Коли падають стіни

Як Грузія виривається із радянськості і вчиться бачити

10.10.2017 Надія Швадчак

Випробування демократією» — серія репортажів про долі окремих людей і глобальні процеси, що їх переживають сусідки України по причорноморському регіону: Туреччина, Грузія, Румунія.

Тексти написані у партнерстві з ГО «Львівський медіафорум» в рамках проекту Black Sea Trust, організованого German Marshall Fund. За підтримки Школи журналістики УКУ]

 

Два роки тому в Тбілісі Ліку, її чоловіка і трьох дітей змусили виселитися з орендованої квартири. Власник дізнався, що в однієї дитини аутизм, і злякався: раптом вона щось поламає чи влаштує пожежу. Сім’я виїхала, а після — подала в суд. І справу виграла.

Власник квартири заплатив тисячу ларі штрафу (близько десяти тисяч гривень).

Мама трьох дітей, Ліка, погоджується зустрітися у Тбілісі й розповісти, як це — виховувати дитину з інвалідністю в Грузії. Заздалегідь уточнюю час — вона згодна.

На тлі гострих гір — строкате старе місто і цілі райони однаково сірих радянських забудов. Жовті «Богдани» на дорогах. Вулиці, які скинули з себе комуністичні назви, але їх все ще пам’ятають. Кіоски, які ростуть просто з глибоких підвалів і витягують на вулиці з фруктами різкий запах сирості. Сталін, який усміхається з тарілок і глечиків у туристичних крамницях.

IMG_9497

У день зустрічі Ліка не відповідає на дзвінок. На другий і п’ятий теж. А коли врешті передзвонює — схлипує і каже, що нічого розповідати не буде. Потім її чоловік перепитує, чи у нас справді була домовленість. Обіцяє розмову ввечері й більше не відповідає.

Тема інвалідності в Грузії, а особливо дитячої, — досі незручна для розмов. ЮНІСЕФ провели дослідження у 2016 році й виявили, що тут інвалідність сприймають як загрозу або заразну хворобу, а негативне ставлення виправдовують релігійними та культурними нормами.

Родина Ліки зникає добровільно.

Раніше зникали примусово. 

Ляпас суспільству

Їх ніхто не бачив. Їх не було у транспорті, парках, школах. Здається, їх помітили лише у квітні 1989 року, коли вони гучно заспівали на антирадянському мітингу. Напередодні розгону, під час якого загинуло дев’ятнадцятеро учасників.

Гія Джаршеішвілі — перший, хто у 2010 році змусив грузинське суспільство знову побачити незрячих, про яких навіть Google.ge видавав усього два посилання.

IMG_9516

Першим кроком стала література: зібрати сто поетів і зробити книжку. (З 1993 до 2010 року у Грузії не було надруковано шрифтом Брайля жодної).

Потім перші незрячі знайшли роботу через відкритий конкурс на посаду.

Ще згодом — Дато Квіріліані, незрячий хлопець з Абхазії, який у 90-их випав з вікна третього поверху, піднявся на вершину гори Гергеті. На висоту 4506 метрів.

— Нам хотілося дати ляпаса суспільству — і нам вдалося, — Гія запалює цигарку. Він так багато курить, що якби не кондиціонер, який розганяє дим офісом, вже через годину ми б перестали одне одного бачити. — Всі думали, що Дато не може надіслати смс чи сидіти у Facebook. Що вже казати про альпінізм? Ми зламали всі ці стереотипи.

DSC04518

Коли Гія, засновник руху  «Інклюзивне суспільство. Грузія», починав громадську роботу, він починав не з емоцій. Заговорив фактами про те, які мають бути умови для незрячих, щоб вони вели незалежне життя.

Філософія інклюзивного суспільства така, що ми зобов’язані знати: як привітатися з незрячим, як дати телефон, склянку, перевести через дорогу. Повинні знати

Місто він бачить, ніби мозаїку: тут незрячий може вдаритися головою, тут не зможе перейти дорогу. Його зір загострений помічати такі деталі. Можливо, тому, що трохи вище ліктя (так правильно) його часто тримає хтось, кому ці деталі заважають жити.

— Як тобі дівчина подобається? Як ти колір розумієш? Я такі дурнуваті питання ставив… — Гія повертається в минуле.

— Чому дурні?

— Просто філософія інклюзивного суспільства така, що ми зобов’язані знати. Знати, як привітатися з незрячим, як дати телефон, склянку, перевести через дорогу. Повинні знати. За сім років це стало моєю професією.

За стіною

— Вона трішки вища за тебе, очі зелені, волосся світле, — Гія показує, як потрібно знайомитися.

Тильною частиною долоні до тильної. Щоб дати зрозуміти про свою присутність. Аж потім рукостискання.

— Привіт, Дато.

Дато показує компактно забудований район Фонічала, який колись був пустирем і називався Тбіліським Сибіром. У 1937-му його передали товариству незрячих і почалося «освоєння» приблизно 25 га землі. Сюди з усієї країни запрошували (мені кажуть «збирали») незрячих. Тут були дотації, виробництво і житло. Все, що виготовляли незрячі, купувала держава.

Люди переважно не виходили в місто, а місто до людей. Маленький рай, який закінчився разом з Союзом. І якого дехто не залишив і досі.

— Життя не змінюється, якщо ти не в суспільстві, — зауважує Гія.

IMG_9548

Дорогою ми зустрічаємо двох дідусів із білими тростинами. Вони неритмічно постукують по тротуару.

Зараз тут працює культурний центр і бібліотека для незрячих. Але будівля видається порожньою.

Резо Таталашвілі живе у Фонічалі близько сорока років. І зізнається: назовні бував рідко, не було потреби. І так було добре. Резо — історик: кількість тутешніх робітників до розвалу Союзу пам’ятає точно — 900, з них 460 незрячих.

— Це як велике село було — всі одне одного знали. І тільки тут ми могли вільно пересуватися. Все знали досконало. («Так, і ями на дорогах оминали досконало, і світлофора не мали», — зіронізує потім Гія). Це місце навіть називали поселенням сліпих. Але знаєте, колись ця територія була огороджена високою стіною. Як резервація… Вздовж траси висока така стіна… Щоправда, я того не застав. Коли перебрався сюди, залишились тільки її рештки.

— Але нащо була стіна?

— Ми її не хотіли. Хто це придумав? Не наша спільнота… — здається, Резо намагається уникнути відповіді, але врешті побіжно вимовляє: «Влада».

Перша в Грузії

Відхід від минулого почався з пілотного проекту 2006-го року. Тоді вперше діти з інвалідністю пішли до звичайних шкіл. Спочатку таких шкіл було десять, а вже через шість років інклюзивними стали всі.

Але незряча дитина до звичайної школи вперше йде тільки тепер.

Це означає, що десятирічна Анано з Терджоли не повинна жити і вчитися у єдиній на всю Грузію школі-інтернаті для незрячих у Тбілісі. І не залишиться вдома без освіти.

3

Дівчинка дивом залишилася живою після довгого лікування, а рік тому повністю втратила зір.

— Щоб допомогти їй навчатися в рідному місті — потрібне ще одне диво. І відповідальний за це я, — пояснює Гія.

Це тому, що таких інструкторів для незрячих, як Гія, на всю Грузію чотири. Він працює в одному з підрозділів Міністерства освіти. І саме він має навчити дівчинку користуватися білою тростиною, показати школі, як створити середовище для незрячої, вчителям — як навчати і поводитись з Анано. Місцева влада має обладнати тротуар, озвучити світлофор, поставити лежачого поліціянта. Машину, яка возитиме дівчинку з дому на уроки і назад, їй уже надали. 

Усі мають докласти зусиль, щоб Анано не була за стіною. 

Але план дива почав провалюватися вже від початку: вчителі не приїхали на тренінг до Тбілісі.

Тому Гія сам збирає велику папку з матеріалами для навчання дівчинки і везе до Терджоли. Тактильна карта, книжки брайлем, книжки з опуклими геометричними фігурами і навіть свастика, серп і молот, — дівчинка має впіймати пальцями суть усього.

«Ми існуємо»

Терджола — маленьке місто виноробів — мало знає про незрячих. Колись тут жив один хлопець, який поїхав до школи-інтернат у Тбілісі, а в 19 років вистрибнув з вікна. Чому так сталося — лише розводять руками. Тільки тоненька збірка його поезій «Залишився вірш ненаписаним» може нам щось про нього розказати:

Гнітюча меланхолія.
Від самого початку
У мене не було щастя.
Поки що.
Інколи я думаю, що все, почуте в радості, —
Брехня.
О, ця клята меланхолія!
Ворог!

До Терджоли нас везе Георгій, чоловік із невичерпним запасом анекдотів і теплими спогадами про Крим, до якого з моменту окупації на реабілітацію не літає. Крім того, Георгій — член правління організації «Доступне середовище для всіх» і пересувається на візку. Два роки тому він катався школами Тбілісі, тестував їх на доступність для людей з інвалідністю.

георгій
IMG_9713

— Тільки одна мала ліфт, і то треба було кликати охоронця, щоб його ввімкнув. Пандуси є не всюди. Зрештою, в нас батьки все одно віддають дитину не туди, де найближче, а туди, де все вже готово. У Тбілісі загалом проблеми для людей на візках: в аптеки — будь ласка, заїжджай, а в кафе без допомоги нереально. Не розуміють, що ми хочемо заходити самі! Знаєш, держава має таке зручне гасло: «Обмежених можливостей не існує». Ідіотство! Кажуть: «Ви можете все». Це ж щоб не робити нічого. І ми на останній акції написали на плакатах: «Ми існуємо».

— А у вас у школах немає батьків, які не хочуть приймати дітей з інвалідністю?

— Ми це пройшли, — каже Гія. — У медіа був тоді посил: «Ви що, збожеволіли?» Тому такі батьки швидко стали маргіналами.

— Тільки так не говорять — «збожеволіли». Кажуть «охреніли», — корегує Георгій. 

Перед нами з’являється машина з номерним знаком «МАГ». Гія здіймає брови:

— О, я ж казав, що маю зробити диво?  

Колір на слух

Коли Анано співає нам після уроків у порожньому класі, мама Тамара лише беззвучно збирає сльози в долоні. Навчилася плакати нечутно, хоч і намагається бути сильною. Особливо, коли донька питає, якого кольору її нове плаття.

Анано мріє стати співачкою. У неї легко хрипкий мелодійний голос. Під нього уявляється спокійне море.

Гія розкриває свою валізку з матеріалами. Мама і спеціальний педагог, який має супроводжувати дівчинку під час навчання у школі, уважно спостерігають, як Анано вивчає пальцями об’ємні лінії і фігури на сторінках.

47

2

— Такі приємні відчуття, коли можу зрозуміти, що там, — зауважує. — Знаєте, я дуже хочу ходити з тростиною, але бабуся каже: «Нащо вона тобі?»

— Тростина корисна тобі так само, як книга, так бабусі і передай.

Школа (тобто держава) поки що ніяких навчальних матеріалів для Анано не придбала, хоча зобов’язана була підготуватися за три місяці до початку навчального року. Тому поки що дівчинка у 5-му класі вчиться на слух.

Мама, яка ніколи раніше не бачила незрячих, взяла себе в руки, пройшла курс брайля, дізналася про білу тростину і з’їздила до Тбілісі у 202 школу. 

— Я побачила там щасливих дітей. Зрозуміла, що і ми так зможемо. У нас немає грошей, щоб переїхати до Тбілісі. А залишити Анано там саму не зможу. Краще створити умови тут.

Гія вимикає світ

Про Анано у школі виразно піклуються. Тільки за дві години вчителі й діти обіймали її з десяток разів.

— Треба зрозуміти, що в таких ситуаціях насправді потрібні знання, а не добре серце. Робочі закони, а не хороший начальник департаменту. Чи громадські організації, — Гія тягнеться за цигаркою. — Те, що я існую — це допомога Анано, а не реальність. І це проблема, коли система повинна робити таких людей, як я чи мої колеги, а натомість ми тягнемо на собі систему.

6

І Гія вимикає мені світ. Так спершу здається, коли натягую на очі тісні чорні окуляри. Я маю зрозуміти, як почуваються незрячі. Так само, як мають зробити це вчителі і рідні Анано на тренінгах.

Для адаптації потрібно двадцять темних хвилин, за які Гія навчає, як ходити з тростиною шкільним коридором:

— Подивись, як я її тримаю. Ну! Пальцями подивись. Так, вказівний на грань. Є.

До 2010 року, каже Гія, у Грузії не було людей, які б учили ходити з тростиною. А якщо тренер не пояснить, як її правильно використовувати, то тримати її нема сенсу. Так само незрячий може переставляти перед собою стілець.

— Тростина — це простіше, і в цьому весь кайф.

Гія показує далі: права нога вперед, тростина вліво. І навпаки. Поряд має бути стіна, щось відоме і стале. Але мене колише по коридору, ніби човен, який вкрай погано тримає рівновагу. Простір стає чужим і непевним. Навіть загрозливим. Падати ж боляче.

Зрештою Гія кидає мене серед цієї темряви і безпорадності. Йде до директора. Мій єдиний орієнтир — його щораз дальший голос. Пам’ятаю, що в довгому кабінеті було багато людей. Є вони там зараз чи ні? Як зрозуміти?

Ми виходимо, і я забуваю попрощатися. Так вмикається відчуття непомітності? Не бачу я, не бачать мене?

Врешті швартуюсь у дверях. Гія каже: ось перед тобою директор. Говори.

Не певна, що напрям моїх слів правильний. Питаю, де все потрібне обладнання для навчання Анано. Як сталося, що за три відведені на підготовку місяці — нічого насправді не готово. (Раніше Гія пояснював емоційно: «Ми просто кам’яний вік порівняно з США. Там система стежить за дитиною і готується її прийняти. А нас радянське минуле міцно тримає руками»). Директорка натомість відповідає коротко:

— Ми чекаємо від департаменту.

— А він що? — уточнюю.

— Нічого, що буде…

— А коли?

— Невідомо.

Ми виходимо, і я забуваю попрощатися. Так вмикається відчуття непомітності? Не бачу я, не бачать мене?

Звуки надворі стали такими різкими, що серед гулу машин вирізняю самотнє і чітке пугикання птаха. Птах, безумовно, далеко. Але звук, як і крок у траву чи гравій, — тепер безумовно важливий.

IMG_9625

Гія поживе у Терджолі двічі по тижню. А потім учителі, впевнений він, таки поїдуть на завершальний тренінг до школи-інтернату в Тбілісі. Гія зробить усе, щоб Грузія чула і бачила, як співає Анано. Тому не дати шансу на навчання дівчинці буде для педагогів великою і публічною ганьбою.

Атмосфера

Затиснута між сучасної архітектури будівля з червоної цегли має такий вигляд, ніби випала з часу. Таблиця на воротах свідчить, що вже 128 років незрячі діти з усієї Грузії їдуть сюди на навчання.

IMG_9650

Тут маленькі класи — і за розміром, і за кількістю дітей: буває, в одному вчиться один учень. І водночас багато вчителів. Тут учать орієнтації в просторі: і ходити з тростиною, і користуватися спеціальними програмами на комп’ютерах і телефонах.

Тому інклюзія у звичайних школах виглядає для батьків учнів 202-ої щонайменше непереконливо.

IMG_9664
IMG_9680

Мами, які тут зібралися, знайшли у школі-інтернаті безпечний для них і їхніх дітей прихисток від непристосованого світу.

Наприклад, Тамара про звичайну школу думала, але віддати туди сина так і не наважилася. Залишила стареньких батьків у малому містечку і перебралася до Тбілісі.

— Там ніхто з учителів не знає брайля, треба було б учити…І уваги сину стільки не було б у великому класі. Нам сказали, що коли діти рахуватимуть до ста, він буде до десяти. Як це? А тут усе є і атмосфера така хороша.

— А не боїтесь, що з хорошої атмосфери у реальний світ буде боляче?

— Ні, їх тут добре готують. Але я згодна, що повинна більше відпускати сина до людей за межами школи. Це моя провина. Просто він, коли знайомиться, то любить нюхати руку. Мало бачить. А діти які? Хтось скаже «йди звідси». Мені болить…

Ці діти отримують тут хорошу освіту, але повинні мати можливість отримати її будь-де. І не обов’язково бути для цього так далеко від дому і так за ним сумувати

Зсередини у 202-ої школи обличчя старця: глибокі тріщини-зморшки на цілі стіни. Зараз тут навчається 43 учні, 16 із них тут живе.

IMG_9675
IMG_9678

— Знаєте, буває так, що закінчується робочий день — і я приходжу до дітей, які тут живуть, — розповідає Хатуна, в минулому юристка, а тепер директорка школи. — Цікаво, про що вони думають. І чуєш, що хтось сумує за домом. Сумує так незвичайно… Починає розповідати маленькі деталі… що десь там висить така красива лампа. Описує. Тоді думаєш: ці діти отримують тут хорошу освіту, але повинні мати можливість отримати її будь-де. І не обов’язково бути для цього так далеко від дому і так за ним сумувати. Коли Грузія вирішила зробити всі школи інклюзивними — це дало можливість батькам обирати, куди відвести дитину. До того вибору у них не було.

Одна в Абхазії

16-річна Саломе втратила зір чотири роки тому. Відкрита, дзвінка, вона одразу падає мені в обійми, радіє нагоді говорити російською. Як вдома.

Усе подвір’я перед школою за формою — маленька Грузія. Цим проектом теж займався Гія. Тут є таблиці з назвами міст брайлем. І навіть мало хлюпотіти Чорне море. Але на це забракло коштів.

— Я люблю тут сидіти, спостерігати осінь, але не знаю, чи тут красиво. Красиво? — Саломе впевнено веде мене за руку до улюбленої лавки. Сідає десь поблизу таблички «Батумі». — Я тут вже два роки. Спершу думала: Боже, як далеко від дому. А вдома як? Друг казав: «Ти єдина така на всю Абхазію». Я, як і він, не знала там нікого незрячого. Як вони думають? Як ходять? Як вчаться?

саломе

Коли вперше доторкнулася до книжки брайлем, казала: «Заберіть мене звідси, я цьому ніколи не навчуся. Краще вдома сидітиму». Серйозно! Така товста книга! 600 точок на сторінці. Хто це придумав?! Сказали, треба мінімум шість місяців, щоб навчитися читати. Писати, сказали, за три навчишся. А я за один — і російською, і грузинською! Подобається.

Ходити…Вдома тато мене водив, а тут Зура (вчитель) вчить з тростиною. Хвалить: «Ти коли вперше її взяла, як ти нею володіла! Що, вдома палкою махала?» Хочу максимально вивчити. Мої друзі, які закінчили школу, їздять в інші міста! Самі! Мама! За допомогою тростини! Зараз розкажу…

В Абхазії мені одного разу теж захотілося пройтися. Я там кожне дерево в парку знаю. Іду і чую: «Подивись, вона ж не бачить. Як її батьки саму відпускають? Якщо її машина зіб’є?» Я з тростиною йшла, а позаду сестра. Мені так боляче стало. Так боляче! Жити не хотілося. І я не люблю, коли до незрячих більше любові. Бо це насправді жаль. Мені погано від того стає.

За межами школи ми буваємо тільки коли нас вчать орієнтації в просторі або з вчителями. У Тбілісі дуже шумно. Я люблю в сквері посидіти…І шопінг. Тільки в школу не можна нічого приносити… І футбол люблю! У нас тут є міні-стадіон. Ми із себе жартуємо. Вдарилася в однокласницю: «Вибач, не помітила, не туди дивилася», — сміється.

Мені хотілося б вчитися в інклюзивній школі… але не всюди вчителі знають брайль, і книжки є не всюди. В Абхазії зовсім нічого не було. Якби там у мене був спеціальний педагог, я би не була на рівних з іншими. Ні, це не тому, що я тут звикла. Просто там було би більше проблем.

Коли я прийшла в цю школу, одразу зібрала контакти випускників. Мені було дуже цікаво, яке там життя ззовні? У випускників порада одна: навчитися володіти тростиною і комп’ютером.

IMG_9473

Після школи, за словами Гії, в університеті щороку одні й ті ж проблеми з підручниками для незрячих, у ПТУ за останні декілька років простіше — з’явилися аудіокниги і є асистенти. Проте навіть отримавши освіту, випускникам часто важко і довго шукати роботу. Хоча у Грузії й створена система, яка допомагає у пошуку, поки що, каже Гія, вона неефективна.

Приміром, Дато Квіріліані шукав роботу десять місяців — і знайшов лише тимчасову. У виборчій комісії.

Дато може більше

— Чому ти цим всім займаєшся? — запитую у Гії.

— Просто я впертий.

Спершу Гія чекав ратифікації Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, яка перераховує правила їхнього застосування. Думав, на цьому його робота закінчиться, бо все у Грузії запрацює. Конвенцію ратифікували у 2013 році. Півроку Гія спостерігав.

— Ніхто нічого не робив і всі були щасливі. А я впав у депресію. У Грузії дуже малий відсоток прогресивних незрячих. Тих, які змусили суспільство себе побачити. Які почали говорити, що потрібна біла тростина, потрібен сервіс, тактильна смуга на дорогах, озвучення світлофорів і зупинок. Щоб можна було орієнтуватися. Більша частина спільноти все ще говорить про пенсії.

Зараз Гія спостерігає, як держава готує оптимістичні звіти про виконання Конвенції. І коротко характеризує їх фейковими.

IMG_9573

А в Тбілісі будують нову дорогу — як і всі попередні, без розмітки для незрячих, якої вимагає та сама Конвенція.

— Дато, подасиш в суд на них? — допитується Гія.

Дато кидає ухильне: «Подумаю», чим виводить свого друга з рівноваги. 

— Розумієш, він може більше! Не тільки для себе, а й для інших. Він моє пальне, в ньому є емоція. Він з третього поверху… і потім на вершину! 

Просто Гія бачить в Дато людину, яка зможе бути центром для організації — Disabled people organisation,— в якій більшість буде належати незрячим.

— Бо говорити про свої права мають вони, а не я.

Усі фото — авторки.

Надія Швадчак

Текст Надія Швадчак

Журналістка у The Ukrainians.

Пишіть Надії у Facebook!

Схожі публікації

_MG_0607ы
14048 6

Бути мамою

Про місце, де мам із дітьми ховають від лиха і вчать бути щасливими

14.11.2017 Крістіна Гаврилюк
FL6A6044
4443 15

Чарівниця

Режисерка театру ляльок — про творчість попри все

30.12.2016 Марічка Паплаускайте
DSC_1181
17967 5

Наркотик на букву «П»

Чому майже кожна жінка, яка працює у проституції, упевнена, що продає своє тіло тимчасово

05.06.2016 Ірина Андрейців

Популярні публікації

jamala_top (2)
24190 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
DSC_0133
41081 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов
DSC_0195
31661 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати