Інтерв`ю

Лариса Денисенко: «Вся наша система освіти згубна тим, що нас вчили зацитовувати, а не думати»

Правозахисниця й письменниця — про небайдужість як підхід до професії

Тоня Андрійчук, Данило Павлов
29 Листопада

Лариса Денисенко є співзасновницею та членкинею Всеукраїнської асоціації жінок-юристок «ЮрФем» і посланницею толерантності ПРООН в Україні з 2017 року. Вона займається адвокатською практикою, медійною та просвітницькою діяльністю у сфері прав людини, пише художні книжки. А ще підготувала нон-фікшн, який доступно розповідає дітям про права, розмаїття і толерантність.

Якось маленька Лариса побачила, як ображають хлопчика. Тоді вона уперше в житті побилася, щоб захистити слабшого. Так іще з дитинства вона гостро відчувала несправедливість і не раз допомагала тим, хто не мав у собі достатньо сил та сміливості. Це й привело Ларису до вивчення права у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка і Центральноєвропейському університеті у Будапешті. 

Завдяки своїй небайдужості Лариса ще на початку кар’єри отримала посаду в Міністерстві юстиції України. Якось незнайомому чоловікові серед вулиці розболілося серце. Вона дала йому валідол і довела до кабінету. А коли розговорились, він виявився керівником департаменту кримінального права у Міністерстві юстиції. Тоді Ларисі запропонували роботу в міністерстві.

Як побудувати довіру в суспільстві та зміцнити жіночі голоси — читайте в розмові.

§§§

На Форумі видавців у Львові відбувся анонс книжки «Моїми словами» Рут Бейдер Ґінзберґ, до якої ви написали передмову й були однією з ініціаторок перекладу. Ґінзберґ — одна з найвідоміших юристок і моральна авторитетка у США. Що означає її постать для вас?

Рут Ґінзберґ стала не лише людиною права, а й людиною слова і людиною впливу. Тому що бралася за складні справи, які поляризували суспільство. У Штатах діє прецедентне право (система права, за якої судові рішення стають частиною правової системи як приклади, що на них можна посилатися в суді, — TU), і завдяки цьому легше прокладати рейки впливу. Ти їх проклала — і система правосуддя йде. 

Який приклад подають жінкам такі активні, діяльні постаті? Про що важливо розповідати їхніми історіями, на ваш погляд?

Мені було важливо показати українському правництву, що бути сміливою і зухвалою в професії, бути однією з перших — це те, чого треба прагнути. Ти не просто совісно щодня виконуєш свою роботу, розглядаєш справи та ухвалюєш рішення. Ти змінюєш лад, право, соціальну культуру та суспільство в бік еволюціонування. Бо навіть якщо помічаєш деградацію, часом думаєш, що не можеш розширити рамки закону й Конституції. Рут Ґінзберґ показує, що можна це робити. І треба ставити на перше місце права і свободи людини. Рут Ґінзберґ важлива мені для усвідомлення того, що ми вміємо і можемо глибоко дихати, а це потрібно для нашої ресурсності та впливовості.

В українській мові є рідковживане слово «рутній». Воно пов’язане з рутою — рослиною, що символізує чистоту. Рутність — це чистота, доброчесність, світлі наміри зі світлими діями. Тому що світлими намірами може бути вимощена дорога у пекло. Але світлі наміри зі світлими діями, з небайдужістю — це є та могутність, яку я хочу, щоб люди в собі віднаходили. Хочу, щоб суддівство не думало, нібито небайдужість дорівнює упередженість.

Небайдужість дорівнює справедливості. Треба просто дозволити собі вийти за рамки.

Для багатьох молодих дівчат Ґінзберґ стала свого роду наставницею. Можна мати і родину, і освіту, і роботу, і успіх — це непросто, але можливо. Хто були ваші наставники і чого вони вас навчили?

Для мене очевидний поділ на справедливих і несправедливих викладачів. Ти на щабель вище ставиш людей, яким довіряєш. Справедливе ставлення — це про довіру, індивідуальний підхід, розуміння і прийняття кожної людини, безстрашність бути собою перед будь-якими людьми. Залишатися собою і бути сміливою людиною. Якщо говорити про професію, то для мене був і залишається важливим Сергій Головатий (нині заступник Голови Конституційного Суду України, — TU). Я була і його помічницею, і працювала на нього як адвокатка, правниця, радниця. Ціную його як людину, що навчила мене дивитись на право не з підручника, а поза рамками, щоб бачити світоглядні речі. 

Моя вчителька музики Регіна Лопата навчила мене дивитися на музику не через ноти, а через вплив на людину. Мені подобалось не лише грати, а й спілкуватися з викладачкою, ділитися враженнями від музики. 

У професії наставницями були Лада Павліковська, свого часу заступниця міністра юстиції, та Галина Омельяненко колись старша співробітниця Міністерства юстиції. Цеглини правничого світогляду сформувались тоді, коли я почала працювати.

Наразі наставниками для мене є книжки. Героїні та герої неймовірно вплинули на мене. Я часто жартую, що, можливо, більше, ніж батьки. Це був простір реалізації моєї фантазії, творчості та навчання.

Які книжки сформували у вас почуття справедливості та гендерну чутливість?

Це Туве Янсон і Астрід Ліндґрен — дві жінки-казкарки. Вони давали простір творчості та пригодам. Хуліган Карлсон — один із моїх найулюбленіших героїв. За всієї вередливості, він має почуття справедливості. Герої та героїні приваблюють щирістю, а не картонністю. Як не буває випрасуваного жакета, так і не буває героїні чи героя, які б сподобалися своєю ідеальністю. 

Мені допомогли письменники-мізогіни Лев Толстой і Федір Достоєвський. У романі Толстого «Анна Кареніна», який я перечитувала кільканадцять разів, ненависть до жінки тотальна. Цей роман визнає жінку як інкубатор для вирощування дітей і доглядальну силу для родини. Автор ненавидить жінок з освітою, а приязніше ставиться до проститутки, бо вона, як він пояснював, дарує задоволення чоловіку і може народити дитину. Тут жінку прирівняно до домашньої тваринки, з якою важко комунікувати. 

Я вчилась у російськомовній школі в Києві, і, хоча в нас була класна вчителька російської мови та літератури, я жодного разу не чула, щоб вона фокусувала нас подивитись на це саме так. Ми це сприймали як данину не лише того часу, а й взагалі як данину. Це ж геніальний роман. А якщо геніальний, отже, він правильний. В радянській школі, де я вчилася, політично виважений посил був дуже важливим. Хто там говорив про гендерну нерівність або про приниження жінки на початку ХХ сторіччя як в українській родині, так і в російській аристократії? Та ніхто.

Дуже допомогла українська класична література, яка змальовувала український родинний лад так, що я думала: «О, це реально історії про домашнє насильство, які часто заперечують, бо, мовляв, такого не було в українській історії, це суто російська модель, а в нас матріархат». Почитайте «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького і «Катерину» Тараса Шевченка. Там насильство над жінкою з усіх сторін. 

Нам варто зчитувати такі речі, і цього має вчити або школа, або батьки, або наші наставники. Я дуже люблю лекції Ганни Улюри (українська літературознавиця і критикиня, — TU), яка, перед тим як учити писати, показує, на що треба звертати увагу, коли читаєш. Наприклад, класичний твір «Пампушка» Мопассана, де жінка проституйована. Хто зараз з учителів і вчительок готовий про це говорити з учнями та ученицями? А тут можна говорити і про сучасну ситуацію з проституцією, і про шведську модель. Для цього треба самій розвиватися як викладачці. Саме так ти можеш зацікавити дитину літературою і читанням. Один літературний твір може розповісти багато історій і навчити цікавих речей.

Письменницька робота перебуває між автором і його аркушем чи екраном ноутбука, але в юридичній практиці ви — у постійній комунікації, взаємодії. Як такі протиставні сфери поєднуються у вашому житті?

У моїх професійних життях важить сила слова. Моє лінгвістичне чуття. Точність добору слів, уважність до висловленого іншими. Це направду поєднує і право, і письменництво, і журналістику, й освіту. Інколи я втомлююся від слів, потребую інформаційної детоксикації, тоді йду, наприклад, стрибати зі своїм собакою.

Повернімось до книжки Ґінзберґ. У ній вона, зокрема, пише про те, що для верховенства права критично важливою є незалежна судова система. Авторка застерігає: «Суддівська незалежність може зруйнуватися, якщо суспільство, для служіння якому існує закон, не піклується про забезпечення її цілісності». Як, на вашу думку, має діяти наше суспільство, щоб реформи судової системи були сталими та ефективними, а суддівська незалежність мала ту цілісність, про яку пише Ґінзберґ? Що таке дієва судова система, які її ознаки?

Ґінзберґ пише про цілісність і незалежність судової системи з погляду поваги й довіри суспільства. Суспільство має довіряти суддівству, захищати його й цінувати. Цю довіру формують справедливі, виважені, об’єктивні та правдиві рішення. Тут я погоджуся з дописом Михайла Жернакова про те, що ця проблема стосовна не лише професійного середовища. У нас іще немає усвідомлення, що це стосується також лідерів і лідерок суспільної думки. Бізнес має розуміти, що це світоглядна річ, а не вузькопрофесійна. Це вихід за рамки. 

Люди мають усвідомлювати, що система правосуддя — це не лише про Конституцію, кодекси та приміщення суду. Це так само про культуру. Культура — це не будинок культури й не хор. Це все система. Державна політика, на котру ми маємо вплив, не має бути нам байдужою. 

Інший аспект — це ставлення суддівської та журналістської спільноти в реагуванні на різні прояви недоброчесності й резонансні справи. Тут може виникнути синергія, лише коли ми позбудемося доктрини «всі журналісти продажні й вони нас ненавидять», з одного боку, а з іншого, «всі судді корумповані, вони ухвалюють продажні корумповані рішення». Коли ми будемо цінувати людей, які впливають і є добропорядними в будь-якій системі. Коли ми будемо знаходити сили на полілоги й діалоги з цими людьми. 

Ми маємо бути готові захищати суддю чи систему, яка ухвалює рішення, що нам не подобаються, але при цьому вони ухвалені в правовий спосіб. Ми маємо очікувати від системи правосуддя, що вона діятиме неупереджено, з дотриманням рівного ставлення до кожної людини. Це дуже важко прийняти, коли рівень недовіри до суддів зашкалює. Ти просто їм не віриш. 

Побудова довіри — наше спільне завдання.

Значною мірою це завдання для суддівства, щоб судді не схвалювали недоброчесні вчинки всередині системи й намагалися на перший план кар’єрного зростання підводити людей, які цього гідні і будуть моральними маркерами для суспільства в цілому. Бодай через одну людину, якій ми довіряємо, можна набути здатності довіритись усій системі. Рут Ґінзберґ цьому приклад. Вона здобула посаду судді Верховного суду Штатів, бо не мала плям на репутації і боролася проти дискримінації. Важливо підсвічувати зіркові імена. Тоді людям легше орієнтуватися. Це зміцнює віру у правосуддя. Ми потребуємо більше таких людей.

Зміцнення довіри й побудова верховенства права — це одночасний процес чи спершу ми маємо зосередитися на розвиткові верховенства права?

Я думаю, що це спільні процеси. Є речі, які залежать від нас тут і зараз. Є легітимні методи виборювати свої права і допомагати іншим людям. Не полишати у брудній калюжі. Витягувати це все з чагарників і доводити в легітимний спосіб свою правоту. Це нелегкий шлях. Тому що він потребує великого ресурсу. Але треба захищати свої права, і то різними методами, щоб вони не порушувались. Це має бути повсякденною, рутинною річчю. Такий щоденний правозахист. 

Коли ти бачиш, що є люди, чий голос зараз із різних причин менш потужний, ніж у тебе, як-от ув’язнені чи належні до будь-яких вразливих груп населення, а ти маєш ресурс поговорити, запитати, як можна змінити це на рівні громади, потрібно це робити. Потрібно робити громади правоспроможними. Не заплющувати очі на проблеми корупції, на домашнє насильство, на проблему недоброчесності. Не лише не заплющувати, а й використовувати методи скарг, претензій, судових позовів. Спілкуватися з поліцією, а не думати «в мене нема на це часу». 

Цей принцип з абстрактного стане цілком реальним, коли ти, наприклад, здобудеш перемогу щодо водія, який перевищує швидкість, щодо вчителя, який потурає цькуванню у школі, чиновника, який ігнорує звернення, власників забудов, які незаконно будують щось у парковій зоні. 

Оці маленькі дії, громадський активізм із правовою складовою дозволять відчути цей принцип у руках як синицю. Тоді ти зрозумієш: «Я можу більше». Ці маленькі перемоги, на мій погляд, надихають іти далі й групувати навколо себе людей. Надання правоспроможності собі та громадам — правильний шлях, щоб ми поступово приходили і до довіри, і до відчуття, що принцип верховенства права стосується безпосередньо нас.

З останнього правничого нон-фікшну увагу привертає «Фемінізм у праві» Енн Скейлз. Як, за вашими спостереженнями, такі переклади впливають на сприйняття подібних тем?

Тут є кілька рівнів впливу. Перший рівень — це юридичне середовище. Правниче середовище часто або маргіналізує гендерну тематику, або вважає, що нею займаються соціально неврівноважені люди, які мало знаються на юриспруденції. А тут ми бачимо достатньо відому академічну правницю, яка практикою, висновками та рішеннями, юридичною мовою ставить правничу вітрину гендерних проблем, від яких, як від дрозофіл, відмахувалося все це товариство. Люди починають фокусуватись на цьому. 

Дуже важливо давати людям зразок матеріалу, який вони апріорі сприймають з увагою та повагою. Я сподіваюся, це впливає на те, щоб людина бодай почала рухатися до усвідомлення, що права жінок — це права людини, а права людини — не абстрактні й не маргінальні, і це стосується будь-якої галузі права.

Як такі книжки актуалізують питання прав жінок серед ширшого кола читачів?

На суспільному рівні дуже важливим є перший голос, лідерський і авторитетний. Цим авторитетним голосом якраз може бути Енн. Голос Енн «я не сама» важливий для студентства, для молоді, для будь-якої людини, яка хоче говорити про права жінок, знає, з ким і як, але їй треба бачити біля себе авторитетну подругу. Ширше й гучніше звучання дуже допомагає. Твоє знайомство з голосами засновниць правничого фемінізму дозволяє тобі відчути, що в тебе теж є самостійний голос, ти не взяла це зі «скляної стелі» або «липкої підлоги» (поняття «скляна стеля», «липка підлога» означають, що жінки, порівняно з чоловіками, довше затримуються на початкових позиціях у службовій ієрархії, — TU). Якщо говорити про правниче студентство, то є дуже мало прикладів жінок, які вплинули на систему українського права — і внесені у навчальні програми. Вони є, проте лишаються тими самими непомітними жінками. У нас потрібно показувати «великих інших», щоб почали помічати «великих своїх». 

Якими є ці «великі свої» у нас?

Мені подобається те, що робить для суспільства Лана Зеркаль. Я поважаю те, що роблять Надія Стефанів, Олександра Яновська, Ганна Вронська у Верховному Суді України. Дуже поважаю правниць, які викладають, моїх коліжанок: Олену Харитонову, Олену Уварову, які працюють у харківській правовій школі. Так само Тамара Марценюк. Ольга Поєдинок, Ольга Буткевич, Наталія Ковалко у київській школі. Є львівська школа, де Христина Кіт, Оксана Польна і ще дуже багато жіночих адвокатських голосів. Хай це зараз не надто публічні особистості, але це люди, які впливають уже і впливатимуть далі на те, як розвивається суспільство.

Потрібно вчити правництво говорити мовою Рут Ґінзберґ, «Моїми словами», щоб бути доступними та зрозумілими.

Щоб виходити з рамок КПК в поле суспільно важливих трендів. Цього теж треба вчитися.

Коли ви відчули, що стали юристкою? Ось — усе, сталося. Перший суд / робота у певній структурі?

Я почала працювати ще тоді, коли вчилася, і був момент «несправжності». Не лише тому, що не було диплома, а радше тому, що першою ідентичністю було: «я-студентка». Юристкою я відчула себе, коли обрала й захистила тему дипломної роботи: «Порівняльна система трудового контрактного права: Китай, США, Україна». Ця робота стала базовою для викладання трудового права в непрофільному виші, а мені під час захисту запропонували вступити до аспірантури. Це було юридичніше за сотні судових засідань, де я здійснювала представництво, і які, певно, сприймала як вправи.

Одними з ключових і для вашої юридичної, і для просвітницької діяльності є теми гендерної рівності й фемінізму. Як ці теми з’явилися у вашому житті? Чи одразу ви трактували їх як фемінізм? 

Я — продукт свого часу. Я заперечувала те, що я феміністка. Тому що я «нормальна приваблива цисгендерна гетеросексуальна жінка». (Усміхається) Який там фемінізм може бути? І так було досить довго.

Потім я вчилася, читала, думала, до мене приходили історії жінок, яких я захищала. Спершу ти ходиш одним коридором — і тебе там усе влаштовує. А потім розумієш, що світ набагато ширший. Проблему, що валялася в тебе під листям, починаєш бачити зовсім по-іншому, і розумієш, що можеш і мусиш впливати. 

Це відбулося завдяки Соломії Павличко. Вона одна з тих жінок, які вплинули на мене своїм талантом. Це почалося не від права, а від філософії, світогляду й літератури. Саме це спонукало мене подивитись на право через ці гендерно чутливі окуляри. Завдяки цьому мені краще оприявнилося, що це, і стало зрозуміліше, що я — класичний випадок феміністичної правниці й феміністичної людини.

Ви — одна зі співзасновниць Асоціації жінок-юристок «ЮрФем». Навіщо юристкам окрема жіноча організація попри загальні правничі асоціації? Що ви робите такого, на що не здатні, скажімо, АПУ? 

АПУ — організація, яка більшою мірою працює для корпоративних юристів і юристок. І лише минулого року там — із нашою допомогою — став видимішим фокус на жіноче правниче лідерство. Ми створювали організацію юристок, яка захищає права і свободи жінок і яка працює на те, щоб наші голоси в юриспруденції були чутними. Щоб ми не перетворилися на оцих невидимих жінок-правниць, а мали вплив на процеси, які відбуваються у країні. 

У нас працює аналітичний центр. Ми аналізуємо рішення, справи, законодавчі ініціативи з точки зору гендерної чутливості. Також у нас є напрями освіти й просвіти, які працюють як на правничу спільноту, так і на юридичне студентство, а також на широкі аудиторії для того, щоб право зробити світоглядною, а не підручниковою і вузькоспеціалізованою історією. 

Ми створили українську мапу юристок, які є гендерно чутливими і можуть братися за справи, пов’язані з гендерним насильством або дискримінацією. Зараз ми працюємо над тим, щоб виокремити напрям «стратегічні справи» і брати ті, які стосуються сексуальних домагань або сексуального насильства, зґвалтувань і домагань. Хочемо вести справи, які надалі можуть вплинути на зміни в законодавстві та практиці. Часто до нас звертаються окремі клієнтки, й вони хочуть, щоб ми представляли їх у судах. 

Як організація, ми більшою мірою працюємо на інституційному рівні. Але у судах є багато звернень щодо захисту, тому ми вирішили не лише шукати окремих адвокаток серед організації для допомоги, а створити центр стратегічних судових справ. Це один із наших викликів. 

Ми об’єднувалися для того, щоб, власне, побачити мапу жіночої правничої допомоги й правничу жіночу силу. Скерувати її на взаємодопомогу та менторство. На захист будь-якої дівчини або жінки, яка зазнала чи зазнає насильства. Ця людина заслуговує знати, що є юристки, з якими їй буде комфортно спілкуватися і які будуть захисними феями чи воїнками, що доведуть справу до кінця і підтримуватимуть надалі. Тоді ми зможемо разом змінити ставлення до жінок, чоловіків, хлопчиків і дівчаток і потрохи перемагати гендерні стереотипи.

Ви були серед тих, хто відповідав за підготовку до ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини. Пригадаймо цей час: пострадянська Україна долучається до важливого європейського документа, у якому багато принципових речей, які треба розуміти, а не просто виконувати. Чи навчилися українці читати ЄКПЛ?

Важке питання… Ви знаєте, мені здається, що коли ми цим займалися, то й самі не навчилися на всі сто відсотків читати Європейську конвенцію з прав людини. 

Після процесу ратифікації треба було вчитися читати рішення Європейського суду з прав людини. Бо вони є невід’ємною частиною Конвенції з прав людини. Це цікава напівдетективна, напівдраматична історія, яка під силу кожній людині, що хоче у цьому розібратись. Без рішень Європейського суду з прав людини зрозуміти сутнісно Конвенцію буде дуже важко. Але самого лише рішення замало, коли йдеться про суддівство. 

Існує тенденція, що ми постійно змучені й цитуємо філософів, представників марксизму-ленінізму чи рішення ЄСПЛ без заглиблення в суть. А все це рішення, стосовні окремої ситуації і окремої людини. Вони потребують глибшого вивчення, ніж просто цитата. Для того, щоб рішення було справедливим, мало просто взяти рішення ЄСПЛ, вставити його й думати: «Все, я прогресивна суддя, у мене все за стандартами». 

Дуже багато людей з керівництва, зокрема прокуратури, слідства й суддівства, коли проводили навчання, говорили: «Ви обов’язково зацитуйте щось як стандарт». Але це не про цитування. Вся наша система освіти згубна тим, що нас учили цитувати, а не думати. А тут треба читати й думати, як це впливає на вас, на систему національного права, на окремий кейс, стосовний людини. Зокрема як це впливає на права людини тут і зараз. 

Чи відбуваються сутнісні зміни в розумінні прав людини з моменту ратифікації Конвенції і до сьогодні?

Ця система еволюціонує. І ми маємо постійно щось читати і вчитися. Якщо дивитися на еволюцію родини з точки зору права Європейського суду з прав людини і Конвенції, це розпочиналося як право на приватне життя і право на родину. Зараз це можуть бути не лише чоловік і жінка, чоловік-жінка-дитина, жінка-дитина, а й трансгендерні та гомосексуальні шлюби. І це буде родиною. І це буде захистом права на приватне життя кожної людини. Це все еволюція. Що відкритіші ми стаємо, то більше еволюціонують наші права. У тому й цінність Європейської конвенції з прав людини. Вона не догматична. І я дуже сподіваюся, що ми позбудемося того догматизму. Тому що, зрештою, ми писали цей документ.

Зараз в Україні йде боротьба за ратифікацію ще одного важливого документа: Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція). На заваді стоїть Всеукраїнська рада церков та окремі депутати, які виступають проти ратифікації і не погоджуються з поняттям «гендер» у цьому документі. Як ви бачите розв’язання цього питання?

Церква — неймовірно консервативна інституція, яка повільно розвивається. Вона так сформована, що змін там не вітають. Я сподіваюся, що наш політикум — це система розвитку та демократії. На що можуть орієнтуватися політики? На демократичну систему чи на консервативну — незмінну — систему? 

Ось ми говоримо, що в нас постійно змінюється законодавство — за панівної ролі Церкви це було б неможливо. Подивіться, скільки законодавчих ініціатив, викликів і законодавчих відповідей вибухають за умов пандемії. 

Як на урядовому й парламентському рівнях, так і на рівні громад ухвалюють рішення, скеровані на безпеку людей. Стамбульська конвенція — це про безпеку людей. Не про 152 гендери, бо це взагалі антинаукове твердження і примітивна жахалка. Ця конвенція важлива для вашого ж самозбереження. Тому що це може позначитися на вас. Безпека людини, вашого ближнього, гарантує вашу безпеку. І задля цього необхідна ратифікація Стамбульської конвенції і зміна політик держави. Ратифікація позначиться на тому, що ви, ваш чоловік, ваша дитина, ваша дружина й ваші батьки будуть убезпеченими, а зло — невідворотно покараним.

Якщо політичні сили, спроможні ратифікувати цей документ, вважають, що ми живемо в демократичному суспільстві, яке вирізняється відкритістю, змінністю, реформами, тоді вони мають ратифікувати Стамбульську конвенцію. Якщо вони публічно визнають, що консервативна модель, за якою функціонує Церква, є їхньою моделлю, тоді хай не ратифікують. Тут не можна дотримуватися подвійних стандартів. Я не вважаю, що ратифікація Стамбульської конвенції є неповагою до вірян і Церкви.

Під час дискусії «Жінки, котрі розбивають скляні стелі та стіни» на Форумі видавців у Львові ви говорили, що нині жінкам переважно не потрібно боротися за те, щоб мати можливість учитися або працювати юристкою, науковицею або письменницею, але досі є виклик бути видимою і почутою професіоналкою. То як зробити, щоб жінки були гучнішими та видимішими фахівчинями?

Тут дуже важливою є наша з вами робота як медійниць. Ми є містком, який дозволяє суспільству побачити будь-яку людину. Наприклад, візуальний ряд, коли йдеться про обкладинку, де великі уми думають про майбутнє. Серед цих великих умів мають бути й жіночі. Тому що Україна різноманітна. А це означає гендерну чутливість у медіа. Мої «улюблені» обкладинки «Нового времени» — де профілі оцих «основаторів». Мені видається, що дуже просто подумати про журнал, який ви видаєте. 

Чому в цьому тижневику, наприклад, експертних голосів більше чоловічих? Чи можна на це вплинути? Як показує практика, на це можна вплинути. І це не позначиться на якості. Багато говорять: «Ой, це на якості позначиться, дуже важко знайти в енергетичній сфері жінку». Та не важко знайти. Спробуйте поговорити з жінками. Це важливо для того, щоб показувати об’єктивну картину реальності. Це все стосується різноманітних політик, які мають враховувати наші з вами інтереси, інтереси жінок і дівчат.

І це додаватиме сміливості.

Так. Тому що ти бачитимеш: це — норма. Нам некомфортно почуватися в ролі ненорми. Ти завжди почуваєшся в нашому суспільстві не геройкою, а загроженою. Якщо ти не норма, начувайся. У тебе можуть бути проблеми. Якщо це буде нормалізовано елітою, суспільством, авторитетними голосами, то не думатимеш, що ти як маленька дівчинка — не норма.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.