«Лісова поляна» ― державний центр психологічної та психіатричної допомоги військовим. До 2014 року тут лікувалися ветерани радянських воєн, підхід до допомоги був застарілим ― так само, як і ставлення до ментального здоров’я. Коли почалася перша фаза російсько-української війни, до госпіталю потрапили перші сучасні військові. «Поляну» треба було реформувати, і в 2018 році за це взялася Ксенія Возніцина.
З 2014-го Ксенія, лікарка-неврологиня, почала займатися невидимими травмами. За 5 років її роботи «Лісова поляна» перетворилася з пострадянського санаторію на хаб, де впроваджують раніше не відомі в Україні підходи ― від терапевтичного городництва до VR-терапії ― та починають розмови на табуйовані теми на кшталт терапії за допомогою психоделічних речовин. Ксенія Возніцина розповідає, як змінюється підхід до лікування на рівні держави, чого можна чекати від травми і чи можливе зростання на противагу ПТСР.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
У Радянському Союзі зазвичай приховували поранених, повоєнні хвороби, не показували трагедію війни чи неідеального військового. Це було частиною пострадянського спадку і в Україні. Як змінюється цей підхід в українському суспільстві після 2014-го? Завдяки кому і чому?
Звісно, пострадянський шлейф достатньо стійкий у багатьох медичних сферах, у психології зокрема. Хоч як прикро визнавати, війна пришвидшила та спрогресувала певні процеси, змусила людей швидше рухатися, думати, шукати нові підходи. Це відбувається і з фаховою спільнотою, і з військовими, і з системою загалом. Якщо уявити, що від війни може бути плюс, то це він.
У 2014-2015 роках тема психічного здоров’я була завуальованою ― нібито це стосувалося лише військових і ветеранів. Але теперішня фази війни відрізняється рівнем включення цивільної спільноти. Це вплинуло на сприйняття та розвиток сфери психічного здоров’я. Також процес підштовхнула Всеукраїнська програма ментального здоров’я за ініціативи Першої леді.
Тепер ми часто говоримо про психічне здоров’я, досліджуємо побудову цієї сфери у світі. Таке вже робили окремі організації в 2018-2019 роках — наприклад, Ветеран Хаб, Блакитний птах, Вільний вибір, Форпост. Але назагал це було маловідомим. Сьогодні ж психічне здоров’я стало трендом.
Ветерани попередньої фази війни значно краще обізнані у сфері психічного здоров’я, ніж пересічні громадяни. Нам це дуже допомогло, коли почалося повномасштабне вторгнення. Практично всі ветерани, що лікувалися в нас, повернулись на фронт і вже мали навички підтримки, знали, куди звертатися.
Все ще є стигма, мовляв, психічне здоров’я пов’язане з психіатрією. Та вона меншає.
Бо зараз цьому присвячують багато «демократичних» подій ― як-от наша лекція з професором Досенком на «Кураж Базарі». Це популяризація психічного здоров’я у простій формі, щоб люди вміли піклуватися про себе. Наприклад, біг, йога, майндфулнес. Це, на жаль, поширено тільки у великих містах. Проте, коли вже колесо закрутилося, цей період треба використати максимально.
Щодо «колеса». Ви виграли конкурс на посаду головного лікаря й очолили «Лісову поляну» у 2018 році, обіймаєте посаду вже пʼятий рік. Чим сьогодні є «Лісова поляна», що вона робить для військових?
Зараз збувається наша мрія ― бути не лікарнею вузького профілю, а хабом, що об’єднує людей. Наші пацієнти стають друзями, повертаються сюди, щоб поспілкуватися, поділитися досвідом. І так само ми об’єднуємо фахівців на базі «Поляни». Зараз ми презентували модель центру, яку будемо масштабувати разом з партнерами з різних міст та організацій. Виникла мережа закладів по всій Україні, куди ми можемо скеровувати пацієнтів. Це дозволяє сповідувати спільні цінності. Зараз ми починаємо нову важливу тему ― разом з професором Досенком плануємо дослідження розвитку ПТСР та легкої черепно-мозкової травми, яку звикли називати контузією.
Ми багато уваги приділяємо саме цінностям і принципам роботи, а не протоколам «від кабінету до кабінету». Бо це фундамент для професійної допомоги.
Оскільки травма розпорошує людину, у лікуванні допомагає самоідентифікація, тож одна з наших цінностей ― це плекати гідність бути українцем. Пострадянський підхід у лікуванні був патерналістським: що лікар призначив, те й робиш ― але ми вважаємо, що треба бути відповідальним за власне здоров’я.
У нашому людиноорієнтованому підході пацієнт впливає на розробку плану лікування, ми враховуємо його побажання, цінності та можливості. Важливо не чекати на чарівну таблетку, а активно брати участь у власному відновленні, усвідомлювати, чим є хвороба. Без цього ніяк.
Іще один важливий принцип роботи ― віра у посттравматичне зростання. Це малодосліджений феномен, коли після травматичної події людина покращує певні сфери свого життя. Щоб досягти цього, треба використовувати різноманітні методи, а не лише один тип допомоги. Кожному підійдуть різні пакети послуг. І мені хотілось би, щоб посттравматичне зростання було не в окремих пацієнтів, а в суспільства й держави. Це наша надія на справжній вихід із хвороби та війни.
Ви плануєте дослідження ПТСР. Наскільки я знаю, у тактичній медицині, тобто на будь-якому з етапів допомоги пораненому на полі бою до моменту потрапляння у госпіталь, дані з практики не збирають, не аналізують, а отже, годі зрозуміти, що відбувається в Україні з цією сферою. Психологічна допомога ― це теж медицина, що стосується безпосередньо війни. Як тут справи зі збором даних?
На жаль, досліджень не було. Зараз можна проаналізувати лише клінічні випадки з діагнозами, які медичні заклади вносили в систему НСЗУ. За останній рік провели лише кілька опитувань щодо ставлення українців до психічного здоров’я. Це робили Український ветеранський фонд, «Градус», Mindy Foundation.
Але без даних будь-яку систему допомоги будують наосліп.
Так. Компанія CIVITTA провела великий аудит системи психічного здоров’я, який показав, чого бракує. Виявилося, далеко не в усіх і не скрізь є доступ до психологічної допомоги. Є стаціонарна психіатрична, але ж потрібна і підтримка, супровід. Люди не мають навичок і не знають про самодопомогу, саморегуляцію, першу психологічну допомогу. Це речі, які не дозволили б перерости стресу в тривалу та хронічну проблему. Це навіть не лікування чи реабілітація ― це базовий рівень психосоціальної підтримки. У цьому напрямі ще дуже багато роботи ― і науково-популярної, і освітньої. Наприклад, такої, як подкаст про розмови з дітьми про тривожність від дитячої психологині Світлани Ройз.
Тобто назагал немає ані розбудованої системи, ані розуміння, як отримати допомогу, тож «Поляна» розробляє власний підхід. Як виглядає реабілітація військового?
Ми просимо командування, щоб військові були в нас бодай 2-3 тижні: перші 5-7 днів триває адаптація, адже пацієнтам треба просканувати простір. «Поляна» це національний центр, але до нас військові все одно потрапляють за скеруванням від начмедів військових частин. ЗСУ мають свої маршрути допомоги, і шлях до нас дещо відрізняється від них ― це певне порушення. Та оскільки «Поляна» спеціалізується на психічному здоров’ї, ми маємо великий кредит довіри серед військових медиків і керівництва медичних частин. Це стосується тих, хто не хоче просто відправити військового у психіатричне відділення. Така допомога теж потрібна при складних розладах, але навіть тоді після стабілізації людина потребує широкого спектру інструментів, якісної роботи з психотерапевтом, соціальної складової.
Оскільки ми спеціалізуємося на роботі з людьми, які пережили полон і тортури, влітку Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими і МОЗ визначили нас як основний пункт допомоги для цивільних із таким досвідом. В Україні є ще три заклади для них, і зараз ми навчаємо ці команди.
Чим ви відрізняєтеся від класичних відділень, що працюють із психологічними розладами?
Наша головна відмінна риса ― це холістичний біопсихосоціальний підхід. Тобто ми працюємо не лише з психікою і тілом, а й із соціальною складовою. Тому ми маємо широкий арсенал різних інструментів, щоб достукатися до пацієнтів.
У нас є класичні лікарі-неврологи, психіатри, 15 психологів і психотерапевтів. Потрапляючи до «Поляни», кожен пацієнт проходить первинний скринінг, де визначають його розлади й потреби, обирають групову, індивідуальну або комбіновану роботу. Звільнених із полону підтримують фахівці окремого напрямку. Так само особлива робота з тими, хто має суїцидальні настрої. Ми також намагаємося не брати багатьох військових з одного підрозділу одночасно, адже це вимагає особливого підходу. Завдяки розташуванню «Поляни» ми можемо працювати не тільки в кабінетах, а й надворі.
Окремий блок ― фізична реабілітація. Тіло передусім включається в травматичний досвід. Якщо не працювати з тілом, не буде жодного ефекту від лікування, наприклад, депресії. Також ми маємо соціального працівника, який вирішує багато практичних питань.
І в нас є пакет додаткових методів, часто від волонтерів. Це нейрофідбек-терапія, голкорефлексотерапія, спеціалізована йога для сну, біосугестія, арт-реабілітація, VR-терапія, дихальні практики, буддистські чаші. Ці методи дозволяють працювати точково та ефективно. Наприклад, у VR-терапії віртуальна реальність — це допоміжний процес, який вмикає уяву для майндфулнес. Також ми працюємо з тваринами. Це не щоденна системна терапія, але час від часу до нас приїжджає волонтерка з поліцейськими собаками, на території живуть поні, евакуйовані з Чернігівщини, та кішка Рута з-під Дніпра ― її беруть на повідок і гуляють. Ми працюємо над впровадженням хортикультуральної терапії, тобто через роботу з рослинами. Вже зараз пацієнти працюють у теплиці, але умови для цього можна створити і в корпусі.
Ще є напрям рекреаційної терапії, тобто правильного дозвілля. Наприклад, спільний перегляд кіно, настільні ігри, петанк, стрільба з лука. Це і емоційна підтримка, і спілкування, і фізичне навантаження, і робота з терапевтом. Ми намагаємося заповнювати вихідні, тому наші терапевти так планують тиждень, щоб виходити також у суботу й неділю.
Такий перелік видається відпочинком для людей з-поза професійного середовища. Чи завдяки цьому можна достукатися до пацієнтів, які з різних причин скептичні щодо лікування, уникають його?
Саме так. До уникнення треба підходити різними способами. Навіть хитрощами ― наприклад, разом з пацієнтом покурити цигарку, адже це додаткове спілкування та можливість для нього просканувати нас. Але кожен з методів має наукове підґрунтя. Навіть батути, які ми закупили нещодавно, ― є дослідження терапевтичного стрибання з музикою, що дає сильну емоційну складову, групову роботу, покращення координації та зміцнення певних груп м’язів.
У цих процесах нам дуже допомагають клінічні кейс-менеджери. Ми почали цей унікальний клінічний проєкт у травні, він триватиме пів року. Він фантастичний. Кейс-менеджерів в Україні немає, але це світова практика ― наприклад, у ветеранських шпиталях США.
Хто такі кейс-менеджери?
Ці фахівці не є лікарями, психологами чи терапевтами, але вони супроводжують пацієнта та організовують його активності. У нас наразі п’ятеро кейс-менеджерок із гуманітарною або соціальною освітою ― вони незамінні, заводять динаміку закладу, й ми не уявляємо, як би справлялися без них.
Річ у тому, що ми маємо багато пацієнтів з уникненням, яким хочеться заховатися, не прийти на заняття, ні з ким не спілкуватися. Цей симптом травми складно подолати.
Також через легку черепно-мозкову травму погіршується пам’ять. У звільнених із полону порушене відчуття часу, дезорієнтація. У всіх цих випадках допомагають кейс-менеджери, які організовують допомогу. Пацієнтів у складному стані вони зустрічають уже в передпокої, все показують. Вони читають уголос тим, хто має розлади зору, разом грають в ігри. Це ниточка між пацієнтами та лікарями, вони пояснюють, де щось роздрукувати, купити необхідне.
Це недержавний проєкт, такої професії в Україні немає. Але ми хочемо описати його як досвід та інституціоналізувати, щоб це могли використовувати інші заклади, створити базу для освіти кейс-менеджерів, додати пункт у класифікатор професій.
Згадані уникнення та посилене сканування простору ― одні з можливих проявів психологічної травми. У публічному дискурсі найбільш присутній ПТСР — втім, що ховається за цією абревіатурою і чи можемо ми обійтися лише нею? Адже він розвивається не у всіх. З якими діагнозами до вас потрапляють найчастіше?
Дійсно, діагноз ПТСР ми ставимо зараз рідко. Посттравматичний розлад формується довше і не у великої кількості людей, а згідно різних досліджень від 10% до 20%.
У пацієнтів ми бачимо гостру реакцію на стрес ― коли ситуація більш травматична, ніж можна витримати. Війна загалом травматична, але може додатися смерть побратима, наприклад. Часто проживають горювання, провину вцілілого. У людей різного ступеня тривожні та депресивні стани, розлади сну. Практично кожен наш пацієнт має легку черепно-мозкову травму ― вона нескладно переноситься, але симптоми значно погіршують якість життя. Це основний перелік.
Що відрізняє ПТСР від інших розладів?
Для сформованого ПТСР характерне постійне переживання травми, тригери-нагадування, флешбеки, інтрузії ― спогади з минулого, які втручаються в теперішнє і заважають жити. Це постійне повернення до травми, людину відкидає в ті події.
І разом з тим ― це спроба її уникнути.
Так, і це парадокс: є і повернення до минулого, і говорити про нього важко. Уникнення ― це найбільш характерний та небезпечний симптом. Часто пацієнт буквально розчиняється в закладі, як невидимка, його неможливо знайти. Це ускладнює нашу роботу, бо така людина не прийде до терапевта із запитом і готовністю працювати.
У контексті діагнозів і розладів, про які ви говорите, сьогодні знову постала тема медичного канабісу, почалась і розмова про психоделічну асистовану терапію. Ці дві теми ви в «Поляні» порушуєте попри критику. Поясніть, чому це важливо? Який вигляд це може мати у здоровому підході?
Критика канабісу й ПАТ пов’язана зі стигматизацією наркотиків. Багато речовин небезпечні ― опіати, морфін, ― але корисні в медицині. Часто речовини мають і складний хімічний характер, і дію. Але і травма багатошарова, переживання травматичного досвіду ― складний для організму процес. Не існує єдиного алгоритму для її лікування ― потрібен великий арсенал можливостей. Людино орієнтований підхід передбачає, що допомога має бути індивідуальною.
При ПАТ психоделічні речовини в малих кількостях вживають під наглядом терапевта і в зміненому стані проводять терапію. Так можна працювати з глибокими шарами психіки. Але тільки за стійкого ПТСР, що не надається до іншого лікування. Це терапія останнього вибору. Зараз в Україні така терапія заборонена, але дехто виїжджає за кордон для ПАТ. Я проти такого ― ці люди переважно не пробували всі інші можливі методи, наприклад, тривалу терапію, якісні ліки, їм не діагностували резистентний ПТСР.
З використанням канабісу простіше. Отримана з нього олія CBD не містить наркотичної складової, її можна використовувати як підтримувальну терапію для налагодження сну, зниження тривожності. Але в цьому теж має бути вивірена медична складова.
Наш колега зі США каже, що пробувати треба все, що може спрацювати. Війна ― дуже тяжка, хронічна, травматична ситуація, яка триває багато-багато місяців, ― це за межами людських можливостей, і це може сформувати відповідні стани.
Україну називають полігоном для тестування зброї, але зараз ми так само є полігоном для випробування людської психіки і роботи з нею.
Так ― і того, як психіка справляється. Те, що багато людей справляються, ― теж феномен. Але все одно будуть ті, хто не впорається.
Вас критикували за конференцію з ПАТ у «Поляні». Наскільки складно порушувати такі теми в державному закладі?
З марихуаною Україна вже певний час возиться, а розмова про психоделіки почалася під час повномасштабного вторгнення. Воно нам «допомогло» ― змінило світогляд людей і їхнє уявлення про лікування. Часто посадовцям бракує інформації, бо не може Комітет Верховної Ради з охорони здоров’я знати все. Але зараз і Комітет, і МОЗ гарно сприймають цю тему.
Ми працюємо з UPRA ― організацією, що адвокатує психоделічну терапію. На нашу спільну конференцію приїхали представниця МОЗ Ізраїлю, полковник медичної служби з Нідерландів, нейропсихологи. На їхній рівень не можна не зважати. Лише «динозаври» кажуть, що ПАТ не працює і ми «наркомани». У жовтні в Комітеті ВР буде круглий стіл, щоб напрацювати план і зрушити цю тему з місця.
Що ще держава може робити для ефективної реабілітації військових та інклюзії надалі?
База для всього ― інформаційна політика. Пострадянський шлейф не дозволяє думати, що для когось треба інші умови. Наприклад, дехто банально не замислюється над плануванням пандусу, коли проєктує кафе. Але вже вийшов довідник безбар’єрності, оновили архітектурні норми, посилили вимоги до медичних закладів. Належну допомогу повинні мати не лише люди з видимими функціональними порушеннями. Зараз розширили пакет НСЗУ з реабілітації ― з одного циклу до шести, тепер це 168 днів. Тобто люди з важкими станами мають державну програму медичних гарантій. Це прорив.
Та є багато проблем у містечках, селах. Там має спрацьовувати децентралізація в піклуванні про людей, які повертаються з фронту. Державна політика важлива, але не менш важливо, як буде поводитися кожна окрема громада.
Ми почали розмову з теми стереотипів у суспільстві. Зараз ветерани будуть у кожній спільноті. Як цивільній частині суспільства навчитися ефективно та емпатійно взаємодіяти з тими, хто має інший досвід?
Передусім треба зрозуміти, що багато людей повернеться з видимою інвалідністю. Універсальних порад небагато ― треба мати емпатію, витримку і повагу, не виявляти жалості та гіперопіки. Краще спитати, чим можна допомогти і чи це потрібно, щиро сказати, що не знаєте, як діяти.
На практиці повага без гіперопіки виглядає як збережене робоче місце, його переоблаштування, перекваліфікація, наприклад. Або ж робота з дітьми ще до того, як вони почнуть ставити питання людині з інвалідністю, ― пояснити, що на війні люди можуть втратити кінцівку і лікарі їм ставлять іншу. Важливо, щоб людина не лишалася замкнутою вдома, а могла безперешкодно вийти і бути повноцінним членом суспільства. Інакше можна втратити довіру до світу, виникає соціальна уникність, яку складно подолати. Саме пристосоване середовище покаже повагу та вдячність краще, ніж будь-які слова.
А як ви почали працювати з військовими?
Хаотично, у 2014 році. Тоді влітку верталися перші ветерани, і ми в Інституті медицини праці захотіли допомогти. У війську не була поширена психіатрична допомога, Центральний військовий госпіталь потерпав від великої кількості звернень людей з невидимими травмами. У вересні ми, лікарі-неврологи, вперше об’єдналися з психотерапевтами з кризового центру Інституту психології імені Костюка. Але ми не думали, що наша допомога стане системною.
У 2019-2020 роках про війну ніби забули ― але ми вже в «Поляні» не покидали цю справу. Бо зі світового досвіду бачили, що люди, яким потрібна допомога, не зникнуть. І наші пацієнти весь час казали про більш масштабну загрозу. Ми відганяли ці думки, мовляв, це може бути проявом травми ― бажання повернутися на фронт, де буде щось велике і можна обстоювати незалежність. Але такі розмови постійно витали, ми інтуїтивно продовжували роботу ― і от вона стала такою необхідною.
Так, ваша робота винятково важлива сьогодні, але й дуже складна, адже ви, як і інші лікарі, бачите одну з найважчих сторін війни. Що допомагає вам підтримувати дух усередині команди?
Це найскладніше і найважливіше, їй-богу. У закладі для людей з психічними негараздами від роботи команди залежить половина успіху, якщо не більше. Адже команда будує середовище довіри й безпеки ― це базові потреби пацієнтів.
Професіоналізм ― це лише вершина айсберга. Треба, щоб заклад був живим механізмом, де є динаміка, ― це досягають не через роботу в кабінеті, а завдяки проактивності фахівців, спілкуванню пацієнтів з лікарями, освітнім зустрічам. Тому важливо, щоб ми не вигоряли і не надавали в такому стані допомогу, бо це тільки нашкодить.
Тетяна Сіренко, керівниця психологічної служби, стежить за цим, перевіряє фахівців, імперативно призначає відпочинок, ми щодня маємо інтервізійні групи підтримки. Так само важливо готувати середній та молодший персонал ― пояснювати, чому пацієнти так поводяться, чому вони щось забувають, не приходять, чому їм треба нагадати.
Тобто всім у такому закладі треба розуміти природу травми ― і керівникам також. Треба знати, як травма живе, виявляє себе у просторі та людях, ― від цього буде залежати менеджмент допомоги.
Часом набір пацієнтів такий, що травма аж у повітрі відчувається ― це динаміка, адреналін, бойовий досвід.
Як ви сама відновлюєтеся і зберігаєте налаштування на ефективну роботу?
Є п’ять загальноприйнятих основ психічного здоров’я: гарно харчуватися, якісно спати, мати фізичну активність, соціалізацію та усвідомлену справу. Я намагаюся виконувати мінімум три елементи. Мені дуже важливо спати по 6-7 годин, інакше я миттєво все забуваю, потерпають когнітивні здібності. Звісно, ми теж працюємо і вечорами, і на вихідних, але треба вміти зупинитися. Можна в такому темпі працювати пів року, рік, але втома накопичується ― і точно буде збій. Спілкуватися це також мій ресурс. А усвідомленою справою я і займаюся ― це додає мені сил.
І дуже важливо, що останніми роками я працювала з психотерапевтом. Як лікарка, до 2014-го я доволі поверхово сприймала цю допомогу. Але сама пересвідчилася, що це працює ― завдяки психотерапії я подолала травматичну ситуацію.
Речі, про які ви говорите, ― дуже намацальні. Але в багатьох людей питання саме до «абстрактних» надії чи зневіри.
Так, і ці гойдалки ― це нормально для нашого періоду. Немає безпеки, впевненості, стабільності, неможливо планувати. Хоча фахівці радять планувати хоча б ненадовго, бо це заспокоює. І треба усвідомлювати: те, що ми певним чином справляємося, ― вже велика перемога. Треба пам’ятати, що ситуація не безвихідна. Часто кажуть, що в нас уся країна буде в травмі, ― але це неправда.
Які можливості для суспільства — його росту й розвитку — відкриває психіатрія, навіть якщо не всі потребують цієї допомоги? Що драйвить вас у цій сфері?
Наша психіка ― це основа людського існування. Не серцево-судинна чи ниркова системи ― а саме наш психічний добробут. Це дозволяє якісно жити, продукувати класні ідеї, бути корисним суспільству. Якщо до занедбаного психічного стану додати травму війни, суспільство не зможе розвиватися.
Але якщо знати це і використовувати наш унікальний досвід стресостійкості, прогрес може бути. Люди повинні усвідомлювати свій стан, знати, що від цього залежить їхня продуктивність.
У кожної людини є великий потенціал, але його можна використати лише в ресурсному стані.
Тому треба розвивати психологічну та психіатричну допомогу, щоб ними можна було за потреби скористатися. Звісно, не всі це зроблять, бо багато людей ― інертні. Але опитування показали, що молодь до 30 років вже має меншу стигму щодо звернення до психотерапевтів.
А мені ця сфера здається різноманітною: у ній багато складових, що стосуються загального здоров’я та соціального впливу. Вона багатошарова. Це про наше існування у Всесвіті, а не про вузьку спеціалізацію. Це і є наша людськість, відмінність від інших тварин. Тут вистачить відкриттів на багато поколінь.
За нашу майже двогодинну розмову ви один раз вжили слово «перемога» у контексті того, що багато людей справляється. Яке ваше ставлення до розмов про перемогу в контексті війни — уже зараз?
Не дуже добре. А якщо перемога не настане через місяць, три, пів року, рік? Ніхто насправді не знає, що буде. Це може стати марним очікуванням, яке дестабілізує людей і не дає боротися вже зараз. Розмови про перемогу ― це ніби й позитивний посил, але він не несе користі. У нас надскладна політична, економічна, світова ситуація, з якої ніхто не знає виходу.
Нам треба жити і працювати з тим, що є зараз, працювати над своїм психічним здоров’ям і піклуватися про інших. Багато фахівців кажуть, що перемога стане позитивним емоційним поштовхом, але відновлення буде складним, буде багато викликів і незрозумілості. Краще налаштуватися на тривалий марафон. Але, звісно, хочеться щось планувати, кудись поїхати. Наприклад, діти моїх близьких друзів планують весілля на травень 2024-го. Це їхнє бачення світу.
А яке ваше бачення світу далі?
У мене воно не дуже райдужне. В Україні буде непросто ― у матеріально-побутовому, економічному сенсі, буде багато людей з інвалідністю. Та національний підйом буде вагомим фактором. Мені хочеться України й українськості ― підтримки та національної ідеї. І не хочеться втратити те, за що боролися всі ті, хто загинув.
