[П’ять років тому в Українському католицькому університеті у Львові розпочався експеримент. Ідея полягала в тому, що журналіст в українських умовах може поєднувати використання сучасних технологій із етичними стандартами, заснованими на загальнолюдських моральних принципах. І, коли доведеться, витримувати спокуси та удари корумпованої нігілістичної системи. Вже понад сто випускників Школи журналістики УКУ перевіряють це припущення.
До п’ятиріччя проекту десятеро журналістів та експертів, які є для Школи журналістики УКУ моральними орієнтирами, поділилися своїми поглядами на цінності, місію та майбутнє журналістської професії.]
***
Владика Борис Ґудзяк, єпископ Української Греко-Католицької Церкви, вже чотири роки служить українським вірянам у Франції, Бельгії та Нідерландах. В Україні його знають і шанують як людину, що продовжила справу Патріарха Йосипа Сліпого — відродила Український католицький університет у Львові. Журнал «Новое время» назвав владику Бориса, разом із кардиналом Любомиром Гузаром і віце-ректором УКУ Мирославом Мариновичем, одним із найбільших моральних авторитетів сучасної України.
Спілкуючись із журналістами владика Борис говорить прості речі, які часом є відповідями на складні етичні запитання. «Коли ми цінуємо власну гідність, то знаємо ким ми є. Людина з моральними і духовними засадами не допустить брехні, не переступить через власну гідність», — каже він. Говоримо з владикою Борисом про етику, особистий вибір і гідність.
Німецький філософ Іммануїл Кант у своїй теорії категоричного імперативу звернув увагу на принцип універсальності: те, що правильно для одного, є правильним для всіх. А як ви для себе означуєте поняття етичності?
Слово «етичність» походить від слова «етос» — характер і система переконань та ідеалів, які притаманні певній спільноті або певному світогляду. Це не лише моральність, а й ціла цивілізаційна культура. Коли за останні півстоліття світ змінився більше, ніж за попередні п’ятнадцять століть, нелегко знаходити консенсус між етосом і етикою. Для мене, як і для кожного християнина, етичні принципи випливають із Божого Закону як природного закону. Ці принципи є універсальними і діють на користь людині. Бог створив людину, бажаючи, щоб їй було добре. Бог не є садистом, не є примхливим чи причіпкуватим. Він хоче, щоб ми жили сповна.
На жаль, ми, люди, маємо тенденцію перечити Божій перспективі і відходити від неї. Можемо руйнувати своє життя на мікрорівні. Знаючи, що є корисним, а що — шкідливим, продовжувати об’їдатися, курити, затоплювати себе алкоголем, жити в стресах, не спати вночі. Сьогодні в Україні від алкоголю вмирає більше чоловіків, ніж гине у війні на Донбасі. Люди самі руйнують сімейні стосунки — принижують одне одного. Діти можуть глибоко ранити своїх батьків. А батьки можуть виробити комплекси в своїх дітях, і ті ціле своє життя намагаються їх позбутися. Я вже не кажу про подружні стосунки. Половина подружніх пар розходиться, а ще частина хотіла б розійтися, бо живуть як у тюрмі.
На макрорівні ми також себе нищимо економічною та соціальною несправедливістю. Сьогодні Україна потерпає від агресії, яку навмисно роздувають комунікативними та мілітарними способами, щоб різнити українців між собою. Питання етики та етосу є досить тонким у різних сферах життя, в тому числі і в журналістиці, яка є впливовим способом формування людської свідомості.
Існує цілий Кодекс журналістської етики. На вашу думку, які три моральні принципи є найважливішими для журналіста?
Етика — це частина етосу, тому я говоритиму не тільки про етику журналістики, а й про етос журналістів. Серед найважливішого я назвав би, по-перше, освіченість у сенсі широкого світогляду, відчуття та розуміння світу. Людина з вузьким світоглядом і вузьким досвідом є необізнаною і не може бути добрим комунікатором. Пам’ятаю, ще десять років тому у Львові журналісти на прес-конференціях не могли сформулювати доброго питання про церковне життя і не тільки. Зараз це вже змінюється.
Журналіст, який не розуміє тебе і твоєї сфери, не може бути добрим комунікатором, аналітиком чи творчим критиком
Журналіст, який не розуміє тебе і твоєї сфери, не може бути добрим комунікатором, аналітиком чи творчим критиком. Входячи в певну спільноту, організацію чи середовище, журналіст повинен добре відчувати корпоративну атмосферу, контекст, його унікальність чи перспективність. Журналісти повинні постійно працювати над собою, щоб розуміти і глибоко відчувати об’єкт свого дослідження.
По-друге, журналіст має бути правдомовним і зрівноважувати різні погляди, а не подавати виняткові аспекти. Він має інформувати збалансовано, а не в кон’юнктурний чи пропагандистський спосіб. Сьогодні багато журналістів, як пише британський письменник Пітер Померанцев, живуть в епоху після правди. Вони маніпулюють фактами.
По-третє, журналістика має бути життєдайною. Журналістам бракує здатності ділитися добрими вістками, бути благовісниками. Бути лише борцем зі злом недостатньо. Так, критичні журналісти, як хірурги, допомагають видаляти шкідливі речі в суспільстві. Але, крім цього, важливо вказувати на життєдайні, гідні наслідування вчинки, давати надію і показувати орієнтир, як виходити зі складних ситуацій. Якщо все змальовувати лише у критичний спосіб, то так можна прирікати людей до відчаю й безвиході. Етос і етика взірцевого журналіста — плекати глибоку, правдиву та життєдайну журналістику.
Є якості, з якими ми народжуємося, а є такі, які треба у собі виховувати. А як щодо толерантності в контексті етичності?
Якщо розуміти толерантність як шанування іншого, то це дуже важлива риса. Водночас цим поняттям можуть маніпулювати. Ми не толеруємо, скажімо, зраду, злодійства, расизм. Толерантність також має свій етос та етику. Думаю, що всі моральні чесноти мають своє начало від Богом даної гідності. Ми створені на образ і подобу Божу. Таку антропологію сприймають далеко не всі. Але годі говорити про найвищу гідність людини, якщо вона не має Богом даної святості. У цій подобизні до Бога закодована наша здатність плекати і розвивати чесноти. Наше покликання в житті — розвивати позитивні життєдайні риси, які нам дані Богом.
Найчастіше можна почути, що етичність — це діяти згідно з сумлінням, бути чесним із собою та людьми. Але те, що викликає докори сумління в однієї людини, може не викликати докорів в іншої. Хтось розглядає політичну джинсу як проблему заангажованості медіа, а хтось виправдовується тим, що завдяки цьому медіа виживає і дбає про зарплати працівникам. Якщо не сумління, то що є визначальним у понятті етичності?
У християнській католицькій традиції питання сумління є глибоко опрацьоване. Сумління піднесене на високий п’єдестал як критерій моральної дії. Але воно не виникає автоматично, а потребує формування — виховання, плекання та освіти. Ми мусимо постійно просвічувати своє сумління. Велика небезпека криється в абсолютному релятивізмові сумління, коли воно опускається до критерію бажання: «Я хочу — і ніхто не може мені заборонити». Як влучно сказав Папа Бенедикт XVI, в епоху модерного індивідуалізму існує диктатура релятивізму, в якому панує «его», що має владу над усім іншим, навіть над правдою і реальністю. У цьому сенсі це вже далеко не сумління, а сваволя.
Із цього випливає наступне запитання: хто може встановлювати межі етичного і неетичного так, аби принципу універсальності не порушити?
Універсальність є найвищим принципом. Це природна характеристика добра і правди. Ми, християни, глибоко переживаємо таїнство життя. Віримо, що світ є створений Богом. Знаємо, що є початок і кінець. Ми не живемо у нігілізмі, що фізичною смертю закінчується наше буття. Ми не є лише матерією, а маємо душу і дух. Ми вміємо сміятись і кохати. Через воплочення Сина Божого, через Боже об’явлення, яке передається через традицію Церкви, через Святе Письмо ми знаємо надприродну інформацію про цей світ. Ми глибоко переживаємо цю Божу близькість, Його солідарність у нашому болі і самій смерті. Бог, який віддає себе за людину. Творець, який, давши життя, витягує людину з кайданів смерті, в які вона сама себе ув’язнює.
Боже Слово і наше пережиття таїнства відкриває нам перспективу на те, що є етичним, а що — ні. Наша етика не є рукотворною. Вона не є плодом демократії. Це зв’язок з Божою правдою і природною правдою. Я глибоко переконаний, що відхід від духовного начала віддаляє нас від розуміння і пережиття етичних норм, які є або можуть бути універсальними. Без Бога ми всі стаємо божками і творимо власну етику. Ми керуємося своїм егоїстичним сумлінням, що доводить нас до провалля, хаосу і спричиняє тріщини між нами.
Журналіст має залишатися безстороннім у будь-якому конфлікті і відсторонено висвітлювати події. Але коли рідна країна потерпає від зовнішньої агресії і гинуть земляки, лишатися безстороннім неможливо. Під час війни етичність втрачає свій універсальний вимір. Як же тут дати чітке означення, що є етичним, а що — ні?
Війна є явищем, що деморалізує. Про жахливі наслідки війни писав Митрополит Андрей Шептицький у листі до Папи Пія XII (29-31 серпня 1942 року):
«Уже принаймні рік немає дня, в який би не чинилися найогидніші злочини, убивства, крадіжки і грабунки, конфіскації та примуси. Першими жертвами є гебреї. Кількість гебреїв, убитих у нашій невеликій країні, з певністю уже перевищила двісті тисяч. У міру просування армії на схід кількість жертв зростає. У Києві упродовж кількох днів убито близько ста тридцяти тисяч чоловіків, жінок і дітей. Усі невеликі містечка України були свідками подібних побоїщ, а тривають вони уже понад рік. Спочатку влада соромилася таких несправедливостей і намагалася забезпечити собі документи, котрі могли б засвідчити, що винуватцями цих убивств є масове населення чи члени міліції. З часом гебреїв почали убивати на вулицях, на очах усього населення і без крихти сорому. Вочевидь, значна кількість християн, не тільки охрещених гебреїв, але й “арійців”, як вони кажуть, впала жертвою безпідставних убивств».
Війна — це фізичне і моральне насилля. Всі ми травмовані війною. Не лише у війні, а й багатьох інших ситуаціях учаснику чи спостерігачеві, у тому числі і журналістові, тяжко бути цілком безстороннім і об’єктивним. Ми всі лишаємося до якоїсь міри суб’єктивними. Ми повинні старатися шукати баланс. Представляти другу сторону, а не винятково свою.
Однак у багатьох ситуаціях є певна полівалентність, багатовекторність різних феноменів, коли не вистачає лише двох точок зору. Є випадки, коли певні речі не можна назвати чорними, але і не можна назвати білими. Є люди, які вміють побачити відтінки певного питання чи проблеми. Журналісти покликані бачити і представляти ці різні відтінки. Загалом журналіст не повинен боятися називати річ своїм іменем.
Є люди, які вміють побачити відтінки певного питання чи проблеми. Журналісти покликані бачити і представляти ці різні відтінки. Загалом журналіст не повинен боятися називати річ своїм іменем
Сьогодні всі визнали, що Росія розпочала війну в Україні, анексувала Крим, продовжує підсилювати агресію зброєю і військами. Зараз панує гібридна війна через інформаційні та економічні засоби. У таких екстремальних умовах війни журналісту треба плекати духовне начало. Щоб ефективно працювати в таких обставинах, він повинен молитися, спонукати в собі любов до Бога і до ближнього. Це допоможе виробляти критерії спостереження, аналізу і оцінки.
Чи можна вважати поведінку людини етичною, якщо вона діє за принципом солідарності з більшістю, яку поважає, хоча насправді має інші переконання?
Людина, яка комунікує неправдиві речі, є нечесною або вдається до маніпуляції. У довготривалій перспективі правда все одно випливає на поверхню. Часом за десятиліття. А часом повноту правди ми зможемо побачити лише в світлі Царства Небесного. Хай там як, ми завжди потребуємо знати правду. Є мала правда і велика правда. Коли людина захворіла на рак і буде вмирати, чи казати їй про це? Особисто я хотів би знати правду про свій фізичний стан. Але важливо, щоб у тій правді в мені підсилювали віру у вічне життя, у мою свободу, яка не до кінця обумовлена кволістю мого тіла.
Я б хотів, щоб, говорячи правду, мене благословили, нагадали про дану Богом гідність, яка є більшою, ніж межі цього життя. Скажу, що пряма неправда майже в усіх випадках є шкідливою. Звичайно, коли переховуєш дітей від убивці, який прийшов до твого дому, ти можеш сказати, що дітей немає, заради їхнього порятунку. У всіх інших випадках будувати якийсь ідеал, спільноту, життя, проект, фірму, бізнес, політику на неправді є згубою. Якщо не для всіх, то для когось точно.
Деякі журналісти йдуть працювати у видання, редакційну політику яких не до кінця або й повністю не розділяють. Заради професійного розвитку і можливості залишатися в інформаційному полі вони продовжують там працювати. Як діяти у таких випадках — піти чи залишатися і говорити те, з чим незгідний?
Якщо робочий контекст тебе ламає — йди звідти. Не завжди принцип говорити все, що думаєш, є позитивним. Не завжди треба артикулювати і висловлювати в колоритний спосіб свої думки й емоції. Моя мама прожила з моїм батьком 55 років. Сьогодні їй 90, вона квола й у візочку. Але живе в мирі, який плекала ще у подружжі. Деякі мої знайомі часом її запитували: «Ви так довго прожили в подружжі, чи ніколи не хотіли розлучитися?». Вона відповідала, що часом по десять разів на день, але це не означало, що вона повинна про це щоразу говорити своєму чоловікові.
[do action=”linked-post” attachment=”1″/]
На робочому місці ми повинні діяти принципово. Маємо бути дипломатичними, своїм прикладом піднімати етичний рівень середовища. Однак, коли стає ясно, що це середовище обирає напрям суцільного негативу, тоді цей корабель треба залишати. Це дорого коштує, адже часто в таких кораблях — добра зарплата. Але пливуть вони на згубу — і треба з них іти. Водночас пам’ятаймо, що ніде немає ідеалу. Велика небезпека — жити в пошуках ідеальних середовищ і спільнот без грішників. Такого немає ні в Церкві, ні у світі.
Водночас пам’ятаймо, що ніде немає ідеалу. Велика небезпека — жити в пошуках ідеальних середовищ і спільнот без грішників. Такого немає ні в Церкві, ні у світі
Мені здається, що у таких життєвих питаннях є дві речі, які допомагають нам знаходити орієнтири. По-перше, треба плекати духовне начало свого життя — молитися. Старатися чесно, жертовно і щиро спілкуватися, жити в цілісний спосіб. По-друге, треба плекати почуття гумору. Коли ми вміємо сміятися зі своїх недоліків, коли ми, оцінюючи порочність інших, бачимо свої пороки, тоді ми здатні мудро обирати рішення. Я остерігався б у житті середовищ без гумору, які є безоглядно ідеологічними, які йдуть до своєї мети за всяку ціну, переступаючи і принципи, і людину. Тому цей рік Божого милосердя, проголошений Папою Франциском, має великий урок для журналістів. Читайте його послання.
Буває так, що помиляється одна людина, а трапляється, що помиляється ціла країна. Тому, хто не хоче зраджувати сумлінню, доводиться йти проти системи. До такої ролі мають бути готовими журналісти. Як виховати в журналістах такий морально-етичний стержень?
Це не просто. Хто каже, що це просто, — по-дитячому сприймає духовне життя. Ми маємо велику благодать у своєму народі. Маємо спадщину мучеників, які засвідчили моральні приниципи і чесноти навіть в умовах небезпеки. В Інституті історії Церкви УКУ ми зібрали дві тисячі інтерв’ю з представниками підпільної Церкви (йдеться про УГКЦ, що була заборонена радянською владою і 45 років діяла в підпіллі, — TU), яка була мікроскопічною у порівнянні з рештою суспільства. Це люди, які старалися не йти на фундаментальні компроміси з владою. Їхні життєві історії показували, що життя не було чорно-білим. Що можна духовно жити в будь-яких обставинах, навіть найекстремальніших. Часом доводиться розплачуватися ціною власного життя.
У нашій академічній спільноті ми маємо живого сповідника істини — дисидента Мирослава Мариновича. Він колись працював журналістом. Ця людина має в собі рідкісне поєднання принциповості і великодушності. Він був живим мучеником, ісповідником і знаний як милосердна, толерантна людина. Він розуміє людську слабкість і водночас спокійно й чітко вказує на лукавство. Вчімося від таких чемпіонів людського подвигу, які були і ще є серед нас.
