Іван і Марта

Як парадокси радянської доби позначились на життєвому шляху подружжя Дзюбів

31 Серпня

Із Мартою та Іваном Дзюбою я познайомився зо п’ять років тому, коли ще працював над книжкою про шістдесятників. Ми неодноразово зустрічались у їхньому помешканні неподалік київських Жулян чи в будиночку за межею Києва і багато спілкувались про парадокси радянської доби, які позначились на життєвому шляху одного зі знакових інтелектуалів українського ХХ століття.

Однак історія Івана Дзюби — це спільна історія подружжя. Недарма нещодавно з’явився документальний фільм «Іван і Марта», з такою ж назвою свого часу спогади про подружжя написав Роман Корогодський. Це історія глибокого і нерозривного партнерства та взаємопідтримки, так само як і непересічного таланту і непростих рішень.

Іван Дзюба відійшов у знакову ніч — 22 лютого 2022 року, за два дні до того, коли російський диктатор оголосив про офіційне вторгнення російських військ в Україну і окупанти пішли не лише на рідну Дзюбі Донеччину, а широким фронтом і на інші регіони.

Пані Марта зустрічає нас із фотографом у затишному будинку неподалік Києва. В садочку на нас із недовірою дивиться пес, принюхується, а от кіт, який заховався в тіні машини, здається, не міг би бути ще байдужішим до всього навколо. Ми сидимо у кріслах літньої кімнати, де за столом іще кілька років тому працював Іван Дзюба — в оточенні безкінечних рядів книжок та робочих нотаток.

§§§

[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]

§§§

Львівська весна

У травні 1962 року Львів, здавалося, остаточно прокинувся від летаргічного сну. На початку травня туди приїхала трійця молодих людей — двоє поетів та один літературний критик: Микола Вінграновський, Іван Драч та Іван Дзюба. Їхні гострі виступи у стінах університету та на багатьох інших зустрічах із читачами збурювали місцеву публіку і змушували переосмислювати стан української культури. 

32-річний Іван Дзюба нещадно критикував радянську літературу й викликав захоплення, не менше ніж харизматичний поет-кіноактор Микола Вінграновський. Так починалося шістдесятництво. Однак саме тоді у Львові не лише стартував новий етап переродження української культури, а й почалася історія кохання, партнерства і взаємопідтримки тривалістю в життя. 

Марта Ленець, другокурсниця фізичного факультету університету Франка, добре пам’ятає тодішню зустріч, у якій переплелись історії багатьох відомих постатей тогочасного Львова.

«Я тоді навчалась на фізичному факультеті і про якихось літературних критиків і київських поетів не знала нічого. Знала львівських — Братуня, Павличка, знала Ірину Вільде як мою сусідку. Вільде запросила мене до себе на день народження: приходи, мовляв, будуть хлопці з Києва.

Я їй кажу: “А мені нащо хлопці з Києва? У нас у Львові своїх достатньо”.

Ну але потім там така дивакувата історія трапилась — там був мій двоюрідний брат. Він хотів одружитися з сибірячкою, а йому батьки “підсовували” львівських дівчат. Однією з таких дівчат була Оленка Антонів (майбутня дружина В’ячеслава Чорновола, — Авт.). А брат уже пообіцяв, що одружиться з тією дівчиною… І він попросив, щоб я прийшла з ним і ми вдавали закоханих, ніби “на зло” нашим батькам. 

Одним словом, я тоді мала йти на побачення, але, вийшовши з будинку, бачу, що до Вільде йде Павличко. А з Павличком дуже хотілося познайомитись, це була місцева знаменитість! Тож я своє побачення швиденько “заокруглила” і побігла до Вільде. Приходжу й одразу так іронічно питаю: “Ну що, сватається Олесь до Оленки?” А вона мені: “Та де, від неї цілий вечір той чорний київський критик не відходить”. А потім цей критик якось з’явився біля мене і вже від мене не відходив. І дуже такий наполегливий був. Я ще собі в той вечір думала: от дістанеться мені через нього від мами і від тети. Трохи ми танцювали, щось він розказував».

«Чорний київський критик» — Іван Дзюба — був з «іншого світу», ніж Марта Ленець. Мабуть, більш протилежний життєвий досвід, ніж у тодішнього 32-річного Дзюби та 20-річної Марти, годі собі й уявити.

Марта була з Галичини, дитинство провела в Комарному — у місцях, які за її дитинства були просякнуті відгомоном визвольної боротьби та, відповідно, репресіями. Матір Ольгу Ленець та сестру Христину депортували з України ще 1950 року (повернулись у 1956-му), двоюрідного брата Богдана засудили за участь у молодіжній ОУН. Сама Марта ще дитиною збирала власні спостереження:

«Не те щоб я була з дитинства налаштована проти радянської влади, але вже знала, що ця влада є чужа. Зі мною про підпілля прямо ніхто не говорив. Але я була цікава дуже, любила слухати розмови старших. Дідо і бабця й ті, що до них приходили, не дуже крилися. Може, щось і говорили неясно, але ж людина починає думати про те, що стоїть за тими незакінченими реченнями, за тими натяками. Я прислухалася до цих історій. На власні очі бачила, коли йшла до школи, як вивозили село Кліцько.

Я бачила, як везли на фірах убитих хлопців з лісу — до тюрми в Комарному.

І дітям не дозволяли дивитися, виганяли з дороги».

У той час, коли юна Марта Ленець із натяків та недомовок складала власне уявлення про український визвольний рух, молодий Іван Дзюба такими речами не переймався. Він народився на іншому кінці України, в селі Миколаївка на Донеччині, і змалку був переважно російськомовним. Час і регіон, де виростав Іван Дзюба, були пронизані не лише радянською пропагандою, а й русифікацією, кампанією за «пріоритетність російського», яку започаткував у повоєнні роки сам Сталін. Дзюба про ці роки пізніше написав у власних спогадах:

«Почалась вакханалія “російського пріоритету” в усіх сферах життя, в усіх науках — скрізь знаходили російських основоположників, родоначальників, тощо… Я тоді, як і більшість моїх ровесників, не мав імунітету проти такої масової інтоксикації. Сором згадувати, але було: вступаючи ще в школі у комсомол, я в анкеті на запитання про національність написав “русский” і так було й записано у моєму комсомольському квитку (можна собі уявити, скільки таких “русских” було по всій Україні…)»

Юний Дзюба їздив велосипедом по селах Донеччини і читав «ідеологічно правильні» лекції дорослим шахтарям. Дзюба ріс ідеалістом, але водночас мав риси, які згодом привели його до конфлікту з радянською дійсністю — аналітичний розум і загострене відчуття справедливості. Тому поступово вже протягом навчання у педінституті тодішнього Сталіно (нині — Донецьк) конфліктував із керівництвом навчального закладу, а коли перебрався до Києва, занурився у проблему української мови та культури. 

1962 року Дзюба їхав до Львова вже геть не тим русифікованим хлопчаком із Донеччини, а відомим літературним критиком, який виступав за вільний розвиток української культури — нехай і в рамках радянської системи.

«Я Іванові потім казала: якби я тебе зустріла комсомольським активістом, у твій бік би й не глянула. Іван був тоді вже інакший, він вже не був затятим комсомольцем. Вже були ті дуже сміливі виступи в університеті, де він казав вголос те, що говорилося між нами лише пошепки серед знайомих. Я вже в ньому не бачила російськомовного аспіранта і комсомольця». 

Стосунки Марти Ленець та Івана Дзюби розвивалися стрімко. Київський критик вирішив не гаяти часу. Пані Марта згадує:

«А потім одразу пішов свататись. Ми домовилися наступного вечора зустрітися. Поки я думала, йти чи не йти, — він сам прийшов до нас. Ми ходили гуляти, вся ця атмосфера, література, митці, художники, майстерні. 

Коли в них закінчувалося відрядження, то Іван (ось так скромно!) прийшов до нас і попросив у моєї мами: “Ольго Іванівно, можна я у вас залишуся на кілька днів, бо грошей на готель у мене немає, ті всі вже їдуть, а я не хочу їхати до Києва». Мама казала, що він її настільки шокував, що вона просто не зуміла йому відмовити. Тоді він у нас трішки пожив і поїхав до Києва. А потім я чекала листів.

І з мене брати насміхалися, бо минув тиждень — листа нема. Минув другий — листа нема. Нарешті приходить — на бланку з телеграми: “Скучив. Цілую”.

І все. Оце був увесь лист. А через день Іван знову з’явився з валізочкою перед нашими дверима: “Можна я у вас поживу трошки?”».

У вирі шістдесятництва

Молоді люди незабаром одружились, і в 1964 році в них народилась донька Олена. На той час когорта шістдесятників уже набула неабиякої популярності й, одночасно, виразних опозиційних рис. 

Це поєднувалось із непростим побутом — літературного критика дедалі частіше звільняли з робіт, а його колеги дедалі частіше відчували на собі тиск цензури. Зрештою, в Дзюби була ще одна серйозна проблема — туберкульоз, який нагадував про себе ціле життя.

«У 1962 році після поїздки до Львова він став більше кашляти і погано почувався. Поїхав до Києва і там, за наполяганням друзів, звернувся до лікаря. Восени стан погіршився. Іван, як завжди, зайняв позицію, мовляв, не буду нікуди йти, не буду лікуватися, все буде добре. З того часу в мене зберігся лист Івана Драча до Богдана Гориня, в якому він просить знайти у Львові Марту Ленець, яка вчиться на фізичному факультеті. Мовляв, це єдина людина, яка може його переконати лягти в лікарню».

У радянській системі справді певною мірою дбали про людей з такими захворюваннями і намагались викоренити туберкульоз зі світу, в якому вже незабаром мало настати світле комуністичне майбутнє. Дзюба поїхав у санаторій в Криму, в Алупці. Там, зі слів пані Марти, «зловживав» процедурами. Очевидно, хотів справити враження. Це засвідчував і сам Дзюба у своїх тодішніх листах. Один із них, датований 18 серпня 1962 року:

«Відпочивати тут дуже добре. Правда, спека варварська. Зате море поруч (сплю в аерарії над самим морем, рукою дістати). Море і є тут найбільше благо. Купаюся не менше п’яти разів на добу (прокинувшись — години з 7-ї до сніданку — 9-ї; потім в обід — з 12-ї і до 2-ї, після обіднього відпочинку — з 5-ї, нарешті увечері або вночі).

Наплавався (і награвся в волейбола) так, аж руки і ноги болять, — зате м’язи в Дзюби так напружилися, що Марта, мабуть, закохалася б у нього, якби зараз побачила (а він, до того, ще й засмаг). Зараз тренуюся на дальність плавання під водою без дихання». 

Санаторний відпочинок вже незабаром довелося змінити на київські будні, але Дзюба зумів ефектно поєднувати лікування із професійною діяльністю. Промовистий епізод відбувся вже наступного року, коли Дзюба просто з лікарні прийшов на спілчанські збори і в присутності самого Олександра Корнійчука (на той час — голови Верховної Ради УРСР) розніс усю тогочасну літературну номенклатуру, заступившись за Віктора Некрасова, якого тоді піддавали агресивній партійній критиці. 

Іван Дзюба мимоволі опинявся не лише в епіцентрі, а й попереду когорти молодих критично налаштованих талантів, яких уже тоді узагальнено називали шістдесятниками.  І та когорта була яскравою та різнорідною.

«Після переїзду до Києва я потрапила в нове середовище. Зі Світличними Іван мав багато спільного, вони постійно розмовляли про літературу. Я ж була не підготовлена до таких дискусій, тому мені більше подобалось у “художньому” середовищі — Параджанова, Якутовича та інших».

Саме Марта Дзюба згодом стала містком між Параджановим та Дзюбою:

«Коли був перегляд фільму на кіностудії Довженка, чомусь мене Іван не зустрічав, не пам’ятаю чому. На прохідній зустрів Параджанов. Це було десь у серпні-вересні, я вже налаштовувалась на народження доньки. І там бачу — мені назустріч виходить якась така дуже жива, яскрава людина. І одразу: “Ой, Марто!” — й обняв мене. Це був Параджанов, так ми й познайомились. Із того часу ми якось дуже заприязнились. Він притягував до себе, навколо нього завжди було багато людей».

Із Сергієм Параджановим пов’язане не лише культурне збагачення шістдесятників, а й один із найяскравіших епізодів в українському спротиві того періоду: протест на прем’єрі «Тіней забутих предків» у вересні 1965 року.

Хвиля арештів

Іван Дзюба ніколи не прагнув ані лідерства, ані політичного забарвлення своєї діяльності. Однак прагнення справедливості мимоволі змушувало його йти на конфронтацію із системою. Такі сутички ставали дедалі частішими і, в певному сенсі, досягли першої кульмінації в 1965 році. Влітку того року відбулася хвиля арештів серед української інтелігенції.

«Тоді всі говорили, що треба щось робити. Але дуже мало хто знав, що готується саме такий протест. Очевидно, десь зустрілися Михайлина (Коцюбинська) і Бадзьо (Юрій). Іван не хотів виступати. Він тоді вже перетворився на якогось “штатного виступаючого”, на нього це тиснуло. Він не приховував, що йому ця роль не подобалась. Ми згодом сміялися, що Михайлина виховувала дочку, тому не могла виступати. Іван жартував, що Бадзьо боявся тещі, тому теж не міг виступити. Я тоді Іванові казала: “Зате от ти ані тещі не боявся, ані дитини в тебе малої не було!».

Під час нашої останньої розмови майже два роки тому Іван Дзюба сам підтвердив, що навіть Параджанов не знав, що задумали його друзі:

«Це була для нього несподіванка, але приємна, бо він любив усе, що було проти влади. Пригадую, я навіть трохи побоювався, що в нього буде негативна реакція, що це якось затьмарить наші дружні стосунки. Але він навпаки дуже зрадів цьому. Він любив такі речі».

Дзюба виступив, і протест на прем’єрі «Тіней забутих предків» став фактично переламним моментом у становленні дисидентського руху. Справи КҐБ поповнились повідомленням про «ворожу діяльність Дзюби І. М. та його однодумців».

У той же час літературний критик написав один із ключових текстів українського ХХ століття — «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Текст, який симптоматично для свого часу тримався рамок чогось на кшталт «націонал-комунізму» і був рясно приправлений цитатами з класиків марксизму-ленінізму, однак перетворився на бомбу сповільненої дії радянського режиму. Попри «обгортку» з цитат радянських мислителів, Дзюба звинувачував радянське керівництво у підтримці російського шовінізму, фактичному продовженні традицій колишньої імперії і детально це доводив на прикладі утисків української мови в УРСР. 

Станом на 1965 рік серед шістдесятників уже побутувало переконання про ворожість радянської політики щодо української культури, але саме Дзюба сформулював проблему і чітко виклав аргументи. 

«Навряд чи це був якийсь надмірний ідеалізм або наївність. В Івана було загострене відчуття справедливості, тому він мусив щось робити. Передусім це було про аналіз ситуації. Тоді ще практично ніхто не мислив у категоріях незалежної України. Він розумів, що треба показати проблему, підкреслити її. Тому “Інтернаціоналізм чи русифікація?” мав багатьох адресатів. Це була і влада, це були й ті, яким була “какая разніца”, і ті, які вважали, що ніякої русифікації взагалі немає».

Попри те, що Дзюба сам неодноразово підкреслював, що не вважав і не вважає себе «антирадянщиком», саме він фактично написав маніфест дисидентського руху, який щойно народжувався. Згодом, уже після арешту Дзюби в 1972 році, пані Марта спілкувалась із головою КҐБ УРСР Віталієм Федорчуком. Він запитав її, чому вона не спалила рукопис.

«Але я не знала детально, що він там пише. Я ще сперечалась із ним про заголовок — він мене одразу насторожив. Я розуміла, що будуть проблеми, тому пропонувала бодай змінити заголовок. А він як завжди — ніби тихо погоджувався, а потім все одно робив своє. Я була в цьому сенсі обережнішою».

Проблеми справді виникли, проте не одразу. А через три роки, коли текст Дзюби потрапив за кордон, де був перекладений багатьма мовами. Серед української інтелігенції «Інтернаціоналізм чи русифікація?» викликав фурор. Але такий успіх неодмінно мав позначитись і на житті сім’ї Дзюбів. 

У кримінальній справі на «злочинця» Івана Дзюбу є така характеристика його літературно-критичної діяльності та громадської поведінки, підписана Юрієм Смоличем, однією з найбільш суперечливих постатей у тодішньому літпроцесі, секретним співробітником КҐБ:

«Дедалі то все більше статті І. Дзюби стають несприятливими для радянської преси, оскільки вони все більш різко розходяться з принципами соціалістичного реалізму і політикою партії в галузі літератури та національного питання. Сам же автор, піддавшись натискові ворожої ідеології, стає на шлях систематичного порушення статуту Спілки письменників СРСР… Особливої шкоди нашій країні завдала написана Дзюбою і потім надрукована за кордоном брошура “Інтернаціоналізм чи русифікація?”». 

На початку 1970-х років радянське керівництво провело масштабну кампанію переслідування української інтелігенції — так звану операцію «Блок». Обшуки проводили в помешканнях десятків українських інтелектуалів. До багаторічного ув’язнення були засуджені провідні українські дисиденти — серед них Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус та інші. Іван Дзюба також став однією з головних цілей репресивної машинерії.

За словами дружини, сам Дзюба до останнього не чекав на арешт. Не вірив, що це може статися.

«Це вже було після першої хвилі арештів, які його потрясли в 60-х… Він тоді працював в “Молоді”, вертався з комбінату “Україна”, давно обіцяв зайти до Світличного. Знаєте, я часто чула, що там щось підлаштовано було, щось таке… Нічого подібного. Він давно обіцяв зайти на Уманську, це було по дорозі. Ось він і зайшов. А в портфелі в нього… Знайте, Іван не міг викинути жодного папірця. Хто йому що давав — він клав собі в портфель. Мовляв, нехай буде. Звичайно, що в нього в портфелі тоді, як завжди, було бозна-що напхано. І так він сам прийшов до Світличного, де якраз проходив обшук. Звісно, для них була така радість — Дзюба сам до них прийшов, ще й із самвидавом у портфелі».

У кримінальній справі Івана Дзюби справді збереглася постанова від 14 квітня 1972 року, яка засвідчує, що 12 січня того ж року Дзюба І. М. зайшов до квартири Світличного І. О., де саме тривав обшук. Самого Дзюбу також обшукали, а безлад у його портфелі слідчі акуратно задокументували в 13-ти пунктах із підпунктами, серед яких були як самвидавні тексти, протестні листи до ЦК КПУ, так і старі газети й записки на клаптиках паперу. Додому Дзюба вернувся лише наступного дня.

«У Світличного обшук був цілу ніч. Видно, поки вони брали якісь документи, дозволи — минула ніч. Десь о десятій ранку вони тоді прийшли до нас, привели Івана. Ми ж думали, що він просто пропав. Тож коли він прийшов з кагебістами, я зраділа, що він взагалі живий. Всяке ж думалося. 

Я якраз хвора лежала, в мене грип був з температурою. Провадили обшук коректно. Ніякого безпорядку не робили. Те, що відбирали як “антирадянські документи”, ставили собі окремо. Мала Оленка написала на своєму піаніно на аркуші: “Не дозволяю підходити”. І вони не підходили, поки я її не відвела. Очевидно, в них була якась вказівка поводитись коректно. 

Серед ночі (згідно з протоколом, обшук тривав від 13.20 до 9.00 наступного дня, — Авт.) вони попросили в мами дозволу чаю попити. Мама каже: “А ви чого мене питаєте? Ви розпоряджаєтесь в хаті і мене ще щось питаєте?!”. Вони: “Це одне, а за чай ми повинні запитати дозволу. Бо в Стуса нам не дозволили”. Мама каже: “Я вам дозволяю. Беріть”. Один із тих хлопців здивувався, це на нього справило враження. Питає: “А чому ви так дозволяєте?”. Мама каже: “Бо мені вас шкода. Вам буде соромно за це колись. Он я — їхала колись на довічне поселення в Сибір, а тепер, бачите, — в Києві живу».

Слідчі нишпорили по черзі в усіх кімнатах. Здається, вони навіть один одному не довіряли.

«Я знала, що в нас у ванній стоять якісь папки. Це навіть не Іван їх там поставив — я поставила. Я просто постійно воювала за місце в хаті, щоб був якийсь порядок, бо в нас і так хата була як бібліотека. Мені ж хотілося, щоб якийсь затишок був. Так от, я хворіла, тож була в такому широкому халаті.

Я думала собі так: піду в ванну, заховаю ті папки під халат і перенесу. Так і зробила.

Взяла, йду через кімнату, а до мене одразу один: “Що ви там несете?”. А я якось не злякалась, а граю вар’ята: “А що, хіба видно, що я там щось несу?”. “Віддайте. За це може бути кримінальна відповідальність”». 

Це був документ із машинописним текстом під назвою «Що і як обстоює Б. Стрельчук (66 запитань і зауваг «Інтернаціоналістові»)» на 35 аркушах цигаркового паперу, який закінчувався словами «Березень 1970. В’ячеслав Чорновіл».

«Під час обшуку в спальні дружина Дзюби — Дзюба Марта Володимирівна намагалася винести з кімнати під халатом папку з документами, яку вона переховувала в постелі, де вона знаходилась до обшуку в відпочивальні. На пропозицію видати захований предмет Дзюба М. В. передала оперативному працівникові папку з документами». (З кримінальної справи Івана Дзюби).

Обшуки повторились іще кілька разів і завершились у квітні 1972 року, коли Івана Дзюбу заарештували за звинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді».

У коридорах КҐБ

Після арешту чоловіка для Марти Дзюби потягнулися місяці слідства, коли сам Дзюба перебував у слідчому ізоляторі. Старший слідчий Кольчик був доволі освіченою людиною і комунікація відбувалась достатньо коректно.

«Це не був якийсь примітив. По-перше, він добре розумів, що Іван не злочинець. Окрім цього, і він, і, мабуть, усе КҐБ знало, що Іван не писав “Програму комуністів” (Одним із пунктів звинувачення Івана Дзюби було написання тексту “Програма комуністів”, до якого Дзюба справді не мав стосунку. Згодом довів це детальним аналізом тексту, зробленим власноруч. — Авт.).  

Слідчий — це був єдиний зв’язок з Іваном, ніяких відвідин, жодних листів.

Кольчик був єдиним джерелом інформації. І, на щастя, він коректно поводився — повідомляв, коли можна йому дзвонити».

Навколо арештів українських інтелектуалів здійнявся неабиякий шум, і кожен мусив вибрати для себе певну стратегію захисту.

«Я для себе одразу вирішила, що не буду спілкуватися із закордонними журналістами. Не шукатиму якихось закордонних зв’язків… Можливо, я боялася, але загалом дотримувалася позиції, що Іван не антирадянський чоловік. Я писала скарги — вже навіть не пам’ятаю, в які саме органи. І що характерно, я зверталась до багатьох людей, аби мені допомогли підготувати такі звернення. Єдиний, хто відгукнувся, — Дмитро Павличко: “Приходь, напишемо”. І це, звичайно, дуже показово. Я спілкувалась з прокурорами і каґебістами». 

Зрештою Марта Дзюба зустрілась навіть із самим Віталієм Федорчуком, тим самим головою КҐБ УРСР.

Дилеми

У своїх спогадах Михайлина Коцюбинська, відома українська літературознавиця й активна учасниця руху шістдесятників, описувала епізод, як вона разом з Леонідою (Льолею) Світличною приїхала до Марти Дзюби на Повітрофлотський проспект. 

«Пішли гуляти в напрямі Жулян. Там весь час літаки злітають, і такий шум, що можна говорити що схочеш і нічого не буде чути. І от я йду посередині, з правого боку Льоля Світлична, з лівого — Марта Дзюба. І обговорюємо суд Світличного. Льоля каже: “Хай буде повна котушка, тільки щоб він не розколовся! Це його вб’є, він не зможе з цим жити!”. Марта: “Льолю, ну що Ви таке кажете! Треба, щоб він вийшов на волю!”…

І я пригадую, як та Льоля прийшла до мене після суду — вся підтягнута, в якомусь чорному костюмі, з гарною такою брошкою, очі її сяють: “На повну котушку!”.

Це комусь тільки розказати, але це ж правда, це ж було так, я не вигадую. Була така радість — 12 років чоловіку дали, але вона сяяла». 

Втім, Марта Дзюба не поділяла своєрідного ентузіазму близької подруги. Їй понад усе хотілося мати нормальну сім’ю і нормальні стосунки.

«Оленка наша не знала, що Іван сидить. Ми від неї приховували, говорили, що він у відрядженні, що приїде. Вона страшно любила тата, і раптом я їй мала пояснити, що він “злочинець”? Я не хотіла, щоб дитина виростала в такому роздвоєнні. Тим більше що вона була дуже старанна, дуже до школи хотіла йти… Не знаю. Мені тоді пригадувався мій дідо, я його теж страшенно любила. От коли арештували Богдана (Мартин двоюрідний брат, якого арештували за діяльність в ОУН, — Авт.), він, пам’ятаю, повторював: “Дитина не має займатися політикою, нам зараз треба своїх докторів, своїх вчителів а не те, щоб вони просто гинули”. Мабуть, це десь формувало й моє сприйняття через багато років, коли арештували Івана».

Справа Дзюби врешті пішла за власною траєкторією. 

Суд над літературним критиком відбувся в березні 1973 року. Дзюбу засудили до 5 років ув’язнення та 5 років заслання. 

Засуджений звернувся з проханням про помилування до Президії Верховної Ради УРСР і, з урахуванням часткового визнання вини, Івана Дзюбу відпустили на волю.

Гірка «свобода»

«Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя — і в очах у мене стоять сльози». (З відкритого листа В. Стуса І. Дзюбі)

Часткове визнання вини Іваном Дзюбою справило гнітюче враження на багатьох дисидентів — особливо тих, що опинилися за ґратами. Гірко писав у листах Василь Стус, із в’язниці намагався полемізувати Іван Світличний, не приховувала свого обурення Оксана Мешко. В 1974 році Іван Дзюба повернувся немовби в інший світ, отримавши умовну свободу після арешту майже за два роки до того.

«Я це все пережила, коли Івана арештували. Колись у нас був прохідний двір у хаті (що мене справді дратувало — хата мала, в нас дитина, двері не закривались, приходили люди як симпатичні, так і не дуже), а після арешту це все обірвалось. 

Радянська система цілеспрямовано намагалась сіяти розбрат між дисидентами, руйнувати внутрішню солідарність і водночас перетворювати інакодумців на «ізгоїв» у суспільстві. Частково це вдавалось — украй небагато людей мали достатньо відваги підтримувати дружні стосунки з родинами, які отримували клеймо «неблагонадійних». Не стала винятком і сім’я Дзюбів.

«Можна було порахувати на пальцях однієї руки тих, хто до нас ще приходив. Я тоді це вже в собі переварила. Іван цього всього не знав. Тому, коли повернувся, йому було важче. Я не знаю, що він думав, куди повернеться. Але йому було це важче сприймати. Тож якийсь час він був справді пригнічений. Але Іван був дуже самодисциплінований. Поступово захопився новими темами, літературами народів світу.

Коли він пішов працювати на Антонівський завод — я вже тепер розумію, що це було дуже добре рішення. Він потрапив у колектив звичайних радянських людей. Він зустрівся з тим контингентом, якого до того не знав, йому було цікаво з робітниками. До нього люди там тягнулись, його обрали на якісь там посади. На роботі він почувався нормально». 

Пропрацювавши до початку 1980-х років у багатотиражці Антонівського авіазаводу, Іван Дзюба зміг повернутись до літературознавства. Згодом ковтком свіжого повітря стала поїздка в Америку:

«Америка його зустріла надзвичайно прихильно. Тоді з ним були Римарук, Жулинський, Іванченко… З ентузіазмом його зустрічала також моя далека родина. Він повернувся дуже втомленим, але дуже задоволеним. Підтримка людей його дуже підбадьорила, він знову відчув, що його люблять і цінують. Важливо, що з ним там був Жулинський, — мені здається, він до нього ставився трохи як до Параджанова, дуже вільно спілкувався. Так, як Іван жартував з Жулинським, то хіба ще колись так само жартував тільки з Параджановим».

Історичні події зламу 1980-х – 1990-х Дзюба зустрів у вирі Народного руху, де, знову ж таки, дотримувався традиційно поміркованіших, але конструктивних позицій. А вже 1992 року Іван Дзюба, попри відсутність політичних амбіцій, став другим міністром культури незалежної України.

«Знаєте, я не хотіла, щоб він був міністром. Його таки вмовили — Павличко, Драч, Горині… І він погодився. Зранку до вечора тоді працював. Починав з того, що перечитував усі листи-відповіді, які йшли з міністерства. Я йому кажу: “Нащо ти то все робиш?”, а він: “Я не можу, щоб неграмотний лист пішов із моїм підписом”. Крім того, приходили люди — безкінечно, як до церкви, до сповіді. А відсіювати він не вмів. Всі щось хотіли. І що його неприємно дивувало, каже: “Ніхто не приходить з пропозиціями, а лише щось просять і розповідають, що інші нічого не роблять”. Він намагався зробити багато реформ, у нього були власні важливі концепції…

У політиці треба, мабуть, уміти тримати дистанцію між людьми, якось маневрувати. Це було не його.

З одного боку, в нього був м’який характер, а з іншого боку — він був справді мужній. Як згадаю, скільки тих лікарень було, операцій. А він ніколи не переживав. Завжди заспокоював лікарів, завжди піклувався про інших». 

***

Свого часу Іван Дзюба (як і інші шістдесятники) в розмові зі мною досить скептично висловлювався про сам термін «шістдесятництво» — не лише тому, що це саме собою доволі штучне поняття, а й тому, що це слово ніби обмежує людину одним десятиліттям. «Чому не сімдесятник? Чому не вісімдесятник?» — усміхався Іван Дзюба. 

Справді, життя Івана Дзюби не обмежилося спалахом шістдесятництва. Він обіймав різні посади в різні часи, але передусім займався літературою та культурою. Вкрай важливим був трактат «Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?», написаний напередодні Незалежності. Були й літературознавчі та культурологічні праці часів Незалежності — чи то аналіз творів Сергія Жадана, чи з нагоди вшанування пам’яті Олександра Білецького в книжці «Лицар літературної науки», яку активно допомагала протягом останніх років готувати саме пані Марта. Іван Дзюба прожив життя, занурене в літературу, огорнутий любов’ю сім’ї. 

«Якоюсь мірою, це, мабуть, мій характер, я завжди мусила кимось опікуватись. Коли помер дідо, я ніби сама стала нею (бабцею — ред.) опікуватись. А потім так і було, я намагалась Іваном опікуватись.

Я захоплювалась його чесністю, його працьовитістю.

Мабуть, як дружина, я хотіла його більше біля себе».

Історія, яка розпочалась понад шістдесят років тому у Львові, не завершується. Нещодавно вийшов документальний фільм «Іван і Марта», а пані Марта завершує роботу над власною книгою спогадів. Жіночий погляд і жіноча участь у буремному світі дисидентства залишається малодослідженою і малозрозумілою — але від цього не менш важливою. Почути цей голос насправді не менш важливо, ніж вивчати тексти самого Дзюби.

Навряд чи Іван Дзюба був би тим Іваном Дзюбою, який потрапив на сторінки підручників, якби не доленосна львівська зустріч понад пів століття тому. Історія Івана і Марти Дзюбів, без сумніву, унікальна — але й характерна водночас. Адже рух спротиву, який пройшов червоною ниткою через українське ХХ століття, — це передусім історія солідарності, любові та взаємопідтримки.

Архівні фото надав Радомир Мокрик. 

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки