Як має працювати музей, що розповідає про колективну травму спільноти? Це питання довго лишалося дражливим для українців, і лише за каденції президента Ющенка був створений проєкт музею Голодомору як дослідницької інституції, простору памʼяті й експозиційного простору, що належно працюватиме з темою геноциду українців у ХХ столітті.
Меморіальний комплекс памʼяті жертв Голодомору постає в кілька черг і розвивається навіть в умовах великої війни. Місія Національного музею Голодомору-геноциду — застереження суспільства про злочин геноциду через накопичення й поширення знань про Голодомор.
Із Лесею Гасиджак, науковицею й виконувачкою обовʼязків директорки музею Голодомору, говоримо про колективну травму голоду, що стала підґрунтям для опору українців у сучасній війні, музейну справу та український суверенітет.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Пані Лесю, в Україні лише 61 громадянин має прізвище Гасиджак. Воно рідкісне і поширене переважно на Львівщині та Закарпатті. Розкажіть про своє коріння. Звідки ваш рід?
Кажуть, що чоботар — без чобіт, а я, історик, так і не дійшла до Львівського обласного архіву, щоб переглянути реєстри часів Австро-Угорської імперії. Тому всією інформацією я завдячую своєму дідові, Василю Івановичу Гасиджаку, який свого часу написав наш родовід. У ньому він згадав п’ять найближчих до себе поколінь. Батьків рід походить із села Головецько Старосамбірського району Львівської області, хоча, як казав дід, зародилися Гасиджаки у сусідньому селі — Топільниці. А вже звідти перебралися на Закарпаття.
Але я народилася на Полтавщині. Мій батько, закінчивши Дрогобицький нафтовий технікум, отримав скерування на роботу в цей регіон. Там він зустрів мою маму, родом із Донеччини. Отак на Полтавщині й з’явилися Гасиджаки (сміється). Що означає це прізвище?.. Воно досить типове для західної Бойківщини, адже по татовій лінії ми бойки. Там багато прізвищ із таким закінченням — Дрожджак, Бужак, Мачужак, Гасиджак… Є припущення, що бойки походять із Балкан, можливо, подібні форми імен — саме звідти.
Ваш тато із заходу країни, мама ж — зі сходу. Чи відчували ви поєднання контекстів різних берегів Дніпра, виростаючи у такій сім’ї? І яким загалом було ваше дитинство?
Таке поєднання було легким і природним. Мама, як і тато, отримала, як казали в радянські часи, «розподіл» на роботу. Вона приїхала на Полтавщину після закінчення Донецького педагогічного училища. Походить із надазовських греків — урумів, росла в російськомовному середовищі. Але директорка школи на Полтавщині — комуністка, до речі, — казала всім приїжджим дівчатам, тобто молоденьким учителькам, аби ті переходили на українську, бо уроки все одно треба вести українською. Це був 1980 рік.
За рік мама освоїла мову, і на момент мого народження — у 1982-му — родина спілкувалася винятково українською.
Звичайно, татове «галичанське» походження також накладалося на культуру сім’ї. Ми ніколи не працювали в неділю та на великі релігійні свята і з 1991 року справді святкували День Незалежності. Ми з братом знали, що таке УПА і хто такий Бандера. Різдво та Великдень намагалися відзначати за звичаями заходу України і часто їздили на ці свята до татового села… А влітку їздили вже до маминої родини на Донеччину, і там відбувалося моє заглиблення у культуру надазовських греків — урумів зокрема… Я полюбила красу цього краю, полюбила степ, мені дуже бракує його зараз… Ми з братом і на Донеччині говорили українською, а наші родичі дивувалися цьому й питали, чому наша мова — не російська.
Ви починали працювати в меморіальному музеї Павла Тичини. Як ви потрапили до цього музею і що відкрили для себе?
Із 2008 року я працювала у громадській організації «Український центр розвитку музейної справи», яка чи не першою почала діяльність, спрямовану на підвищення компетенцій музейних працівників та розвиток усієї галузі. За кошти грантів ми — на чолі з Олексієм Копитьком, а потім Владиславом Піоро — перекладали та видавали книжки з методології музейної робити і поширювали їх безкоштовно. Ми видавали журнал «Музейний простір» і розвивали перший та єдиний однойменний спеціалізований сайт.
Також запрошували іноземних лекторів, забезпечували переклад їхніх виступів. У 2008–2013 роках — до «безвізу» — мало хто їздив за кордон, тож ми привозили «закордон» в Україну… Ми були оператором втілення багатьох музейних проєктів, а підтримував це Фонд Катерини Ющенко «Україна 3000». Зокрема ми надавали стипендію музейним працівникам, і це було для них значною підтримкою.
Але в якийсь момент я відчула, що все це — теорія, а мені бракує занурення в практику. До того ж я дедалі частіше чула дорікання, адресовані нашій організації, мовляв, ви займаєтеся теорією, не знаючи українських музейних реалій. Тоді ми познайомилися з директоркою музею Павла Тичини Тетяною Сосновською, і вона запросила мене на роботу науковим співробітником. Робота полягала здебільшого у проведенні екскурсій, і це мені дуже подобалось.
У той період я дуже багато почерпнула для себе, бо, працюючи в музеї всередині, ти бачиш більше і нарешті починаєш розуміти певні речі.
Наприклад, чому так складно запроваджується система музейних крамниць, асортимент платних послуг… Тоді, у 2013–2015 роках, термінали взагалі були рідкістю, а в музеї Тичини він з’явився чи не першим… Я безмежно вдячна Тетяні Вікторівні за той досвід і щиро вважаю її своєю першою музейною вчителькою.
Як видається, тиша музейних залів, робота з документами — це для інтровертів та самітників. Але ви — не така. Ви — людина з проактивною громадянською позицією. Як поєднуються в одній Лесі Гасиджак дві різні іпостасті?
Музейні працівники теж різні. Є науковці, які справді люблять досліджувати той чи інший предмет у тиші свого кабінету. Роками. Але є й музейні освітяни, тобто екскурсоводи та педагоги. Ці люди відкриті, бо постійно працюють з відвідувачами. У музеї Голодомору є ще одна особлива група — працівники відділу усної історії Голодомору. Це люди, які роблять найважчу роботу, проводячи інтерв’ю з людьми, які пережили Голодомор або голод. Кожну таку розмову співробітник проживає разом з оповідачем, приймає на себе всі емоції, а при цьому ще й треба тримати холодною голову.
А щодо мене та моїх іпостасей, то в мені вони поєднуються досить легко. Бо, як і в кожної нормальної людини, у мене є різні хвилі активності — тижні, коли дуже багато зустрічей, і тижні, коли працюєш із документами, вичитуючи рукописи співробітників, наприклад. Інколи — після інтенсивних контактів — слід узяти паузу і дещо стишитися.
Українці часто діляться у соцмережах враженнями про відвідування музеїв. З останнього: екскурсовод Національного музею історії не зміг чітко відповісти на питання, чиєю державою була Русь. Якою ви бачите ситуацію, в якій зростають і працюють музейні працівники?
Доки я не прийшла працювати до музею Тичини як практик, а згодом, у 2015 році, — до музею Голодомору на посаду першого заступника директора, то і я писала багато критичних постів про музейну роботу. Час від часу фейсбук підкидає мені їх у спогадах, і я відчуваю за них сором… Бо ці дописи наївні, а висновки в них — поверхові, хоча сміливості дуже багато, бо то писала громадська діячка, яка не мала відповідальності за колектив за плечима. Теперішня Леся Гасиджак, практик, і то з досвідом роботи в мегаскладних умовах (і я не про війну — таких нас ціла країна), написала б зовсім інше, але вічно бракує часу, та й забагато всього в інформаційному просторі зараз.
Музейникам насправді дуже складно… Ми четвертий рік живемо у війні, і в кожного — свій рівень травмованості, у когось є загиблі близькі, у когось — родина в окупації або втрачене житло…
Музейники — це такі ж люди. Більшість музейної спільноти працює за мінімальну заробітну плату, нижчу, ніж у малокваліфікованих трудових професіях. Це не додає оптимізму. Хтось справді зростає, бо користується тими можливостями, які дала війна (маю на увазі навчання, резиденції, школи, стипендії). А у когось — криза.
Хоча є й контраргументи. Так, ми живемо в еру небувалого насичення інформацією. Тож навіть займаючись хатніми справами або їдучи на роботу, можна послухати лекцію історика Олексія Сокирка, приміром, і дізнатися щось нове про українське козацтво… Те, наскільки різними є люди, я бачу навіть по нашому колективу — хтось кожні вихідні відвідує різні виставки, а хтось ігнорує заходи навіть у Мистецькому арсеналі, розташованому від нас через дорогу.
Одне слово, є проблема з кваліфікованістю та вмотивованістю музейних кадрів?
До певної міри — так. Повномасштабне вторгнення посилило відтік кваліфікованих кадрів з України. Йдеться, зокрема, про молодь, яка встигла попрацювати у музеях кілька років і набути досвіду. А потім люди виїхали і встигли «зачепитися» у європейських країнах. Тобто дефіцит кадрів — наявний. Але зумовлений він не лише війною. В Україні лише два виші випускають музейних працівників. Але їхні випускники — це «фондовики», тобто ті, хто працює з експонатами, вміє написати їхні паспорти…
Тоді як в ідеалі музейна освіта мала б бути другою вищою — після базової освіти. Приміром, людина прагне працювати у краєзнавчому музеї, природничому чи геологічному відділі. Для цього вона мала б для початку стати істориком чи орнітологом, чи геологом. А вже потім іти в магістратуру на спеціальність «музейна справа» і доточити до своїх знань вузькоспеціальні — про фондову роботу тощо.
Якщо узагальнити, то як українські підходи до музейної справи, створення музею відрізняються від західних, європейських зокрема?
Європейські музеї динамічні в питаннях будівництва, виставкової роботи та цифровізації. Поки ми дійшли до рівня Польщі, Європа зробила ще кілька кроків уперед… Із 2016 року лідером у відкритті нових музеїв була саме Польща. Євросоюз вкладав у музейну справу великі кошти, польська влада прекрасно розуміла значення сили державної пропаганди і «національно-патріотичного виховання» (хоча до цього є дуже багато питань).
Але ми сильніші в іншому, бо ніхто із сучасних європейських музеїв не стикався з викликом великої та жорстокої війни на очах у всього світу, війни геноцидної, коли дрон полює на бабцю з козами, а ракета знищує музей. Тому як би ми самі себе не критикували і не применшували, але фахівці з питань евакуації, демонтажу експозицій, роботи під обстрілами й без електрики — це ми, українські музеї.
Але музей Голодомору з евакуацією не стикався? Ви не переміщували експонатів?
Я б не хотіла прямо відповідати на це питання. Наш інформаційний простір моніторять не лише росіяни. На жаль, із новин бачимо, що є багато колаборантів, які працюють на користь Росії. На початку повномасштабного вторгнення директорка музею втекла, і музей був залишений напризволяще, стояв закритий з недемонтованою експозицією, а головна зберігачка фондів не мала доступу до колекції.
Музей врятували ЗСУ, завдяки яким росіяни не взяли Київ, — інакше музей Голодомору був би знищений в першу чергу, як колись війська Муравйова розстріляли прицільним вогнем із гармат будинок Грушевського.
Росіяни пильно стежать за роботою музею. Місяць тому ми розпочали експедицію Україною із запису свідків Голодомору та повоєнного голоду 1946–1947 рр. Через тиждень про це написали російські пабліки. Влітку була історія в соцмережі-помийці «Тікток», де якась особа показувала нашу територію як місце збирання українських дронів. Ми оперативно зреагували та звернулися до СБУ, але чи знайшли цього тіктокера, мені невідомо.
Музей Голодомору постав «із нуля». Що це означало і які переваги створило для вашого музею?
Перевага полягала в тому, що ми не мали радянського спадку у численних валізах, які і нести важко, і викинути шкода. В нашій колекції немає випадкових об’єктів, бо за кожною річчю стоїть історія, пов’язана з Голодомором. Тобто просто предмети побуту тієї епохи ми не колекціонуємо — в нас не етнографічний музей, — але кожен наш експонат «пропущений» через людську долю, людську трагедію.
Наш музей було відкрито у 2009 році, і порівняно з більш ранніми проєктами — це теж перевага. Бо підросло покоління музейників з досвідом, але без радянських поглядів на історію. Перші екскурсії в нас проводили працівники Музею історії Києва — такою була їхня шефська допомога.
А якою має бути співпраця держави, громадського сектору й бізнесу у створенні великих музеїв? Який це має вигляд у вашому випадку?
Ми якраз і є яскравим прикладом такої синергії. У 2017 році держава — у відповідь на звернення громадськості — повернулася до будівництва другої черги музею, в результаті чого мала постати нова велика окрема музейна будівля з розташованою в ній основною експозицією, виставковою залою, конференц- і кінозалою, фондосховищем тощо. Держава відповідала за спорудження будівлі та облаштування внутрішнього простору, що вона успішно робила, поки Росія не почала повномасштабне вторгнення у 2022 році. А громадський сектор і бізнес, за допомогою благодійного фонду, долучилися до творення експозиції.
Що я маю на увазі? Міжнародний благодійний фонд Музею Голодомору провів фандрайзингову кампанію, що залучила кошти українських благодійників. Ці кошти були спрямовані на оплату послуг зі створення Вступної художньої концепції основної експозиції другої черги. Художня концепція на сьогодні готова, вона створена міжнародним дизайнерським консорціумом, це продукт високого рівня, якого ми б ніколи не мали, якби не залучення бізнесу і громадськості. Зараз, через війну, будівництво на паузі. Але ми готові працювати далі над дизайн-проєктом і наступними етапами проєктування та виробництва майбутньої експозиції, що, сподіваюся, відбудеться в рамках проєкту міжнародної технічної допомоги від уряду Канади.
Як ви самі прийшли до теми Голодомору? Чи є родинні історії або історії родин близьких друзів, які вплинули на ваше сприйняття цієї трагедії?
Про Голодомор я вперше почула приблизно у 10 років, коли навчалася у 3-4 класі. Моєї родини він, на щастя, не торкнувся… Глибше до теми Голодомору я підійшла, навчаючись на третьому курсі в університеті Шевченка. Це був 2003 рік, коли професорка Валентина Кирилівна Борисенко запропонувала охочим опитати свідків Голодомору. Тож літо 2003 року вийшло у мене доволі насиченим — спочатку експедиція до Криму, де ми опитували кримських татар про депортацію і про повернення на рідні землі. А потім, уже на Полтавщині та Донеччині, я опитувала свідків Голодомору, і це було моє наступне — вже доросле — занурення у цю тему.
Чи важливим є впізнавання родинних історій у вашому музеї? Чи можемо ми говорити про процес підʼєднання до колективної памʼяті через відвідини вашого музею?
Так, звісно. Багато з тих, хто приходить до нашого музею усвідомлено, потім залишається з нами на зв’язку. Мої колеги комунікують із такими людьми, записують родинні історії або — як я вже казала — переконують передати нам особисті речі їхніх старших родичів для експонування в музеї. Буває, що комунікація відбувається з цілими громадами — коли у нас просять ширшу інформацію про потерпілих від Голодомору в цьому регіоні.
Часто після такого спілкування громада вирішує встановити чи оновити у себе пам’ятний знак на честь убитих голодом.
А ось історія минулого року. До нас звернувся журналіст, наш друг, який розповів, що під Покровськом на місцевому цвинтарі ще за Ющенка був встановлений пам’ятний знак жертвам Голодомору. Туди вже підходили росіяни, і цей журналіст запропонував вивезти пам’ятник із Покровська за допомогою військових. Звісно, я погодилась, ми знали всі деталі про пам’ятник як майно (кому підпорядковується, в кого на балансі). Було важливо його вивезти, а потім уже вирішувати, чи просто його зберігати, чи тимчасово встановити у нас на території. Адже ми стежимо і знаємо, що на окупованих територіях росіяни проводять показові демонтажі та руйнування пам’ятних знаків і пам’ятників як символів правди. Але події розвивалися таким чином, що за лічені дні ділянка стала обстрілювана з автоматів і через очевидну небезпеку від такого плану довелося відмовитися.
Дуже шкода.
Так… Відповідаючи на ваше питання, розповім про залученість наших працівників у родинні історії. Місяць тому ми розпочали велику експедицію Україною. Вона стала можливою в рамках проєкту міжнародної технічної допомоги уряду Канади «Підтримка експозиції Національного музею Голодомору в місті Київ». Дві виїзні групи охопили вісім маршрутів, які пролягли в Одеській, Кіровоградській, Миколаївській, Черкаській, Вінницькій, Житомирській, Волинській та Київській областях. У запасі в нас є ще сім маршрутів, але їх ми відкладаємо на весну.
Колеги записували по чотири-шість інтерв’ю в день, і я вважаю, що це надзвичайно складна робота. Але її виконують мегапрофесіонали, які провели вже десь 180 інтерв’ю — як зі свідками Голодомору, так і з тими, хто застав повоєнний масовий голод 1946–1947 років. Це справжні фахівці, які і співчувають, і тримають лінію розмови, і самі ледве стримують емоції, бо сльози мимоволі навертаються на очі. Така включеність — щира, не награна — є дуже цінною.
Безумовно. А як ви оцінюєте зібрані свідчення — чи достатньо зафіксували ми? Чи могли зробити це краще? Сьогодні ми знаємо, що багато свідків голоду до кінця днів боялися говорити про нього. Як сьогодні наше суспільство може працювати з цими свідченнями?
Я могла б сказати, що ми пізно почали, бо основні свідки померли до проголошення Україною незалежності. Але думаю також, що все йшло так, як мало йти. Ми всі росли і зріли разом із державою. До створення музею свідчення фіксували різні установи. Була Асоціація дослідників Голодомору, був проєкт «Чорна книга» Володимира Коваленка та Лідії Маняк, видана ще до 1991 року. Зроблено багато, але переважно непрофесійно — нотатки робили ручкою на папері, часто без диктофона або з утраченими нині аудіозаписами.
Масово свідків почали опитувати десь із 2003 року — тоді ще були живі ті люди, які застали Голодомор у юнацькі роки. Нині ж залишились тільки ті, хто у 1933-му був дитиною 4-5 років, а це вже низький рівень пам’яті.
Але ми все одно намагаємося записати всіх, хто пам’ятає цю трагедію.
Якщо говорити безпосередньо про роботу музею із запису свідчень, то про що можна нас питати, коли для експедиційних виїздів як мінімум потрібне авто, яке зможе долати тотальне українське бездоріжжя, возити науковців з обладнанням і предмети музейного значення до музею від респондентів. А в музею такого авто немає. І всі виїзди — це завжди подвижництво самих працівників, які або їдуть громадським транспортом, або на власних авто. А так не мало б бути.
Таких свідчень у нас на сьогодні — близько п’яти тисяч, це найбільший архів, відкритий для всіх — і для журналістів, і для вчителів. Ми транскрибуємо свідчення, оброблене відео разом із текстом викладаємо на сайті. Як суспільству працювати з таким матеріалом? Передусім варто пам’ятати про те, що міжнародного трибуналу над комунізмом як ідеологією ще не було. Тож ці свідчення — доказова база для нього. Невідомо, коли такий трибунал відбудеться і чи відбудеться взагалі, але підстави для обвинувального акту комунізму в нас уже зібрані. Конвенція щодо геноциду не має чисельних обмежень. Злочин такого роду, скоєний і щодо мільйона людей, і щодо тисячі, залишається найтяжчим злочином.
Наскільки відомі імена призвідників Голодомору? Йдеться не лише про персоналії штибу Сталіна, Молотова, Кагановича тощо, а про рівень комсомольського ватажка, який очолював «червону валку» і йшов «трусити» хліб в односельців. Як ви працюєте з пам’яттю про українців — виконавців злочину?
А це — до вашого попереднього питання про осмислення свідчень про Голодомор. Саме зі спогадів свідків і можна почерпнути імена призвідників. Бо люди в інтерв’ю називають імена тих, хто ходив по хатах, знущався та відбирав останнє. Часто це були сусіди, односельці. Загального реєстру таких осіб немає. Очевидно, що його створення є важливим завданням. Але й без цього в селі всі все знають і до сьогодні. Часом чиюсь складну долю люди пояснюють тим, що прадід знущався з інших на колгоспній посаді, а за це прийшло покарання. Дуже багато людей знає, які ролі виконували їхні пращури. Але говорити про це публічно ще не готові.
Чи не варто натомість створити реєстр тих, хто рятував українців від голодної смерті? Хто, можливо, всиновлював чужих дітей абощо? Тобто створити перепис праведників — за прикладом того, який ведеться у контексті Голокосту?
Я порушувала це питання у 2022 році. Моя ідея полягала в тому, щоб запровадити відзнаку, хай навіть і посмертну, для тих, хто рятував людей від голоду. В нас була не одна нарада у Міністерстві культури та Інституті національної пам’яті, але ми не просунулися вперед. По-перше, тому, що у низці випадків такими рятівниками були самі призвідники Голодомору. Тобто голови колгоспів, директори шкіл, керівники машинно-тракторних станцій — в якийсь момент прозрівши, організували харчування для працівників, і ті могли взяти з собою якусь миску юшки і нагодувати родину вдома. Або ж організовували ясла чи дитсадки, де теж трохи підгодовували дітей.
Як би ви це пояснили — це дуалізм людської натури чи намагання замолити гріхи?
Ці люди були ідейними комуністами. Нашими, українськими комуністами. Як і всі ті геніальні митці, які пішли служити владі, Сталіну, в обмін на квартири в будинку «Слово», але не врахували, що за все треба платити.
Але те, що рятівники були і призвідцями, — тільки одна причина. А друга полягає в тому, що історія часто не зберегла імен тих, хто рятував людей від голоду. І є хіба незначний відсоток рятівників, яких ми можемо назвати поіменно, — наприклад, священника Олексія Воблого із села Піскошине Запорізької області. Про нього ми розповідаємо під час наших екскурсій.
Голодомор 1932–1933 років завдав винятково великого удару по Слобожанщині і Приазов’ю. До вимерлих сіл цього регіону згодом переселили етнічних росіян, зокрема з кримінальним минулим, які змінили соціальний склад регіону. Як голод як колективна травма вплинув на цей козацький регіон, як його змінив?
Хочу спростувати такі тези. Так, інформаційний простір любить поширювати думки про те, що наш схід і південь заселили росіянами, буквально в пусті хати після Голодомору. Але історик Геннадій Єфименко таку інформацію давно спростував. Хоча росіян і завозили сюди для асиміляції ешелонами, про що є дані в архівах, у більшості випадків усі ці люди тікали назад. Це якщо говорити про 1933–1935-ті роки.
Натомість справжня русифікація Слобожанщини та Донеччини відбулася пізніше — після Другої світової війни.
Під гаслом відбудови промисловості Донбасу з’їжджалася на схід України молодь з усього СРСР, а також і кримінальники — це правда! — які звільнялися з в’язниць. Вони прагнули заховатися й асимілюватися в регіонах, які стрімко розвивалися і приймали потоки людей з усіх усюд. Там в єдиному казані виплавляли «нового советского человека».
Однак не забуваймо і про засуджених за політичними статтями, які після відбуття терміну були вимушені осісти на Донеччині, бо часто не мали дозволу повернутися на батьківщину.
Менше вивчено штучний голод 1920-х та 1940-х років. Останній має більше живих свідків. Що робиться для вивчення голоду 1946–1947 років, чиї 80-ті роковини ми відзначатимемо наступного року? Яким є масштаб його жертв?
Як я вже розповідала, під час останніх експедицій співробітники музею зібрали достатньо свідчень щодо голоду 1946–1947 років. Думаю, що на часі — видання спільної монографії, яка буде створена і на базі отриманих свідчень, і на базі раніше відкритих архівних даних.
Зазначу, що уявлення про цей голод є досить викривленим. Багато хто вважає, що голод 1940-х — прямий наслідок війни. Проте це не зовсім так. Влада могла не допустити його в тих масштабах, у яких він відбувся. Так само, як і у 1920-х роках. Вона не відкрила внутрішні резерви для українців, або — як у випадку з голодом 1920-х років — довго не приймала міжнародну допомогу і переспрямувала її на Поволжя, чим призвела до такого рівня смертності.
Про який масштаб жертв ідеться, якщо говорити про голод 1946–1947 років?
Від пів мільйона до мільйона осіб.
Чи існують у світі музеї голоду, крім відомого меморіалу в Ірландії? Чи орієнтувалися ви на нього, коли разом із колегами розробляли власну концепцію музею Голодомору?
Ні, не орієнтувалися. В Ірландії стався голод через неврожай картоплі та колоніальну політику британського уряду, а в Україні було вчинено геноцид, одним з інструментів якого був голод, що стався через насильницьке вилучення зерна та іншої їжі в людей, а також задіяння цілої системи злочинних дій. Це якщо коротко. Це різні історії та різні виміри. Тому й підходи до музейної справи у нас та ірландців — різні.
Чи опрацьовує музей свідчення українців, які пройшли катування голодом у полоні та в’язницях РФ?
Ми над цим лише починаємо працювати. Плануємо зібрати науковців і обговорити те, як надати місце цим свідченням, не змінюючи концепції музею під воєнну історію. Бо це різні події — навіть попри те, що війна Росії проти України також є геноцидальною. Цю війну нам належить спочатку виграти, потім відрефлексувати, а вже потім — музеєфікувати. Така моя позиція. Але в експозиції ми зробимо точкові посилання на сьогодення, і такі свідчення в нас уже записані також.
Теоретики памʼяті наголошують на вазі осмислення колективних травм, які є частиною національної ідентичності. Як іще нам належить осмислити великий голод в Україні?
Я переконана в тому, що ми не є жертвою. Ми — незламна нація, яка вистояла попри все. Власне, друга черга музею мала містити історії успішних українців, чиї родини пережили Голодомор. Усі вони народилися саме завдяки тому, що їхні пращури не здалися і вижили. Внуки і правнуки цих людей сьогодні на війні зі зброєю виборюють Україні право бути. Ось так і слід осмислювати Голодомор — як трагедію, котра зміцнила націю через кілька поколінь і загартувала її для боротьби з нащадками нашого споконвічного ворога.
