Для порядного сільського життя у Змітневі, що на Чернігівщині, усього вдосталь. Річка Десна, магазин із господарським відділом, дерев’яна церква із дзвоном, клуб, школа, дитсадок. Навіть бар є, що, згідно з оголошенням, не працює лиш по вівторках.
А ось дітей бракувало.
Влітку 2016 року директорка Змітнівської ЗОШ Валентина Сичевська вирішила, що сенсу замовляти дрова на наступний навчальний рік немає. У школі навчалася двадцять одна дитина.
Київ сказав чітко: маєте двадцять п’ять учнів — чудово, не маєте — школа потрапляє під скорочення, а дітей возитимуть шкільним автобусом до сусідніх сіл.
Утім, так просто здаватися Валентина Петрівна не збиралася. Пригадалось їй, що колись давно чула у новинах, як десь на Вінниччині сільський голова запросив до спорожнілих хат нових мешканців з міста — і так у тому селі раптом дітей побільшало.
Першого вересня на лінійку до змітнівської школи прийшло тридцять п’ять учнів. Чотирнадцять із них — діти переселенців
— Ну і вчепилося воно в голову мені, а чого не можна таке у нас зробити? — Валентина Петрівна говорить не так, як більшість місцевих, — занадто правильну має вимову. У школі викладає українську.
Переселенців шукали, виклавши оголошення на кілька сайтів.
— Багато нам телефонували, але як річ доходила до переїзду — люди зникали.
Зрештою, знайшлись охочі: першого вересня на лінійку до змітнівської школи прийшло тридцять п’ять учнів. Чотирнадцять із них — діти переселенців.
Степанович
В очільника Змітнівської сільради Дмитра Степановича Іващика долоні чорні від землі й порепані від роботи. Буквально зранку він помагав сусідці по господарству — роздер ліву руку до крові. І малі, і старі у селі кличуть його Степановичем.
Степановичу близько шістдесяти. І це вже його третій термін на цій посаді. Попередній, щоправда, скінчився судовою справою. Як каже сам Іващик, його зробили хабарником за конфлікт усередині Соціалістичної партії, членом якої він, як не дивно, лишається досі. У кабінеті в сільраді про його партійність нагадують лише горнятка із символікою соціалістів.
— Півроку мене пасли. Підіслали мені хлопця, який наче хотів ларьок побудувати. Та Господи! — кругом усе ж заростає: хочеш — бери! А нам гроші якраз потрібні були — дитячий садок тоді відкривали. Він каже: «Я вам поможу». Ну давай. Привіз гроші, кинув долари на стіл. Я їх одразу поніс у бухгалтерію, щоби поміняли. Тут і фарба у мене вже на руках, і УБОЗ у коридорі. Совісті посадить мене у них не вистачило! Два роки протягали — і дали умовний строк. Я п’ять років погуляв, виправився — і знову люди мене вибрали на голову, — розповідає Іващик про свої судові тяжби.
Зізнається, ситуація з хабаром його загартувала — тепер він уважніший до приїжджих.
Цього літа до села прибуло п’ять багатодітних родин. Щоправда, одна сім’я уже повернулась до Шостки, де вона жила після прибуття з міста Зугрес Донецької області.
— Не звикли люди працювати в селі, — пояснює Степанович. — Ми у них брали двісті гривень на місяць за проживання в будинку. Там, під Шосткою, вони платили тисячу двісті. Ми їм допомогли з одягом, продуктами, городом. Але в них батько вдома працював у міліції, мати завідувала банком, а тут вони роботи не знайшли. Чоловік пробував корів пасти, але за місяць кинув то. Тоді вони й кажуть: «Степановичу, ми будемо вертатись у Шостку. Там працюють гуманітарні організації, там дають гроші на харчування».
Петро Степанович багатозначно стинає плечима.
Краснолучівці
Підлога коридору однієї з тутешніх хат рясно заставлена дитячим взуттям. Тут живе семеро дітей із батьками. Наймолодший народився вже під час вимушених подорожей по країні — спочатку до Рівного, потім на Тернопільщину, а вже тоді — у Змітнів. До війни родина Бобрових жила в Красному Лучі на Луганщині.
Посеред найбільшої кімнати стоїть дитяче ліжечко. Хоча з такою кількістю дітлахів кожна кімната стає дитячою.
— Ніхто у мене на полу не спить, — коротко відповідає хазяйка дому Олена на запитання, як усі вони вміщаються в одному не надто великому будинку.
Батько родини — Володимир — ще колись давно втратив на залізниці ногу і тепер сидить удома — отримує пенсію за інвалідністю. Каже, що, працюючи легально, буде отримувати менші соціальні виплати, а нелегально в селі на роботу не беруть. Ні до школи кочегаром, ні у місцеве господарство. Вдома підробляв зварником на різноманітних «шабашках».
— Уявіть, у мене з соціалки заберуть гроші, і в нього, то який сенс? То він у мене сидить вдома, щось робить по господарству, — каже дружина Олена.
Родина перебралася до Змітнева за порадою волонтерів. І хоча новоприбулим тут раді, все ж кожен, навіть занедбаний будинок має свого власника, і родині переселенців потрібно викупити житло.
— Спочатку казали двадцять тисяч гривень, а потім — сорок. Зараз уже сорок п’ять, — бідкається Володимир. Утім, родину більше лякає не ціна, а те, що власник зволікає з документами. Переживають, що будь-якого дня можуть опинитися на вулиці. Сільський голова обіцяє, що подібного не трапиться.
Тут, у селі, Володимир та Олена ведуть господарство — мають птахів та свиней. Щось подібне у них було і вдома — там жили у приватному секторі.
— Ми годували свиней комбікормом, а як переїхали, побачили, що тут селяни дають їм картоплю! Ми були шоковані. Самим їсти нема чого! — голосно каже Олена і просить у голови сільради гарбузів для худоби. Ще питає, чи нема зараз пропозицій перебирати картоплю. Для неї це можливість підзаробити. За день можна отримати сотню гривень. Непогані гроші для села.
Поки Боброви шукали нову домівку, поневірялися Україною разом зі своїми кумами. Так двома родинами вони й приїхали до Змітнева. Тут кума Альона уже встигла розійтися з чоловіком і завагітніти. Це буде вже п’ята її дитина. І перша дитина в селі, народжена переселенцями.
— Перша змітнівська дівчинка буде, — тішиться Степанович.
Його радощі розділяють не всі. «Діряве горло мають», — говорять про обидві родини змітнівці, натякаючи на любов кумів до горілки.
А все ж місцеві не ототожнюють їх з усіма переселенцями — мають і інший приклад.
Бородатий
Олександру з Авдіївки, якого тут кличуть Бородатим, дістався у Змітневі будинок із проблемним дахом та розваленим сараєм поруч. Навіть водогону, який у селі є у 70% господарств, тут немає — воду доводиться носити відрами. Зате коштує хата всього 16 тисяч гривень, які чоловік повинен сплатити за рік.
В Олександра семеро дітей. Старша донька вже заміжня і живе в Новій Каховці. У його племінниці, яка зі своєю сім’єю мешкає поряд, дітей троє, а їй та чоловіку ще немає і тридцяти.
Раніше Олександр мав господарство, з якого жив: продавав квіти, полуницю. Окрім цього, займався громадським активізмом — «помаранчевим був». Каже, що через це його і переслідували сепаратисти. З початком війни перебрався до доньки на Херсонщину, але надовго там не затримався.
— Як може бути мер, міліція і бандити в одній особі? Вони там застрягли у 1991-му! Наші бандити хоч попереджали, а ці просто приходять і забирають! — скаржиться Олександр на новокаховські порядки.
Бородатий багато курить, але ідейно не вживає алкоголю — каже: «Боровся і борюся із тими, хто продає алкоголь дітям».
Село Змітнів чоловікові підказали волонтери з «Донбас-SOS», коли він уже був у відчаї і збирався вертатися додому в Авдіївку. Хоча приїхав на нове місце уже влітку, а все ж устиг посадити і зібрати картоплю, запасти сіна на зиму і завести свиней та пташок. Каже, йому тут подобається.
— Якось їду додому, бачу — продають порося. А мені якраз дуже треба. Зайшов до бару, позичив у Тані (продавчині) гроші, купив порося, гроші потім віддав. А хто б мені, незнайомій людині, так у Донбасі позичив гроші? Та ніхто!
З іншими переселенцями ані в селі, ані поза селом Олександр не спілкується.
— Вони вважають, що їм хтось щось винен. А хто їм винен?
— Мене колеги з району питають: «Ну що ти з ними возишся? Це ж скільки проблем!» — каже якось сільський голова Дмитро Степанович. — Але ж інакше як?
За прикладом Змітнева схожі проекти із залучення переселенців почали і в інших селах Чернігівщини.
***
[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
