Ігор Дикий

Розмова з львівським зоологом та полярником

04.02.2015 Інна Березніцька

Своїх дітей він найперше вчить бути самими собою, не вдягати масок і не підлаштовуватися під світ. Каже, що займатися у житті тим, що тобі не подобається, — найбільша помилка сучасної людини. І такі акценти у вихованні — не теоретичні, а взяті з власного досвіду.

Відомий український зоолог і полярник Ігор Дикий обрав собі професію дуже рано — коли тринадцятий минало. І які б кризи не струшували глобальну економіку чи його приватний простір, він завжди залишався вірним собі. І, напевно, саме через цей, такий на перший погляд простий життєвий вибір йому все вдається. А водночас легких шляхів пан Ігор не шукає. Теми для наукових робіт обирає такі, що чує від колег: «Це неможливо! Ти не впораєшся!» А, до прикладу, шляхи для власних мандрівок теж креслить далеко не туристичні — Альпи і Аляска, Кавказ і Південна Америка.

…Одного разу близько півночі за київським часом у його домівці пролунав телефонний дзвінок. Турбували з Києва: «Є можливість стати учасником експедиції в Антарктику. Маєш часу на відповідь до завтрашнього ранку!» Ясна річ, погодився. І був там уже тричі. І каже, що залюбки поїде вчетверте.

Успішний українець Ігор Дикий вважає, що розуміти світ просто — потрібно краще з ним познайомитися. «Що більше мандруєш, читаєш, пізнаєш, — усміхається, — то меншою видається земна куля».

Як ви стали тим, ким ви є зараз? Звідки з’явилося бажання вивчитися на науковця-зоолога?

У тринадцять, коли я був підлітком і не мав ще комп’ютера, читав пригодницькі книжки. Це були чудові романи Жуля Верна, Артура Конана Дойля, інших авторів. Я  заплющував очі і уявляв себе на місці героїв тих книжок. Думав над тим, як би чинив у тій чи іншій ситуації, як би поводився, коли довелося б отак мандрувати. Дуже хотілося усі ті пригоди відчути самому. Пригадую, коли ми з друзями бавилися, то навіть вигадували свої маршрути, малювали карти…

Але найбільше надихнула зацікавитися зоологією сама природа. Улітку я зазвичай  їздив до бабусі з дідусем до Гончарівки (село на Львівщині, — TU). Мені там дозволяли робити все, чого хотілося! Дідусь з бабусею практично не контролювали нас, особливо якщо порівнювати з тим, як це робили батьки у місті. Я міг спокійно піти до озера, в ліс. Тож у тринадцять я уже майже всі ліси обстежив сам. Брав зі собою пса на прізвисько Циган і вирушав у власну експедицію. (Усміхається) Ми з ним були справжніми мандрівниками — разом мапу лісу складали, ставили позначки там, де були лисячі нори. Та мапа, до речі, у мене ще десь є, намальована на старому папері, на так званій міліметрівці. Усе у нас із Циганом було серйозно. Ми зважали тоді і на масштаб лісу, і на усі дорожні шляхи. Напевно, ось так народився у мені біолог.

Тож зі самого дитинства я збирав цілі колекції жуків, метеликів, вів фенологічні щоденники, придбав навіть спеціально книжку-визначник. Сьогодні от маю можливість викладати для студентів-другокурсників. Коли їм важко впоратися з латинською мовою, розповідаю, як самотужки її вивчав у тринадцятирічному віці — бо мене цікавило, як  це науковці латинкою фіксують дані в експедиціях. Хоча, відверто кажучи, не дуже то й добре я тоді мову знав, але все одно наполегливо виводив літери нерозбірливим почерком. Головне — наполегливість! (Усміхається) Ну а вже студентом напам’ять знав чи не половину назв різних видів тварин латинською. Тому впевнено і без пафосу можу зазначити, що я біолог за покликанням. Бо пристрасть до цієї справи народилася дуже давно.

До речі, в нашій родині ніколи ніхто зоологією не займався. У батьків освіта технічна. Щоправда, сестра закінчила біологічний факультет, але це вже під моїм впливом. Тут теж цікава історія. Я насправді — молодший за сестру, але вона мені допомагала усі ті колекції збирати, сортувати, а після невдалого вступу на юридичний — пішла на кафедру мікробіології.

Зате дружина у мене — ботанік. Тож між нами склалося класичне поєднання флори і фауни. Маємо двох дітей, але робити з них біологів спеціально не хочемо. Не через те, що тепер це не дуже перспективно, а через те, що це просто неправильно. Мене ж у свій час ніхто не ламав і не вказував мені, чим саме займатися в житті. Тож і я своїм дітям нічого нав’язувати не збираюся. Нехай вони займаються тим, що до душі. За таку позицію нині я дуже вдячний своїм батькам. Вони мене постійно лише підтримували. Коли був маленьким і ловив своїх метеликів, тато з дядьком мені допомагали. Падали на траву, повністю замащувались, але попри це ловили мені тих комашок, яких я так хотів у свою колекцію!(Усміхається)

theU_08

У вас понад триста різноманітних наукових публікацій, та найбільше — про борсука європейського. Чому саме борсук? Із цим теж пов’язана якась особлива історія?

Не зовсім. Коли навчався у Франковому університеті, то на нашому факультеті особливо престижною була орнітологія, і майже всі писали курсові на цю тему. Досліджувати пташок було цікаво і практично простіше, аніж інших тварин. Їх же  можна побачити наживо. А от мене завжди цікавили звірі, ссавці, особливо ті, яких навіть в лісі дуже важко помітити. Тому переді мною стояла дилема: вибирати те, що простіше, чи те, що важче, але до душі. Я зупинився на другому варіанті. Простих шляхів ніколи в житті не шукав, тому на кафедрі став «одним із Могікан».

…Підійшов до викладачки Євгенії Борисівни Сребродольської і сказав, що хочу займатися дослідженням ссавців, а саме борсуками. Серед іншого це цікаво, бо європейський борсук веде присмерково-нічний спосіб життя. Спершу Євгенія Борисівна намагалася мені відмовити (зібрати польовий матеріал на борсука дуже важко), але потім згодилася. Моя перша курсова їй сподобалася, відтак пішло-поїхало. Потім був диплом, кандидатська.

Між іншим, усі дуже сумнівалися, що можна написати кандидатську лише по одному виду. Але мені і це вдалося. Наче це було вчора, пригадую слова покійного професора Костянтина Адріановича Татаринова: «Ігоре, це нереально!» Але ці слова мене ще більше спонукало довершити справу до кінця. Тож у 2005-му році дисертацію по борсуку я таки захистив. Не так швидко, як би цього хотілося, але доклав зусиль і все зробив. Дуже шкода, що того моменту Кость Адріанович вже не діждався. Але свою останню монографію він мені таки підписав: «Сподіваюся, ця галузь зоології не буде занедбана тобою».

Костянтин Андріанович, наскільки розумію, є найбільшим вашим авторитетом?

Так. Він був дуже відданим своїй справі чоловіком. Займався теріологією і палеонтологією. Уявіть собі, він видав понад 800 корисних  праць! Коли я був студентом, Кость Адріанович був зубром науки, особистістю, до якого я зміг доторкнутися! Людина, яка пройшла Другу світову, росіянин, який став гарячим патріотом Заходу. Вивчив українську і спілкувався виключно нею! Навіть у радянські часи, коли це не дуже віталося. Він ніколи нічого не приховував, а все говорив своїм студентам «в лоб», любив молодь. Навіть гуцули, мешканці Закарпаття його добре знали, називали «професор Кость зі Львова». Він був справжнім асом. Незважаючи на те, що мав багато статусних регалій, він ніколи простого люду не цурався. Намагався нести свої знання в народ. На Львівському телебаченні програму для дітей про тварин випускав, писав науково-популярні книжечки. Навіть у своєму будинку підвальчик з книжками та зоомузеєм облаштував, де завше усіх нас, своїх студентів, радо приймав. Можете собі уявити таку людину? Гарний був чоловік.

А ще дуже поважаю учених Олексія Мигуліна і Івана Підоплічко, вони справжні фахівці, кращі зоологи того часу.

theU_23

Розкажіть, як вам вдалося аж тричі потрапили в Антарктиду? Чи це кожен учений-біолог може взяти собі і поїхати у таку експедицію?

Почну з того, що не раз переконався — усе в житті дуже пов’язано між собою. Знаєте теорію «шести рукостискань» (теорія, згідно з якою будь-хто має можливість познайомитися з будь-ким усього через 6 соціальних контактів, — TU)? Це приблизно те саме.

Першого разу у складі Української антарктичної експедиції я опинився випадково. У Києві тоді захищав кандидатську дисертацію, і на мій захист прийшов відомий орнітолог, представник Зоологічного музею Академії наук Олександр Михайлович Пекло. Він був знайомий із моїм науковим керівником, тож і прийшов. Чоловік дуже цікавий. Не раз бував у цікавих експедиціях. Після захисту ми з ним розговорилися, сподобалися, заприятелювали, обмінялися номерами. І за півроку я почув телефонний дзвінок об одинадцятій вечора: «Ігоре, то Пекло! Ти стоїш? Присядь. Я буду говорити тобі важливу інформацію, а ти мене не перебивай. У тебе є можливість поїхати в Антарктиду. Але часу думати — до ранку. Зранку мені передзвони».

…Спочатку шок. Що робити? Треба було за три дні вирушати і при цьому зібрати купу довідок в Університеті. Почали радитися дружиною — на той момент я уже мав сім’ю і двох маленьких дітей. Тому рішення давалося важко. Потрібно було лишати дружину на рік саму, рік не бачитися з дітьми. Цілу ніч не спав, думав про Антарктиду. Розумів, якщо не скористаюся таким шансом тепер, то, швидше за все, не матиму його більше ніколи. У житті, знаєте, бувають такі моменти: або, або. А тут ще й така можливість! Конкурс, щоб поїхати в Антарктиду завжди був дуже високий. Ми навіть з дружиною чисто теоретично говорили про таку перспективу, але сприймали її як щось дуже далеке. А тут — часу до ранку!

…На ранок вирішили, що таки їду. У той час це було поєднання приємного з корисним. Розглядав це як науковий ріст та фінансову вигоду. Якось мені один колега сказав: «Ігоре, зоологія – це добре хобі, але за щось ще треба жити». І справді, треба було за щось дітей на ноги ставити. Тож пригода, за яку непогано заплатять, — саме те!

…Зазвичай відбір проводить Національний антарктичний науковий центр. Вони організовують такі експедиції і підбирають потрібних людей. А фінансує усе це Кабінет Міністрів. Максимально за конкурсом набирають від десяти до п’ятнадцяти науковців. Тоді мені пощастило. Зібрав масу різних довідок — від міліцейських до університетських. І наблизився до мрії.

А без спеціальної підготовки можна туди потрапити?

Перевагу надають тим людям, які уже були зимували в Антарктиді і добре зарекомендували себе. Однак новачків теж туди приймають. Співвідношення — п’ятдесят на п’ятдесят. Це Антарктида, тож треба бути готовим до всього.

А чим конкретно ви займалися на дослідницькій станції імені Вернадського? Поділіться  найцікавішими, на вашу думку, науковими відкриттями.

Я уже тричі в Антарктиді був. Останнього разу навіть мав таке відчуття, наче повернувся додому. Такий рідний запах станції вже там. (Усміхається) Коли довго не їжджу, то навіть ностальгія за експедиціями виникає.

…У Антарктиді науковець-біолог займається не лише своїм проектом, а й за потреби дослідженнями інших науковців. Адже всіх охочих туди взяти не можуть. Тому ті установи, науковці яких не пройшли, але писали проекти в Антарктичний центр, дають завдання щасливчикам. Просять, наприклад, зібрати фітопланктон, бактеріопланктон тощо. Доводилося експериментувати з мохами, висівками в лабораторних умовах, ловити рибу і робити аналізи її крові. Роботи багато. Це ті дані, які  я мав зафіксувати для інших, але, крім цього, потрібно було працювати і над своїм дослідженням. Однак усе це дуже захоплює, це — вражаюче! (Усміхається)

…На землі вічної мерзлоти для своїх праць аналізував поведінку морських ссавців — тюленів. Вони, до речі, близькі родичі борсука, між ними є еволюційний зв’язок. (Усміхається) На тамтешніх теренах поширені п’ять їхніх видів. Я вивчав міграцію, добовий раціон, видовий склад і ще багато різних цікавих нюансів. Одним з них поділюся з вами. Є такий тюлень Уедделла. Він живе у найбільш північних ділянках, найхолодніших. Маля народжується просто на кризі. Так от, маленькі уедделлики з’являються на світ метр сорок завдовжки і важать близько двадцяти п’яти кілограмів. Їхній добовий приріст ваги — в середньому від трьох до п’яти кілограмів. А молоко самки настільки жирне (ви тільки уявіть собі, понад сорок відсотків!), що уедделлики ростуть, як на дріжджах. Це їхня стратегія виживання. Антарктичне літо надто коротке, тож якщо маля Уедделла не виросте швидко, воно не виживе. Бо температура води в тих широтах становить мінус півтора градуса за Цельсієм! Для порівняння — у карпатських гірських річках кістки ломить уже при плюс дев’ять!

balanduha03

Словом, було дуже цікаво спостерігати за поведінкою тюленів, вони дуже розумні. Приміром, траплялося навіть таке, що маленький тюлень настільки вміло хитрував, що пив молоко в обох самок — своєї і чужої. (Усміхається) У листах дітям розповідав про це,  то вони тим новонародженим малятам давали імена. Наприкінці проекту у базі даних була і Пампушка, і Барбі, і Захарко…

…Але ті досліди в Антарктиді не були найскладнішим моментом в експедиції. Чи не найважче завдання — перевезти до України вибраний і класифікований матеріал. Для зоологів існує велика проблема на кордоні, виникає дуже багато питань навколо купи різних маркованих коробок. Я завжди з цього приводу жартую з геофізиками: «Як вам хлопці, важко везти матеріал на флешці?» Це окрема тема для розмови, дуже болюча для біологів. Поки що немає жодного рішення на законодавчому рівні, щоб її вирішити. Бувало таке, що зібраний матеріал через усі ті процедури на кордонах просто нищився.

Якби Україна мала флот, свої кораблі, таких проблем би точно не виникало. Розумієте, саме дослідження Антарктиди в Антарктиді не завершується. Багато матеріалу  привозимо, сюди, в Україну, і опрацьовуємо його уже тут.

А які умови для життя мали в Антарктиці? Ваш день розпочинався інакше, ніж в Україні?

Щодо умов, то гріх жалітися. Станція перебуває у хорошому стані, незважаючи на те, що британці будували її ще у 1953 році. Будівля розташована не на материку (там небезпечно, постійно лавини сходять), а на острові. Є два поверхи: робочий і житловий. На першому поверсі знаходяться кубрики, які нагадують купе у вагонах: двері, двоповерхові ліжка і фіранки. Коридори уже нагадують більше корабель, а не вагон: люки, пожежна драбина, вікон нема. Життєвий простір дуже маленький.

Продукти привозять раз на рік кораблем. Лишають більше трьох тон. Закуповують м’ясо, консерви і картоплю. Дещо беруть у Польщі, щось — в Аргентині. Корабель, який везе вантаж з продуктами, привозить заодно іншу експедицію на зміну. Усе продумано. Три дні триває розвантаження. Під час цього учасники експедицій обмінюються документами і приймають акти.

Спочатку у всіх новачків є відчуття ейфорії. Ти приїхав в Антарктиду! Здається, що навколо — не реальність, а казка. Але на  третьому місяці цей драйв минає. Починають набридати айсберги, сам клімат дошкуляє. Ти розумієш, що ти попав, що ти тут надовго. І ось тоді починаються справжні «стосунки» з Антарктидою.

…Щодо умов для науковця, то вони також хороші. Є необхідна  комп’ютерна техніка і усі прилади. Коли британці передали нам станцію у 1996 році, то практично все обладнання на місці залишили. Щодо робочого дня, то графік ненормований, конкретного розпорядку нема, кожен сам планує свій час. Це зручно. Я часом, коли вдавалося знайти щось цікаве, міг працювати з матеріалом і до четвертої ранку.

…Були у нас і чергові, які о восьмій ранку приймали зміну і моніторили загальну ситуацію — чи все гаразд у приміщеннях, чи не трапилося чогось зі сигналізацією. Хто черговий, той працює з рацією з восьмої до дванадцятої години вечора. Вночі ж працює на варті нічна зміна. Усе чітко.

Ігоре, ви дуже нестандартний викладач, не кабінетний. Скажіть, ці наукові експедиції якось вплинули на вашу викладацьку діяльність? Може, змінили вашу методику викладання?

У своїй першій експедиції в Антарктиду я відчував себе студентом. Саме там відкрив для себе морський світ, порівняв з тим, яким його описували в підручниках. Далеко не все збігалося. Коли ж побачив усе те на власні очі, світ наче перевернувся. Стало легше усе пояснювати студентам. Тепер можу навіть продемонструвати деякі види ссавців на світлинах. Молодим людям такі приклади подобаються. Вони їх запам’ятовують. Це дуже великий досвід.

Були моменти, на які я ніколи не звертав уваги, а в Антарктиці — звернув. Приміром, ніколи не знав, що корали актинії можуть відкріплюватися підошвою від субстрату і плавати, мігрувати, так би мовити. Це не є «відкриттям Америки», але це теж цікаво, про це не зазначено у підручниках.

Окрім експедицій ви ще й багато мандруєте в горах, займаєтеся альпінізмом, маєте третій розряд. Гори — ваше хобі? Де ви вже були?

Це не хобі. Сприймаю це швидше як роботу. Зазвичай мандрую в горах через свої наукові інтереси, через бажання розширити світогляд, не просто так. Це дуже розвиває.

…Усе почалося ще в аспірантурі. Мене завжди вабили схили. Навіть у буремні дев’яності я знаходив можливість кудись їздити. Заробив, наприклад, кошти на будові — вклав у себе! Поїхав на Кавказ, зійшов на гору Ельбрус. До речі, це сталося теж цілком випадково. Зустрів ввечері на зупинці колегу. Він сказав: «Ігоре, хочеш на Кавказ?» Я: «Хочу». Він: «Маєш сто доларів?» А я тоді саме мав, саме заробив. І поїхав.

…У 2000-му році з колегами їздив на гірський Алтай, на гору Бєлуха. Вилазив на Татри, Альпи, Анди. А у 2012-му навіть зійшов на найвищу гору Північної Америки — Мак-Кінлі. Разом з дорогою це зайняло чотирнадцять днів. Тоді ми з іншими альпіністами подолали шість тисяч метрів. Гірська система Аляскинського хребта виростає досить стрімко, навіть досвідчені альпіністи не завжди можуть зійти на цю гору. Нам з друзями це вдалося. За тих 14 днів на Мак-Кінлі я втратив 15 кілограмів! Це був справді виклик, було непросто.

…Але все ж таки найкраще мені було в Антарктиді. Відчуваю ностальгію за тим місцем і за моїми тюленями. Там залишилася якась частинка душі. Довго вона мене не відпускала, навіть сни снилися вже вдома. Тому поїхав перший раз, другий, третій, не знаю, може, і четвертий буде. (Усміхається)

Чи не думали уже над тим, щоб видати книжку-путівник?

Ще у студентські роки взяв собі за звичку усе фіксувати у щоденнику. Потім на якийсь час це усе закинув, але у першій експедиції поновив. Записи здійснював щодня. Та найцікавішою є наша переписка з дружиною і колегами. Є справді дуже емоційні моменти. Можна спокійно це все зібрати і видати. Але поки не знаю, ще подумаю над цією ідеєю.

Знаю, що у вас і ваших колег виникла думка запустити проект, який стосується збереження крупних хижаків в Карпатах. Що з цією ідеєю? На якому рівні вона просувається?

Восени 2013-го перед Майданом ми з колегами з Інституту зоології їздили в Швейцарію. Там намагалися знайти можливості, аби втілити в життя цей проект. Мали на меті забезпечити певну кількість рисі та ведмедів радіонашийниками, щоби простежити стан їхніх популяцій. Бо ж туризм розвивається, диких лісів стає все менше, відтак крупні тварини не мають, де ховатися. Їхні популяції страждають. Тому основна мета нашого проекту — захист рідкісних видів ссавців та їхніх нащадків.

Аби їх охороняти, ми вирішили спершу зробити їх облік, щоби дізнатися їхню реальну кількість. Ви ж знаєте, у нас багато даних пишуть просто з повітря, навіть для Червоної книги. Натомість цей проект потребує точних даних. Тому ми планували організувати так звані «фотопастки», які б ідентифікували кожну тварину. На їх основі ми би створили базу даних рідкісних тварин, працювали над їх збереженням. Але, на жаль, цей проект заморозили інвестори з Євросоюзу. Швидше за все, через події в Україні. Проект мав стартувати з січня 2014-го, але потім нам сказали: «Вибачте, але треба чекати на кращі часи!» Та ми все ж таки не опускаємо руки, сподіваємося, що цей задум вдасться. Але зараз це не основне, поки це справді не на часі.

theU_22

Ігоре, а ви вважаєте себе успішною людиною? Чим для вас є успіх?

Це питання філософське. Для мене бути успішним означає бути щасливим. Для когось успіх — це шикарна квартира в елітному районі чи дача на острові в Індійському океані. Але я не належу до людей, які мислять такими категоріями. Хтось з моїх знайомих влучно сказав: «Мої інвестиції — в мої подорожі. Тому що гроші сьогодні є, а завтра уже немає. А спогади завжди залишаються в серці». Це правда. Усе поєднується в один ланцюжок — ти мандруєш, знайомишся з цікавими людьми, живеш.

Якби я не поїхав в Антарктиду, я би ніколи не познайомився з чудовими австралійськими колегами з яхти «Spirit of Sidney». Разом з ними ми потрапили у фільм BBC про живу природу. Ніколи не думав, що матиму таку честь.

Які життєві принципи ніколи не порушите?

Зараз є одне актуальне питання, яке мене тривожить. Оскільки я чоловік призивного віку, який не ховається від повістки, це для мене важливо. Перше, над чим я задумуюся сьогодні, — чи міг би я вбити людину? Це дуже складне питання, мені здається, що я не готовий це робити. Мені кажуть, що я інакше заговорю, коли опинюся в особливій ситуації. Знаєте, можливо і так. Не зарікаюся, але я би цього не хотів. Це важкий вибір. Усі ми християни, але, як то кажуть, «не доведи Господи!»

…Та поки ми тут, поки нас ще не призвали, все одно мусимо брати в цьому участь, не можемо лишатися осторонь, сидіти склавши руки. Маємо хоча б як волонтери допомагати нашому війську. Завжди можна мовчки, але допомагати.

На чому ви особливо акцентуєте, якщо говорити про виховання дітей?

Вчу сина і доньку бути відповідальними, а найголовніше — бути самими собою. Не люблю, коли люди одягають якісь маски. Одна в університеті, інша — вдома, третя — з колєґами. Це неправильно. Без маски жити набагато легше. Це як в тому анекдоті: «Ти горілку п’єш? Ні. Наркотики приймаєш? Ні. А як же ти розслабляєшся? А я не напрягаюся». Тобто не треба нічого вигадувати, треба бути самим собою. Я про це своєму синові Назаркові кажу — щоб не робив того, що йому не подобається, не гнувся під колектив, щоб мав свою думку, свою позицію.

А ще вважаю, якщо когось щось не влаштовує, то потрібно це змінювати. І показувати це треба на власному прикладі. Починати треба зі себе. Наприклад, є зелене світло, будь ласкавий, переходь на зелене. Так само щодо недопалків. Хіба так важко їх кинути у смітник? Нема? Поклади у кишеню! Ми з хлопцями навіть в Антарктиді ніколи не кидали недопалків в сніг, а клали в кишеню.

Усе має бути на своєму місці. І кожен має почати з себе. Не потрібно дивитися один на другого, один на одного показувати, мовляв: «Їм можна! То і мені теж!» Це неправильні міркування, це замкнуте коло, з якого ми потроху повинні виходити.

Як думаєте, чого не вистачає українцям? Чи, може, навпаки? Можливо, настав нарешті саме той період, коли ми усвідомили всі прогалини, всі помилки, і усе йде так, як треба?

Я завжди порівнюю нашу Україну з гарною симпатичною дівчиною. Наша держава має унікальні землі, унікальне розташування, маємо два моря і гори! Між іншим, Карпати і Крим є тими горами, які мають найбільше ендемічних, рідкісних видів.Маємо усі природні зони: лісостеп, степ, Полісся. Маємо навіть єдину в Європі пустелю — Олешківські піски. До чого веду… Знаєте, як то буває? Симпатична дівчина, але не має щастя. І розумна, і гарна, але не може вийти заміж. Усе життя лишається самотньою через заздрощі чи інші якісь обставини. А інша дівчина — і не дуже симпатична, і не така розумна, зате хлопців у неї — хоч нагайкою жени! Так само і з Україною, на жаль. Усе маємо. І народ працьовитий, і на різних землях трудився. І на Алясці наші є, і в Австралії, і у Канаді, але якось не складається. Чому? Бо ми звикли працювати на когось, а не на себе. А ще ми звикли підкорятися чужим правилам і плювати на свої. Бо ж як? За кордоном всі українці законослухняні громадяни, все виконують, не порушують ніяких правил, сортують сміття, а приїздять додому — хаос. Все ще діє принцип «моя хата скраю».

Усе має бути на своєму місці. І кожен має почати з себе. Не потрібно дивитися один на другого, один на одного показувати, мовляв: «Їм можна. То і мені теж!» це неправильні міркування, це замкнуте коло, з якого ми потроху повинні виходити

…Дивишся на село — усі хати красиві, а за порогом купа сміття, роздовбані дороги. У нас, на жаль, немає усвідомлення того, що моя країна — це моя хата. За порогом гниє сміття, а на подвір’ї викладена найновіша бруківка. Чи це є правильно? Кожного цікавить тільки його сім’я, його хата, його робота, а що за парканом — байдуже. Доки в нас не буде розуміння цієї проблеми, доти серйозних змін нам не вдасться побачити. Це якийсь вірус егоїстичного хуторянина. Парадокс цього хуторянина полягає у тому, що він вдома пальцем об палець не вдарить, щоби щось змінити на краще, а за кордоном (навіть на землі вічної мерзлоти!) соняшники вхитриться виростити.

…Кожен має мислити не так вузько, не так локально, а глобальніше. Якщо ви вже білите у своїй хаті стіни, то нічого не станеться, коли ви причепурите ще сусідський покинутий паркан. Робіть так, щоб було добре не лише у вас, а й біля вас. Якщо так робитиме кожен, світ навколо покращає. Не треба сидіти склавши руки і чекати на месію з чарівною паличкою, який все зробить за нас. Такого не буде, не прийде. Поки ми самі рукави не засукаємо, поки не почнемо рухатися, ніц у нас не буде.

theU_18

А щоб ви порекомендували б подивитися? Який фільм?

Подобається дуже «Touching the Void» або «Торкнутися до нічого». Це кіно про альпіністів. За основу режисери взяли реальні події, фільм дуже чіпляє. У героїв дилема: врятувати лише своє життя чи, ризикнувши, врятувати ще когось. Дякувати Богу, хлопці лишились живі, і це свідчить про те, що не можна думати мізерно, лише про себе, треба мати щось святе. Люблю такі фільми з сенсом, а не просто сльозливі хепі-енди.

Яку книгу варто мати у себе у бібліотеці?

Ще в Антарктиді зацікавився книгами Володимира Саніна, радянського письменника-мандрівника. Він дуже захопливо описав перші експедиції в Арктику, Антарктику. До речі, саме з його книг я довідався не дуже приємний, але визначний факт. Перша людина, яка загинула в радянській експедиції, — це українець Іван Хмара.

…А у школі мені подобалася книга Альфреда Шклярського «Томек у країні кенгуру». Про Томека було написано кілька томів — про Африку, Америку. Дуже тим захоплювався. Ну і, ясна річ, Жуля Верна у підліткову віці теж гортав. (Усміхається)

Одна порада для наших читачів.

Мандруйте! Що більше будете подорожувати, то меншою здаватиметься земна куля. І не бійтеся змін! Завжди у житті приходять моменти, коли треба вирішувати. І вибір завжди є! Не буває такого, щоб вибору не було. Це як в одному міліцейському жарті, де один правоохоронець каже іншому: «Мене хотіли купити або застрелити! І що ж сталося? Застрелили».

Інна Березніцька Назарій Пархомик

Схожі публікації

13965 6

Робити науку вдома

Нікіта Гордієнко про те, як розпізнавати втому за допомогою смартфону

29.11.2016 Надія Швадчак
39529 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть

03.11.2016 Олег Фея
15301 7

Учень Google

Десятикласник Сашко самотужки навчився створювати 3D-сайти і переміг у конкурсі Intel ISEF

28.07.2016 Надія Швадчак

Популярні публікації

49920 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
44859 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
27761 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати