Юрій Іздрик: «Я ― сценічна тварина»

Юрій Іздрик — письменник, музикант, засновник і головний редактор легендарного журналу «Четвер». Спеціально для «The Ukrainians Media» письменник Роман Малиновський записав розмову з Іздриком у 2023 році, яка публікується зараз уперше:

«Навесні 2023-го я отримав запрошення від Богдани Неборак та редакції «The Ukrainians» зробити портретне інтервʼю з Юрієм Іздриком, на яке відгукнувся відразу і охоче. На індивідуальному рівні ця розмова була важливою для мене через постать Іздрика в моїй власній історій — він був одним з небагатьох, із кого для мене почалася сучасна українська література. Але також через маєстат його особистості, пластичної і багатовимірної, а найважливіше — змінної: впродовж десятиліть Іздрик постійно трансформувався і робив це природно, залишаючи відчуття невимушеності процесу метаморфози.

Юрій теж погодився на розмову. День, коли відбулася зустріч, видався холодним і дощовим, проте у кавʼярні неподалік івано-франківського парку Шевченка було затишно й тепло. Юрій прийшов у цю кавʼярню вперше, але його відразу впізнали. Розмова протривала годину пʼятдесят дві хвилини. Ми багато сміялися. «Я сьогодні збирався давати страшно драматичне песимістичне інтерв’ю, а ми якось постійно ржемо», — каже Іздрик десь на середині інтервʼю.

У розмові мені залежало передовсім на універсальності — поза контекстами чи геополітикою. Я прагнув вибудувати запитання в такий спосіб, щоб інтервʼю видалося позачасовим, фіксуючи портрет не лише Іздрика, але й часу та місця, хотів досягнути відчуття вглядання в людину, на фоні якої прозирає епоха.

Невдовзі по тій розмові Юрій вирішив більше не давати інтервʼю — цього рішення дотримується донині. Коли наша з ним бесіда була готова, він попросив, щоб вона лишилася неопублікованою. Редакція «The Ukrainians» відгукнулася на це згодою і розумінням.

9 березня 2025-го Юрій Іздрик отримав Шевченківську премію за поетичну збірку «Колекція», що вийшла у видавництві «Meridian Czernowitz». Ідея публікації інтервʼю знову стала актуально. Нам це видавалося доречним: у своїй тодішній розповіді Юрій проговорив багато важливого, ключового, наріжного, фіксуючого не лише про себе, але й про час та простір, крізь які він пройшов. У розмові він озирнувся назад і поглянув вперед. Перша його відповідь на прохання про публікацію була «Ні». Але була й друга. Аргументуючи, що, оскільки розмова відбулася до обітниці і на неї обітниця не поширюється, Юрій дав згоду. Попросив лише про обовʼязкову врізку, яка б акцентувала: Юрій Іздрик не відмовився від свого рішення не давати інтервʼю і ця публікація — не виняток. Просто вона ще «з того часу».

Пропонуємо вам розмову, яку ми вели 11 березня 2023 року. Вона про дитинство, батьків, друзів, погляди, бачення, відчуття одного з найяскравіших українських письменників.

[18+ Містить обсценну лексику]

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Моє перше запитання про дитинство: яким воно було?

Мій перший дитячий спогад — звичайно, умовно перший, мозок пізніше все ретушує — мені десь 4, я сам (поки ще був зовсім малим, то була нянька, а потім батьки залишали мене самого), сиджу на підлозі з розгорнутою батьковою енциклопедією і розглядаю картинки. У 4 я вже вмів читати, але в основному мене вабили зображення, особливо ті, на яких були жінки: рубенсівські, «Венера» Боттічеллі, «Маха оголена» Гойї, до яких я відчував платонічну дитячу любов. Картинка, на яку я дивився, — це «Дівчинка-рибалка»: скульптура десь 15-річної дівчинки, дуже тендітної, з риболовецькими сітями, її автор — французький скульптор початку ХХ століття Майоль. Коротше, я її полюбив, цю дівчинку, у 4 роки. Оце мій перший спогад з дитинства. Напевно, не єдиний, але один з небагатьох благих і світлих. 

А пізніші спогади про дитинство не благі?

Школа для мене — це 10 років пекла. Так вона згадується: як пекло. І єдина людина, якій я в цьому своєму зрілому 61-річному віці досі не простив, — моя перша вчителька. Реально, ні на кого не маю образи чи докорів, а от перша вчителька…

Спогадів майже немає, є тільки емоційне враження від цього страшного дитячого пекла. Наприклад, поїздка в піонерський табір «Артек», куди я потрапив випадково: мав їхати син секретаря парткому, але він захворів і місце віддали мені як відміннику. Нічого гіршого у своєму житті я не бачив. Хоч насправді не можу сказати, що там було поганого — залишились тільки відчуття. У мене в дитинстві була погана соціалізація: я від початку мізантроп, але зрозумів це після біля 30-ти, а до того намагався бути як всі. Мої перші спогади травматичного контакту були не з колективом, а з тим, що називається зграєю, юрбою: підліткові організми, які керуються винятково лімбічною системою, емоціями, нагадуючи по повній програмі наших братів-приматів. А це означає — жахлива, жорстока поведінка. 

«Володар мух»?

Абсолютно. 

Ти колись розповідав, що у школі за одною партою сидів з майбутньою першою дружиною.

Я не пам’ятаю, скільки років ми прожили разом. Не пам’ятаю, скільки вже років розлучені, що, очевидно, Ñ