img

Журналістика: понад бар’єрами

09.09.2016 Ігор Померанцев

Драма журналістики прихована в етимології цього слова. Французьке jour означає «день». Хліб журналістики — щоденні видання: добігає кінця доба — і хліб черствіє. А втім, журналістика — не лише ремесло, а й творчість.

У будь-якому разі, журналісти, котрих люблять і цінують, — люди творчі: вони мають свій стиль, свої теми, амбіції, шанувальників, підмайстрів, заздрісників, ворогів. А природа творчості претендує на тривале життя. Їй замало одноденного існування. Їй тісно у двадцяти чотирьох годинах. Вона задихається у відміряному відтинкові часу. Коли слухачі кажуть моїм колегам, а іноді й мені: «Ви — класик радіо», я відчуваю ніяковість, навіть гіркоту. Радіо не має класиків: допоки твій голос звучить в ефірі, ти — запанібрата з Аріелем, духом повітря, та як тільки ти замовкаєш, змішуєшся з відпрацьованим вуглекислим газом.

Журналістика дає собі раду з тим, що перебуває у гнітючій залежності від швидкоплинності часу. Бо якби ні, тоді не існувало б у світі такої кількості видань, у назви яких винесені слова «година», «час», «день», «тиждень», «щоденний», «вечірній», «ранковий», «нічний» тощо. У багатьох країнах для людей нашої професії придумали премію «Журналіст року». Придумали її чутливі люди. Журналіст прагне, щоб його творчість жила хоч би дванадцять місяців, допоки Земля обертається навколо Сонця. У Польщі легендарного журналіста Ришарда Капусцінського ще за життя визнали «Журналістом століття».

Не знаю, чи поставився б сам Капусцінський до цього іронічно, але свою останню документальну книжку він назвав «Мандрівка з Геродотом». Чому з Геродотом? Нагадаю, що грек Геродот жив близько двох із половиною тисяч років тому, був автором праці, присвяченої греко-перським війнам. Своїм предтечею Геродота обґрунтовано вважають географи, етнографи, фольклористи, антропологи і — насамперед — історики, які, слідом за Цицероном, називають його «батьком історії».

Трактатові «Історія» Геродота передувало таке повідомлення: «Геродот із Галікарнасу зібрав і записав ці відомості, щоб події, які трапились, з плином часу не пішли в забуття і великі й дивовижні достойні справи і еллінів, і варварів не залишились у безвісті, особливо ж ті, чому вони воювали один з одним». Думаю, що ви вже здогадались, чому Капусцінський мандрує навколо світу з працею Геродота і чому так щедро цитує його у своїй книзі. Так, він вбачає у грекові побратима по перу, журналіста.

Геродот для Капусцінського — зразковий репортер, котрий мандрує світом, приглядається, розмовляє, прислухається, щоби згодом усе записати і дещо закарбувати собі в пам’яті. Ось який родовід створює польський літератор журналістиці. Мені подобається політ його самозакоханої фантазії, його манія професійної величі, його честолюбне бажання вирватися за межу доби, на яку приречений журналіст. Капусцінський нагадує мені героя давньогрецької трагедії, котрий, знаючи призначену богами долю, вперто їй протистоїть. Він залишився вірним собі до скону: майже за рік до смерті видав дві книжки віршів. Разом із поезією він намагався прорватися у вічність.

Шкода, але історія, на відміну від журналістики, вдивляється у минуле. Вона працює з пам’яттю. Вона товаришує із граматичним часом плюсквамперфект. До того ж вона, хоч і гуманітарна, однак наука, і, як би нам цього не хотілось, до французького слова jour стосунку не має. Втім, журналістика має гідні першоджерела, якими вона може пишатися.

Я ризикнув би вважати «Журналістами року» літописців. Ви, певне, пам’ятаєте, що хроніки в літописах починаються словами «в літо…», що у перекладі сучасною мовою звучало б «такого-то року…». Слово ж «хроніст», тобто літописець, недарма сусідує у словниках зі словом «хронікер», а в англійській мові літописця і хронікера називають одним словом — chronicler. Чесно кажучи, серед оцих власне хроністів мені найбільше імпонують ті, що порушують жанр.

Впевнений, що чорноризця Печерського монастиря Нестора, одного з авторів «Повісті минулих літ», сучасний редактор погнав би втришия за відсебеньки й недостовірну інформацію. А от на шпальті «Своя думка» чи «Коментарі» йому знайшли б місце

Впевнений, що чорноризця Печерського монастиря Нестора, одного з авторів «Повісті минулих літ», сучасний редактор погнав би втришия за відсебеньки й недостовірну інформацію. А от на шпальті «Своя думка» чи «Коментарі» йому знайшли б місце. Родовід цього журналістського жанру ще давніший і авторитетніший. Елементи журналістики, як на мене, без особливих труднощів віднаходимо у книгах пророків. Мені йдеться про їхні безстрашні викриття, адресовані і царям, і простолюду. Наведу кілька цитат з 22-ї глави Книги пророка Єремії.

Так говорить Господь: Чиніте суд і справедливість, рятуйте пригнобленого з руки гнобителя, не утискайте, не чиніте кривди чужинцеві, сироті й удовиці та не проливайте безвинної крови на цьому місці.

Цей вірш сучасною мовою я переклав би так:

«Дотримуйтесь законності, особливо стосовно тих, кого гноблять органи влади, поважайте права мігрантів, членів нещасливих сімей, не допускайте кровопролиття».

Ось ще строфа, що не втратила актуальності:

Горе тому, хто будує дім свій неправдою і світлиці свої — беззаконням, хто примушує ближнього свого працювати даром і не віддає йому заробітку його.

У сучасних виданнях це звучало б приблизно так:

«З усією строгістю Закону повинен бути покараний глава держави — за корупцію і незаконне привласнення майна. Президент безпардонно порушує Конституцію, не виплачуючи зарплатні та не надаючи іншої соціальної допомоги бюджетникам».

Гадаю, немає потреби казати, чиєму стилю і якому тонові я віддаю перевагу.

Мене особливо цікавлять журналісти, які залишились, із тих чи тих причин, в історії всупереч приреченості жанру, в якому працювали. Багатий і різноманітний газетно-журнальний спадок Джорджа Орвела не пішов за водою завдяки його романам і книжкам документальної прози. Ненависть письменника до журналістики сягнула критичної точки у період роботи в Індійській службі Бі-Бі-Сі з 1941 по 1943 рік.

Слово «журналіст» українською я перекладаю свавільно: «Людина на один день». Але й один день можна прожити гідно. А якщо «людина на один день» проживе його не лише гідно, а й героїчно, то вона може стати «людиною на усі часи»

Тривала Друга світова війна — і британське Міністерство інформації, відповідно до умов воєнного часу, дозувало й фільтрувало повідомлення та коментарі. Індійців переконували, що їхній ворог — нацистська Німеччина, а надійний і природний спільник — Сполучене Королівство. Люди з чутливим історичним слухом уже почули, що імперія тріщить по швах, але Міністерство інформації вимагало від співробітників Бі-Бі-Сі оптимістичних репортажів і коментарів. Саме воно, а не нацистська і комуністична машини пропаганди, стало прообразом Міністерства правди в орвелівському романі-антиутопії «1984». Та неприязнь Орвела до Бі-Бі-Сі була взаємною.

Під час громадянської війни в Іспанії письменника поранили в шию, результатом цього були верескливі інтонації, що раз у раз проскакували в його голосі. З цієї причини один із босів вимагав обмежити письменника в доступі до ефіру. В есеї «Чому я пишу» Орвел 1946 року пояснить, як він готувався до втечі з журналістики у прозу: «Упродовж останніх десяти років найбільше, чого я прагну, — це надати публіцистиці вигляду витонченої словесності». Він дає сильний аргумент в есеї «Політика й англійська мова»: «Мета мови політики — видати брехню за правду, а вбивству надати рис респектабельності». Так Орвел став жанровим перебіжником: романістом. Він відточує стиль, радикально змінює лексику. Ба більше: він описує суспільство майбутнього, хоча й похмурого, на піку актуальності та оперативності, притаманних журналістиці.

Слово «журналіст» українською я перекладаю свавільно: «Людина на один день». Але й один день можна прожити гідно. А якщо «людина на один день» проживе його не лише гідно, а й героїчно, то вона може стати «людиною на усі часи». Я кажу про реального героя. Його звати Малкольм Магерідж (1903-1990). В Англії 2010 року вийшла книжка його вибраної журналістики «Time and Eternity» («Час і вічність»): назва, я сказав би, виклична для збірника репортажів і статей. Батько Малкольма Магеріджа був помітним соціалістом і виховав сина згідно зі своїми переконаннями. Газета «The Manchester Guardian» 1932 року скерувала Магеріджа власним кореспондентом до Москви.

У лютому 1933 року, почувши про голод на Північному Кавказі та в Україні, Магерідж без дозволу московського керівництва поїхав на південь. Як результат — наприкінці березня у «The Manchester Guardian» з’явились три репортажі, які й стали першим на Заході свідченням про масштаб Голодомору. Автор передав їх до газети через посередництво дипломатичної пошти. У газеті їх надрукували скорочено, оскільки позиція видання не збігалася з думкою кореспондента.

Скажу більше: у тодішній Англії думка кореспондента була контроверсійною. СРСР був модним й англійські інтелектуали en masse симпатизували будівництву соціалізму в совєтській Росії. Я наведу кілька цитат із репортажів Магеріджа: «Це був голод у прямому сенсі цього слова. Не недоїдання, як серед селян Сходу чи деяких безробітних Європи. Ні, це був організований голод. Частину харчів, конфіскованих у селян, експортували за кордон. Містечка і села здавались мертвими. Худоба, коні здихали. Поля стояли пусткою… Росія — на шляху до створення рабовласницького ладу. Зараз йде боротьба Генеральної лінії з селянством…» і так далі, і так далі.

Три короткі репортажі радикально змінили життя Магеріджа. Його витурили з газети — і в пошуках роботи він змушений був податися до Індії. Але й надалі Магерідж залишився вірним своїм журналістським принципам: «Як зрозуміти те, що відбувається? Який у цьому сенс? Яке значення?».

У різні часи його ненавиділи ті, для кого ідеологія була важливішою за правду. Англійські соціалісти — у прямому сенсі — плювали йому в обличчя. Його викликали на кулачний бій. Йому не давали віз влади Південно-Африканської Республіки, Португалії, СРСР. Йому відмовили в ефірі на Бі-Бі-Сі. Його релігійні — наприкінці життя — католицькі переконання стали причиною того, що Магеріджа зображали на карикатурах старезним лже-Єремією, хоча хто як не він був послідовником заклику пророка: «Чиніте суд і справедливість, рятуйте пригнобленого з руки гнобителя, не утискайте, не чиніте кривди чужинцеві, сироті й удовиці та не проливайте безвинної крови на цьому місці»?

Я працюю у журналістиці понад тридцять років, і мої спостереження стосовно драматичної природи нашої професії не умоглядні. Я часто думаю про бездомних метеликів-ефемерид, життя яких обчислюється навіть не днями, а годинами. Ефемерида — слово грецьке. Воно прижилось у зоології, однак у Давній Греції ефемеридами називали щоденні звіти про діяння царів та воєначальників.

Щоб уникнути долі метеликів-ефемерид, я намагаюсь триматися у своїх радіопередачах ближче до напряму Ars Acustica, «мистецтва звука»: створювати ефірний продукт зі звуків, причому людський голос цікавить мене тією ж мірою, що й дзижчання, свист, шелест, стогін, регіт, хрускіт, кректання, щебет, хропіння, гавкіт, булькання, рик, схлипи, вуркіт, плюск, клекотіння, гикання, гомін, плескіт чи мовчання. Іще я продовжую життя своїм репортажам та інтерв’ю за допомогою поезій. Я називаю їх «службовою лірикою». Ось одна з них:

У таборі біженців
було всього п’ятеро зґвалтованих.
Золоте правило нашого брата —
Отримати інформацію з перших рук.
Та не міг же я підійти до біженок і запитати:
Ану, кого тут ґвалтували?
Підійшов, відрекомендувався. Увімкнув магнітофон.
Чи може хтось заспівати пісню про кохання?
Жінки знітились.
Одна покликала семилітню дочку.
«Лірі, заспівай, заспівай для пана».
Скільки ж їй нині?
Та вже майже дівчина…

Я свідомо кажу вам про «метафізику журналістики». Про «фізику» вам будуть розповідати на лекціях та семінарах. Оці мої коментарі я відніс би до жанру «журналістського розслідування». Об’єктом цього розслідування була власне сама журналістика.

Цей текст є інавгураційною промовою радіодраматурга, поета, есеїста, редактора журналу «Понад бар’єрами» Радіо Свобода Ігоря Померанцева, яку він виголосив 20 вересня 2011 року під час Інавгурації першого набору студентів Магістерської програми з журналістики Українського католицького університету.

Ігор Померанцев Аліна Смутко

Схожі публікації

11751 21

Вахтанг Кіпіані

Розмова із журналістом і публіцистом, засновником Музею-архіву преси

20.11.2014 Інна Березніцька
3319 5

Майкл Андерсен: «Існує єдиний стандарт: матеріал повинен бути цікавим, якісним і чесним»

Данський журналіст і медіаексперт про патріотизм, західні стандарти та величезний потенціал українського суспільства

03.08.2016 Альона Савчук
18223 11

Сергій Рахманін: «Покликання журналіста — допомогти відрізнити чорне від білого»

Чому заступник головного редактора «Дзеркала тижня» вважає журналістикою найцікавішою професією, але не хотів би, щоб нею займались його діти

25.08.2016 Ірина Андрейців

Популярні публікації

42782 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
44578 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
44420 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати