[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
Вона виступала на сценах Праги, Парижа, Кембриджа та Гданська. І це далеко не весь перелік європейських міст, у яких разом із гуртом Ірина гастролює вже багато років.
Про таку популярність і успіх колись навіть і не мріяла дівчина з провінційного містечка на Львівщині. Сьогодні ж Ірина Швайдак є впізнаваною вокалісткою й авторкою пісень популярного гурту «Один в каное».
Про перші репетиції і щоденні виклики, моменти, коли народжуються пісні та доленосні рішення — читайте у розмові з Іриною.
Розкажи, ким ти уявляла себе в останніх класах школи? Чи колись думала, що збиратимеш повні зали людей?
В останніх класах я не бачила себе у конкретній професії. Я навіть не ставила собі такого запитання, ким уявляю себе, а більше покладалася на відчуття, що хочу далі вивчати, а чого не хочу. Писати любила ще зі школи, але якщо говорити про середовище і розуміння літератури, то тут я була досить обмеженою. Коли прийшла в університет, то була дівчинкою з маленького містечка, яка просто писала щось в шухлядку і не мала особливо з ким поділитися тими віршами. То були так звані шкільні вірші, я б зараз соромилась їх показувати.
Я мала вибирати між двома кардинально різними спеціальностями. Мої батьки надавали перевагу економічній освіті, а я — філологічній, пов’язаній з журналістикою, літературою, книгами. Зрозуміло, що другий варіант був мені ближчим, але батьки мене переконали — і я почала готуватись до вступу на економічний напрямок.
Але я сама того не розуміючи, навіть на фізичному рівні почала погано себе почувати. Внутрішньо відчувала, що щось не так і я кудись не туди йду. Якось поговорили про це з мамою, і вона допомогла все повернути в інше русло. І я вступила без проблем на філологічний факультет Львівського університету. Про це рішення не пошкодувала жодного разу.
Як ти описала б вплив університетів на твою особистість, якими взагалі були твої студентські роки?
Одного разу викладачка на парі розповідала нам про верлібр (неримований і нерівнонаголошений віршорядок, — TU) і запитала, чи нам, студентам, подобається. І тут я кажу: «Вважаю, що такі вірші не мають права на існування». Вона на мене лише глянула, але нічого так і не сказала.
Якщо мене вже питали, то я казала те, що думала. У мене руки тряслись, але я говорила правду. Я була зовсім іншою до школи, після і в університеті. Змінилось середовище, з’явились друзі, неформальні в поглядах, у музиці, чого в моєму маленькому містечку не було. Мені допомогло нове середовище.
Якщо мене вже питали, то я казала те, що думала. У мене руки тряслись, але я говорила правду
Двоє моїх одногрупників вирішили навчатися в УКУ на магістерській програмі з журналістики і покликали мене з собою. Вирішила спробувати — і теж пройшла. Але на навчанні я не так слухала лекції, як думала, що мені робити далі і чим саме займатися. Хотіла залишитися жити у Львові, але розуміла, що музика не зможе мене повністю забезпечити.
Як щодо музики? Коли відчула тягу?
Думаю, це ще з дитинства. Я ходила в музичну школу, де ми вивчали класичні твори, які, чесно кажучи, не сильно захоплювали. А коли у десять навчилась грати на фортепіано, то, пам’ятаю, мені теж вже не було цікаво грати чиїсь твори, а швидше щось своє, просто імпровізувати.
Віддати мене в музичну школу на фортепіано — ініціатива моєї мами. Однак я була досить відповідальною дитиною. Коли минуло чотири роки, як я пішла в музичну школу і вже тоді перехотілося до неї ходити, то я навіть не могла дозволити собі сказати, що так завершу справу, не довівши її до кінця.
Якщо чесно, то я виросла на досить посередній музиці. Була звичайним споживачем і слухала те, що вмикали по телевізору, радіо або ж просто слухали батьки. Не можу похвалитись, що я виросла на The Beatles, які були свого часу новаторами й дали поштовх розвитку цілій епосі музики. Досі більшість пісень, які після того виникли, так чи інакше з’явилися під впливом їхньої музики. Тож не важливо, чи слухав ти безпосередньо пісні The Beatles, чи ні, але ти все одно виріс на них.
У мене насправді таке двояке відчуття. З одного боку, я розумію, що мені не вистачає якоїсь бази, а з іншого боку, що ту базу, яка в мене була, я змогла якось по-своєму переосмислити, проаналізувати – і видати щось інше, ніби не таке попсове в творчому плані.
Як у твоєму житті з’явився гурт? І чому така назва — «Один в каное»?
Десь на третьому курсі університету мені захотілося навчитися грати на гітарі і з’явилось внутрішнє бажання писати музику. Єдине, чого ще не було, так це бажання, щоби її почули. Пізніше просили зіграти, коли, скажімо, ми з університетською групою йшли на пікнік. Потім запросили зіграти кілька своїх пісень на один літературний вечір. У тій спільноті літературній була моя одногрупниця, вона й покликала.
Після того, знову ж таки, мої одногрупники сказали, що потрібно пробувати себе, стати почутою. Вони якраз мені принесли оголошення з номером телефону, у якому йшлося про те, що для гурту шукають вокалістку і гітариста. Я задзвонила між парами за тим номером — і мені відповів чоловік, який запросив нас до себе. Ось так все почалося. Той дзвінок привів мене до абсолютно незнайомих людей. На той момент я не знала нікого з тих, з ким ми пізніше вирішили створити гурт.
Коли вже з’явився колектив, ми почали думати про назву. Пізніше частина людей відділилась і нас залишилося троє. Ми всі мали різні музичні смаки. Хтось більше любив рок чи класичні барабани, були прихильники бас-гітари й інших інструментів, тож акустика, до якої ми тяжіли, була до вподоби не всім. Так колектив викристалізувався десь через рік після того, як я почала вже ходити на всі ці тусівки. Зрештою з попереднього складу залишилось нас тільки двоє: я і гітарист Устим Похмурський.
Стосовно назви, то все сталося випадково. Ми якось читали в інтернеті матеріал про індіанців і в переліку їхніх імен знайшли ім’я Вікеніннінш, що в перекладі українською звучить як «один в каное». Нам сподобалося, і ми взяли цю назву. Напевно, спрацювало якесь відчуття.
Де відбувалися ваші перші репетиції?
Перші репетиції були вдома в одного дуже цікавого чоловіка, колишнього музиканта. Інколи ми всі сиділи з ним, пили чай і просто слухали різну музику. Хто мав свої інструменти, то приходив з ними, якісь він давав — і так всі разом ми намагались щось зліпити. Спочатку мені просто подобалося грати. Думок, що з того вийде у майбутньому і з ким я хотіла б стояти на одній сцені, в мене не було.
Як ти пишеш музику і слова? Чи підбираєш улюблені для цього місця? Що надихає?
Насправді буває дуже по-різному. Ви питаєте про місця, а я собі намагаюся згадати пісні, на які мене, мабуть, надихнули якісь місця чи події. Однак я не можу сказати, що пісні «Один в каное» — це про особистий досвід. Я, напевно, більше люблю фантазувати, ніж переживати якийсь досвід. Тобто я можу уявити собі якусь ситуацію, людей, як хвилюються, тішаться, і описати їх.
Помітила, що дуже часто люди ставлять знак дорівнює між виконавцем і його піснями. Розумію, що слухачі починають мене асоціювати в пісні з якимись словами, і мені стає трохи незручно. Розумію, що це не до кінця моя історія. Проте в нас є чудова пісня «Лісабон». Це була одна із найгарніших подорожей з друзями, які мали цікавий досвід та якісь особисті історії. Я настільки відчула ту мандрівку, що аж захотілося про неї розповісти.
Розкажи трішки про свої пісні. Зокрема про те, як народилася пісня «Ікони», присвячена шістдесятникам.
В університеті дуже багато говорили про цей період, і навіть були викладачі, які були представниками шістдесятництва. Минуло кілька років, і всі емоції, розповіді про ті події просто вилились у моїй творчості. Шістдесятники — незламні люди, навіть у тюрмах і на засланні не припиняли займатися просвітництвом, творили свої осередки там, тобто сама тюрма оживала від того, що такі інтелігентні та освічені люди її заповнювали. Тюрма ставала не тюрмою, в якомусь розумінні.
Що, на твою думку, транслює ваша музика?
Дуже сподіваюся, що наші пісні не буквальні і що їх можна слухати нескінченну кількість разів, щоразу відкриваючи щось нове. Можливо, якісь коментарі стосовно своєї музики мені давати легко, тому що я не до кінця приписую її собі, так само як не повністю відчуваю на відтворенні, що це я автор. Пісні народжуються ніби самі, тобто це якийсь такий процес, який начебто не підконтрольний мені зовсім.
На початку мені легше було уявити нашого слухача, тому що це було обмежене коло людей. Їх можна було принаймні всіх роздивитись у ті рідкісні моменти, коли я розплющувала очі під час співу. Раніше мені було легше його зрозуміти. Зараз що більше приходить людей, то важче. Навіть зі сцени я відчуваю, що є різні люди, різні коментарі. Інколи обговорюють не музику, а поводження артиста на сцені. Бувають люди, які виявляють агресію, колись таких людей взагалі не було.
Якщо говорити про ідеального слухача, то, думаю, він той, що передовсім слухає.
Я не прослуховую наших треків часто, хіба якщо це щось нове, лише створене. Коли ж починаються репетиції і аранжування, то змушена це робити, аби розуміти, що можна змінити. Але я не вмикаю альбому «Один в каное» і не йду дивитись, як падають листочки. (Усміхається)
Кого з українських та західних виконавців ти любиш слухати?
Дуже люблю сучасний австралійський гурт Angus & Julia Stone. Ми були на їхньому концерті, їхня музика мені дуже близька. Ще є гурт Daughter — це інді-фольк-група з Англії. І перші, і другі — англомовна музика, яка мені дуже подобається.
Якщо не брати щось сучасне, а класичне і загальновизнане, то, скажімо, до вподоби Sting. Дуже його люблю і колись була на його концерті. Це насправді великий музикант. Від початку й до кінця слухала його пісні, ні на що не відволікаючись.
Загалом я доволі перебірлива в музиці. Такої музики, яку я насправді слухала б, є небагато. Тому намагаюся потрапляти на гастролі, шукаю можливості з’їздити на концерти тих, що подобаються. Ніщо не може замінити емоцій на живому виступі.
Мені на концерті важливо стояти біля сцени. Не для того, щоб розглядати виконавців чи просто побачити їх зблизька, а тому що так краще відчуваю зв’язок із музикою.
Взагалі, я не слухаю багато музики, а коли почала писати, то практично нічого не слухала. Можливо, це якесь авторське егоїстичне почуття, але в мене немає такої потреби. Мені справді кайфовіше переживати досвід творення.
Як щодо української музики? Які тенденції, до чого вона тяжіє?
Вона точно є і її точно більше. Смішно чи сумно, але саме квоти спонукали багатьох навіть російськомовних музикантів писати українською. Напевно, що це добре і так мало бути в нашій ситуації.
Щодо якості, то я досить критична як до власних пісень, так і до творчості інших виконавців. Мені здається, що якісної української музики мало. Можливо, більше якісної в музичному контексті, але не в текстовому. Я не кажу, що всі мають мати співану поезію чи якісь складні тексти. Але інколи, коли слухаю музику і прислухаюся до слів, то мені стає трішки сумно. Розумію, що можна було б зробити цікавіше.
У будь-якому разі, приємно, що української музики стає більше, так само, як і більше конкуренції. Конкуренція — це завжди цікаво у творчому плані, бо так ти можеш рости. Мені приємно чути класну пісню, навіть коли вона не моя.
Як відомо, книги мають безпосередній вплив на формування особистості. Цікаво дізнатись, яку літературу читаєш ти?
Я читаю час від часу, не можу сказати, що багато. Чимало читала в університеті і не можу сказати, що це добре. Бо було все: як хороша, так і погана література. Погана література, як і музика, не дуже тебе хвилює і не дуже добре на тебе впливає.
В університеті, коли бралася за книгу, то змушувала себе дочитати її до кінця. А тепер гортаю кілька сторінок і, коли мені не подобається те, що там є, просто відкладаю книжку. Зараз мені хочеться перечитати критичні статті українських письменників 19-20 століть. В університеті мені це подобалось, і я купила собі таку книжку. Потім ще хлопці нарікали на те, яка вона товста. (Усміхається)
Люблю твори Маркеса. Це, до речі, дуже цікавий автор, колумбійський письменник-прозаїк. Він у нас був в університетській програмі, і його читали всі. Спершу не сприймала цього автора. Вже аж на останніх курсах відчула, що дозріла до нього. Сподобалася його філософія, бачення, і мені це «зайшло». Майже всі його твори перечитала. Маркес — один із небагатьох, а, можливо, і єдиний автор, всі твори якого мені до душі.
Скажімо, Борхес — теж великий письменник. Але, на відміну від Маркеса, його літературний виклад для мене базується на інтелектуальному досвіді. Автор діє, покладаючись здебільшого на інтуїцію. Для мене Маркес — це чиста поезія в прозі. Література, яка є проявом не так людського і раціонального, як чогось божественного. Саме такі автори і твори торкають мене найбільше.
Із художньої літератури нещодавно придбала книгу Карлоса Кастанеди. Останнє, що прочитала на одному диханні, — роман львівського журналіста Остапа Дроздова.
Що ти порадила б молоді, яка вагається, який шлях обрати?
У кожного своє покликання і своя чаша в житті. Важливо об’єктивно оцінювати свої можливості, схильності, амбіції та бажання. Напевно, не кожен повинен стати музикантом чи президентом, однак всі професії прекрасні по-своєму.
І якщо ти з любов’ю ставишся до якоїсь із них і відчуваєш, що хочеш розвиватися саме в тому напрямку, — вперед. У будь-чому можна реалізуватися настільки, наскільки ти хочеш і можеш. Потрібно просто прислухатися до себе, тому що в емоціях можна необ’єктивно оцінити свої можливості і багато часу витратити ні на що.
Що для тебе означає успіх і самореалізація?
Я дуже спокійно ставлюся до успіху. Це дуже розмите, ефемерне поняття. Воно — як популярність, сьогодні нібито є, а завтра його вже нема. Я намагаюся багато не думати про це, бо воно може засмоктати, як трясовина. Тоді можна почати думати не про ті речі, які справді важливі.
Насамперед самореалізація пов’язана у мене з творчістю. Тільки в моменти, коли я створюю щось, коли пишу музику, відчуваю себе реалізованою. Пісня може лежати в шухляді півроку, а то й рік. Вона не має відразу бути почута, щоб я сповна відчула цей момент.
Трапляються і вигорання. Це все відбувається на рівні відчуттів. Тобто можу сісти, придумати мелодію і хоч зараз щось заспівати, але це не буде те, що мені потрібно. Впевненості немає після кожної написаної пісні. Коли ти написав щось, то напевне не знаєш, чи буде це ще.
Звикла до подібних станів. Наприклад, коли ми виконали аранжування нових пісень і весь новий альбом довели до пуття, то я знову відчула якусь таку пустку. В такі моменти відчуваю все, що відбувається всередині. Можу тільки всотувати щось, але нічого не можу видати назовні. Такі моменти залишається лише пережити.
У музикантів це завжди процес «від» і «до» того моменту, коли ти написав нову пісню. Спочатку ти щасливий, а вже наступного дня думаєш: «А, може, я вже й більше не напишу». І так все знову по колу, доки не з’явиться якась нова пісня, за умови, якщо вона з’явиться.
Що найбільше цінуєш у людях?
Правдивість. Навіть якщо людина не думає так, як я, мені все одно приємно, коли вона скаже правду і не злукавить. Це важко, тому що зазвичай легше і більше хочеться подобатися людям. Ще ціную почуття гумору та принциповість. Зокрема, це не дати і не взяти хабара, відстояти свою думку, піти на конфронтацію, паркуватися там, де дозволено, а не там, де всі, хоча це поза правилами. Ось такі прості, але значимі речі.
І наостанок повернімося до твоєї пісні «У мене немає дому». Що для тебе означає це поняття дому? Він у тебе є?
Якщо подивитись на все з висоти польоту, то, напевно, дому немає. Будь-який дім — тимчасовий. Коли я задумуюсь про такі глобальні речі, як-от про те, що ми не живемо вічно, то не можу ніякий фізичний чи емоційний дім до кінця назвати своїм. У будь-якому разі, розумію, що довго там не затримаюсь. Тому для мене актуальнішим є питання, чи коли-небудь у перспективі вічності я віднайду свій дім і чи він взагалі існує.
