2019 року на літературний конкурс «Кримський інжир / Qırım inciri» прийшов перший твір із-за ґрат. Він називався «Моя депортація». Але був не про 1944 рік — заголовок мав продовження: «(написано в СІЗО)». Текст був захопливий, ніби екшн. Стрімкий — доволі лаконічний, проте з деталями, ба навіть зі спеціальним словником жаргонізмів російських судів і тюрем. Це був дуже добрий текст. Дуже шкода, що він з’явився. Текст політв’язня Османа Аріфмеметова про те, як його затримали силовики й спровадили у в’язницю. Це сталося в березні 2019 року.
24 листопада 2022 року його засудили до 14 років колонії.
§§§
[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
§§§
Депортація
Між 4 і 5 годинами ранку 27 березня 2019 року кримській правозахисниці й адвокатці Лілії Ґемеджі подзвонила дружина одного з її колишніх підзахисних Руслана Сулейманова — повідомити, що до них у будинок прибули з обшуком. Лілія з чоловіком, також адвокатом, виїхали туди — в село Строганівка Сімферопольського району. Того ранку обшукали 30 кримськотатарських будинків. Три з них були по сусідству — Руслана Сулейманова, Османа Аріфмеметова і Ремзі Бекірова. Усі вони друзі, всі мешкали в одному селі на вулиці Азатлик (у перекладі з кримськотатарської «свобода»), усі займалися громадянською журналістикою, хоч за освітою журналістами зовсім не є.
Осман Аріфмеметов за освітою математик, до ув’язнення вчив математики й програмування школярів — він любить та вміє працювати з дітьми. Громадянською журналістикою почав займатися вже коли Росія всіляко витискала з півострова журналістику професійну і дуже багато видань і медійників змушені були виїхати. Сам Осман каже, що його історія почалася задовго до 2014 року — у 1944-му, в рік депортації кримськотатарського народу.
Ось як уже в ув’язненні він пояснював, для чого і яким чином бореться сам і борються його друзі-знайомі: «Події 18 травня 1944 року стали частиною моєї біографії. …В місцях заслання був прийнятий ненасильницький шлях повернення на рідну землю і сформувалось почуття відповідальності за інших… З моменту зміни політичної ситуації в Криму почались репресії проти мого народу. Щоб попередити повторення 1944 року, пасіонарна молодь, а разом з нею і старше покоління, вступили в черговий виток історичної боротьби».
В наших руках лише смартфони та планшети, а в серцях — великодушність.
Багатьом небайдужим запам’яталось Османове відео з березня 2017 року, де біля будівлі так званого верховного суду російські силовики ведуть до синього тонованого авто без номерів і потім кудись відвозять активіста Біляла Аділова, імама (голови мусульманської громади). «Ось забирають іще одного нашого брата. Невідомі люди. В масках. Відрекомендуйтеся, хто ви», — каже Осман у відео. Далі глядач бачить, як людина у формі та балаклаві вибиває з Османових рук телефон. «А може, ви його крадете!» — вигукує Осман.
Громадянська журналістка і правозахисниця Лутфіє Зудієва каже, що цей епізод важливий в історії не лише Османової діяльності. Вона вважає, що саме це відео поклало початок злагодженій роботі медіаактивістів.
Річ у тім, що синій фольксваґен без номерів із затемненими вікнами дуже часто з’являвся в той час у Криму, силовики хапали людей на вулицях і садили в цей транспорт.
Багато людей таким чином тоді зникало. Осман злякався, що зараз те саме станеться з Білялом Аділовим. Тому він побіг за силовиками, знімаючи стрім, паралельно при цьому коментуючи. Після цього відео, як свідчить Лутфіє Зудієва, громадські активісти зрозуміли: треба робити стріми, бо вони не містять монтажу і це прямий доказ того, що діється; крім того, стріми охоче беруть медіа — як українські, так і міжнародні. А силовики, своєю чергою, зрозуміли, що неможливо ось так, викрадаючи людину, лишатися непоміченими.
Іще з жовтня 2016 року Осман знімав обшуки в будинках кримських татар. Почалося все з обшуків у його односельців, братів Теймура та Узеїра Абдуллаєвих, про яких Осман точно знав: вони не злочинці й не терористи, як їх звинувачують. У лютому 2017-го Осман знімав на відео обшук у будинку активіста, за професією слюсаря, Марлена Мустафаєва. У розповіді Кримській правозахисній групі він описував, як один з омонівців, почувши команду «Працюємо, працюємо», заламав Османову руку так, що ледве не випав планшет, на який активіст записував відео.
Невдовзі Османа та інших 9 активістів, які також висвітлювали події, арештували на 5 діб, весь день затримання вони провели без їжі й пиття в неопалюваному автобусі.
«Жорстокість затримання, важкі умови утримання, перевезення людей до так званого суду без їжі й води — це системна практика окупаційних органів — коментує Ольга Куришко, заступниця Постійної Представниці Президента України в Автономній Республіці Крим. — Усі скарги на затримання чи умови утримання залишаються без розгляду або з короткою ремаркою: “Провели перевірку, порушень не виявили”. Мені відомий випадок про те, як намагались оскаржити дії керівництва місця утримання кримськотатарського активіста Джеміля Гафарова. Він мав захворювання, через яке потребував госпіталізації та системного кваліфікованого лікування. Керівництво не надавало вказівок для його лікування. Стан здоров’я погіршувався. Він помер у слідчому ізоляторі 10 лютого 2023 року».
11 жовтня 2017-го Осман знімав результати обшуку в помешканні підприємця Тимура Ібрагімова. Тимур саме забрав дружина й дитину із пологового будинку, обшук проходив у приміщенні з 10-денним немовлям.
Осман допомагав політв’язням та їхнім сім’ям — для цього часто їздив у Ростов-на-Дону, виїздив із дому рано, щоб стати в чергу і зробити передачу співвітчизникам у СІЗО, потім потрапити на суд. Якщо простежити історії кримських політв’язнів, то можна помітити, що більшість із них допомагали політв’язням розголосом і побутово (возили передачі, допомагали сім’ям грошима, продуктами, ремонтами в оселях тощо), — а потім були ув’язнені самі. Багатьом силовики казали відкрито, мовляв, знімаєш обшук свого товариша — наступним будеш ти сам.
27 березня 2019 року прийшли з обшуком і до Османа. В цей час у будинку нікого не було: дружина Аліє з дітьми гостювала в батьків, а Осман саме поїхав у Ростов-на-Дону, щоб підтримати на суді так звану «першу сімферопольську групу» — п’ятьох кримських татар, що їх російські силовики затримали за підозрою в участі в організації «Хізб ут-Тахрір» у жовтні 2016-го. Коли Аліє з дітьми повернулась додому, то побачила жахливу картину: все перевернуте, всі речі з підвалу —велосипеди, дитячі возики, закрутки — витягнуті, валялися біля порогу. Оскільки двері силовики вибити не змогли, то вирізали їх болгаркою, разом з коробкою.
Наступного дня у ростовському-на-Дону «МакДональдсі» Османа та його двох колег — Ремзі Бекірова (за освітою історика й гіда) та Владлена Абдулкадирова (займався ремонтом мобільних телефонів) — затримали фсбівці. Як потім описував сам Осман у листі і в оповіданні «Моя депортація (написано в СІЗО)», силовиків була ціла шеренга, зі зброєю. Активістам завели руки за спину, вдягнули кайданки і в мікроавтобусі «розмістили між рядами крісел у позі колінами вниз і чолом у підлогу». Кудись везли й били — як у дорозі, так і зупинившись на якомусь майданчику. Від побоїв Осман непритомнів.
«Генеральна асамблея ООН, — продовжує Ольга Куришко, — не раз вказувала у доповідях на факти катування осіб, які були затримані та під вартою на тимчасово окупованій території Криму, та на нелюдські й такі, що принижують гідність, умови утримання. Щодо незаконних обшуків у будинках кримських татар, то міжнародне право забороняє довільні або незаконні втручання в особисте й сімейне життя і гарантує недоторканність житла. Проте це, звісно, не зупиняє окупаційну владу».
Пояснювати, показувати
У своїх листах політв’язень раз по раз наголошує на двох речах. По-перше, на тому, що початок його історії — 1944 рік. Недаремно й оповіданню про свій арешт він дає назву «Моя депортація». Депортація — та точка, від якої тисячі ниток тягнуться аж донині, впливаючи на життя народу і після масового повернення на батьківщину. З нею пов’язано і багато стереотипів щодо кримських татар, і зневага з боку інших кримчан.
Османова мати Емдіє Аріфмеметова розповідає, що син і дитиною не мовчав, коли бачив несправедливість стосовно своїх співвітчизників.
Якось підлітком він проходив повз лінійку молодших дітей, яким учителька в цю хвилину казала, мовляв, правильно, що Сталін депортував кримських татар. Осман поскаржився директорові школи, вчительку викликали «на килим». У його власному класі, де було троє чи четверо киримли, вчителька російської мови говорила, що 18 травня офіційно не вважається жалобним днем і не варто його щороку згадувати. Осман обурювався проти цього.
Сулейман Мамутов, експерт Постійного Форуму ООН з питань корінних народів, коментує: «Дійсно, в період активного повернення киримли у 1990-х, а також на початку 2000-х подібні ситуації були поширені й відображали своєрідну кримську “норму”. Риторика місцевої влади й суспільства, що активно транслювалася у кримських виданнях із солідними тиражами, системно девальвувала трагедію насильницького вигнання корінного народу та виправдовувала злочин радянської влади. В деяких статтях та “пісьмах чітатєлєй” Сюргюн — геноцид 1944-го — представляли мало не захопливим вояжем Сибіром і країнами Центральної Азії, а Москву — дбайливим туроператором, що забезпечив “туристів” усім необхідним. І взагалі — парткерівництво керувалося найсвітлішими мотивами — врятувати кримців від кривавої помсти червоноармійців за масову зраду й колаборацію з німцями».
Уже дорослим Аріфмеметов якось у маршрутці говорив зі своїм знайомим кримськотатарською. Супутники заходились нарікати, чого, мовляв, говорите незнайомою більшості мовою. Осман узявся пояснювати, що вони мають право говорити своєю мовою, та ще й у приватному спілкуванні. Хтось замовк, хтось навпаки розходився ще дужче, дійшло до того, що Осман таки мусив усім нагадати, хто сюди приїхав і хто чиї землі зайняв.
Пояснювати Осман умів дуже добре. Мати Емдіє-ханим розповідає: один заможний батько попросив Османа підготувати сина до іспиту з математики. Син учився неохоче. Осман казав його батькові: навіщо ви витрачаєте гроші — адже хлопець не любить предмету. Той відповів: гроші мої не рахуй, а сина, будь ласка, підготуй — йому треба вступати до вишу. Осман пояснював підлітку: «Ось будеш керівником будівельної фірми». Далі малював споруду, показував її параметри, говорив: «Щоб збудувати ось це, тобі треба буде розуміти, як розрахувати тут, тут і ось тут (показував), слід буде розумітись на тангенсах і котангенсах (показував креслення споруди)». Осман пояснював так, що хлопець таки зацікавився і вчився з інтересом.
Виглядає, надія на те, що його зрозуміють, переконання, що якщо навіть ні, то говорити все одно треба, притаманні Османові змалечку.
Звідси — друга річ, на якій він увесь час наголошує у листах та виступах: кримські татари борються за свої права законними, ненасильницькими методами.
Османа, як і багатьох інших кримських політвʼязнів, арештували за нібито «участь у діяльності терористичної організації», тож йому важливо говорити знову і знову: «Я не терорист і не злочинець», «Я висвітлював несправедливість, і за це мене назвали терористом», «Росія використовує своє антитерористичне та антиекстремістське законодавство як інструмент для боротьби з інакодуманням і активною громадянською позицією». У листопаді 2022 року у своїй промові після оголошення вироку, де його засудили до 14 років колонії, Осман говорив: «Протягом 30 років життя в Криму на моїй пам’яті не було жодного теракту, я не чув і про терористів, доки не прийшла Росія зі своїм нелюдським законодавством і тугою за минулим».
Низка українських та міжнародних організацій підтверджують політичну мотивованість ув’язнення Аріфмеметова — Національна спілка журналістів України, Європейський парламент, ОБСЄ, Комітет захисту журналістів, і одна російська організація — правозахисний центр «Меморіал».
Вікторія Амеліна. «В мене більше немає голосу»
2021 року Український ПЕН та Центр прав людини ZMINA ініціювали проєкт: відомі українські письменники стали амбасадорами політв’язнів-журналістів, арештованих Росією на окупованих територіях. Через згадки про бранців сумління у своїх інтерв’ю, публічних виступах в Україні та за кордоном письменники роблять ці справи більш видимими.
Амбасадоркою Османа Аріфмеметова стала письменниця Вікторія Амеліна. На багатьох публічних подіях вона говорила про Османа у своїх промовах, регулярно нагадуючи лідерам думок про ситуацію з правами людини в Криму.
Коли вже тривала повномасштабна війна, Вікторія опублікувала у фейсбуці Османів лист до неї, перед тим зазначивши: «Я мала бути його голосом, але в мене більше немає голосу. Все, що я скажу про політв’язня Османа, чоловіка жінки на ім’я Аліє, вчителя математики, громадянського журналіста і активіста “Кримської солідарності”, батька двох дітей, якому в росії зовсім скоро впаяють великий термін, потоне серед новин про розбомблені міста, безкінечні смерті, критичну необхідність у зброї та санкціях.
Очевидно, Осман Аріфмеметов не знає, що я безсила навіть сприяти розголосу його справи і ситуації. Але також очевидно, що він ніколи не здається. І тому пише мені листи з одиночної камери у СІЗО.
Я не знаю, як допомогти. Але ось його лист. Згадайте, будь ласка, про Османа Аріфмеметова та інших політв’язнів з окупованого Криму».
У кінці червня 2023 року Вікторію смертельно поранила російська ракета «Іскандер» під час обстрілу в Краматорську. Коли вона була в реанімації, Осман Аріфмеметов передав із в’язниці листа їй та її рідним, де просив видужувати, триматися.
1 липня Вікторія Амеліна померла від поранень у лікарні в Дніпрі.
Що дає сили Осману сьогодні, після майже 5 років арешту?
В одному з листів Осман пише, що радістю для нього стали поїздки в суди, бо це змога побачити свій «палко люблений джемаат» (громаду). «А коли приходить смуток, я сідаю пити чай із солодощами, які ви нам так старанно надсилаєте з передачами». Солідарність і взаємопоміч — явища вельми поширені в кримськотатарському середовищі, і це те, що справді підтримує. У тому-таки листі Осман пише, що йому вдома допомагали замінити фільтр для води, утеплити будинок, привозили продукти харчування. Проте, ясна річ, побут — не першорядне, що дає сили.
Як видно з листів, Османа підтримує також усвідомлення тяглості боротьби.
Він усвідомлює, що боролися його батьки-діди в депортації, а тепер бореться він, пліч-о-пліч зі своїми ровесниками. У листі 2020 року до Дня пам’яті жертв депортації Осман пише: «В Сімферопольському централі мені довелося провести 5 діб у карцері, де я часто згадував мирний спротив, який зародився у місцях заслання. Скільки активістів, які боролися за повернення в Крим, перебували в підвалах і зникли? Напевно, вони так само, як я, ходили від стіни до стіни в сирих приміщеннях. На зміну ветеранам національного руху прийшло нове покоління. Сучасна молодь усвідомлено зробила свій вибір».
Правозахисниця Лілія Гемеджі звертає увагу, що передусім Османа підтримує його віра. «Потрапляючи туди, ці люди ще сильніше викристалізовують свої переконання. Вони проводять аналогії з коранічними історіями — наприклад, медресе Юсуфа. (Медресе — мусульманська духовна школа; Юсуф — у мусульманстві пророк, якому присвячена 12-та сура Корану, що складається зі 111 аятів; у християнстві це Йосиф Єгипетський, чия історія описана в завершальній частині книги Буття — 37:2-50:26. Потрапивши до в’язниці внаслідок кривосвідчення, Юсуф-Йосиф прийняв цю подію як благословення від Бога, не скаржився й далі проповідував. Тому «медресе Юсуфа» називають в’язницю — як школу, де людина може піднестися духовно. — TU).
Осман Аріфмеметов наполегливо обстоює свої права, не відходить від своїх позицій, далі бореться. Він готує касаційну скаргу на вирок; пише позови з вимогою зняття його з профілактичного обліку як людини, що пропагує та сповідує екстремістську ідеологію, невтомно фіксує всі порушення, вчинені щодо нього.
Чи можуть такі дії мати позитивний для бранців результат? Лілія Гемеджі каже, що, по-перше, ці превентивні заходи проводять, щоб запобігти дальшим порушенням із боку силовиків; по-друге, рідкісні випадки задоволення вимог таки були— наприклад, Серверові Мустафаєву після позову щодо вилучення в нього машинки для гоління купили нову машинку (і просили відкликати позов). По-третє, цілком практична мета: писати позови — це можливість бачитися зі своїм захисником. А по-четверте, писати позови, взивати до справедливості, звертати увагу на своє становище варто й тому, що, як каже кримськотатарська приказка, tama-tama göl olur — крапає, крапає — і озеро набереться.
Саме цей принцип спонукає багатьох кримських татар займатися громадянською журналістикою, бути активними, боротися за свої права попри всі загрози.
Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано ілюстрацію Марії Глушко, а також світлини Кримської солідарності, Османа Аріфмеметова й Тараса Ібрагімова.
