Мар’яна Садовська

Журналістам дуже складно починати матеріал якоюсь «загальною інформацією» про Мар’яну Садовську. Бо не знаєш, з чого почати.

Геніальна співачка? Справді, її запрошують на найлегендарніші фестивалі в Японії та Штатах, у Бразилії та Україні, по всій Європі. Свої пісні вона не вигадує, а привозить з етнографічних експедицій: Куба, Ірландія, Україна, Єгипет. У неї є свій гурт, назва якого повністю відображає життєву філософію Садовської — Borderland. Вона здобуває найкрутіші міжнародні премії, а при цьому досі переживає, виходячи на сцену. Але ж це далеко не все.

Неповторна актриса? За плечима — народження Театру Курбаса, 10 років у польському Ґардженіце, ньюйоркський театр La MaMa, творча група YARA. А цими днями зі своїм чоловіком, німецьким режисером Андре Ерленом, вони закінчують роботу над виставою, яку ставили з нуля, мандруючи європейськими еко-поселеннями. Театр — це про Садовську. Але ж і це усього частина великої картини.

Композиторка? Свій перший альбом Songs I Learned in Ukraine вона записала у США. А до запису другого — Будемо Весну Співати — долучилося польське радіо та ціле ЮНЕСКО. Вона створює музику до експериментальних вистав — про словацьких міґрантів чи бурятських шаманів. І ще Садовська поки що не наважується називатися композитором, хоча дипломи й статуетки уже ніде ставити. Але і це — зовсім мало.

Вона не ображається, коли її порівнюють з Бйорк: «Ми знайомі. Бйорк проста, привітна й не ховає очей». І вона таки погодилася виступати на прийомі з нагоди інавгурації президента Порошенка: «Я не знаю, що буде далі, але для мене дуже цінно — бути присутньою в Україні за таких історичних обставин».

…А щовечора у своєму будинку в Кьольні вона прасує шкільну форму для дітей, готує вечерю, прибирає і пере. Потім, коли усі поснуть, вмикає ноутбук — аби дізнатися, що відбувається в Україні. Успішна українка Мар’яна Садовська цю сьогоднішню Україну дуже любить.

Як Ви стали тією, ким Ви є зараз?

Я народилася і виросла у Львові. Уже пощастило. А взагалі я завжди і всюди невтомно повторюю, що я дуже везуча — мені завжди щастило на хороших учителів, на майстрів, на справжніх педагогів.

До своєї тридцять сьомої школи я щодня доїздила переповненим трамваєм з іншого кінця міста, практично завжди запізнюючись. Тоді у цій школі ситуація чимсь нагадувала сучасну Україну — учительський колектив чітко ділився на сміливих і класних, котрі не боялися передавати нам справжні знання, і на інших — совєцьких. Я досі пригадую вчительку української мови та літератури, котрій вдавалося справді заворожувати нас словом. Особисто на мене вона діяла просто гіпнотично. Пригадую урок, коли вона настільки проникливо читала для нас якесь оповідання про те, як батько з сином їдуть в ліс по ялинку і замерзають (Михайло Коцюбинський, «Ялинка», — TU), що я фізично відчувала холод, замороження… І коли раптово задзвонив дзвінок на перерву, я мало не впала з крісла — у дослівному значенні!

А водночас пригадую, що не отримала диплому з відзнакою лише через погану поведінку. «Незадовільно» за поведінку отримала через конфлікт із вчителькою російської мови та літератури. Усе почалося з того, що ми писали твір на тему «Дружба». Ну я й написала. Потім ця вчителька змусила мене перед усім класом пояснювати, чому це у своєму зошиті я не розповіла про дружбу радянських солдатів під час Другої Світової (тоді ще — Великої Вітчизняної), чому це не описала дружби Леніна і Крупської — я не жартую! А я написала про те, що росту, про те, що друзі моєї мами стають моїми друзями, що мені цікаво слухати їхні розмови. Я саме так зрозуміла тему твору…

До речі, про маму. Вона, художниця, мала майстерню недалеко від нашої школи. Там часто збиралися творчі люди — літератори, музиканти, художники. Мені страшенно подобалося готувати для них каву, намагатися зрозуміти суть їхніх дорослих суперечок. Це так приваблювало! («І взагалі, цікаво, про що це вони там розмовляють?!» — кричала вчителька російської мови.) Я дуже вдячна своїй мамі, котра обороняла мене, наче тигриця. Вона висварювалася з тими совдепівськими вчителями, не могла миритися зі совдепівськими законами. Дозволяла мені прогулювати дурнуваті уроки. Сама шила нічні сорочки для уроку «Трудове навчання», а я тим часом грала на фортепіано.

А ще зі школи пригадую, як мене у прямому значенні слова обматюкала наша «учітєльніца фізкультури». Я була категорично неспортивною дитиною, грала на фортепіано. За це мене сварили матюками. Одного разу зімліла на уроці підготовки до ядерної війни (отакі були уроки!). Нам показували фільм про ядерний гриб, і я дуже яскраво усе це уявила… А колись до нас приїхали гімназисти з Франції. Ми, малі, оточували їх з простягнутими руками і отримували жуйки та корки з-під парфумів.

Ось такі спогади про школу… Але паралельно я займалася музикою. Фактично тим, що моє життя сьогодні пов’язане з музикою, завдячую також своїй першій вчительці Ірині Сомойлівні Азрієль. Знаєте, кажуть часом: «Вона взяла її за руку і повела у велике життя…» Зі мною так дослівно й сталося. Ірина Сомойлівна «узяла мене за маленьку руку» і переконала після 8 класу вступати до музичного училища. Там вона «передала» мене своїй учительці…

У музичному училищі мені також пощастило — час навчання припав на злам, точніше на розлом Радянської Імперії. Звичайно, ми ще мали усі ті комсомольські збори, заняття з «воєнки». Ми, дівчата класу фортепіано, вчилися розбирати й збирати автомати Калашнікова, одягати протигази і навіть симулювали, як можна уникнути радіоактивного зараження, ховаючись у жіночому туалеті. А ще у нас уже була інформатика, щоправда без комп’ютерів — ми просто записували до зошитів усі ті дивні формули. Але водночас саме на нашому курсі почалися перші заняття з джазу, хоча й факультативні. Ми мали кількох класних педагогів, чиїми порадами я досі користуюся.

Відверто кажучи, я настільки люблю розповідати про всі радості і парадокси мого дитинства, що, мабуть, мушу взятися до написання книги «Моє життя в середній школі №37». (Усміхається)

Розкажіть, чому ви стали тією, якою є зараз. Хочеться зрозуміти Ваші «завдяки» і «всупереч».

Усупереч своїй вчительці з фортепіано я таки вирішила не «йти по музиці», не вступила до консерваторії. Навпаки, ризикувала — пішла до щойно утвореної акторської студії при Театрі Леся Курбаса, нашому першому OFF (off-theatre — аматорські, аванґардні, андеґраундні театри, які не мають статусу державних чи академічних і не належать до офіційних мистецьких ієрархій, — TU). Це, напевно, було моє найбільше «всупереч».

Знаєте, мені часто у житті допомагає так звана негативна мотивація. Тобто коли хтось збоку каже «Ти за це не берися, бо ти не потягнеш!» У такі моменти в мене вмикається якась вроджена впевненість, затятість, бажання довести, що усі ви помиляєтеся!

Повторюся — я везуча, у моєму житті було багато щасливих випадковостей. Наприклад, поломка мого інструменту, індійської гармонії, відкрила для мене Нью-Йорк. Сталося так, що я мусила дати концерт для української діаспори в Бостоні, але інструмент поламався, захід треба було скасовувати. Був чоловік, який міг його полагодити, проте саме у той час він працював звукорежисером на Фестивалі балканської музики «Златі Уста». Я поїхала туди, до Нью-Йорка. І ось цей звукорежисер, зремонтувавши інструмент за 5 хвилин, запитує у мене: «Якщо ти уже тут, може, заспіваєш кілька пісень?» І я заспівала: «Пиємо, пиємо», «Кача» і цикл веснянок з Полісся. І мене почули… У прямому сенсі почули…

Знаєте, мені часто у житті допомагає так звана негативна мотивація. Тобто коли хтось збоку каже «ти за це не берися, бо ти не потягнеш!» У такі моменти в мене вмикається якась вроджена впевненість, затятість, бажання довести, що усі ви помиляєтеся!

[do action=”post-slider”/]

Ми майже у всіх творчих українців та українок про таке запитуємо. Чому Ви обрали саме цю, таку нестабільну професію? Чи не краще було б іти вчитися на інженера? Чи бізнес який-небудь почати…

Часом мені здається, що навпаки — це професія обирає нас. Коли, працюючи акторкою, я раптом почала співати, ніколи б і не подумала, що стану співачкою. Я просто співала — фактично для себе. А потім уже мій тодішній режисер сказав: «Ти повинна працювати з голосом». І я почала працювати.

З іншого боку, ще у дитинстві я вірила, що буду «на сцені», знала, що до цього слід готуватися. У нас у дворі навіть гра така була — можеш стільки часу кататися на гойдалці, скільки співаєш пісні і не повторюєшся. Я гойдалася найдовше. Нечесна така гра була — я знала найбільше пісень. (Усміхається)

Поки ми з вами зараз спілкуємося, я паралельно веду майстер-клас для молодих волонтерів від культури в Німеччині. Річ у тім, що тут молоді люди після закінчення школи і перед вибором дальших студій, мають можливість відпрацювати волонтерський соціальний рік — аби відчути своє призначення. Наприклад, у сфері культури. І от так сумно, коли на запитання, чи хтось з них планує пов’язати своє життя з мистецтвом, відповідають негативно. Мовляв, ні — бо це безперспективно, не заробітково, завелика конкуренція… Може, такий тверезий підхід до життя — це добре, але чомусь мене така тверезість у 19-20 років лякає. А де ж переконання у тому, що я найкращий, найкраща? Де віра в те, що на мене чекає цілий світ, що я готовий, що я вже тут, я йду?!

Часом мені здається, що навпаки — це професія обирає нас. Коли, працюючи акторкою, я раптом почала співати, ніколи б і не подумала, що стану співачкою

Що таке успіх та чи вважаєте ви себе успішною людиною?

Мені важко сказати. Мабуть, у різних професіях успіх має різне значення. Скажімо, успішного лікаря не можна порівнювати із успішним художником або музикантом. На мою думку, успіх — це коли усе-таки не співаєш у шухляду. Успіх — коли є ті, хто тебе слухає, чує, ті, для кого це важливо.

Матеріали для своїх пісень я збираю під час експедицій українськими селами. Це дуже цікаво. Але під час експедицій селами часто повторювався один феномен — тебе могли «заспівати» до смерті! (Усміхається) Тобто складалося таке враження, що ті жіночки років зі сто чекали, аби хтось їх слухав, вислухав. Скидалося на те, що вони не перестануть співати, поки не виспівають усе. «Усе своє життя», як сказала колись Галина Попко зі села Кріячківка.

І от я часто так себе почуваю — мені дуже хочеться мати, для кого співати. Звичайно, крім цього, професійний успіх музиканта пов’язують із можливістю займатися музикою, мати змогу собі заробити на життя музикою. Але головне — співати і мати, для кого співати.

Чому, на Вашу думку, відповідальність й сміливість узяти на себе відповідальність — одна з головних ознак успішної людини?

Коли ми говоримо про відповідальність, я у першу чергу згадую Сент-Екзюпері: «Ми відповідальні перед тими, кого приручили». Наприклад, хтось «передав» мені пісню. Усе, я несу відповідальність не лише за те, щоб пісня жила, але й за те, щоб передати її далі, комусь у майбутнє. От сьогодні, в цю мить, я несу відповідальність за тих, з ким ділюся знаннями й досвідом на майстер-класі.

А от щодо сміливості, то питання цього не розумію. Як це — мати сміливість взяти відповідальність? Без сміливості взагалі важко жити! Вона важлива і на щодень, і у професійному житті. Без ризикування, шаленства, сміливості неможливий жоден розвиток, незалежно від професії. Не треба концентруватися виключно на успіху. Треба просто робити свою справу відповідально і чесно.

Які принципи та які цінності допомагають вам досягати успіху?

Зараз зазвучить патетично, але це передусім чесність перед самим собою, вірність собі, своїм переконанням та ідеалам, без підлаштовування під глядача, моду, очікування публіки. І ще це праця. Не зупинятися, не заспокоюватися, не застигати і не задовольнятись, не губити цікавості, не замикатись у собі. І це не я придумала. Таке я чула від багатьох справді великих майстрів театру та музики. Останньою мала змогу бути свідком того, як готуються до виступу музиканти  Kronos Quartet (заснований у 1973 році, всесвітньо визнаний струнний квартет зі США, працюють зі запрошеними музикантами з різних країн, — TU). Вони вправляються, репетирують, уявляєте? Вони не зупиняються — мовляв, я уже все можу, все вмію. Вони працюють постійно.

Якими своїми досягненнями Ви пишаєтеся?

Найбільше пишаюся своїми дітьми! Вони у мене найкращі, найталановитіші, найгарніші, найрозумніші і най-най-най!(Усміхається) А коли серйозно, то своїми піснями я, наприклад, не пишаюся. Я їх просто страшенно люблю.

Над чим ви готові працювати безкоштовно?

Коли починаєш, то фактично дуже довго працюєш безкоштовно. З різних причин — бо цікаво, бо хочеш кудись поїхати, бо треба зробити перші кроки, бо потреби твої ще не такі великі, бо немає сім’ї. Пізніше, коли вже утверджуєшся у професії, працювати безкоштовно стає важче. Усе просто — чому пекар не роздає булочки безкоштовно? Чи, приміром, лікар… Аби робити складні операції, він не мусить і не повинен підпрацьовувати кельнером, правда ж? Так само і творчі люди повинні отримувати гроші за свою роботу, якщо ця робота якісна.

Але я розумію, про що ви питаєте. Насправді безкоштовно працювати можу з дітьми. Наприклад, коли проводжу майстер-класи для дітей з чорнобильської зони.

Які правила ви порушили, а яких ніколи не порушите?

Дуже провокативне запитання. Ніколи не говори «ніколи».(Усміхається) Скажімо так, я не завжди паркуюся виключно у призначених для цього місцях, не завжди дотримуюся швидкісних лімітів. Але правил людяності, того, чому мама навчила, ніколи не порушую. Треба завжди лишатися людиною.

 

Чого, на вашу думку, не вистачає українцям?

Мені важко зараз відповісти на це запитання. От ще рік тому відповіла б з легкістю. А останніми місяцями українці себе проявили і проявляють так, що мені легше говорити про те, чого не вистачає німцям чи американцям. А у нас, як виявилося, такі люди! З них можна лише дивуватися і ними пишатися.

Складно говорити про те, чого не вистачає. Легше побажати, аби дещо примножилося. Хочеться, аби було більше відкритості і любові до ближнього, тіє справжньої любові, зокрема й до «іншого» ближнього. Хочеться, щоб ми любили тих, хто може виглядати інакше, вірити «не так», а по-своєму, кохати не так, «як всі і як написано», а так, як підказує його серце. Ось це мусить примножитися.

Що ви зараз читаєте?

Знаєте, після останнього Книжкового Арсеналу я привезла цілу маленьку бібліотечку найновішої української прози. Але все одно ще з тих 90-их найбільше люблю Валерія Шевчука. Колись так зачитувалася, що досі цілими шматками можу цитувати.

А що порадите подивитися?

Недавно відкрила для себе британський телевізійний серіал «Чорне Дзеркало». Там поки небагато серій, але він дуже класний! Раджу! А взагалі маю багато улюблених фільмів, авторів, музики. Мені важко уявити, як можна бути моногамним у цьому значенні.(Усміхається)

Одна порада для наших читачів.

Я маю одну дуже добру вправу для дикції і дихання — повторювати багато разів підряд у швидкому темпі, бажано багато разів на день, як заклинання: «ПТНПНХ-ПТНПНХ-ПТНПНХ»!