Росія застосовує чимало заборонених методів ведення війни: терор, залякування цивільного населення, мародерство, знищення культурних цінностей. Сексуальне насильство також стало одним із таких методів. За даними Офісу Генерального прокурора, в Україні станом на 1 квітня 2024 року зафіксували 287 випадків сексуального насильства, скоєного російськими військовими злочинцями від початку повномасштабної війни.
Постраждалі від цих злочинів вразливі. Їхня травма свіжа і потребує обережного підходу, обов’язкової психологічної підтримки та правової допомоги. Серед тих, хто займається віднайденням справедливості та покаранням винних, є українська Асоціація жінок-юристок «ЮрФем».
Ця організація народилася ще 2017 року, щоб об’єднати та підсилити фахівчинь, які працюють у сфері захисту прав жінок та гендерної рівності. Крім цього, членкині організації прагнули підсвітити діяльність жінок та підсилити їхній голос у юридичній професії. Так до 24 лютого 2022 року об’єднання було майданчиком для обміну знаннями й досвідом. Але настав час змін.
§§§
[Цей матеріал є частиною спільного проєкту The Ukrainians Media, Фундації ЗМІН та Фонду родини Богдана Гаврилишина у рамках Премії відповідальності Responsibility Award 2023]
§§§
Нас підштовхнула війна
«У січні 2022 року на стратегічній сесії, серед інших завдань, ми мали розробити напрям надання правової допомоги у справах сексуального насильства і розвитку організації у сфері стратегічного судочинства. Ми думали про це як про потенційний шлях на майбутнє. Але війна підштовхнула нас рухатися швидше», — каже засновниця «ЮрФем» Христина Кіт.
Вже навесні того ж року «ЮрФем» запустили лінію правової допомоги та почали формувати команду адвокаток, готових працювати з постраждалими від сексуального насильства. Так розпочалася активна робота: юристки вивчали новий для себе напрям та без упину вчились, щоб надавати якісну правову допомогу і мати кваліфікацію підсилювати органи влади у справах злочинів сексуального насильства. Нині команда «ЮрФем» працює як із загальнокримінальними (ординарними), так і з воєнними злочинами.
Для клієнтів та клієнток юридична допомога — безкоштовна. Христина Кіт пояснює, що організації доводиться постійно фандрейзити кошти на свою роботу, однак це ніяк не зачіпає потерпілих. Адже «ЮрФем» докладає всіх можливих зусиль, аби допомогти тим, хто цього потребує.
Коли організація взялася надавати правову допомогу постраждалим, до них відразу почали надходити звернення від підлітків, які пережили сексуальне насильство, а також від жінок, котрі зазнали такого злочину у юному віці, але нікуди не зверталися, оскільки не знаходили безпечного майданчика чи платформи, яким вони могли б довіряти.
А от із воєнними злочинами ситуація інша.
«Якщо говорити про постраждалих від воєнних злочинів, то, будьмо відвертими, люди, які пережили насильство з боку російських військовослужбовців, не телефонують на “гарячі лінії” і не говорять про те, що їм потрібна допомога.
До нас зверталися потерпілі, які пережили насилля у 2015-2016 роках, які зараз знайшли в собі сили і спроможність говорити про це. Із постраждалими, які зазнали насильства від початку повномасштабного вторгнення, усе інакше.
У нас був, здається, лише один чи два випадки, коли люди звернулися до нас самостійно. Здебільшого людей до нас перескеровують громадські організації або слідчі чи прокурори, з якими потерпілі вже працюють у рамках кримінального провадження».
Потерпілі від воєнних злочинів, зокрема сексуального насильства, — це люди із глибокою свіжою травмою, і вони не завжди готові одразу відкритись незнайомцям (навіть якщо ті хочуть допомогти). Врахувавши цей момент, команда «ЮрФем» почала налагоджувати співпрацю з громадськими організаціями, які надають різну допомогу ВПО та постраждалим від воєнних злочинів. Спершу юристки консультували, як ідентифікувати людей, котрі пережили такий травматичний досвід, та як коректно із ними спілкуватись. Це дало результати: з часом колеги з інших громадських організацій, коли зустрічали таких постраждалих, почали перенаправляти їх безпосередньо до юристок «ЮрФем».
Подібним чином почалась взаємодія членкинь організації із правоохоронними органами. У 2022 році юристки звернули увагу, що прокурори та слідчі часто до кінця не розуміли, навіщо потерпілим потрібні адвокати у рамках кримінальної справи. Тож взялися пояснювати їм, як така допомога може полегшити життя усім сторонам.
«Ми почали налагоджувати взаємодію з Офісом Генерального прокурора, де пояснювали, чим можемо бути корисними, детально розказували, що можемо на себе перебрати (як-от, приміром, комунікацію з прокурорами, слідчими, щоб вкотре не травмувати потерпілу чи потерпілого), що ми здатні роз’яснити їм людською мовою, що взагалі відбувається і що від них треба. Бо в основі нашого підходу насамперед лежить потерпілоорієнтований підхід».
Одне сексуальне насильство — і різне правосуддя
Сексуальне насильство — це злочин. Але у судочинстві є низка нюансів, які треба розуміти. Загальнокримінальний та воєнний злочини сексуального насильства мають між собою чимало відмінностей.
Христина Кіт пояснює, що у випадку сексуального насильства, скоєного російськими військовослужбовцями, надати допомогу постраждалим складніше. І на це є чимало причин.
Часто на це впливає рівень тяжкості травми, зокрема для репродуктивного здоров’я постраждалих, що передбачає тривалу фізичну та психологічну реабілітацію.
Крім цього, поширеними є випадки, коли людині потрібно спершу забезпечити базові потреби, оскільки постраждалий чи постраждала не мають ані житла, ані ресурсів. Приміром, їхній дім — окупований або зруйнований, а роботу вони втратили. Доки ці потреби не заповнені, людині дуже складно займатись кримінальною справою, адже у таких випадках не в усіх є сили думати про справедливість чи покарання винуватих.
Ще один виклик — стигматизація і звинувачення жертви.
«Коли ми починали працювати з постраждалими від воєнних злочинів, ми думали, що ці люди не будуть зазнавати утисків та упередженого ставлення, адже з першого погляду зрозуміло, хто тут злочинець, а хто постраждалий. Виявилося, що це не так. І це питання роботи з суспільством. Часто саме через осуд люди не звертаються по правову допомогу або із заявою до правоохоронних органів», — міркує Христина.
Крім цього, є відмінності у правосудді. При розслідуванні воєнних злочинів, зокрема сексуального характеру, для правоохоронців вирішальним є примусовість обставин, в яких була постраждала особа. До таких примусових обставин належать: окупація, присутність озброєних військовослужбовців іншої країни, наявність військової техніки тощо. Це обставини, у яких навіть якщо людина і дає згоду [на секс], то зрозуміло, чому вона це зробила.
«Це важливо доносити зокрема самим постраждалим, які, переживши травму, переконані, що, мовляв, я ж не пручалася, я сама відчинила їм двері, я погодилася, щоб вони жили в моєму будинку… Але ми ж розуміємо, що тут вибору як такого не було, бо це вибір між життям і смертю».
Водночас в українському законодавстві існує «концепція добровільної згоди». Це означає, що у випадку ординарного злочину необхідно довести, що постраждалі надали або не надали згоду. У воєнних злочинах таке питання не постає.
На війні словесна погроза зґвалтуванням — також акт сексуального насильства. Злочином є і примусове оголення сексуального характеру. За результатами дослідження Глобального фонду допомоги врятованим, у рамках якого опитали постраждалих від сексуального насильства у 2014-2015 роках, люди свідчили про випадки примусового оголення, зокрема, на блокпостах, у фільтраційних таборах, де людей змушували не лише знімати верхній одяг, а й цілком оголюватися та присідати або робити інші дії сексуалізованого характеру у присутності осіб іншої статі.
«Минулого року було інтерв’ю української військовослужбовиці, яку обміняли з полону, де вона сказала: “У в’язниці усіх жінок змушували роздягатися догола і ходити по коридору. У цей час навпроти стояли російські військовослужбовці. Але нас не ґвалтували, нам нічого такого не робили, і слава Богу”. Але такі дії — це також сексуальне насильство».
Як і примус спостерігати за зґвалтуванням. Цей спосіб російські військовослужбовці часто використовують як інструмент тиску і залякування місцевих мешканців. Вони роблять це із батьками на очах у дітей або із дітьми у присутності батьків. Однак люди, які стали свідками таких дій, часто не ідентифікують себе як постраждалих. Мовляв, це ж було не зі мною.
«У випадку ординарного злочину, за відсутності збройного конфлікту, ці злочини не будуть використовувати як інструмент ведення війни — власне, для чого їх використовують зараз. У нашому Кримінальному кодексі немає такого злочину, як примус спостерігати за сексуальним насильством над іншою особою. Або, наприклад, погроза зґвалтуванням у нашому законодавстві не вважається злочином».
Різниця є і у «терміні придатності». Приміром, сексуальне насильство як воєнний злочин не має строку давності. Це означає, що потерпілі можуть будь-коли звернутися із заявою в правоохоронні органи — і ту справу будуть розслідувати. Натомість коли йдеться про ординарний злочин, то строки давності залежать від тяжкості злочину і здебільшого не перевищують 10 років.
Усі ці фактори дають зрозуміти, що системі потрібні зміни.
За словами Христини Кіт, зараз українська правоохоронна система почала перебудовуватися. Ми вивчаємо міжнародний досвід розслідування таких злочинів та починаємо змінювати підходи до роботи.
«Наша організація працює з прокуратурою і поліцією. Ми відстоюємо позицію, що не можна мати різні підходи до воєнних злочинів і не воєнних злочинів. Мені здається, що досвід, який ми здобули зараз у контексті сексуального насильства як воєнного злочину, дає можливість змінити підходи до розслідування ординарних злочинів. Бо коли ми говоримо про взаємодію з потерпілими, про визнання важливості травми незалежно від того, чи це воєнний, чи не воєнний злочин, найважливіше — це розуміння, що перед нами людина, яка пережила травму. І ця людина має певні потреби й хоче справедливості».
«ЮрФем» співпрацює з Офісом Генерального прокурора. А саме з двома департаментами, один з яких займається розслідуванням випадків сексуального насильства, а інший працює з випадками гендерно зумовленого насильства, яке не пов’язане зі збройним конфліктом. У такій колаборації вони напрацьовують нові уніфіковані підходи до розслідування цих злочинів.
Об’єднуватися, щоб ставати сильнішими
В Україні є чимало організацій, які надають психологічну допомогу постраждалим від сексуального насильства. «ЮрФем» працює разом з ними, оскільки це якісно доповнює роботу одне одних, а також допомагає уникнути дублювання та марнування ресурсів. Приміром, зараз в Україні дуже розвинена мережа Коаліцій 1325, які реалізують план дій Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», що охоплює і питання гендерно зумовленого сексуального насильства, пов’язаного з війною. Це хороший приклад, як організації можуть об’єднуватися.
Постраждалими від сексуального насильства стають представники та представниці різних вразливих соціальних груп. В Україні існують вузькоспеціалізовані ГО та фонди, які їм допомагають: організація «Дівчата», яка займається дівчатами-підлітками; «Ліга», що працює з представниками ЛГБТ-спільноти; ГО «Блакитний птах», де допомагають чоловікам; правозахисна організація Fight for Right, яка працює з людьми з інвалідністю, зокрема із тими, які пережили сексуальне насильство, ГО “Еліос” та багато інших організацій. З усіма ними працюють і «ЮрФем».
«Постраждалі від сексуального насильства є в різних регіонах України. Ми моніторимо це питання, вивчаємо, які громадські організації працюють конкретно у цих містах, кому з них довіряють органи місцевого самоврядування. Контактуємо, налагоджуємо співпрацю. Взаємодія дуже важлива, бо всі ми маємо спільну мету. Скажімо, люди, які допомагають безпосередньо в регіонах, краще знають, що там працює, а що ні. А ми, своєю чергою, можемо підсилити їхню роботу».
Серед партнерів «ЮрФем» — Міжнародний благодійний фонд «Український Жіночий Фонд», «Українська фундація громадського здоров’я», ГО «Ла-Страда», а також благодійна організація «Фонд сім’ї Андреєвих». За потреби команда «ЮрФем» працює і на виїздах, зокрема навідується у спеціалізовані установи, де живуть постраждалі від сексуального насильства. Прикладом такої співпраці є візити фахівчинь у прихистки мережі благодійної організації «Еліос», де вони надавали юридичні консультації.
Як не нашкодити
Працюючи із постраждалими від сексуального насильства, перш за все необхідно подбати про конфіденційність будь-якої інформації. І це виклик в умовах війни.
«У нас були ситуації, коли журналісти відстежували на сайті судової влади інформацію про розгляд справ щодо воєнних злочинів. Коли вони помічали прізвища наших адвокаток, одразу ж розуміли, що це справи про сексуальне насильство. І тоді вони починали до нас знову і знову дзвонити, приходили чатувати під зали суду».
Саме тому правоохоронні органи завжди змінюють анкетні дані потерпілих та намагаються максимально убезпечити їх від ризиків іще більшого травмування. Адвокатки «ЮрФем», якщо суд хоче опитати потерпілу особу, просять провести таке опитування з іншого суду або за потреби і з суду, який перебуває в іншому місті, щоб ніхто не бачив, як потерпіла заходить до судової зали.
«До теми сексуального насильства зараз прикута увага медіа навіть у випадках, які не стосуються війни. Справа набуває медійного розголосу — і тоді починається… Наприклад, у нас є справа про групове зґвалтування дівчинки на Закарпатті. Ця інформація поширилась у медіа, журналісти почали їздити до цієї дитини в село — маса машин, маса людей… Ця дитина пережила ще величезний додатковий стрес від цього всього галасу, який абсолютно ніяк їй не допоміг».
Звісно, тему сексуального насильства необхідно висвітлювати у медіа. Але треба розуміти, як це робити правильно, щоб не нашкодити. Наприклад, не використовувати персональних даних і не робити інтервʼю з постраждалими, а користуватись іншими джерелами — зі слів адвокатів чи правозахисних організацій, які допомагають у справі. Часто постраждалі самі погоджуються на велику кількість інтерв’ю, але вони не до кінця розуміють, якими можуть бути наслідки такої публічності.
Правозахисниця та співзасновниця «ЮрФем» Лариса Денисенко після випадку на Закарпатті підготувала пам’ятку «Правила чутливої медійної поведінки», щоб роз’яснити медійникам особливості висвітлення цієї теми, а постраждалим пояснити, якщо вони погоджуються на такі інтерв’ю, що важливо врахувати для їхньої ж безпеки.
Чого ми можемо навчитися
Христина Кіт каже, що сила громадського сектора у тому, що він може говорити чесно і відверто. І доказом того, що розмови й адвокатування працюють, можна вважати ратифікацію Стамбульської конвенції, що громадські організації просували ще з 2016 року.
Існує багато організацій, які роблять колосальну роботу, але вони не висвітлюють своєї праці, бо їм бракує на це часу і ресурсів. Адже для того, щоб розповісти, що ти робиш, інколи потрібно ще більше зусиль, ніж для самої роботи. Але говорити — потрібно: як про проблеми, так і про досягнення. Зараз можна робити це дуже легко, використовуючи будь-яку соцмережу. Та важливо послуговуватися доступною мовою, а також оперувати фактами, аналітикою та моніторингом, уникаючи гучних слів та маніпуляцій.
Юридична освіта не є необхідною для того, щоб адвокатувати зміни у суспільстві чи то на локальному, чи то на національному рівні. Та важливо набувати нових знань.
Можна долучатися до громадських організацій, специфіка та фокус яких вам найбільше відгукуються. Можна створювати власні ініціативні групи чи допомагати в інший спосіб. Незалежно від напряму, ґрунтом будь-якої діяльності мають бути людиноцентричні цінності. Та найважливіше — залишатися небайдужим і розуміти, що кожна людина і її голос важливі.
