої есеїстики вже про нашу війну. Есеїстика, автофікшн, щоденник — жанрове визначення не грає тут жодної ролі. А грає роль тема, досвід військового, увага до дрібниць, заглиблення в себе. Тематично «Гра в перевдягання» — це продовження «Точки нуль», Чехової книжки про АТО. На рівні тону і настрою — глибша, песимістичніша оповідь про ціле покоління «не народжених для війни», які ведуть цю війну не перший рік. Чех пише чесно, прямо, а іноді й жорстоко: ось великим планом тіла тварин уздовж траси, а ось зруйновані міста, а тут аптечка, яку поки вдалось не використовувати, через що герой відчуває провину. Домінанте відчуття оповідача — страх, бажання вижити, вина, відраза. Місця — Полісся, Слов’янськ, Бахмут, Покровськ. Тут немає відповіді, чому це все сталося з нами. Але є питання, на які читачеві буде некомфортно відповідати — бодай собі. Тимофій з «Хто ти такий?» таки виріс і пішов на війну. Найстрашніше — він не знає, коли з неї повернеться.
Читати і дивитися після фільму «Я і Фелікс» Ірини Цілик.
Анна Грувер. Нерухомість (Лабораторія)
Аспірантка Миша їде до Кракова, аби взяти участь у проєкті, що досліджує проблеми мігрантів, а там виявляє, що проєкт — прикриття політичних ігор. Ні, це не трилер, а психологічний роман про те, які ми крихкі, ніжні й вразливі, але водночас стійкі у часи загрози. А ще це розмова книжної людини з такими ж книжними читачами. Грувер відсуває запону і дає нам шанс побачити свою книжкову полицю: «Фрагменти мови закоханого» Ролана Барта, критичні есеї Юлії Крістевої, праці з теорії фотографії — тут можна назбирати собі мастрід розумних текстів на кілька років. «Нерухомість» — поетичний роман про любов та проминання часу, про значущість малих предметів та дрібних жестів. Про етику у мистецтві та відповідальність творця. І про війну. Зараз усі романи — про війну.
Читати, переглядаючи фоторепортажі Роберта Капи та Герди Таро.
Київ в українській літературі. Упорядник В’ячеслав Левицький (Прометей)
Київ — місце творення сюжетів, літературне місто, де діахронія переходить у синхронний вимір, що дозволяє звести під однією обкладинкою тексти про Аттилу Могильного, Ірину Жиленко, Володимира Винниченка, Олеся Ульяненка, В. Домонтовича, Оксану Забужко і ще багатьох. Кожен з митців має власну мапу столиці: улюблені парки й фонтани, кав’ярні, де були написані вірші, вулиці, що потрапили у романи, — тим цікавіше спостерігати за накладанням цих мап. Київ бароковий, романтичний, модерністський, сакральний і світській, фотографічно точний і міфологізований, гастрономічний і модний — різний. Авторами статей, дбайливо скомпонованими В’ячеславом Левицьким у збірник, стали Олександр Воронь, Сніжана Жигун, Олена Міщенко, Ольга Петренко-Цеунова, Ярослав Поліщук, Ілля Рудійко, Ростислав Семків, Валерія Сергеева, Роксана Харчук, Ярина Цимбал, Дарина Чупат, Тетяна Шептицька, Марина Штолько — не одне покоління ретельних дослідників, кожен з яких запропонував власну оптику. Ця мозаїчність і творить повноту, додає барв. Триває діалог генерацій — і це добре.
Читати, заїдаючи Київським тортом чи бодай перепічкою.
Девід Марксон. Полюбовниця Вітґенштайна (Темпора, пер. Максима Нестелєєва)
Ви уявляли собі апокаліпсис? Я — безліч разів. А постапокаліпсис? Імовірно, теж. Окрім приємного бонусу — зникнуть усі росіяни, — часто думаю про страх лишитися самотньою в порожньому світі. Головна героїня роману американського постмодерніста Девіда Марксона «Полюбовниця Вітґенштайна» лишилася зовсім сама. У її розпорядженні — найкращі музеї світу, найкрасивіші міста без натовпу туристів, пляжні будиночки і затишні книгарні, де можна знайти кілька біографій Брамса. Врешті-решт, на відміну від світу «Дороги» Кормака Маккарті, тут немає канібалів. Та є нескінченна туга і довга розмова із собою про мистецтво, філософію, науку. Вижила інтелектуалка, яка любить Тернера та Кітса, читала Евріпіда і слухала «Троянців» Берліоза. Вижила така, як ми, і це лякає. Чому? Бо виявляться, що часом навіть блискучий розум зазнає поразки в порожньому світі. «Я чудово розумію, чому діти люблять пісок», — сказано в епіграфі до «Полюбовниці…» (автор, звісно, Вітґенштайн). Так от: тепер я теж розумію. Культовий американський роман у прекрасному перекладі нашого головного знавця постмодернізму Максима Нестелєєва.
Читати, слухаючи «Реквієм для Лариси» Валентина Сильвестрова.
Теріз Енн Фаулер. Зельда (Книги-XXI, пер. Юлії Любки)
«Ми так жили, немов співали джаз», — а ви? Якщо ні, то варто прочитати «Зельду» Фаулер. Найцікавішою в цьому романі є оптика. Ми звикли бачити «ревучі 1920-ті» чоловічим поглядом: ось Гемінґвей на рингу, а поруч Фіцджеральд у залі, а там далі Міллер заходить у двері пабу, а в куточку — трохи наляканий Шервуд Андерсон. А де ж на цьому святі жінки? Зельда Фіцджеральд дивиться на світ і бачить домінування мужніх, але вразливих, закомплексованих хлопців. Вона ж хоче сама: писати, малювати, танцювати, творити. Нарешті бути не музою, а тією, чиїм іменем підпишуть оповідання у «Нью-Йоркері». Поєднувати материнство та кар’єру. Мати право обирати, а не лише бути обраною. Книжка від «команди Зельди», а не «команди Скотта». Полемічний погляд, почасти надто однозначний, без претензій на всебічне висвітлення ситуації. Але ж як цікаво!
Читати, запиваючи шампанським. Чи хоча б увімкнувши фокстрот.
Дуґлас Р. Гофстедтер. Ґедель, Ешер, Бах. Вічне золоте плетиво (Book Chef, пер. Ганни Ігліної)
«Метафорична фуга про розум та машини в дусі Льюїса Керрола», — так називають цю цеглинку від Дуґласа Гофстедтера. Один з найвідоміших живих фізиків — справжній символ поєднання фундаментальної науки з невтомною популяризацією — береться за, здавалося б, неможливе. У часи, коли спеціалізація науковців дедалі вужча, він працює широко і навіть зухвало: шукає спільні риси у творчості художника Мауріца Ешера, композитора Йоганна Себастьяна Баха та логіці Курта Ґеделя. Автор зазначає, що найважливіше для нього — дослідити, як у нейронних системах з’являється пізнання, тобто як штучно створений механізм може стати розумним. Та не лякайтеся: це не строгий текст із купою чисел, а вигадливі діалоги між вигаданими персонажами, наприклад, Ахіллесом та Черепахою, про знання, пізнання, саморекурсію і «дивні петлі». Пулітцерівська премія і одна з найдотепніших книжок про точні науки, які потрапляли мені до рук (вибач, Мічіо Каку).
Читати, граючи у перерві у відеогру «The Talos Principle».
Райнер Марія Рільке. Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе (Грані-Т, пер. Юрка Прохаська)
Смутний меланхолійний поет пише смутну меланхолійну прозову книжку, одну-єдину. Навіть не роман, а радше 71 фрагмент, що їх поєднує образ головного героя — данського аристократа й поета. Головний герой — звісно, трохи Гамлет — їде в Париж, аби жити інтересно: читати книжки, спостерігати за життям, дресірувать… — а ні, на цьому все. Мальте ходить у бібліотеки, думає про смерть, згадує власну родину, перевдягається, боїться натовпу. Хтось із читачів скаже: «Нічого ж не відбувається». Втім, така особливість тексту: у «Нотатках…» домінує не традиційна драматична фабула, а настрій, аура, відчуття, запахи (особливо запахи!).
Текст балансує на межі белетристики й автофікшну: так годі не помітити автобіографічного коріння роману, зокрема в розділах, присвячених дитинству Бриґґе. А окремі фрагменти є взагалі уривками з особистих листів Рільке. Образ Мальте плинний, він вислизає, не піддається остаточній фіксації та опису. Наратор пропонує нам окремі факти, однак не подає повної картини — класичний рецепт модерністського роману. Твір не для всіх. Але таке потрібне перевидання канонічного тексту у вже класичному перекладі Юрка Прохаська.
Читати книжку одразу після вірша Рільке «Смерть поета» у перекладі Василя Стуса.
Робертсон Дейвіс. П’ята фігура (Stretovych, пер. Олени Оксенич)
Робертсон Девіс — канадський прозаїк, журналіст, університетський викладач та літератор у найширшому значенні цього слова — man of letters, як він сам себе називав. «П’ята фігура» — перша частина його «Дептфордської трилогії», події якої розгортаються у вигаданому канадському селищі. До речі, про назву: в опері п’ята фігура — це персонаж, що дає імпульс подіям, але сам не грає в них основної ролі, «хороша роль, хоч і не видовищна». Такий собі хронікер, якого не помічають. Ідеальний наратор. У романі ми дізнаємося про всі події саме зі слів такого оповідача (визначати рівень його надійності лишу вам, любі читачі).
Історик Данстебл Рамзі перед виходом на пенсію пише директорові школи сердитого листа, в якому переказує події власного життя. В оповіді знайшлося місце фатальній випадковості, війні та пораненню, дивовижним любовним історіям, магії та фокусам, житіям святих та єзуїтам, які цих святих вивчають. Театралізований роман — недарма Дейвіс уважав себе насамперед драматургом, — а ще безперечна класика канадської літератури, осердя канону. Радість, що нарешті маємо його українською.
Читати, а потім іти дивитися сучасну театральну постановку. Я раджу Давида Петросяна.
Ярина Чорногуз. Нічийний шафран (Meridian Czernowitz)
Військова й поетка Ярина Чорногуз — з тих, хто в нас відповідає за інтелектуальну, філософську поезію. Йдеться не про неймдропінг і вигадливі покликання заради покликань, а про тиху глибину, коли кожен шар смислів ховає наступний. Вірші — ніби кола по воді — довго резонують. Кожен текст веде діалог із традицією і водночас — послання нащадкам. Досвід війни, смерть, страх, але смерть усе ж найчастіше, — прозової мови часто не досить, аби ословити відчуття та події такого масштабу, а от поезія пасує якнайкраще. Поруч із герметичними, медитативними творами у збірці трапляються вірші, сповнені полемічного запалу, поруч із Целяном постають Рільке і Святе Письмо. Нічийний шафран завжди стає чиїмось — так і наші спогади та сни привласнюють, якщо їх не берегти. Залишити собі власні спогади, закарбувати обличчя померлих — така мета поезії. «Нічийний шафран» береже миті життя, адже в кожного всередині посіяна смерть.
Читати «Нічийний шафран», а потім «Фугу смерті» Целяна.
Хан Ґан. Уроки грецької (Vivat, пер. Віри Акімової, Катерини Мегели)
Роман нобелівської лауреатки Хан Ґан «Уроки грецької» — це історія про втрати, розділені двома вразливими людьми. Він майже не бачить, вона більше не говорить, їх об’єднують уроки давньогрецької — мертвої, а отже, ідеальної мови. Хан Ґан починала з поезії, і кожен її роман поетичний. Мовчання вагоміше за слово, лакуни важливіші за знаки. Мова нобеліатки, з одного боку неускладнена, а з другого, — річ у собі. Ця книжка — з тих, про які цікаво поговорити (можливо, навіть цікавіше, ніж читати), адже кожна метафора стає можливим ключем до прочитання. А ще збіса красиво написано.
Читати, переглядаючи гравюри укійо-е. Так, я знаю, що це про Японію, але вони справді пасують — спробуйте.
Артур Дронь. Гемінґвей нічого не знає
Артур Дронь, один з найупізнаваніших поетичних голосів нашої війни, дивиться на неї крізь оптику художньої есеїстики. Література свідчення й факту — цінність таких текстів годі переоцінити. Книжка побудована на рефренах, ритміці, відлуннях, повтореннях, на взір поезії. Втім, сильна на рівні прозової інтонації.
Гемінґвей — центральний образ тексту. До нього Давид — таким є позивний Дроня — постійно повертатиметься: назве на честь улюбленого автора автомат, листуватиметься з розпорядником спадщини, розповідатиме побратимам про старого Гема. Та потім усвідомить: нічого американець не знав. Його спогади — це історія людини, яка воювала за межами рідної країни і могла обирати, чи йти на війну. Нарешті, Гем — солдат, якому завжди було куди повертатися. У нас кожен комбатант, навіть їдучи у відпустку, повертається у війну, бо війна всюди. А ще спогади Гемінґвея, чи Ремарка, чи Юнґера не мусять підміняти наші, ставати формулою, яку європейцям буде зручно засвоювати. Наша війна не така, як попередні: вона найбільш фіксована на рівні медіа, найбільш однозначна в контексті справедливості, наймасовіша за останні багато десятиліть, та й просто наша — ви ж знаєте, про що я. Про таку війну вкрай важко розповідати, але розповідати треба — шукаючи, намацуючи слова у темряві. Бо якщо не ми, то це зроблять за нас.
«Гемінґвей нічого не знає» — історія про неочікувану близькість із випадковими перехожими і про фатальну віддаленість у межах власної родини. Про Бога в окопах і мертвих друзів. Про любов — на війні так багато любові. Книжка, яка мусила з нами статися — саме в такому формулюванні.
Просто читати, без жодних супровідних матеріалів.
Девід Мітчелл. Атлас хмар (Жорж, пер. Катерини Дудки й Остапа Українця)
Пам’ятаєте мем, де чоловік з безумними очима стоїть біля стіни, до якої прикріплено численні аркуші, поєднані червоними нитками? Такий типовий образ прибічника теорії змови чи просто божевільного. Якби я спробувала вам докладно переказати «Атлас хмар», мала б приблизно такий вигляд.
Є шість історій в одинадцяти частинах, від середини ХІХ століття до антиутопійного майбутнього. Головні герої всіх оповідок пов’язані через деталі, а головне — через родимі плями у формі комети. Мандрівник посеред Тихого океану, композитор у повоєнній Бельгії, принципова журналістка в Америці 1960–1970-х, недолугий видавець, служниця-клон у їдальні майбутнього, острів’янин, який бачить занепад цивілізації, — усі вони є частинами великого сузір’я, що несеться крізь простір і час. У їхніх долях резонують долі інших, вони читають чи згадують про власних попередників, все з усім пов’язане (так, тепер я той чувак біля дошки).
«Атлас Хмар» — з тих романів, які заведено називати блискучими. Ретельно продумана і майстерно вибудувана споруда, в якій немає слабких місць. А ще цей твір дав початок цілій традиції: так без нього не було б «Семи місяців Маалі Алмейди» Шехана Карунатілаки. Мітчелл написав «Атлас…» ще 2004 року. Через більш як два десятиліття український читач нарешті може прочитати філігранний, амбітний переклад у виконанні Катерини Дудки й Остапа Українця. Стільки чекали — маємо.
Читати, креслячи схеми і збираючи пазли.
У темні часи нам бракує світла, однак це світло можна знайти в текстах. Книжки як терапія, як спроба передати складний досвід і знайти спільну мову, як ескапізм і як пошук сенсу — в літератури стільки функцій, що й не перелічити. Але головне, читання — це дуже доступне задоволення. Зберігайте список і насолоджуйтеся.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
