Лора Когут ― одна з перших капеланок в Україні. Вона 12 років навчала дітей музики в одній з черкаських гімназій, створила благодійний фонд «Час надії» та допомагала дітям в інтернатах і дитячих будинках міста й області. Вперше долучилася до помочі військовим, коли ті виходили з Криму на Миколаївщину. Відтак почалося її волонтерство у зоні збройного конфлікту, що триває вже сім років.
Її називають «співочим капеланом», а позивний ― «Сонечко». Лора самотужки разом з іншими добровольцями збирається у зону бойових дій і не отримує за це нічого ― проте не може не бути там.
Розкажіть, будь ласка, що таке капеланство?
Капелан ― це вірянин, церковний служитель, який служить тим, хто перебуває у стресових ситуаціях і має загрозу втратити життя чи зазнає психологічно-моральних проблем. Капелани завжди були у військових підрозділах і частинах, зокрема ― до 1917 року, поки їх не знищила радянська влада. Проте українські капелани продовжували служити в інших країнах, гинули на полі бою. Загалом у світі бути капеланом-офіцером престижно, а у США є пам’ятник трьом капеланам різних конфесій, які пожертвували своїм життям, щоб дати змогу врятуватися морякам на судні, що тонуло. Тож це явище не нове, хоч і здається таким в Україні.
В Україні, коли кажуть «капелан», мають на увазі саме військового ― проте є сім напрямів капеланства. Військові ― тільки один із них.
Якими є решта шість напрямів?
Є морські капелани, що служать у великих портах ― наприклад, в Одесі. Вони повинні обов’язково володіти іноземними мовами, бо допомагають морякам із різних країн, що заходять у порт. Наприклад, служать тим, хто має потребу в цьому після полону в піратів, або щось трапилося у родині за їхньої відсутності ― погане чи хороше, яким теж треба поділитися.
Є поліцейські капелани ― зараз в Україні цей напрям дуже розвивається. Поліцейські працюють у дуже стресових умовах, ризикують життям.
Інша гілка розвитку ― муніципальні капелани. Вони працюють із місцевою владою, проводять тренінги. За кордоном вони часто присутні у великих торговельно-розважальних центрах.
Також є тюремні капелани, що служать у в’язницях, СІЗО. Буває так, що людина з їхньою допомогою в тюрмі приймає Господа. Капелани супроводжують і після ув’язнення ― зустрічають, дають одяг, допомагають знайти роботу, мирять родини, приводять їх у церкву. Іноді їхня квартира стає домівкою для тих, хто вийшов на свободу, поки пройде процес адаптації.
Є і спортивні капелани, що працюють із командами та спортивними клубами.
Або шпитальні, які працюють і з цивільними, і з військовими у шпиталях та звичайних лікарнях.
Як влаштовано інститут військового капеланства в Україні? Хто і як може стати капеланом?
В Україні військове капеланство офіційно з’явилося у 2016 році, і тепер є штатні капелани й добровольці (як я). Доти капелани були тільки добровольцями, та поїхали на війну в перші дні разом із військовими. Це світова норма: коли щось трапляється, вирушати туди. Звісно, не у всіх підрозділах були капелани, але вони надавали велику підтримку. Вони є з трьох християнських конфесій: протестанти, куди належу я, греко-католики та православні. Також є великий підрозділ капеланів-мусульман.
Чим відрізняються штатні військові капелани й добровольці?
І штатні військові капелани, і добровольці мають бути рукопокладені й делеговані від керівництва своєї конфесії. Саме воно несе відповідальність. Це обов’язково мусить бути вірянин із душпастирським досвідом, що пройшов перевірку правоохоронних органів. Конфесія окремо проводить навчання для капеланів, дає базу. Оскільки релігійні потреби визнані Конституцією, зі сторони держави процесом керує при Генеральному штабі відділ морально-психологічного забезпечення. Наразі в Україні немає закону про капеланство.
Добровольці також повинні пройти навчання ― я вчилася в Українській школі підготовки капеланів, де тепер викладаю. ГО «Українське капеланство» час від часу організовує школи, де капеланам, не тільки військовим, дають базові знання для цього служіння. Триває це близько тижня і відбувається кілька разів на рік у різних містах України. Ми маємо договір з Острозькою академією, тож у нас викладають психологи з цього вишу. А прослухані години можуть зараховувати капеланам до навчального процесу, якщо вони будуть отримувати вищу освіту. Тож капеланство в Україні розвивається.
Як влаштоване капеланство в інших країнах?
Знаю, що в країнах-членах НАТО все інакше. До нас приїжджали капелани зі США та Канади, зокрема, Ольга Вестфул ― підполковник ВМС США, родом із Дніпра. Ділилася досвідом, проводила майстер-класи. І там капеланів дуже поважають. Капелани мають військові звання, пенсію, гарну зарплату, соціальний захист, здають армійські нормативи, стрибають із парашутами. Оскільки капелан не має права стріляти, з кожним і кожною працює озброєний помічник, що перебуває з капеланом усюди й захищає його чи її.
Як це відрізняється від того, що маємо нині в Україні?
Вірю, що в Україні буде так само. Адаптуємо знання закордонних капеланів, але наразі ми у процесі становлення. Штатні капелани мають невелику зарплату, а одяг, взуття й необхідні речі купують самі. Добровольці мають із собою тільки дозвільні документи ― а як пересуватися, харчуватись і де ночувати, мають вирішувати самі. Тобто ми ще й самі кошти на все це збираємо, самі організовуємо. Хоча капелани ― це бійці невидимого фронту. І ми на це погоджуємось ― бо коли приїжджаємо, нам кажуть, що ми ― як янголи.
А як щодо жінки-капелана ― чи це звичайне явище?
Так само жінка-капелан у багатьох країнах є нормою. Я кілька років їздила на фронт як волонтерка, тож командир нашої капеланської ГО сам почав мене розшукувати, коли створив її. Він бачив, що я піклувалася про військових, молилася з ними й за них, тож запросив мене на один із конгресів капеланів. Я переживала й думала, що жінка капеланом бути не може, та він заспокоїв, що так буває. І сказав, що жінкам насправді частіше звіряються: перед ними не треба тримати маску «я ж мужик», жінка може бути як мама чи подруга, слухає і створює атмосферу, коли відкривають душу. Бо якщо чоловік не плаче, душа все одно болить. І для капелана головне ― мати досвід і любити людей.
Для капелана головне ― мати досвід і любити людей
Я мала понад 50 поїздок по всій лінії зіткнення ― і жодного разу не виникало питання, чому це жінка є капеланом. Бо якщо людині погано, їй байдуже, хто кидає рятівне коло.
А чи є різниця, до якої конфесії належить військовий чи військова?
Капеланство обов’язково є міжконфесійним. Я співпрацюю і з мусульманами, і з греко-католиками, і з православними. На війні немає конфесій ― складнощі об’єднують, знімають шори. Коли приїжджаю на фронт і там є мусульманин, що потребує допомоги, можу йому послужити, вислухати, і мій обов’язок ― знайти йому духівника-мусульманина. І він приїде на фронт навіть заради одного військового. Бо людське життя ― для всіх нас цінність.
А взагалі, і протестанти, і православні, і греко-католики мають одну Біблію, вірять в одні й ті самі речі ― Свята Трійця, наприклад, є у кожній конфесії. Цим ми й керуємося. Бо коли ти любиш людину, вона це відчуває ― ти ж передаєш Божу любов. А в Нього немає конфесій ― є тільки діти, яким Він посилає свою допомогу через нас.
Як ви стали капеланкою?
Я належу до ГО «Українське капеланство. Асоціація професійних капеланів України» та Духовного управління капеланів. Спершу я була головою благодійного фонду «Час надії» і як волонтерка їздила на Донбас. Маю душпастирський досвід і ступінь магістра богослов’я, тож іще до вивчення капеланства виконувала ці функції під час поїздок до військових. Бо бачила великі духовні потреби.
Коли я їхала як волонтерка, метою було допомогти тілу й душі. Ми купували все: від зубних щіток до бронежилетів, шили білі маскувальні халати й привозили ліки. Із самого початку вирішили, що завжди в коробку треба класти і Новий Заповіт. Коли ми привозили допомогу, то бачили в очах людей і страх, і питання. Вони не розуміли, що їм робити: написано ж «Не вбий». І я почала служити їм.
У чому саме полягає ваша робота як капеланки?
У мене є два напрями. Перший ― це служіння на війні. Наприклад, коли командир частини дає запит або ж наша команда має пропозицію приїхати з патріотичною концертною програмою (ми також виступаємо), подаємо документи у Генеральний штаб, нам дають дозвіл ― і ми їдемо. Під час концертів також із короткою промовою виступає капелан, опісля проводимо консультації, надаємо підтримку, молимося. Досі привозимо гуманітарну допомогу, листи й дитячі малюнки. Робимо все, щоб серце відкрилося, ― бо поки не будеш другом, військові тобі нічого не скажуть. І коли вони довіряють, ми лишаємось і служимо як капелани.
Один з концертів відбувався у Донецькій області. Ми з собою привозимо свою апаратуру, і під час одного з виступів я почула, як звук став тихішим, ― подумала, пошкодили під час перевезення. Коли доспівала, спитала, що трапилося, ― виявилося, поруч у церкві був похорон молодого військового. Ми одразу ж переробили програму, вона стала спокійною, тихою і ритуальною.
Або ж у березні ми їхали саме до жінок ― привезли їм подарунки. Шампуні, гелі, блокноти, зубні щітки, мило ― це до 8 Березня. Приїжджали у військові частини, дарували пакунки, молилися разом і проводили індивідуальні бесіди. Слухали життєві історії під обстрілами. Трусилися між танками від холоду, обіймалися і плакали. Залишили літературу, обмінялися номерами телефонів, стали друзями на фейсбуці. Нас досі приймають як родину, ми дружимо, приїжджаємо до них, нам передають вітання через інших людей.
А наші концерти у шпиталях, що проходять на вулиці, слухають, відчинивши вікна. Нещодавно ми привезли концерт і слово капелана у підрозділ на мирній території. І один з офіцерів сказав, що ми ― як промінчик світла.
А який другий напрям роботи?
Це служіння на мирній території. З власної ініціативи ми працюємо на похоронах військових, знайомимося з родинами і розділяємо їхню скорботу, дружимо з ними, працюємо з дітьми, дружинами, чоловіками та батьками тих, хто помер, перебуває на фронті чи повернувся. Мирю по телефону, пояснюю, що сталося і як думає людина, що повернулася з війни. Саме примирення з родинами я навчаю у Школі ― адже військові повертаються іншими людьми і з рідними вони тепер неначе з різних світів.
Я на війні вже сьомий рік, і розумію, як змінюється психіка, світогляд людини. Діти, дружина чи чоловік не розуміють, що відбувається, чому він чи вона нервові. Ми роздаємо дітям книжки «Мій герой повернувся додому» і «Моєму героєві боляче», які нарешті почали видавати в Україні. Я спілкуюся з родинами, іноді мами військових просять допомогти, бо коли немає розуміння, починається алкогольна залежність. Тоді ми зустрічаємось, говоримо, молимось.
Як саме ви працюєте з родинами військових?
Американська статистика лякає ― 50% тих, хто повернувся з війни, має проблеми з алкоголем, і наркотиками, у 25% є суїцидальні думки, і тільки 25% ветеранів повноцінно повертаються до життя в суспільстві. І це при їхньому соцпакеті й повазі до військових ― тож я боюся навіть уявити наші цифри. З того, що я спостерігаю вже зараз: три-чотири роки тому в мене по поверненню з війни кожна десята родина розлучалася, а тепер, за моїми спостереженнями, ― кожна третя.
Дуже потрібні сімейні вечори для об’єднання родин: романтична атмосфера, час із дітьми, сміх
Для родин військових ми разом з моєю подругою-соцпрацівницею проводимо жіночий клуб «Птаха». Там є ті, чий чоловік на війні, родини тих, хто повернувся, чи загиблих. Накриваємо столи зі смаколиками, надаємо психологічну допомогу, відновлюємо, пояснюємо, як знову мріяти, дискутуємо, працюємо з психологом, а діти з волонтерами виготовляють різні саморобки. Минулого разу обмінювались біжутерією ― це дрібниця, але приносить багато позитивних емоцій. Зараз дуже потрібні ці сімейні вечори для об’єднання родин: романтична атмосфера, час із дітьми, сміх.
З якими запитами до вас звертаються родини й самі учасники АТО/ООС?
Рідні приходять до капелана з якими завгодно запитами ― від «не знаю, що з ним робити» до «буду розлучатися». Є питання і про агресію, і про здоров’я, і про подальше облаштування життя. Говоримо і про релігію, вчимося молитися. Людина хоче очистити душу, але не знає, що робити зі своїм призначенням на фронті.
Якщо до священника йдуть у церкву, то капелан сам іде до людей
Військові так і кажуть: «болить душа», «не можу спати», «всіх ненавиджу», «жити не хочеться», «не можу виходити в місто». Ветерани не можуть поїхати в ліс із дітьми, бо автоматично починають шукати розтяжки у траві. І вони не розуміють, що з ними відбувається. Пояснюю, що це, запевняю, що все нормально, що вони не самі зі своїми проблемами, що це період, який мине. У родинах загиблих працюємо з їхнім почуттям вини («Чому я його не спинила?»), образи («Я ж казала!»), відчуттям зламаного життя, неприйняття.
Чи має значення віра людини? Чи може до капелана звернутися невіруюча людина?
Людина ― духовна істота, що має душу і живе в тілі. Віруюча чи ні, але має дух, душу й тіло. І потреби. Душа ― розум, воля й емоції ― має потреби душевні: спілкування, кохання, дружба. А духовно людина потребує слова, настанови, молитви. Ці потреби є і у віруючих, і в невіруючих людей. Тільки віруючі мають більше питань, а невіруючим треба пояснювати простими словами, без ритуалів. І для капелана це нормально. Бо якщо до священника йдуть у церкву, то капелан сам іде до людей. Він не пов’язаний з приміщенням ― можна служити в окопі, на вулиці, на лавочці, у госпіталі.
Чому людина може надавати перевагу спілкуванню з капеланом, а не з психологом чи лікарем?
По-перше, у нас немає культури звертатись до психолога, до цього часто є відраза. По-друге, мало фахівців, які працюють із ПТСР, а інші, трапляється, дратують військових. Коли я консультую, то вдягаю військову форму і ми сідаємо як побратими. Бо я знаю, що таке війна, ― я за сім років була і в окопах, і під обстрілами. Капеланові швидше довіряться, бо ця людина знає, про що говорять.
У чому полягає користь цього спілкування?
Спілкування з капеланом завжди позитивне. Військові часом кажуть потім, що не хотіли йти на розмову, але радіють, що пішли. Стає легше, бо слухає фахівець і з душевних, і з духовних, і з військових справ, який не засуджує, а пояснить, що буде поруч стільки, скільки дозволить сам військовий чи військова, буде опорою. Капелан ― носій Божої атмосфери любові. І це справжнє: людина справді любить співрозмовника Божою любов’ю, і він це відчуває. Ми маємо тайну сповіді, тому нам відкриваються, знаючи, що ми нікому не розповімо. Також люди відчувають силу молитви, просять про неї ― хлопці, що поверталися з Донецького аеропорту, приходили й дякували за молитву.
Я людина не релігійна ― я людина віри. Я ґрунтуюся на тому, що Бог ― це любов, що є Боже Слово, спасіння і мета. Людям це потрібно, особливо надламаним війною. Бо це ― проблема на десятиліття.
***
Цим текстом ми продовжуємо цикл публікацій про військових психологів в Україні та фахівців, які допомагають реадаптуватись ексвійськовим, зокрема ветеранам, після повернення додому.
Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.
Програму ООН з відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.
