Сьогодні ми з донькою танцювали вальс. Вона вела в танці й так серйозно сказала: «Ти що, не знаєш, як рухатися квадратом?» Ми танцювали під уявну музику, підспівували собі, якраз відключили світло.
Ми живемо в селі, на дачі. Танцювали, щоб зігрітись, а уявляла її в сукні, зі святковою зачіскою, дорослою, з партнером у костюмі.
Я привчила себе, хвилюючись за дітей, уявляти їх у майбутньому. «Бачити» їх у їхньому щасливому майбутньому. Це наче материнська магія — кидати камінці щасливих бажань в «котел часу» і всією своєю любов’ю прикликати їхню щасливу долю.
Я уявляю сина через 10 років. Йому буде 31. У кожний завиток його кучерів вплетені моя любов і благословіння.
Я часто думаю про те, що не можу і, напевно, й не варто захищати дітей від усього. Думаю, як творити в небезпечних умовах простір безпеки, у якому маленька донька може входити в контакт зі своєю силою. Напевно, творити цей простір безпеки варто собою?
Коли хочу зробити щось швидше чи зробити за неї — питаю себе: чи саме зараз мої дії, моя турбота додають сил чи позбавляють їх?
Життєстійкість — це одночасно і вроджена — успадкована, і набута якість.
І це така тонка грань — дати дітям можливість зустрітися з тим досвідом, який їм під силу, набути цей досвід «накачування м’язів своєї сили» і захистити від того, що буде руйнівним. Стати турботою між ними та життям.
Зараз ми відзначаємо кожну малесеньку перемогу, і я докладаю зусиль, щоб навіть в іграх почекати й не підказувати правильних відповідей.
Я відповідаю на всі складні запитання, ми створюємо нові ігри, нові ритуали близькості, ми часто розмовляємо про саме життя, смерть, війну.
Нещодавно донька мене запитала: «А ти б вибрала для себе таке життя?» «Таке, як зараз?» Я знаю, що кожен мій вибір привів до того життя, яке я маю. Я б хотіла, щоб у нас з вами було менше випробувань. Але саме зараз, саме в цьому своєму житті я щаслива. У мене для цього є все. Саме зараз я живу на повну силу. «Мамо, а коли мені буде 60 років, вас з татом уже не буде?» — питає донька. «Фізично, напевно, вже ні», — відповідаю я чесно. Але я ж буду з тобою завжди. І починаю її цілувати і штурхати. І казати: «Я буду тут, і тут, і тут». (Торкаючись її щічок, плечей, спинки…) Я хочу, щоб кожна клітинка її тіла запам’ятала мої доторки й ніжність.
Колись я думала, що, мабуть, єдиний спадок, який є сенс передавати, — любов у генах, міцні серотонінові, окситоцинові зв’язки. І кожен день я завершую чимось, що б дало їм змогу зафіксувати мою любов. Щоб мій погляд, мій голос — звучали всередині них підтримкою, силою та повагою. Адже це стане їхнім поглядом, їхнім внутрішнім голосом, їхньою самооцінкою. «Ти бачиш, як ти відображаєшся у моїх очах»? І, коли син поруч, цілую його в плече (місце, куди можу дістати цілунком, навіть стаючи навшпиньки).
Ці «окситоцинові» скарбнички — наші звичні слова та прізвиська, сімейні рецепти, домашні ритуали, традиції, історії, навіть речі. І це необов’язково має передаватись із покоління в покоління — це ж ми самі можемо започаткувати — як нову традицію, новий відлік. Я вже підготувала рідним подарунки на Новий рік. Напевно, це моя особиста терапія зараз. Я завжди готую святкові сюрпризи близьким набагато раніше, ніж настануть свята. А зараз — це моє заземлення. Це теж — камінчик у майбутнє. І в кожен мій подарунок я теж вкладаю більше, ніж просто святковий настрій. Я буквально тримаю в руках кожен дарунок і «заряджаю» його. Може, благословінням?
А ще, багато років поспіль я купую керамічний символ — знак року. В одного і того ж майстра. Цьогоріч іще в жовтні я йому написала: а чи є у вас «кролики»? Наступний рік — рік Кролика. Якраз у жовтні встигла їх придбати! За кілька тижнів майстер виїхав із Запоріжжя. Щодня там були обстріли. Він покинув майстерню. Я так хвилювалася за нього. Молилась, аби швидше був у безпеці.
Ці керамічні кролики — для мене тепер не лише знаки року. Вони символ крихкості нашого життя й одночасно сили.
Ми з донькою часто разом мріємо. Мрії — наше паливо. Вони роблять майбутнє ближчим до теперішнього.
Колись син у свої роки 4 (зараз йому 21) сказав: «Мрія — це те, що ти хочеш зробити справжнім». Я точно знаю, що хочу зробити «справжнім».
Доньці розповідаю про «рівні мрій» — «рівні щастя».
Мрія для себе.
Мрія для пари (для дорослих).
Мрія для родини.
Мрія для спільноти (друзів, колег).
Мрія для міста.
Мрія для країни.
Мрія для Світу.
І кожен «рівень мрій» важливий. Ми не навчені того, що щастя для себе не менш важливе, ніж щастя та мрії для інших. Ми проходимо цими сходинками, промовляємо те, чого би хотіли і що можемо втілити самі.
Зараз у всіх нас одна Мрія.
І вона обов’язково стане реальністю.
Світлана Ройз, дитяча сімейна психологиня, письменниця
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
