Ідея зарезервована: як знайти свою нішу в культурі

Оксана Форостина

співзасновниця Yakaboo Publishing.

Видавничий проект Оксани Форостини (на той момент — ТАО) запустився з перекладу біографії Ілона Маска і точно збігається в часі із запуском ракети Falcon 9. Тепер уже під брендом Yakaboo Publishing, вона видає українські переклади добірної бізнес-літератури та нон-фікшну. Це книжки про носіїв — і від носіїв — цінностей, яких бракує українцям: «Країна стартапів: історія ізраїльського економічного дива», «Оригінали: як нонкомформісти рухають світ», «Інґа»  та інші.

Як визначити нішу

П’ять років тому я би точно не ризикнула видавати бізнес-літературу українською. Тоді аудиторія, яка готова була сприймати бізнес-літературу та нон-фікшн в українських перекладах, була вужчою. За цей час суттєво змінився суспільний контекст. Умови ведення бізнесу, на мій погляд, стали комфортнішими, в української книжки з’явилася цінова перевага.

Як шукати актуальні для України видання

Добрий приклад — «Країна стартапів». Це не аж така новинка (2009 року вийшла вперше), і рішення її видати напряму пов’язане з тим, що від 2014-го ми живемо «в новій нормальності». Кому до 2013 року було би цікаво, як інтеґрувати колишніх військових у бізнес-середовище і який внесок може зробити армія в економіку країни?

Досвід Ізраїлю свідчить, що ця нова нормальність — постійний стан загроженості, постійний брак безпеки, може бути перевагою, а не перешкодою для розвитку.

Книжку «Країна стартапів» ми «кастомізували» для України: автори написали спеціальну передмову до українського перекладу, ми спільно оновили статистику. Тобто українське видання в певному сенсі унікальне. До речі, одразу після українського перекладу вийшов монгольський, тобто книжка і далі актуальна в світі.

Але не все, що добре продається, скажімо, у США, буде добре продаватися в Україні. Популярність тих-таки «Оригіналів» в Україні зовсім не дотягує до популярності цієї книжки у США, де вона увійшла, здається, в усі можливі списки бестселерів і мастрідів 2016 року. Адам Ґрант у США — як рок-зірка, а у нас його знають мало. З часом це змінюється, коли аудиторія вчитується і приймає авторів, але Ґрант з «Оригіналами» — це таки не кавалерійський захід на ринок, як було, скажімо, з біографією Маска.

Конкуренція на ринку перекладної бізнес-літератури та нон-фікшну

Я би про це говорила інакше: зростає ринок. І якщо працювати на ринок, а не проти ринку (тобто не підривати довіри аудиторії), то виграють усі, бо зростає частка усіх гравців. Зрозуміло, що популярніший і відоміший (в Україні) автор, то жорсткіша конкуренція за права.

Моє припущення: деякі з видавництв, які прийшли у нон-фікшн і бізнес-літературу тільки тому, що побачили нову нішу (за принципом «всі побігли — і я побіг»), із часом побачать, що в їхній бізнес-моделі вигідніше працювати з іншими сегментами. Тому в підсумку в ніші залишаться ті, хто зможе забезпечити для свого проекту ефективне поєднання  багатьох доволі унікальних компетенцій, а не той, хто швидше добіжить за тим чи тим контрактом.

Наскільки витратно видавати перекладний нон-фікшн

Перекладний нон-фікшн складніший і дорожчий на етапі виробництва. Бо хоч це й популярна література, але для її якісного перекладу потрібні нішеві спеціалісти — від ракетобудування і електрохімії до фондового ринку. Багато ресурсів йде на довгі і дорогі процеси, результат яких поки що мало хто зауважує і цінує. Зараз в Україні можна видати серйозну науково-популярну книжку без покажчика, і ніхто навіть не помітить.

Проте, спостерігаючи за дискусіями впродовж останнього року, приємно зауважувати низький рівень толерування халяви (особливо такого очевидного шахрайства, як переклад із російського перекладу). Ринок стає мудрішим, вимогливішим, тому я переконана, що, за буддистською мудрістю, жодне зусилля не буде марним.

Як знаходити правильні підходи до менеджменту

Я була би обережною зі словом «правильний». Те, що на цьому етапі я сама контролюю дуже багато процесів, завжди приїжджаю в друкарню на кольоровий друк, перевіряю роботу практично всіх перекладачів і редакторів, шукаю вузькопрофільних консультантів для більшості текстів, комусь, навпаки, може видаватися неправильним. Але якщо ми кажемо, що наші книжки «якісні», то на цьому етапі розвитку ринку не бачу для себе іншої можливості говорити про якість і при цьому, перепрошую, «отвечать за базар».

З іншого боку, я ніколи не називаю себе перфекціоністкою і нікого не закликаю до перфекціонізму. Бо, по-перше, тому що це нарцисизм і самовпевненість, по-друге, перфекціонізм дуже часто контрпродуктивний. Як і в багатьох видавництвах, багато процесів, зокрема переклад і редагування, здійснюють фрілансери. Зараз ми вже на етапі, коли потрібна інституціоналізація знань і система передачі стандартів. До нас приходить в команду перша штатна редакторка, у неї за плечима робота на телебаченні, і це сигнал для всіх, хто долучатиметься у майбутньому: оперативність і зібраність так само важливі, як і відповідальність.

Чи може такий видавничий проект стати успішним бізнесом?

Мій досвід 2016 року свідчить, що може. Щоправда, це за умови, що є бодай одна книжка, яка постійно добре продається. У моєму випадку це біографія Ілона Маска. Вона вийшла у грудні 2015 року, зараз у друкарні вже п’ятий наклад.

Євгенія Стрижевська

організаторка Polyana Music Festival.

Polyana Music Festival — триденний фестиваль електроніки, етно-електроніки та world music в курортному селі Поляна на Закарпатті. Цього вересня він відбувся вперше,  хедлайнерами стали французький колектив Deep Forest та Onuka, а фестиваль закріпив за собою реноме «зразкової організації». Зрештою, у Євгенії Стрижевської більш як десятирічний досвід їхнього проведення: Koktebel Jazz Festival, «Країна мрій», Kyiv Open Air.

Про кількість фестивалів в Україні

Не думаю, що можна говорити про бум мистецьких фестивалів. Їх потроху стає стільки, скільки має бути. Але якщо згадати про демотиватор «Коли у парку зберуться троє хіпстерів і сядуть на траву — це одразу назвуть фестивалем», то ситуація й справді видається різнобарвнішою та менше контрольованою. Але навряд я можу виступити експертом в проблематиці Фестивалів борщу/ сала/ самогону/ шкіряних виробів.

Я за будь-які якісні живі події. Нехай приводом буде попити різних сортів кави, або ж послухати різної музики. Головне, аби це було якісно й красиво. Й люди мали можливість спілкуватися й обмінюватися живою позитивною енергетикою.

Знайти нішу — зовсім не важко. Ще багато вільних

Знайти нішу — зовсім не важко. Бо їх ще багато вільних. Головне, аби ти робив фестиваль не тому, що це модний тренд. Й не тому, що тобі видається, що фестиваль — то звичайний івент. На щастя, наша публіка не просто має смак, вона вже знає, що таке справжній фестиваль.

Про концепцію Polyana Music Festival

По-перше, це сама локація. Донедавна я жодного разу не була в Закарпатті, тому навесні 2016 року ми з командою здійснили кілька візитів у Поляну. Треба мати відчуття цієї землі, інакше не вдасться. А ще я ніколи не робила фестивалю у горах. То нам довелося вивчити чимало «гірських» та «лісових» фестивалів різних країн світу.

По-друге, музика. Я добре вивчила слухачів електронної музики, world music за своїми іншими проектами. І фестиваль в осінніх Карпатах для них — те, що треба.

Але загалом захід нашої країни на сьогодні є дуже туристично привабливим. Як для українців, так і для іноземців. Там відбувається кілька великих рок-фестивалів, відомий джазовий фестиваль, один фестиваль електронної музики, кілька полістилістичних. Уже сформувалися аудиторія, яка просто мандрує цими локаціями й підтримує фестивальний дух.

Яка пропорція української/зарубіжної музики на фестивалі

Ми не мислимо пропорціями. Але щоб, скажімо, румунська аудиторія була більше зацікавлена у візиті на Polyana Music Fest, ми маємо віднайти у Румунії відомий гурт/виконавця, що близький нам за стилістикою. Або ж запросити музикантів з іншої країни, які цікаві й затребувані у Румунії.

Зрозуміло, що український фестиваль без участі українців на сцені — це не український фестиваль. І річ не в патріотизмі. Нам є кого запрошувати, в нашій країні велика кількість прекрасної музики. І фестиваль, у цьому випадку, і є майданчиком для відкриття української музики не лише нашим слухачам, а й іноземцям, тим самим румунам, які завітають до Поляни послухати свого хедлайнера.

Як не дивно, останні кілька років «консервації», відсутність концертів й візитів іноземних артистів додали нам багато конструктиву. В українській музиці зараз дуже багато думок. Ми — красиво мислимо. Ми — сучасно мислимо. Іноді навіть мислимо майбутнім.

Про українську сцену World Music та електроніки

У нас узагалі не було запитань на кшталт: «А кого ж ми можемо поставити?». Навпаки, обирати серед усієї різноманітності українських гуртів було вкрай важко.

Зрозуміло, що коли мова йде про сучасну зіркову українську world music, то перші імена у цьому списку — ONUKA та ДахаБраха. Ми щасливі, що вдалося запросити ONUKA до участі у першому фестивалі. А з гуртом ДахаБраха зараз ведемо перемовини.

Але українських виконавців, які варті уваги, значно більше. І Polyana Music Festival намагається їх відкрити якомога ширшій публіці. Скажімо, я давно стежу за гуртом Go-A, який з невеликих клубних сцен уже доріс до головної сцени нашого фестивалю. Автентичний спів, народні інструменти на електронному ґрунті — це одразу створює правильну атмосферу. Особливо, коли ти восени знаходишся посеред карпатських гір.

Або ж гурт Sun Groove, який став улюбленцем місцевої публіки. Після фестивалю ми отримали чимало прохань привезти їх ще раз. Чому? Бо о пів на третю ночі, після виступу ONUKA не просто ніхто не розійшовся по домівках, а усі танцювали до самого світанку. Це був, певно, один з найдовших сетів Sun Groove за усе їхнє концертне життя.

Багато журналістів головним відкриттям фестивалю назвали гурт Morphom. Це було і приємно, і, водночас, трошки дивно, бо проект уже достатньо відомий не лише в Україні. І якщо вже говорити про електронну музику, то я не уявляю цьогорічний фестиваль без CEPASA. Це гурт, що не боїться підвищувати стандарти й творити завтрашній день. Мені дуже хотілося б, аби така музика збирала в Україні стадіони.

Як знайти правильні підходи до менеджменту

У моєму випадку — це великий досвід і прекрасна команда. І для мене це не пусті слова. Якщо говорити про делегування повноважень, то я справді на цьому знаюся.

У команді надзвичайно важливим є вміння довіряти партнерам. Це заощаджує час та нерви, робить процес правильним і комфортним.

Фестиваль — це чудовий спосіб розвинути якийсь регіон чи селище. Відвідувачі поселяться в місцевих готелях, їстимуть у ресторанах, купуватимуть сувеніри та записуватимуться на екскурсії

Одного з головних принципів успіху фестивального менеджменту я колись навчилася у президента Koktebel Jazz Festival Лілії Млинарич: «Не став перед партнером проблеми без варіантів її вирішення. Завжди пропонуй вихід із ситуації». Це ніби і проста теза, але не так просто вона втілюється в життя.

Чи можливо перетворити фестиваль на успішний бізнес

Можливо. І навіть у нашій країні.

А ще фестиваль — це чудовий спосіб розвинути якийсь регіон чи селище. Відвідувачі поселяться в місцевих готелях, їстимуть у ресторанах, купуватимуть сувеніри та записуватимуться на екскурсії. Зрештою, навіть є відома формула, що один долар, вкладений у фестиваль, на виході дає чотири.

Ярослава Кравченко

засновниця «Дикого театру».

Місія «Дикого театру» — провокувати. У його репертуарі — треш-вистава «Попи Мєнти Бабло Баби», еротичний трилер «Афродизіак» спродюсований Ірмою Вітовською, вистава українського режисера Павла Ар’є «Том на фермі». У лютому «Дикому» виповнився рік, і це підтверджує можливості для розвитку незалежного проектного театру в Україні.

Про концепцію «Дикого театру»

Українці часто не знають, чого хочуть: куди піти, що з`їсти, що подивитись. Але, водночас, в українців є велике прагнення до «іншості», індивідуальності. Концепція «Дикого театру» — це «інший театр». «Дикий» передусім створювала для самої себе і ще групи циніків-романтиків. Вже пізніше виявилось, що таких, як ми, — багато.

Загалом український незалежний театр розвинувся всупереч країні як формі організації. Водночас він є відгуком на суспільний запит.

Бо мистецтву і митцям скрутно в спокійні часи, події ж останніх років дійсно стали стимулом для багатьох. Тож поява «Дикого» та інших експериментальних проектів — закономірність.

Про пошук тем для вистав

Шукати теми — це як шукати любов. Пропаща справа. І то, і інше — приходить у потрібний час, у потрібній формі. Теми диктує саме суспільство. Ми обираємо, наскільки тема болюча, важлива і наскільки нам самим в ній хочеться розібратися.

Наприклад, прем’єра феміністичної вистави-маніфесту «Бути знизу» відбулася за тиждень до соціальної акції #янебоюсьсказати. Це підтверджує, що театр може бути живим організмом, який відчуває і відгукується на потреби соціуму.

Вистава «ПопиМєнтиБаблоБаби» узагалі базується на тексті сучасника Шекспіра, кривавій трагедії Вебстера. Але в цю канву ідеально лягли історії про владні обласні розборки і дерибан бюджету. Тому ми вирішили перенести дію у Вінницю. Усе звучить аж надто сучасно, чим і лякає: невже Україна — це ще та середньовічна Британія?

Ще у нас в репертуарі є «Вій 2.0» за текстом Наталки Ворожбит. І тут мова не зовсім про тематику. Тексти цього драматурга — як маленька чорна сукня в гардеробі дівчини — мають бути в кожному театрі, особливо державному.

Про аудиторію

Це дуже красиві люди! Ми весь час робимо репортажі з вистав — я потім годинами розглядаю фото і намагаюся зрозуміти, хто вони, чого вони шукають. На кожну з наших вистав є «свої» глядачі. Переважно молодь, але якщо на «Джой Дівіжн» приходили потанцювати підлітки, то на інші вистави ходять люди від 25 років. Зараз навіть сформувалося постійне «ядро». Ми з ними товаришуємо на Фейсбуку, вітаємось при зустрічі.

Комунікації і піар — це такі холодні слова. Ніхто не заперечить їхньої важливості, але ще важливіше — це щирість і відкритість. І що емоційнішим і чеснішим ти будеш зі своєю аудиторією, то більше матимеш шансів знайти не «глядачів», а друзів.

Про правильні підходи в менеджменті

Я не відчуваю себе керівником, радше заручницею ідей, які хочеться втілити.

Чим відрізняються підходи в державному і незалежному проектному театрі?

Якщо до нас прийшли на виставу — нам довірили свій час, гроші, настрій — потрібно це цінувати. Залишити контрастне враження на глядача. В театрах з державним фінансуванням передусім потрібно подбати про виконання плану, і якщо на дві вистави поспіль не прийде глядач, то можна поставити заміну і не паритись. Для незалежного театру це смерть.

Якщо з держтеатру піде посеред вистави глядач — то нічого страшного, бо завтра прийдуть нові. Для незалежного театру це втрата. Ми не можемо дозволити собі втрачати людей, що до нас прийшли. Хоча ні, якщо глядач піде і напише потім лайливий пост про нашу роботу — це теж бонус. Гірше, коли люди виходять і мовчать.

Ще у великих театрах зазвичай немає «супернавантажень» і кожен робить свою роботу. У проектному театрі — усі багатофункціональні.

Чи може проектний театр бути успішним бізнесом

Зараз театр сам заробляє на виробництво нових вистав. І це вже дуже хороший результат. Півроку тому я залишила посаду керівника прес-служби Театру Франка і займаюся винятково «Диким». І ще жива — це теж результат. Поки ми нікого не можемо взяти на постійну роботу і зарплатню, всі отримують залежно від реалізації. З іншого боку — це гарний стимул прагнути робити свою справу краще.

Кирило Марікуца

Співзасновник Kyiv International Short Film Festival та Kyiv Music Film.

Цієї весни Київський міжнародний фестиваль короткометражного кіно відбудеться вже вшосте. За цей час фестиваль став важливим майданчиком для популяризації короткого метру в Україні і інтеграції українського кіно в світовий контекст. Один з похідних проектів KISSF — фестиваль «100 фільмів за 100 хвилин», щорічна добірка однохвилинних стрічок з усього світу.

Віднедавна Кирило Марікуца також займається дистрибуцією кіно про музикантів: завдяки KyivMusicFestival глядачі в різних містах змогли подивитися в кінотеатрах стрічки про Ніка Кейва, Іггі Попа, Daft Punk, Sex Pistols та інших.

Про кінофестивальне життя в Україні

Ринок дистрибуції та кінофестивальний рух в Україні ще далекий від точки насичення. Майже все, що представлено на широких екранах України, — комерційне кіно, і це лише одна, бізнесова похідна кіноіндустрії. До того ж, майже вся культурна активність сконцентрована лише в кількох містах. Так що в Україні ще безліч місця для професійно організованих кінофестивалів, які були б інтегровані в світовий кінопроцес.

Про концепцію Kyiv International Short Film Festival та «100 фільмів за 100 хвилин»

KISFF — це платформа для представлення та розвитку короткого метру в Україні, місце для діалогу між світовою та українською індустрією кіно,  кураторські проекти та насолода кіно.

В Україні ще безліч місця для професійно організованих кінофестивалів, які були б інтегровані в світовий кінопроцес

Формат «100 фільмів за 100 хвилин» — це прекрасний варіант того як «made in Ukraine» може бути цікавим за межами України. Це той продукт, який з легкістю долає кордони, є універсальним та цікавим, і в той же час представляє українське кіно широкому загалу. Фестиваль щороку проходить у більш ніж 20 містах України, покази проекту відбулися у Польщі, Болгарії; уже є заплановані покази в Австрії, Іспанії, Італії.

Про популярність короткого метру серед українських глядачів та режисерів

Щоб говорити про популярність чи будь-яку динаміку потрібно оперувати цифрами, а це не так легко. Є популярна думка що Україна входить в лідери серед європейських країн серед присутності короткого метру на широких екранах. Але навряд чи це близьке до істини: максимальна кількість кінотеатрів, що готові демонструвати короткий метр в Україні, обмежена 40-50 закладами по всій країні. Якщо брати до уваги наші активності, то аудиторія росте разом з фестивалем, і мова іде не тільки про кількісні характеристики, але і про якісні.

Щодо режисерів — маємо надію що завдяки фестивалю ми змогли покращити «імідж» короткого метру як жанру. Ні для кого не секрет, що існують негативні штампи про короткий метр: аматорське кіно, студентське, кіно першої спроби, не до кіно. Навіть в Україні Держкіно фінансує тільки короткометражний дебют — а далі знімай повний метр. Широка панорама робіт, яку ми представляємо щороку, містить безліч творінь крутих режисерів, які вже давно не студенти та знімають професійне кіно. Просто тому що їм комфортно працювати з коротким метром, а не тому, що вони не можуть зняти повний.

Про селекцію кіно

Ми враховуємо світові тенденції та власний кураторський досвід, що базується на багаторічній роботі. Ще ми залучаємо до формування програми низку іноземних партнерів, тому не можна назвати програму фестивалю суто українською.

Звичайно, ми розуміємо, що програма порно-фільмів чи комедійний блок більше зацікавить глядачів, ніж демонстрація експериментальних робіт німецьких незалежних режисерів 60-х років. Але це впливає виключно на вибір часу та місця демонстрації блоку. Фестиваль працює на перетині багатьох жанрів і напрямків, тому в програмі поєднуються як авангард та експерименти, так і арт-мейнстрім.

Про розвиток українського короткого метру

Одне з завдань, яке ставить перед собою фестиваль, — розвиток українського кіно та збільшення ваги України в світовому кінопроцесі. Ми не клеїмо на себе ярликів месій українського кіно, але розвиваємо наш національний конкурс, намагаємось збільшити призовий фонд, запрошуємо у журі національного конкурсу людей, які можуть згодом дати поштовх якимось з фільмів.

Важливою складовою цієї роботи є індустрійна частина фестивалю. Ми проводимо серії майстер-класів та лекцій, організовуємо консультації з кінопрофі. З цього року розширюємо кількість професійних подій на актуальні теми: фестивальна дистрибуція кіно, кіножурналістика та освіта. Але питання «чи потрібно це українським кінематографістам?» залишається відритим. На мій скромний погляд, зі сторони представників індустрії цікавість до цих подій менш ніж помірна. Як наслідок — вони втрачають можливість збагатити свій багаж знань. І це при тому, що більшість позбавлена можливості відвідувати ключові світові форуми.

Про підходи до менеджменту

Найреалістичніший сценарій для українського фестивалю — мінімізувати всі можливі витрати та сконцентруватися на найголовнішому: якісному технічному забезпеченні, хорошому перекладі, субтитрам та гостях фестивалю.

Найреалістичніший сценарій для українського фестивалю — мінімізувати всі можливі витрати та сконцентруватися на найголовнішому

Про попит на кіно про музикантів

Якщо брати до уваги багатобюджетні стрічки, то зазвичай кількість витрачених на просування фільму коштів прямо пропорційна прибутку. Але навіть у цій формулі може статися збій. Звичайно, фільм про зародження електронної музики у Польщі буде менш популярний, ніж фільм про Курта Кобейна, але точний прогноз неможливий. Тут більше стоїть питання ризиків — наскільки реалістичною є можливість отримання та відпрацювання витрат на показ фільму.

Про особливості переговорів із правовласниками

При переговорах із правовласниками стрічок потрібно враховувати величезну кількість нюансів, і щоб не наробити собі та іншим проблем, краще проконсультуватися з хорошими юристами. Законодавство України у сфері інтелектуального права часто доволі сильно відрізняється від закордонного. Треба враховувати, що мало хто зацікавлений в Україні як ринку. І якщо вже вдалось отримати фільм на умовах, на яких не доведеться продавати нирку в надії на клондайк — вже добре. Але варто готуватися і до зворотнього.

Про дистрибуцію нішевого кіно як бізнес

Дистрибуція зможе забезпечувати зарплатнею супер мінімальну команду, за умови жорсткої праці, успішних фільмів та магії. Тому все залежить від того, що розуміти під поняттям «успішний бізнес»: навряд чи якась з компаній, що займається дистрибуцією нішевого кіно, колись потрапить у список «100 найуспішніших кампаній України».

Для активістів культурних та креативних індустрій розроблено серію онлайн-курсів від європейських експертів у сфері стратегічного планування, адвокації, написання проектних заявок та інших.

→ Фото експертів — Олександр Ратушняк, hromadske.ua, Artur Mloian, cultprostir.ua / Головне фото — Eduard Militaru