У дитинстві Катерина Загорій хотіла стати стюардесою — мріяла багато подорожувати й побачити світ. Далекі подорожі вона все ще відкладає на потім — час для них, каже, прийде після війни. Натомість їй вдалося втілити в життя дитячу мрію багатьох — відкрити центр адопції для собак і котів, де тварин, що втратили дім, готують до співжиття з новими господарями. Як співзасновниця лабораторії соціальних проєктів Zagoriy Foundation Катерина підтримує втілення різновекторних суспільних ініціатив: від системної підтримки освіти — до відродження українських традицій та інтегрування їх у корпоративну культуру, від кардіочекапів для людей на прифронтових територіях — до збірки дронів та закупівлі зброї для Сил оборони України.
Ці проєкти — спроба зшити докупи культурну пам’ять, соціальну відповідальність і щоденну практику допомоги. За 11 років роботи Zagoriy Foundation, що існує коштом родинного фармацевтичного бізнесу, інвестувала в благодійність понад 80 мільйонів гривень.
В інтервʼю для The Ukrainians Катерина Загорій міркує про те, чому меценатство в Україні має стати нормою, як простори й спільноти зміцнюють громади та як це може зміцнити країну в цілому.
Почнімо з того, що і ви в Zagoriy Foundation, і ми в The Ukrainians Media любимо традиції. Тож перше запитання — традиційне: як ви стали тією людиною, якою ви є сьогодні?
Мені пощастило з батьками, вихованням і середовищем. Власне, мене сформувала атмосфера, у якій я росла. Передусім це львівське, західноукраїнське тло.
Недавно подруга сказала: «Ти цього не розумієш, тому що в газетах у Львові не було афіш московських театрів». Я й справді не уявляю такого. А подруга жила в Харкові — в них були. Це не питання «кращої» культури, а просто питання середовища. Ми росли в атмосфері, де імперськість — це зло.
Другий важливий фактор — християнство. Хоча воно було непублічним, обрядів у нас дотримувались. Ми закривали шторами вікна на Різдво, носили великодні кошики до церкви вночі, мене хрестили вдома, коли мені було пів року. Про це не говорили відкрито, але всередині родини — так. І все це робила не тільки моя сімʼя.
Третє — злам епохи. Початки незалежності, бідність, обмежені можливості. Сьогодні мої діти запитують: «А ти, мамо, як була підліткою, думала вступати за кордон?». Я навіть не знаю, як їм пояснити, що такої опції просто не існувало. І річ не в тім, що я народилася у середньостатистичній родині — мої батьки інженери, — це просто було неможливо.
Ще один важливий фактор — міжнародна студентська організація AIESEC. Я знала про неї ще зі школи і була впевнена, що долучуся, щойно стану студенткою. Це феноменальна мережа знайомств, багато з яких стали друзями на все життя. Це також допомогло мені сформувати м’які навички: вчитися тайм-менеджменту і лідерства, читати мислителів управління Стівена Кові чи Пітера Друкера, коли таких знань ніде не було.
І останній секрет — дистанційний курс зі швидкочитання ЄШКО. Не пам’ятаю, як ця історія з’явилася у моєму житті, тим паче, що курс коштував грошей, відчутних для сімейного бюджету. Але до сьогодні я читаю швидше за всіх у родині.
Ви назвали кілька факторів: злам епохи — це про вміння хапатися за можливості, швидкочитання — про широкий доступ до знань. Якщо говорити про родину та християнство окремо — які ключові цінності вони вам дали?
У нас велика родина: в моєї мами є чотири рідні сестри, відповідно, багато дітей, племінників, нових і колишніх подружжів. Наша сімейна група зараз має близько двадцяти восьми людей.
Плюс — обрядовість, притаманна заходу України. І ще — лемківське коріння, яке ми почали досліджувати вже дорослими. Ми навіть уклали книжку про історію родини: поки що не друковану, але відредаговану, з архівами. Щороку щось додаємо у неї. Це дає розуміння, хто ти і через які рішення твоїх батьків, дідів, прадідів ти опинився там, де є.
Велика родина дала мені кілька речей. Перша — відчуття, що в будь-якій кризовій ситуації ми є одне в одного. Родина — це абсолютна опора.
А друга річ — це відкритість до інших. Ми всі жили в різних місцях: хтось у селі, хтось у місті. І, скажімо, моя львівська бабуся ставила на стіл порцеляну й мельхіорові виделки, а коли я приїжджала в село до іншої бабусі, там могли бути дерев’яні ложки й глиняний посуд. Це не питання достатку, а різниця між міською та сільською культурою — дві зовсім різні традиції.
Ми щороку намагаємося зустрічатися родиною, принаймні тим колом, де діти. У довоєнні часи ми ще готували щось спільне. Це — до мурашок, коли вся сім’я у складі двадцяти людей ліпить вареники. Зазвичай з картоплею чи капустою. У нашій родині навіть тісто кожен готує по-своєму: одна тітка робить вареники на заварному тісті з гарячою водою, інша — на холодній. Тому на столі завжди два види тіста.
Одна з моїх улюблених сімейних фотографій — та, де всі наші долоні в борошні, бо всі гуртом ліплять вареники. Ми намагаємося зберігати такі прості сімейні традиції.
А якщо говорити про традиції святкувань, що вам памʼятається з вашого дитинства?
У колі, де я росла, відзначали й Різдво, й Великдень, і всі три Спаси — з маком, яблуками й горіхами. Але особливе для мене свято — Івана Купала, бо це ще й мій день народження.
Ми ходили до річки, стрибали через вогонь. Тоді не було соцмереж, тому нічого не збереглося, фотографії робили рідко. Збиралися компаніями, не сім’ями. Дорослі працювали, а діти й молодь — це була їхня подія. Готувалися заздалегідь: кілька днів зносили дрова для великого вогнища. І коли заходило сонце, над водою спалахували десятки багать — всі змагалися, у кого вогонь вищий.
Дівчата плели вінки, потім пускали їх по воді. Хтось грав на гітарі, іноді просто говорили, сиділи біля вогню. Потім, коли з’явились колонки, музика стала гучнішою, та атмосфера лишалася тією самою.
Купатися цього дня не можна було — лише наступного. Ми чекали ранку, щоб зайти у воду. Коли я вже жила в Києві, ми з коліжанками теж намагалися підтримувати цю традицію — їхали кудись подалі від натовпу, щоби сплести вінки, пустити їх по річці й посидіти разом. Навіть удвох чи втрьох — але щоб не втратити цей зв’язок із дитинством.
Проєкти, які ви реалізовуєте в Zagoriy Foundation, теж багато в чому про звʼязок сьогодення з минулим. Розкажіть, із чого постала ця історія?
Почну з того, що християнство навчило мене важливої речі: потрібно віддавати й служити.
Служіння — це не щось, що треба заслужити або виконувати з обов’язку. Це просто спосіб жити, бо інакше не виживеш. Це не робить тебе «хорошою людиною» — ти просто не можеш інакше. А добро робить тебе кращим тоді, коли ти робиш його багато.
Я завжди хотіла потрапити в рай — кажу без жодного сарказму чи іронії. А оскільки я роблю в житті багато різного, то й гріхів маю чимало, тож треба їх спокутувати, роблячи багато доброго. Це пункт перший.
Пункт другий — моя перша робота у фонді «Відродження». Їхній офіс розташовувався в будівлі мого факультету, і якось я побачила там оголошення про роботу. Потрібні були додаткові гроші, тому я пішла тим коридором і постукала у двері.
Там я вперше зіткнулася з інституційним розумінням благодійності: якщо заробляєш гроші — можеш вкладати їх у проєкти, які вважаєш потрібними. Це розширило моє уявлення про можливості, наклавшись на мою соціологічну освіту.
У ті часи соціологія була ще не надто популярною. Але ми мали змогу долучатися до соціальних проєктів — я працювала, наприклад, із жінками, які жили на вулиці, з людьми, що боролися з наркозалежністю, а також чергувала на телефоні довіри. Платили копійки, дзвінки надходили рідко, але цей досвід відкрив для мене, якими непростими можуть бути людські долі.
Тоді я усвідомила, що в багатьох ситуаціях можна щось змінити просто тому, що ти можеш. От, лежить папірець на вулиці — не потрібно мати спеціальних знань, щоб його підняти. Просто зроби це. І це відчуття залишилося зі мною.
Навіть коли я вже працювала в Києві, перед Днем святого Миколая приїжджала до Львова, щоб допомогти з проєктом «Помічники святого Миколая», який колись започаткувала. Це був поворотний момент — я зрозуміла, що благодійність залишиться в моєму житті надовго.
А християнство додало сюди ще одну важливу ідею: якщо ти щось заробляєш — віддай частину іншим. Не обов’язково багато: кожен по нитці — і вже бідному сорочка. Я бачила це на прикладі своєї родини й розуміла, що навіть невелика допомога багатьох дає великий результат.
Коли ми познайомилися з Глібом, моїм чоловіком, він уже мав масштабніші меценатські проєкти — підтримував театри, культуру, військових. У мене були менші ініціативи: я допомагала сама або з кимось. З часом ми зрозуміли, що настав момент усе це впорядкувати, — і ми вирішили створити фонд офіційно. Так і з’явився «Zagoriy Foundation».
Місія Zagoriy Foundation — робити можливими позитивні сценарії майбутнього для України. Місія The Ukrainians Media звучить дуже схоже: робити можливими позитивні соціальні зміни інструментами журналістики. Тож фактично ми працюємо в одному полі. Чому саме такий фокус став головною ідеєю фонду?
Це історія довга, але суть проста. Ми з Глібом дуже захоплені українськими традиціями й завжди планували жити тут.
Хоча у моєму досвіді була робота за кордоном — після університету я рік працювала у Варшаві за програмою стажувань AIESEC. І спершу я думала, що залишуся там, але вже через три місяці страшенно сумувала за домом і хотіла повернутися. Я зрозуміла, що моє життя — в Україні.
Ще до війни 2014 року я мала план: жити тут до пенсії, а потім, коли буде час і гроші, поїхати мандрувати — океани, моря, Африка, Антарктида. Я навіть подарувала мамі подорож в Антарктиду — вона здійснила її вже після сімдесяти. І я подумала: от, чудовий орієнтир — значить, і в мене все попереду.
Але коли почалася війна, я зрозуміла: довгі плани треба відкласти. По-перше, зараз не час для мандрів. По-друге, хочеться, щоб і пенсія, і старість були тут, в Україні.
Ми дуже любимо цю землю. Навіть купили ділянку в Яремчі, хоча жоден з нас родом не звідти, але нас зачарувало місце. Думали, що літатимемо з Києва до Івано-Франківська і далі швиденько добиратимемось у Яремчу — кілька днів працюємо, кілька відпочиваємо. Надихалися книжкою «Чотиригодинний робочий тиждень». Але поки що цей план не працює, хоч ми його й не полишаємо.
Тепер центр нашого життя — у нашому домі в Яремчі. Там ми хочемо провести пенсію. Там живуть наші корови й кози. Коли чоловік зранку каже: «Соля забігала», я спершу не розумію, про кого мова, — думаю про племінницю, а він про новонароджену теличку. Наші собаки живуть у Яремчі, а коти — з нами в Києві. Якщо їдемо туди на тиждень, беремо котів із собою. Так і живемо між двома домами.
Нам подобається фармацевтика, бо це те, що ми вміємо, і те, що дає нам можливості. Я не займаюся безпосередньо виробництвом ліків, а тим, що вмію робити довкола фармацевтики. У Гліба — економічна і фармацевтична освіта, тому заводи, виробництво, фармацевтика — це його сфера, і вона для нас дуже важлива. Це єдине джерело наших доходів.
Але щоб наш бізнес — який дозволяє нам реалізовувати соціальні проєкти й особисті мрії, — працював, він має бути спрямований на Україну та українців. Нам потрібно, щоб була Україна і в ній були люди, які хочуть жити якісно і здорово — і готові за це платити. Тому «позитивні сценарії для України» фактично збігаються з нашим комерційним інтересом. Щоб існувала «Дарниця», мають бути люди, які залишаються тут і користуються нашими ліками.
Для мене фармацевтика — це вже давно не «бізнес про пігулки», а частина критичної інфраструктури безпеки країни: якщо в країні немає доступних якісних ліків, вона стає слабшою і для війни, і для майбутнього.
Розкажіть, як ви обираєте, які саме проєкти підтримувати?
Ми фінансуємо все винятково власними коштами — не залучаємо грантів чи партнерських грошей. Тому фонд і носить наше прізвище — бо це наші ініціативи, наші рішення, наша відповідальність.
Ми підтримуємо або власні ідеї, або чужі, але тільки якщо хтось із нас — я чи Гліб — щиро в це вірить. Є проєкти, які придумала не я, але відчуваю до них сильну прихильність і підтримую з усіх сил. А є такі, що подобаються, але розумію — не маю зараз ресурсу взятися за них повністю.
З війною фінансові пріоритети у нас змістилися не за важливістю, а за терміновістю. Зараз найтерміновіше — допомагати армії.
Ми допомагаємо з озброєнням, і це не викликає в нас жодних моральних сумнівів. Бо це про базове право на самозахист і про справедливу оборонну війну: якщо не буде кому захищати країну — не буде ні університетів, ні музеїв, ні благодійності.
Ми підтримуємо оборонні проєкти, бо розуміємо — спершу треба виграти війну, а вже тоді повертатися до всіх інших справ.
Але стратегічно нам потрібні живі й здорові українці тут, у країні. До того ж ми самі фанатіємо від української культури й хочемо, щоб нею були захоплені й інші. Тому бажано, щоб тут жили люди, які приймають українську культуру й розвивають її. Що більше таких людей, то стабільніше працюватиме «Дарниця» і тоді наші кошти знову повертатимуться в економіку, втілюючись у нові соціальні ініціативи. Це такий природний колообіг — від бізнесу до спільного блага й назад.
Наші проєкти зараз украй різноманітні. Багато з них з’явилися під час великої війни — один виростав з іншого. Наприклад, коли деокупували Київську область, ми подзвонили знайомим лікарям, запитали, що варто взяти, і поїхали туди. Заїжджали у двори, роздавали ліки, гігієнічні набори, усе, що могли. Поверталися до Києва, де полиці в магазинах теж стояли порожні, докуповували що могли — і знову їхали.
І от у Бородянці ми стояли розмовляли — і до нас підійшла кішка: просто стала поруч, наче приєдналася до розмови. Коли ми сіли в машину, вона застрибнула всередину і поїхала з нами. Так у нас з’явилася Фрея з Бородянки.
Після деокупації Харківської та частини Донецької областей ми поїхали туди вже більш підготовлені: великі машини, ліки, бензин, генератори — усе, що потрібно. І в кожній поїздці нас просили прилаштувати якихось собак і котів. Ми сідали в машину — і нам казали: «Заберіть і цього, і цього».
Одного пса хотіли застрелити — сказали, що він потоптав курей, тож завтра його вб’ють. Я спитала, як його звати. Сказали — Граф. Коли ми вже поїхали, забравши його з собою, нам подзвонили: «Він тепер Лорд». Потім виявилося, що Барон. Змінював титули в дорозі.
Підозрюю, тепер у вас удома багато тварин?
Так. І кожна з історією. Маємо кілька собак для полювання — курцхаари та дратхаари. Ми підписані на групи у фейсбуці для таких собак і дізналися, що під час війни багато з них утікають. Бо вони реагують на постріли інакше, ніж звичайні собаки: не ховаються, а біжать у напрямку звуку. Через це багато хто втратив своїх тварин. Ми почали їм допомагати — бо мені вони близькі й зрозумілі.
Зараз у нас чотири власні собаки, хоча все починалося з однієї. Варда і Веста — перші дві сестри. Варда — найкрасивіша плямиста собака. Веста — найкрасивіша шоколадна собака. Є ще Дара — найкрасивіша волохата собака, ми підібрали її на вулиці, як каже Гліб, «з неблагополучної сім’ї». А ще є Бора — найкрасивіша руда і найменша.
Є також «собаки на роботі» — незалежні пси, яких ми стерилізували. Вони живуть у нас у Яремчі: Томас, Зоя і Фоксі. Вдень гуляють, а ввечері приходять спати і їсти.
І це ми ще котів не згадали — а вони образяться, якщо не згадати. В нас є Зулу, Піф, Сакс і, звісно, Фрея з Бородянки — наша перша врятована кішка.
Оці прохання незнайомців подбати про тварин і стали поштовхом до створення центру адопції тварин?
Так. Спочатку проєкт називався Varangian Dogs & Cats — центр адопції й підготовки тварин до життя поруч із людьми. Ми тоді просто привозили тварин і шукали для них господарів через власні інстаграм-сторінки чи знайомих, але з часом зрозуміли, що це вже не працює. Дехто з тварин жив у мене вдома місяцями, тому що нові сім’ї не знаходилися.
Поступово все стало більш організованим: ми почали лікувати тварин, стерилізувати їх. Коли вдома закінчилося місце, частину собак ми розміщували у ветеринарній клініці, де за ними доглядали. Тварини проходили цілий цикл: огляд у ветеринара, далі грумінг і фотосесія для соцмереж. Зрештою створили центр адопції, де працюють кінологи, ветеринари, фелінологи — усі фахівці з досвідом. Основний акцент був на пойнтерах, але загалом обмежень за породами не маємо.
З часом ми зрозуміли, що й цього недостатньо. Окрім лікування, стерилізації та базових процедур, потрібно ще змінювати ставлення людей до тварин — формувати культуру гуманності. Є країни, які вже пройшли цей шлях, і ми вчимося в них. Часто чуємо у Яремчі чи в інших містах: «Ви стерилізуєте тварин — значить убиваєте». Ці міфи живучі, і не лише серед літніх людей.
Для мене це не «окремий зворушливий проєкт», а частина тієї самої задачі — сформувати в суспільстві культуру відповідальності та гуманності. Те, як ми ставимося до тварин, дуже швидко проявляється і в тому, як ми ставимося одне до одного, до вразливих людей, до держави.
Поступово ми інституціоналізувалися і перейменували проєкт на «Зачин» — як початок нового життя. Ми вважаємо, що тварину потрібно підготувати до життя з людьми. Неважливо, з якої вона сім’ї чи які мала травми, — важливо допомогти їй адаптуватися. У центрі собаки проходять справжній вишкіл: навчаються ходити сходами, спокійно їздити в автобусі чи потязі, не лякатися сирен, дитячих криків чи поїздок до ветеринара. Це така собі соціалізація.
Коли людина хоче взяти собаку, вона отримує її з «дипломом» — у кожної тварини є оцінки, які показують, чого вона вже навчилася. Дехто бере собаку ще на етапі навчання, але навіть тоді вона вже має базові навички.
Ми не женемося за швидкістю — головне знайти правильну сім’ю. Поки що маємо обмежену кількість місць, але плануємо розширювати простір.
Розкажіть більше про те, чому для Zagoriy Foundation важливі простори? Це ж не єдиний простір, який ви розвиваєте.
Тут є три складники. Перший — власне простір. Я вірю, що простір формує людину, тож кожен простір повинен мати змістове навантаження і бути дієвим, допомагати. Далі — спільнота. Усе твориться людьми, навіть технології створюють люди, і за ними стоять людські цінності. Спільнота — це люди, об’єднані ідеями й сенсами. А якщо поєднати простір і спільноту, виходить громада. Змінюючи одне — ми посилюємо інше. У цьому вже маємо експертизу.
Поясню на прикладі нашого проєкту «Простір спільного добра». Усе теж почалося випадково — ми допомагали відремонтувати греко-католицьку церкву в Яремчі. Церква відносно нова, але опалення не мала. Нам набридло мерзнути під час служби, ми з інженерами пішла подивитися, як це можна виправити, і виявили, що під церквою є цілий підземний поверх — десь п’ятсот-шістсот квадратних метрів сирого, залитого водою і порожнього простору. І щоб нормально провести опалення, з ним треба щось зробити. Тоді я сказала: «Давайте ми візьмемо цей підвал в оренду і зробимо там соціальний простір — для дітей і дорослих. Безплатний, відкритий, спільний».
Ідея народилася під враженням від французького Санліса — містечка неподалік Парижа, де жила Анна Ярославна. Там українці викупили стару церкву, розташовану поруч із місцем, де вона мешкала. Тепер у тій церкві — Центр Анни Київської: невеликий музей, крамниця, освітнє приміщення. Санліс стоїть на катакомбах — ціле місто побудоване над ними, і під церквою є такий самий підземний рівень, облаштований під культурний простір.
Ми вирішили зробити щось подібне: розчистити підземне приміщення під церквою, облаштувати його, щоб і опалення працювало, і люди мали місце для спільних занять. Так з’явився соціальний простір, названий на честь Андрея Шептицького, і для дітей, і для дорослих при церкві в Яремчі.
Я дуже шаную вчення Шептицького — воно багато в чому сформувало мене. І цей проєкт для мене — продовження його ідей. Ми просто хотіли зробити ремонт, але вийшло більше. Як каже мій чоловік: «Ремонт завжди дорожчий, ніж здається. Додай одиницю спереду або нуль ззаду — тоді буде реальна сума».
Тож «Простір спільного добра» — це місце, де діти можуть учитися, розвиватися, а дорослі долучатися за бажанням. Ми нічого не нав’язуємо, просто створюємо середовище, у якому людям добре бути разом. Ми навіть облаштували дитячий майданчик поруч із церквою, щоб батьки могли слухати службу, поки діти граються. Це допомагає людям більше часу проводити разом, відчувати себе спільнотою.
Для мене це проста, але робоча формула стійкості: спочатку створюєш продуманий простір, у ньому народжується спільнота, а зі спільноти виростає громада, яка вже здатна тримати удари — і війни, і кризи.
Ми з чоловіком ніколи не мріяли саме про такий центр, але він народився сам собою з простого питання — скільки можна мерзнути під час служби у церкві, давай щось із цим вдіємо. Зрештою, в усьому, до чого я докладаюся, я спираюся на цю свою західноукраїнську історію, на родину. Бо родина — це маст. Якщо ти не сподобався бабці при знайомстві — шансів у тебе в цій родині нема. І якщо ти раптом ігноруєш церкву — це приблизно те саме.
Мій чоловік родом з Полтавщини, у нього справді інша сімейна конструкція. Там — поміщики, які мали великі маєтки. У маєтках треба було зайняти дітей, щоб дорослі могли працювати. Тому його благодійно-соціальний план на життя простий: музей, університет і клініка.
Клініка — це про охорону здоров’я: люди мають бути здорові, щоб працювала економіка. Університет — про освіту, щоб ці люди мали критичне мислення, а їхні діти були зайняті в школі. І щоби зрештою молодь лишалася в Україні, щоб тут формувався економічний потенціал. І музей — про культуру. Бо треба розуміти, що ти українець. Мій чоловік живе саме в цій концепції.
Ви також поділяєте проєкти, які втілюєте, на категорії «минулого», «сьогодення» і «майбутнього». Який з цих напрямів зараз для вас є пріоритетним?
Найпріоритетніше зараз — це Сили оборони. Так чи інакше, це найважливіше. Ми не військові, тому пробуємо різні формати, тестуємо, щоб зрозуміти, де наш внесок буде найбільш дієвим. Від ліків — до всього, що потрібно.
Маємо, скажімо, проєкт «Сталева ластівка» — він про розвиток безпілотних систем і створення спільноти довкола них. Чи «Гальт» — простір у Києві для військових та ветеранів. Якось під час блекауту ми говорили з Денисом Квебеком, який розвиває мілітарну спільноту PSD. Він згадав, що військовим часто банально ніде зустрітися для відкритої розмови, і мріяв про місце на кшталт ветеранських просторів, які існують у США. Ця ідея одразу відгукнулася, бо ми бачили подібні моделі, коли їздили до американських ветеранських спільнот. Тож ми швидко знайшли приміщення, облаштували його — тепер ним можуть скористатись усі, кому це потрібно.
До повномасштабної війни Zagoriy Foundation оголошувала відкриті грантові конкурси — до нас подавалися різні організації, отримували фінансування, реалізовували свої ідеї. Зараз більшість коштів іде або на допомогу Силам оборони, або на утримання поточних проєктів.
Грантові конкурси залишились, але вони закриті. У їхніх рамках підтримку отримують «Повернись живим» і фонд Сергія Притули, фонд Стерненка, Пласт, УКУ, KSE, Aspen.
Чому ми й далі підтримуємо університети? Бо це — інвестиція у завтра.
Якщо ми хочемо, щоб діти вчилися тут, а не виїжджали, ми не можемо «заморозити» освіту. Інакше в момент, коли вирішимо повернутися до цього, вже нічого не залишиться.
Знаю, є ще кілька проєктів, які ви й далі підтримуєте: путівник українськими звичаями для бізнесу «Витоки» та галерея «Мистерня». Чому вони для вас важливі?
Бо йдеться про збереження українськості. Ми хочемо, щоб ті традиції, які були в моєму дитинстві, ставали більш поширеними. Тож ми створили путівник, як відтворювати українські обряди в корпоративних традиціях. Щоб ми святкували не лише День святого Валентина чи День святого Патрика.
Я пам’ятаю, як приїхала до Києва й уперше побачила День святого Патрика — я навіть не знала про існування такого свята. Але для молоді, яка тоді проводила час у пабах, це було звично: одягнути зелене, взяти конюшину, прочитати що-небудь про традиції.
Хотілося, щоб на цьому самому рівні були й українські свята. Щоб це було доступно, зрозуміло, структуровано. Ніхто не каже, що треба відмовлятися від інших культур, але важливо мати свої сенси поруч із ними.
І ми вже отримуємо багато подяк та відгуків: не лише позитивних, а й критичних — наприклад, від учителів, які почали цим користуватися. Вони дають зворотний зв’язок, що треба виправити чи додати. Це означає, що потреба велика.
Наша мрія — щоб це лягло на креативну аудиторію.
Окрім традицій, ми маємо ще й матеріальні активи, на які можна подивитися: збережені вишиванки, текстиль, килими, посуд, скрині, велику колекцію Львівської кераміко-скульптурної фабрики, яка більше не працює.
Раніше багато мистецьких робіт зберігалися просто у нашому офісі, щоб усі могли бачити. Тепер ми їх законсервували, щоб зберегти. Якщо будинок зруйнують, мистецтво не має постраждати. Після війни ми все розконсервуємо і повернемо.
Ми віримо, що минуле — це не тільки пам’ять, а й відповідь на питання, ким ми будемо завтра.
Вишиванка, рушник, пісня, танець — це речі, які нас ідентифікують сьогодні, але вони ж і про майбутнє. Якщо хочемо, щоб нас через сто років «відкопали» саме такими, то треба переносити ці речі у завтра.
Галерею українських витоків ми назвали «Mysternya» — словом, що поєднує в собі містику і мистецтво. Спершу ми мали лише власну колекцію, а тоді поступово почали додаватися речі від друзів. Хтось каже: «Я десять років тому купила старовинну вишиванку — заберіть її до колекції». Або знайома з-за кордону: «У мене залишилися картини українських художників, хай вони будуть у вашій Мистерні». Це точкові, але цінні поповнення. Хоча більшість знахідок робили самі. Вірю, що рано чи пізно відкриємо такий простір у Києві.
Думаю, я не помилюся, коли скажу, що найвідоміший ваш проєкт — це «Щедрий вівторок». Глобальний благодійний рух, який з вашої ініціативи зажив в Україні власним життям ще від 2018 року. Як він трансформувався за ці сім років?
Вперше я побачила Giving Tuesday в Америці: коли розраховувалася на касі, мене питали, чи хочу я додати пожертву — в один проєкт, у другий, у третій. Я подумала, що це сильний інструмент для фандрейзингу, і здивувалася, чому в нас досі такого немає.
Почала гуглити, знайшла сайт, робочу групу. Зв’язалися з ними. Там сказали, що одна організація не може взяти права на впровадження — потрібно об’єднатися з іншими благодійниками, щоби забезпечити стабільність і масовість цієї історії. Тож ми зібрали різні громадські й благодійні організації: «Таблеточки», Український форум благодійників, «Клуб добродіїв».
З роками ми спільно трансформували сам підхід до «Щедрого вівторка». Відмовилися від ідеї, що існує один день добрих справ. Це неправильно: якщо наша задача — щоб меценатів, волонтерів, людей доброї волі ставало більше, то не може йти мова про один день на рік.
Тому зараз ми називаємо цей день днем підбиття підсумків добрих справ. Це не про «рай і пекло», а про питання до себе: чи ти хочеш бути кращою версією себе? Чи це частина твоєї сутності — робити щось добре щодня? І головне — робити це гучно, щоб залучати інших. Бо це теж частина нормалізації практики благодійності.
Я соціолог за освітою — і, мабуть, тому перше, що ми завжди робимо, — це дослідження. Ми проводимо їх уже багато років — досліджуємо сферу благодійності з різних боків. Чергове дослідження оприлюднили цього року в межах «Щедрого вівторка». Воно дозволяє подивитися на благодійність у різних її проявах — і це інструмент, яким можуть користуватися будь-які організації, щоб рухати сферу глибше.
Так-от один із бар’єрів у благодійності — особливо до повномасштабної війни — елементарне нерозуміння, як це працює. Якщо ти ніколи не мав справи з благодійністю, ти просто не знаєш, як це робити. Тому історія «зроби добру справу і розкажи про неї» — це спосіб нормалізувати практику, зробити її зрозумілішою.
Після 24 лютого майже всі українці так чи інакше стали філантропами й волонтерами — питання не в тому, «чи ти робиш добро», а чи ти це усвідомлюєш, рахуєш і показуєш іншим, тобто робиш це нормою, а не героїчним винятком.
Памʼятаю, кілька років тому Zagoriy Foundation буквально сприяла появі в українському медійному середовищі такого поняття, як філантропія. Чому вам важливо заохочувати до благодійності інших?
Причина дуже проста, навіть комерційна. Ми жартуємо, що на кожному благодійному заході — чи це стосується військових, чи дітей, чи університетів — постійно зустрічаємо родину Іванчиків [Віктор та Ірина Іванчик — співзасновники благодійного фонду «Повір у себе», що фінансується з родинного бізнесу, агрохолдингу «Астарта». — TUM].
Є й інші благодійники, але з Іванчиками ми бачимося найчастіше. Це означає, що і вони, і ми донатимо скрізь. Але наших ресурсів не вистачає на все, що потрібно. А потрібно ще більше, ніж хочеться.
Тому таких людей має бути більше. Я дивлюсь на дослідження, на офіційні дані, бачу, що компаній, які могли би вкладатися, — багато. Їх просто треба навчити, показати, надихнути.
В Україні культура меценатства існувала здавна. Андрей Шептицький був серійним підприємцем і мільйонером, який вкладав у культуру та освіту. На Лівобережжі поміщики теж підтримували університети й академії. А наше очікування, що хтось прийде і «заплатить за все», — це радянський рудимент.
У моделі приватної філантропії ти сам вирішуєш, що підтримувати. Віриш у це? Чудово. Але заплати за це. Якщо не заплатиш — прийдуть інші й встановлять свої правила. Війна з Росією це оголила.
Тому ми пропагуємо меценатство, філантропію, пояснюємо різницю, запрошуємо людей ставати жертводавцями.
Зараз для українців це просто обов’язкова функція. Ми не виживемо без спільноти, без взаємної підтримки — чи це гроші, чи час, чи будь-який інший ресурс. Ми віримо в ЗСУ, у дітей, в освіту, в науку, в книжки. Це треба підтримувати, розвивати, множити. Тоді українців тут буде більше.
Коли ми формулювали свою місію, ще не було масового виїзду з країни. Причини, які змушують українців емігрувати, зрозумілі. Але ми працюємо, щоб Україна була магнітом, щоб люди хотіли тут жити і хотіли повертатися. Бо це унікальна земля. Тут що не посади — виросте. Небагато країн можуть цим похвалитися.
Пригадую вашу публікацію у фейсбуці, яка починалася словами «Багатих в Україні не люблять…». Ви тоді писали про те, що критичне ставлення до людей зі статками — це реакція на несправедливість, і що змінити це можна новою етикою. Яким має бути, на ваш погляд, цей новий суспільний контракт?
Це справедливий наслідок того, що з нами відбувалося — ще з радянських часів і до сьогодні. Чому багаті мають подобатися людям? Чому бідні мають подобатися людям? Якщо ми хочемо, щоб до нас ставилися краще, цю «любов» треба не чекати, а заслужити — треба робити більше.
Бо з радянських часів і в період дикого накопичення капіталу багаті жили у відокремленій касті: закриті ресторани, місця, куди ніхто інший не міг потрапити. Якщо так продовжувати, ця закрита спільнота просто там і помре.
Якщо ти багатий і хочеш залишатися багатим в Україні, ти зобов’язаний підтримувати інституції, які роблять це можливим.
Так, у нас в країні існує проблема походження статків, і ми все ще не є державою, де капітал передається між поколіннями. Це тільки формується. Але якщо ми хочемо мати дороги, по яких хочеться їздити, і менше ворогів, які претендують на нашу землю, потрібно більше вкладатися. І ті, хто має більше ресурсів, зобов’язані вкладатися більше. Інакше нічого не буде.
Новий суспільний договір дуже простий: платити податки. Платити більше. І не працювати з покидьками — з компаніями, які працюють у Росії. Я зараз не беруся визначати, хто саме працює, це окрема дискусія. Але потрібно визначити принципи, за якими в Україні щось зростає, а не меншає. Бо якщо не підтримувати ворога, зростатиме тут.
Я абсолютно не підтримую ліберальну тезу «треба платити мало податків — і бізнес розвиватиметься». Повернемось до цього після війни. Зараз — треба платити більше. Бо звідки взяти гроші на оборону, на зарплати військовим? Тільки з податків.
І коли ми платитимемо багато — зможемо вимагати, щоби гроші витрачалися правильно. Вимагати прозорості й адекватних інституцій, які ці гроші не проїдають, а перетворюють на оборону, інфраструктуру, освіту. Без цієї симетрії збільшення податків не дасть ефекту, але без готовності платити більше ми точно не вистоїмо у війні.
Аби ця схема працювала, має існувати довіра — як фундамент здорового суспільства. Чи маємо ми, на ваш погляд, достатньо довіри, щоб будувати на ній стійкі суспільні стосунки? Як її можна посилити?
Для мене довіра — це передусім економічна категорія. Якщо не брати радикальні випадки злочинців чи аферистів, які втираються у довіру, то загалом усе працює так: що міцніші економічні та людські зв’язки між різними групами, то більше довіри. І навпаки. Бо ця довіра стає формалізованою, її можна «помацати». Тому я дуже за спільноти, громади і діалог.
Раніше я була людиною досить принциповою: у більшості питань знала, чого хочу, а якщо не знала — намагалася це з’ясувати. Легко відмовлялася від зустрічей чи знайомств із людьми, з якими мені точно не по дорозі. У цій бульбашці мені жилося нормально, я з нею зайшла навіть у велику війну. І вже після повномасштабного вторгнення зрозуміла: людські зв’язки з тими, кого я не розумію, — важливі. У мене все одно є червоні лінії, яких я не перетну, однак є цілий пласт людей, з якими я почала будувати зв’язки.
Це, до речі, одна з причин, чому ми підтримуємо Aspen Institute Kyiv. Бо це місце, де говорять про цінності та суспільство, місце для діалогу. Туди варто подаватися. Вибачте, це звучить як реклама, бо я в наглядовій раді, але це щирий аргумент. Нам потрібні люди, які вміють слухати. І Aspen цього вчить.
Діалог — це простір, де, умовно, порошенківці розмовляють зі «слугами народу»; де ті, хто симпатизував ОПЗЖ, можуть говорити зі свободівцями; де шоубізнес сидить за одним столом з науковцями; спортсмени — з бізнесменами; великі міста — з малими. Люди, яких у звичайному житті ти б ніколи не зустрів — але вони мають вплив і власні кола на воді.
Важливо не просто почути одну окрему людину, а зрозуміти логіку цілої групи. Зрозуміти, чому ці люди так думають і де в нас є перетини — де може бути спільне. Між адекватними людьми діалог можливий і потрібний. Бо інакше отримаємо свої «вілла Баджо і вілла Ріва», конфлікти через стіну.
Тому так: діалог — це інструмент для побудови довіри. А довіра — економічна категорія. Її треба й можна розвивати. Для мене всі наші проєкти — від «Простору спільного добра» в Яремчі до підтримки Aspen і університетів — це, по суті, інвестиції в інфраструктуру довіри. Ми не завжди це так називаємо, але в результаті отримуємо саме її.
