Дуже незручна співачка Джамала. Багатьом сильно муляє її непередбачувана успішність й неспростовний успіх на непростих просторах вітчизняної «великої сцени». Хто вона така? Ні тобі приспущених бретельок, ні «легких до запам’ятовування» пісеньок, жодного скандалу за спиною, жодного дуету з Кіркоровим. Натомість — повні змісту і досконалі за формою тексти, кілька мов виконання (від української з російською до кримськотатарської з англійською), нестандартний п’ятиоктавний вокал, і музика — зроблена на совість і надовго.
Дуже незручна співачка Джамала успішно нищить усі давно усталені традиції київських закуліс та бекстейджів. І виявляється, що не обов’язково тусуватися на безконечних вечірках, аби бути на слуху. Виявляється, не конче цілуватися «в дві щічки» з кожною рептилією підсофітного тераріуму, аби мати друзів на сцені і в житті. Стає зрозуміло, що пісня і музика може бути власне піснею і музикою, а не естафетними забігами між гримерками й ток-шоу. Головне у пісні — співати. Співати дуже незручна співачка Джамала хоче все життя. І буде.
Як ви стали тим, ким ви є зараз?
Я народилася далеко звідси — у киргизькому містечку Ош, але свій перший день народження святкувала вже в Україні. Спочатку ми з батьками поїхали до Мелітополя, а у кінці 80-их — в Крим. При цьому ми не просто переїхали на півострів, ми оселилися у Кучук-Узень (Малореченське в радянській та українській топографії — TU). Це рідні місця мого дідуся, це село, де мешкали усі мої прадіді по батьковій лінії.
Я з дитинства знала, що моїм життям стане музика, це у мене в крові. Мама моя каже, що я співала з трьох років, моментально «входила в образ» — закривала очі, починала хитати головою… З раннього-раннього дитинства співала на усіляких сімейних святах для батьків та їхніх друзів. Тато регулярно приносив додому народну музику — кримсько-татарську, іранську, азербайджанську… Тому я досі вважаю своїми першими учителями та авторитетами у музиці батьків. А ще, звичайно, вважаю своїми вчителями усіх виконавців, чиї пісні копіювала в дитинстві: знімала «в нуль» усі вокальні партії і відтворювала так само, як вони. Так у дитинстві я перетворилася на музикальну платівку.
А в 14-ть років, вступаючи до музичного училища, я співала уже як справжня Елла Фіцджеральд, копіювала її манеру, обертони, звуковидобування! Величезний вплив на мене справив батько моєї подруги Геннадій Асцатурян в той час. Можна навіть сказати, що це саме він «привчив» мене до джазу, у якийсь момент спрямував мене, підсовуючи потрібні записи. Це дуже цінно.
Після музичного училища я переїхала до Києва — вступати на вокальне відділення Музичної Академії. Там усе відбувалося швидше всупереч, аніж завдяки. Моя викладачка, заслужена артистка Євдокія Колесник була дуже проти виступів «поза класом». Одного разу у консерваторії довідалися про те, що я «сейшенила» на фестивалі Єдність з Аркадієм Шилклопером на волторні. Пані Колесник була дуже обурена, довелося навіть змінити викладачку. Тож закінчувала я навчання в солістки Оперного театру Наталі Николаїшин. Училася під її керівництвом всього рік — вона була молодою співачкою, яка багато гастролює, тож приділяти мені багато часу їй не вдавалося. Це можна зрозуміти — вона будувала кар’єру, я не ображаюся. Але саме тоді я чітко зрозуміла: бути співачкою і бути педагогом — це різні речі.
На щастя, у той момент я зустріла концертмейстра Наталю Горбатенко. У нас з Наталею Олексіївною склалися чудові теплі стосунки, вона мене дуже серйозно тоді підтримувала. Ми досі зідзвонюємося. Ця жінка стала найважливішим педагогом у моєму житті.
Краще прислухайтеся до власного серця і вірте своїй інтуїції. Наше серце — мудріше, ніж нам здається
Що допомогло або що змусило вас стати такою, якою ви є?
Стати тією, ким є сьогодні, мені допомогла віра, безмежна віра. Віра у мрію, у справу, якою займаюся, у людей, що мене оточують, і у ті зусилля, яких я докладаю, аби досягнути своєї мрії. Я вірю, що втілюю важливі і потрібні речі.
Ну а чому ви взагалі обрали таку «нестабільну» професію? Чи не простіше, умовно кажучи, прикупити собі нафтову вишку та й по всьому?
А що означає «нестабільна» професія? Я переконана, якщо ти довго і, найголовніше, з душею робиш своє діло, працюєш над будь-якою справою, то отримаєш і моральну, і матеріальну віддачу. Головне — стабільно приносити людям радість. І зрештою, якщо розбиратися, на планеті нема «стабільних» професій. У часи кризи незахищеними виявляються абсолютно всі, незалежно від фаху. Усе в світі нестабільне. А відтак ніколи, ніколи не варто відмовлятися від улюбленої справи. Роби те, що любиш і вмієш найкраще.
Ви вважаєте себе успішною людиною? Взагалі, що таке успіх, на вашу думку?
Ні, я поки що не вважаю себе успішною. Я це розумію так, що справжній успіх так само, як і мудрість, приходить з роками. Звичайно, комусь вдається заробити «швидку славу», але справжня любов слухача, справжня прихильність публіки перевіряється часом. І це різні речі.
Особисто для мене артист успішний тоді, коли через роки й десятиліття до твоєї музики, до твоїх думок продовжують повертатися, коли твоя музика все одно лишається потрібною й актуальною.
Хто це, наприклад?
З цієї точки зору успішним музикантом я вважаю Рахманінова.
Останнім часом, а починаючи з осені минулого року — особливо, в Україні багато говорять про особисту відповідальність. І це — не лише чиновників стосується, а кожного — нас із вами. Відповідальність і сміливість взяти на себе відповідальність — це ознака успішної людини?
Безумовно.
Чому?
Без сміливості й без відчуття відповідальності неможливо займатися творчістю — писати книги, картини, музику, кіно знімати. Це у суті своїй апріорі сміливо і дуже відповідально. Ти ж не лише висловлюєш свою позицію, ти впливаєш на людей! І от негативним буде такий вплив чи позитивним, залежить від тебе. Треба пам’ятати: усе, що ти продукуєш назовні, впливає на життя тих, хто тебе оточує. Ти несеш за це відповідальність. Грубо кажучи, комусь захочеться вбити себе після твоєї пісні — частково твоя провина. Комусь захочеться жити, радіти, творити — теж частково твій здобуток.
Треба пам’ятати: усе, що ти продукуєш назовні, впливає на життя тих, хто тебе оточує. Ти несеш за це відповідальність. Грубо кажучи, комусь захочеться вбити себе після твоєї пісні — частково твоя провина. Комусь захочеться жити, радіти, творити — теж частково твій здобуток
Які принципи і які цінності особисто вам допомогли досягти успіху?
Найважливіший і, мабуть, найголовніший мій принцип — займатися лише тим, у що ти по-справжньому віриш. Без всіляких компромісів. Ти віриш в пісню, віриш у те, що вона актуальна, віриш у музикальність альбому, віриш у хорошого глядача в тебе на концерті. Це допомагає і творити, і показувати свою творчість.
А ще для мене важливо пам’ятати своє коріння — звідки ти, хто став твоїм вчителем. І ще — потрібно бути вдячним кожній людині, з якою звела тебе доля, від першого педагога зі сольфеджіо до саундпродюсера, з яким працюєш сьогодні.
Якими своїми вчинками, чи, можливо, творами ви пишаєтеся найбільше?
Пишаюся, горджуся — це звучить надто голосно й нескромно. Слова «гордість», «гординя» взагалі викликають в мене негативні емоції. Коли людина пишається, вона надто підноситься, «забувається». А відтак — неминуче падає донизу.
Давайте я вам нагадаю біблійну історію про людей, які вирішили, що можуть стояти на рівні з Богом. Над Вавилоном панувала гординя і за це довелося дуже гірко відповісти.
Тому я не пишаюся, не горджуся. Я просто відчуваю радість і задоволення від результату, який отримую. Я дуже тішилася, коли виходили мої платівки For Every Heart й All Or Nothing. Раділа, коли перемогла на пісенному конкурсі Нова Хвиля. От сьогодні радію від усього серця, бо вдалося записати дуже красиву пісню «Чому квіти мають очі?»
А чому чесність — цінність?
Тому що увесь сенс втрачається, коли те, над чим ти працюєш — нечесне. І, на мою думку, у справжньої людини апріорі розвинуте відчуття чесності. Це як антена, яка ловить певні сигнали — людина, як правило, достатньо чітко відчуває брехню. Відтак у наш час чесність — дуже важлива чеснота, ознака людини.
Все просто — неможливо грати музику з людьми, яким не довіряєш, неможливо співати про головне, з тим, хто може обдурити, взагалі — неможливо працювати будь-де без довіри. Третього не дано. Я або дуже вірю, або не вірю взагалі.
Над чим ви готові працювати безкоштовно?
А я і працюю! Дуже часто беру участь у різноманітних проектах, де взагалі не передбачено жодної комерційної складової. Є два випадки, коли я погоджуюся працювати без гонорару: якщо вважаю, що проект принесе користь іншим людям, або коли це цікаво для мене як для музиканта. І це може бути що-завгодно: від зйомок у документальному фільмі про торгівлю людьми до сучасної української опери.
Які правила ви порушили, а яких не порушите ніколи в житті?
Усі ми протягом цілого життя порушуємо правила, інакше і жити неможливо. Не можу навіть отак конкретно пригадати, що порушила. Безумовно, щось було. Однак єдине правило, якого я ніколи не переступлю — за будь-яких обставин залишатися людиною. Для мене справді важливими є такі риси, як толерантність, любов до людини, увага і турбота про тих, хто поруч з тобою. Я вимагаю цього від себе і від оточуючих.
Чого, на вашу думку, не вистачає українцям?
Часу! Я вважаю, що минуло надто мало часу для того, щоб в Україні сформувалася національна самосвідомість і здорове суспільство. Ми всі ще з недовірою ставимося до себе, ми ще не віримо в свою країну, в свою культуру. І цими сумнівами дуже шкодимо — і собі, й іншим.
Це ж відомо, що збудувати щось вартісне, щось велике можна тільки разом, спільно. А відтак кожен мусить усвідомити власну відповідальність за спільну справу. Тому я завжди повторюю — слід починати з себе, самому ставати кращим, культурнішим, більш освіченим.
Що зараз читаєте?
Я зараз активно зайнялася самовдосконаленням, працюю над своєю англійською, тому моя настільна книга — це «English Grammar in Use». Щойно маю вільну хвилину, виконую граматичні вправи, поповнюю словниковий запас.
А загалом мені дуже подобається читати біографії музикантів. Днями закінчила книги про Шаляпіна, Рахманінова, працю Вальденґо Джузеппе «Я співав із Тосканіні». Таке читання дуже захоплює, занурюєшся в життя людей, які мали сильний вплив на історію, залишилися у світовій культурі, дізнаєшся, як вони жили, які труднощі долали. Це дуже надихає.
А що любите дивитися?
Мені дуже подобаються американські та британські шоу: «Ігри престолів», «Картковий будиночок», «Батьківщина», «Аббатство Даунтон», «Дерек». Ще можу сказати, що я — кіноман. Переглядаю дуже багато фільмів. Якщо пригадати те, що лишило найбільше вражень останнім часом, можу виділити картину «Аттіла Марсель» — бачила її на Днях французького кіно.
Що порадите нашим читачам?
Радників і порадників навколо багато, краще прислухайтеся до власного серця і вірте своїй інтуїції. Наше серце — мудріше, ніж нам здається.
→ Фото — Дмитро Перетрутов, Андрій Давидовський
