«Хороший колектив, дуже інтересний», каже Марко Галаневич з «ДахиБрахи» про культовий гурт, який невдовзі відзначить 20 років діяльності та з яким Марко — від самого початку. Після повномасштабного вторгнення колектив безупинно концертує світом для того, щоб на кожному можливому майданчику промовляти голосом України й заробляти кошти для підтримки армії.
Ми поспілкувалися з Марком напередодні чергового великого американського туру «ДахиБрахи», щоб зʼясувати, чи дійсно існує романтика в турах, а також поговорити про відкриття себе через історії країни та роду.
Про роботу з режисером Владом Троїцьким, російськомовні пісні «ДахиБрахи», мрії та кіноамбіції — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Марку, ти закінчив українську філологію в Київському університеті. Чи філологія — визначальний складник твоєї особистості?
Моє становлення як особистості відбувалося в Херсонській області, в далекому глибокому селі Генічеського району.
Я була впевнена, що ти з Вінниччини.
Я там народився і мешкав до третього класу, а потім ми жили у Херсонській області. І я розумів: якщо там залишуся, то нічим цікавим це не закінчиться. Мені було важливо кудись вступити. І бажано в Київ, бо мені казали, що хлопців на філфак беруть легко, плюс мама мені повторювала: дивись, от у тебе дядько філолог і працює, тому так можна.
А ще ж у тебе мама філологиня-вчителька.
Так! І ще дуже важливо, що у мене в Києві і дядько, і тітка, і ми до них їздили. Для мене це місто було, знаєш, таке казкове. І в разі чого, казали, вони допоможуть. Це вселяло в мене надію: простий хлопець із села може вступити в Київ.
Навчання, в принципі, не було важким. Плюс на філологічному я побачив дофіга доступних і цікавих людей, передовсім студентів. Головною цінністю стало спілкування в гуртожитку. Там я зустрів людей зі схожими інтересами, бо в тому селищі, де я жив, — це було майже неможливо.
Що це були за інтереси?
Мене цікавила історія України, доля країни, політика, все, що відбувалося навколо. Звісно, у мене в селі був товариш, з яким я ділився якимись політичними концепціями, але ми з ним більше грали в футбол і разом займалися творчістю: у нас був гурт. Я співав і мріяв потрапити на фестиваль «Червона рута» — це було вершиною всіх музичних кар’єрних фантазій. Але от про долю України справді мені мало з ким було поговорити, а тут, в універі, одразу величезна кількість «своїх» людей, у яких всередині це теж бурлить, які на світ дивляться ширше, вони допитливі, начитані — я був щасливий в цьому перебувати.
Якщо тебе так цікавила історія, то чому не вступав на історичний?
Мені казали, що туди складніше вступити. Хоча це, може, і не дуже добре звучить стосовно держави, яка мене безоплатно вчила. Це нечесно, я трохи відчуваю вину.
За те, що закінчив бюджет?
Так, і за те, що я не працюю за спеціальністю. Але приходив в університет, там казали, що пишаються таким випускником, як я. І це трохи гасить почуття провини.
Держава інвестувала в розвиток твоєї особистості: базові знання отримав, навчився читати тексти.
Абсолютно! Були викладачі, які вплинули на мене і на мій розвиток. Дослідник давньої літератури професор Василь Васильович Яременко чи дослідниця компаративістики професорка Людмила Василівна Грицик. Мене завжди більше до літератури тягнуло.
А не до мови…
Тому що мова для мене ближча до математики. Це схема, де все чітко і зрозуміло. Література — це більш творча штука.
Ти пам’ятаєш, про що писав дипломну роботу?
Про сучасну українську драматургію! Там навіть Подеревʼянський був, хоча я й намагався приклади без матюків вставляти. Це 2003 рік, пʼятий курс, я вже був у театрі «ДАХ» і розумів, що доля мене хилить до театру, а значить, можна у цьому всьому знайти якийсь смисл.
Ти потім уже не займався філологією. Але от якби треба було перерахувати свої іпостасі, то які б ти назвав, окрім музиканта?
Я дизайнер. Я роблю майже весь дизайн гурту «ДахаБраха».
Я б тебе так не обмежувала, бо ти людина, яка працює з візуальним узагалі: із дизайном, із фотографією. Знаю історію, що після одного із закордонних турів ти почав фотографувати, коли зрозумів, що не можеш пригадати, де був і що бачив, а тобі кортіло ділитися враженнями.
Так і було! Я не вважаю, що гарно розповідаю, а фотографувати мені справді легше, так я можу передати докладніше, що побачив. Я бачу красу і хочу її зафіксувати. Принаймні так було до вторгнення: зняти щось красиве, чи дивне, чи незвичне, особливе, до чого ми не звикли. Після 24-го не фотографую.
До вторгнення у тебе навіть було кілька фотовиставок. Що давало тобі фотографування — це було твоїм варіантом щоденника?
Можливо. Просто динаміка життя така, що незрозуміло: як запам’ятати, яким було сьогодні, якщо завтра ти прокидаєшся вже в іншому місті, навколо інші люди та речі? Як потім пригадати, що було тиждень тому? В мене памʼять не дуже добра, я плутаю міста, і щоразу, коли йду в готель після концерту, не пам’ятаю номер своєї кімнати. І на автоматі йду в 305-й номер, але 305-й був вчора, а сьогодні якийсь інший, тому обовʼязково треба ходити з папірцем, інакше все сплутається і перемішається.
Мені часто кажуть: ой, ти бачив весь світ, розкажи, як там, у тебе ж таке цікаве життя! А ти не можеш нічого розповісти, бо тебе перевезли з одного місця в інше.
Українські журналісти постійно просять цікавих історій, я аж думаю зафіксувати кілька штук, щоб у разі чого мати підказочки і щось таки розповідати.
Якщо повернутися до іпостасей, то дуже люблю майструвати щось по дереву.
Ти — тесля?
Тесля працює з більшими обʼємами, а я — столяр. Тумбочку можу зробити, стілець, картину.
Чи давно працюєш із деревом?
Може, років зо п’ять. Але знову ж таки, почалося велике вторгнення — і я нічого не роблю. Нема цієї можливості й часу, бо намагаюся максимально бути корисним. Бо це треба, щоб навколо тебе було все більш-менш спокійно, а ти сів і щось творив. Але я, буває, купляю якісь інструменти, знаєш, може, колись, потім…
Але ж навіть моряки в довгому плаванні все одно щось маленьке вишкрябували з дерева. То, може, й тобі теж треба мати з собою мінісокиру?
Так возити ж неможливо! Бо ти нічого гострого не можеш взяти з собою в літак. Я нещодавно для куми зробив рибки, просто порізав ножиком, відвів душу.
Як ти почав займатися дизайном?
У мене після університету був піврічний досвід роботи за професією: я потрапив у видавництво «Грамота», де був потрібен помічник редактора, щоб видавати журнал «Юний технік». Я там щось писав, їздив до цих юних тєхніків, фотографував їхні інструменти й моделі літаків. Але по-справжньому мене перло, що у видавництві сиділи дизайнери і дизайнували книжки. Я до них прицільно підсідав і дивився, як вони це роблять, щось запитував, щось радив, вдома почав щось робити. Врешті-решт у видавництві сказали, що у мене навряд щось вийде. І я зрадів, бо міг собі піти і повністю займатися театром.
Кілька років тому ти почав досліджувати свій рід. Чи глибоко тобі вдалося копнути?
Так, половина Галаневичів в Україні — мої родичі. Досі незрозуміло, від чого походить це прізвище і з якої країни, тому що най-найдавніша згадка — про те, що такий собі дворянин Агафій Галаневич хрестив мого прадіда на Вінничині в Гайсинській церкві. І щойно з’ясували, що він таки дворянин, то мене всі вітали. Але звідки, з якого регіону вийшли предки — невідомо. Може, щось балканське, може, білоруське, може, польське.
Там же яка історія: коли прадід зник, то дідові було три роки. Зник і всьо, і більше його ніхто не бачив і про нього не чув, і чути й бачити не хотів. Він ніби як був освіченим поляком, який приїхав у Жашків працювати інженером на заводі, дружину знайшов і в тому ж році його розстріляли. Взяли в «тройку» у 38-му. У мене є ці його документи, і там він зазначається як рускій, хоча явно народжений у Гайсині, Вінницької області. І водночас у той час Гайсин був величезним єврейським центром.
Дослідник Сергій Фазульянов, який це все розкопував, сказав, що багато де натрапляв на рід Галаневичів, бо він священницький. Взагалі, справа прадіда була для мене величезним здивуванням і відкриттям. Бо я цікавлюсь історією, знаю про всі ці чистки 1937-38 років, але мені здавалося, що це ніяк не може стосуватися моєї родини і мене особисто. А за що прадіда розстріляли? За участь «в буржуазном польском подпольє». І за відсутністю складу злочину в 1968 все вернули назад. Крім його життя.
В альбомі «Шлях» майже всі пісні про героя-чумака. І є пісня «Чорна хмара», яку ти записав від своєї бабусі. В ній ідеться про чумака, який усе пропив: і вола, і воза. З одного боку, це пісня про людину особливої професії, а з другого — про людину тяжкої долі. Чому чумак важливий, ми маємо співпереживати такому героєві, жаліти його?
Я не хочу сказати, що це позитивний чи негативний персонаж. Я думаю, що це така людська доля і ми у пісні про неї просто розповідаємо. Таких чумацьких пісень дуже багато, бо у представників цієї професії дуже схожі варіанти доль і ризиків: «Чумак один захворів, упав та й лежить, і ніхто не знає, що ж його болить», розумієш?
Сьогодні ми б їх назвали далекобійниками?
Саме так. Просто ти розумієш, що далекобійники їдуть на тиждень, а чумаки їхали по пів року, а ще навколо жорсткий клімат, хвороби… До речі, одна з етимологій слова «чумак» — від чуми. Чумаки завжди були обмазані дьогтем, ніби чумні, але насправді це був їхній захист і від чуми, і від комах.
Мені прикро, що чумаки, цей величезний соціальний пласт, не представлені в нашій культурі. Лиш у піснях, але не в літературі, не у фільмах. Але ж були цілі села, де тільки цим і займалися, поверталися, зимували, а потім навесні — погнали знову, а жінки з дітьми залишилися самі.
Ну от, ти записав пісню і розповідаєш про чумаків.
Я почав писати сценарій художнього фільму про чумаків.
Це якась нова, вигадана тобою, історія, яку ти не піддивився і не підслухав?
Ага. Ми випустили альбом «Alambari» у 2020-му й тоді ж якраз ковід почався. Сиди і пиши, да? Ну, а воно якось не пішло.
Може, ще повернешся, вдосконалиш. Про що ти вже написав?
Я хотів написати про момент, коли чумацтво занепадало, коли останні чумаки виходили в свої останні мандри. Виписав блок, де хлопчина прокинувсь і прибіг до старого чумака, бо багато років хотів піти з чумаками і от нарешті підріс. А це остання подорож цього старшого чумака. І от вони виходять на край села, де чумацькі ватаги збиралися, щоб потім разом вирушати.
Чумак і хлопчина прийшли, а більше ніхто не зібрався. І далі я хотів, щоб це було таке горіння: вони ходять-ходять, постійно десь плутаються, губляться, сплять… А чумаки ж завжди спали просто неба — то цьому молодому хлопцеві постійно всякі сни сняться, у яких він ходить і бачить високі білі млини, млини, і врешті підходить ближче і бачить, що це зовсім не млини, а сучасні білі вітряки. Але це так, один з моментів.
Поговорімо нарешті про «ДахуБраху».
Хороший колектив, дуже інтересний.
У 2024-му гурту «ДахаБраха» буде 20 років. Тобто два десятиліття тому під дахом Центру сучасного мистецтва «ДАХ» ви зібралися і почали грати. «ДАХ» для тебе — це родина?
Може бути й родина, але це швидше таке угруповання. Розумієш, дуже велика кількість людей проходила через «ДАХ», але не всі долали ці випробування, не всі залишалися. По-перше, бо це складно. По-друге, постать Влада Троїцького — центральна фігура в цьому центрі сучасного мистецтва.
[Читайте також: Влад Троїцький — Creatives]
Мене все життя тягнуло у якусь творчість, і коли я у 2002-му прийшов і побачив цю людину, то зрозумів, що мені хочеться за ним іти. Зокрема через мінімум «совка» — це стосується і Влада, і театру «ДАХ» в цілому. І я думаю, що це була його головна відмінність на той момент, бо більшість державних театрів переносили цей «совок» у роботу: структуру, стосунки, ставлення одне до одного, формальність і фейковість. А от у театрі «ДАХ» цього немає, не було і, сподіваюсь, не буде.
Я нещодавно був у «ДАХу» на новій виставі — прем’єрі за Тичиною (музична вистава «Тичина: феномен доби» від команди камерної опери «СТУС: ПЕРЕХОЖИЙ» — TU). І я дуже приємно вражений тим, що ось зараз Влада фізично немає в Україні, але ця атмосфера, ці емоції та відчуття зберігаються. Тобто в «ДАХу» є свій стиль у театрі та й взагалі у створенні чого-небудь десь.
Хтось може називати цей стиль дилетантським, може, інфантильним, але результати часто виходять неймовірні.
Я, наприклад, не професійний актор і не професійний музикант, дівчата теж не професійні музикантки, а фольклористки. Але Влад — це людина, яка може надавати крила. Він каже: давай, бери, встань і йди! Влад бачить у тобі потенціал. Бачиш, щойно говорю про «ДАХ», відразу говорю про Влада — ну, бо він засновник цього і на ньому тримаються всі концепції, і творчі, й артистичні.
Чи ти взагалі припускаєш, що в цьому світі може існувати такий сценарій розвитку подій, де ти перестаєш бути частиною системи театру «ДАХ»?
Ну, по-перше, не можна ніколи говорити «ніколи». А по-друге, я можу припустити, що колись перестану бути частиною системи, але я не можу уявити, що перестану бути вдячним цьому простору і Владу Троїцькому за той вплив, за те, що мені дали ця людина і цей простір. Мені особисто: в розкритті, у розвитку, у становлені мене як людини і творчої особистості.
Зараз ми не репетируємо в «ДАХу», бо ми в принципі майже не репетируємо. Але 95% всього, що ми створили з «ДахоюБрахою», то зробили це саме там. Ми далі співпрацюємо з Владом, він залишається важливою фігурою в нашому творчому житті — ми радимося. Менше про композиції, більше про концептуальні речі: весь наш відеоряд зрежисував він. (Хоча використано роботи багатьох українських ілюстраторів). Зараз це такий більш щемкий і сльозливий варіант, бо він створювався на Європу, що називається «заграніцу», щоб зачепити західного слухача, викликати більше співчуття й солідарності.
Нам важливо не бути жертвами з простягнутою рукою, бо ми сильні, нація наша сильна, народ сильний, митці сильні, воїни наші також сильні.
У нас міцний духовний стрижень, який допомагає боротися з набагато сильнішим суперником.
«ДахаБраха» утворилась як колектив, який створював музичний супровід для серії вистав «Україна містична» Влада Троїцького. І востаннє ви грали у виставі десь у 2009 році. Відтоді ви перестали бути частиною театру і почали виступати лише як музичний колектив.
Ми від початку були колективом. Бо у 2004 році, коли ми утворилися, то грали не лише як музиканти на виставах, але й робили концерти поза театром, пробували, як це.
Чи думав ти і чи, може, ви з дівчатами говорили про те, що колись іще зіграєте як театральні актори?
Прям як актори навряд, але те, що ми братимемо участь в наступних проєктах Троїцького, — не виключаємо як можливість. Я більше дивлюся на це як на певний етап, який уже відбувся. Але я взагалі людина, яка мало мріє. Тобто я маю щось і виходжу з цих можливостей. От зараз складається таким чином, що у нас повно концертів і все розписано на декілька років вперед. І тому я не можу бути зараз столяром, але намагаюсь із цього приводу не рефлексувати.
А щодо акторства. Я відверто кажу, що не вважаю себе суперкрутим актором. Тобто я попробував, і зіграв багатенько всяких ролей, але сказати, що я хапав якісь зірки, — не можу. Але якщо Влад запропонує якусь роль і у мене буде час і можливість, то так. Я не переймаюся, що не можу грати на театральній сцені, бо мені вистачає спілкування з глядачами з музичної.
Чим спілкування з глядачами з позиції актора відрізняється від спілкування музиканта?
У театрі все-таки є четверта стіна. А коли ти музикант, то як би і скільки б ти ту стіну не будував — не вийде. Ти не захований ні за які обставини, не обмежений рамками, ніхто тобі не вказує як ти маєш реагувати чи не реагувати. Мені здається, тут зв’язок з глядачем ближчий, ніж у театральному мистецтві.
Бо тут у тебе музичний майданчик на 1000 людей, а в театральному мистецтві у тебе все ж зала на 50?
І таке може бути. А ще у тебе є п’єса і ти маєш іти за режисерським задумом.
Але коли ти музикант, то в тебе прописаний на аркуші набір композицій і ти йдеш за цими композиціями?
Так, іду, але я більш вільний. І маю свій простір між композиціями. Коли ти в композиції, то переживаєш одні емоції, а в паузі трошки повертаєшся до життя. Тобто ти входиш у певний стан (ти можеш навіть загнати себе кудись), а між композиціями переключаєшся, і це вже інше перебування на сцені, це вже інші відчуття, розрядка. Зараз ми змінили програму, і в нас багато атмосферних, травматичних пісень, цей матеріал складніший для сприйняття. І, можливо, нам треба бути трошки ближчими до людей і спростити, не знаю.
А коли комусь не подобається «ДахаБраха», це тебе зачіпає?
Це реальність, і це нормально. Наша музика не те щоб дуже проста і зрозуміла, хоча вона й різна. У нас є, як ми вважаємо, відверто попсові композиції…
Як-от «Тьолки»?
Так-так! Ми її робили за лекалами попси. Це була пісня для вистави «Король Лір», і там мало бути щось таке, як гангстерський реп, типу гіп-гоп. Ми зробили цю пісню як гру і ставимося до неї відповідно.
Оскільки ми не професійні музиканти, то для нас це щоразу приємне відкриття — як ще може звучати українська пісня, за інших обставин, з інакшими інструментами, в новому жанрі. А ще це питання смаку, але головне, щоб воно звучало добре.
Ти кілька разів повторив, що ви не професійні музиканти. Чи не виникало потреби піти повчитися?
Я знаю, що Оленка брала уроки, щоби вдосконалити ударні, Іринка пробувала на ударних і перкусії. Ми не професійні музиканти, але в нас немає часу вчитися, щоб стати професійними. Такий абсурд. Тому доводиться вдосконалюватися в процесі. Коли ти граєш 100 концертів за 150 днів, то яка-не-яка майстерність з’являється сама по собі.
Який з усіх музичних інструментів, на яких ти граєш чи будь-коли пробував грати, — улюблений?
Найбільше я граю на акордеоні, але мені не подобається його звучання, чесно кажучи. Тому й доводиться постійно щось додумувати, щоб він звучав, як мені хочеться. Я би хотів грати на контрабасі чи на трубах. Але грі на трубах справді треба присвятити пару років навчання і життя. А з іншої сторони я думаю: Марко, ти що хочеш зараз більше — два роки вчитись грати на трубі чи просто піти попиляти деревʼяшки?
І що ти хочеш більше?
Пилять. Тому я не вчу новий інструмент у вільний час. Але зараз, у ці півтора року після вторгнення, взагалі немає ніякого часу на хобі. Ми свідомо зробили собі максимальну кількість концертів по всьому світу, навіть без репетицій. І ясно, що немає часу на хобі, бо треба ще трішки залишити бодай для своїх родин.
Бо діти ростуть і їм треба увага, і батькам потрібна увага, і дружині… Але жінка теж артистка. Коли ви з Наталкою Бідою (Галаневич) починали зустрічатися, то обоє займалися театром, і навіть коли одружувалися, то ще не знали, що попереду вас чекають музичні карʼєри і гастролі: у тебе з «ДахоюБрахою», у неї — з «Dakh Daughters». Чи не думали про те, що класно було б мати таку професію, де робота за графіком, щовечора повертатися додому, мати два вихідні на тиждень, без усіх цих розʼїздів, стресів, гастролей, розлуки?
Нє, не було. Нам подобається те, що ми робимо, — от в чом дєло! Якби не подобалося — не займались би. Навіть попри те, що у мене зараз душа лежить до дерева і столярства, я не думаю, що зможу, наприклад, рік тільки цим займатись і закинути музику. Бо воно підживлює: ці концерти, ці емоції, очі людей, коли бачиш, як цінують твою музику, те, чим ти ділишся.
Серотонін! Ти отримуєш підзарядку від людей, але водночас робота з аудиторією на сцені — це робота головою і тілом, а опісля — втома.
Як правило, потім приходить полегшення, але приємне, така сатисфакція, що все відбулося. Як би там не було, але тобі фізично важко: ти весь час їздиш і уже незрозуміло, де виступаєш, перед ким.
Ми часто в інтервʼю розповідали, що от приходиш на майданчик і думаєш: а що ти можеш зараз дати? Сидиш на саундчеці як мокра курка, яка щось там постукала, послухала, звучить чи не звучить. А потім виходиш на сцену, бачиш ці очі й воно тебе накриває…
Недарма «ДахаБраха» розшифровується як давати-брати, бо все взаємно працює.
Абсолютно!
Як ви зараз ставитесь до своїх російськомовних пісень? Їх у вас небагато, і ми знаємо, що вони записані у різних регіонах України, так, як говорять і співають старші люди. Але чи є вони зараз у вашій програмі?
Ні, ми їх не співаємо, бо й самим не хочеться. У нас була одна така пісня, яка називається «Baby» і там є фрагмент, записаний на Луганщині. І ми запросили Наталю Біду (Галаневич), яка є письменницею, перекласти цей уривок. Люди по всьому світу дякують нам за такий переклад, бо ніхто не хоче співати російською.
Існує безліч легенд про радості й розваги гастрольного життя. Чи для вас важливі афтепаті, чи ви одразу після виступу йдете відпочивати?
Трошки не про наш колектив. Розумієш, у нас, якщо ти не заснеш зараз, то вже не заснеш у принципі, бо вранці треба знов кудись їхати. Ми якось ділились досвідом з іншими українськими друзями-музикантами, і вони кажуть: ні-ні-ні, це взагалі не для нас, бо для багатьох музикантів таке афтепаті стає важливим атрибутом власне артистичного життя. Але не всі музиканти потягнуть наш графік, оскільки ти розумієш, що якщо зависаєш на атфепаті, то не витягнеш цей темп, а у тебе попереду величезний тур на місяць-півтора.
Відіграли концерт, повечеряли, пішли спати.
Це у 90% випадків. Іноді там ще якісь друзі в кожному місті по світу, знайомі — то перекидаєшся кількома словами. Якщо хочеш далі працювати, то треба йти спати. Про нас довго знімали кіно, але ж особливо нема про що знімати, розумієш? Це дуже скучно і прозаїчно, такий собі день бабака щодня.
Ви катаєте одну і ту саму програму весь час? Тобто всі 100 концертів за 150 днів? Чи є якісь зміни?
Ці півтора року майже так. Іноді є якісь фестивалі, де у нас є година і тоді забираємо щось більш драматичне й залишаємо легше, бо там публіка стоїть розжарена, вона хоче танцювати, рухатись. І ми намагаємося їй догодити.
На початку були концерти з цією програмою, у нас був список, а потім — граємо без списку. І навіть часто слова між піснями приблизно однакові, тому що сказати ти, в принципі, хочеш одні й ті самі речі, і ти це давно сформулював, і просто відтворюєш англійською.
А що ти робиш ці кілька годин, поки ви переїджаєте з пункту А в пункт Б?
Як правило, в мене є подкасти, завантажені відео з ютюба, багато політики, подій в Україні, історична тематика, робота з деревом. Для того, щоб відволіктися, — огляди футболу. Дивитись футбол часу немає, тому дивлюся тільки огляди, де розказують як воно було. Маю «Абук», тому менше читаю, більше слухаю.
У тебе, мабуть, розвинена уява, бо аудіосвіт вимагає певного рівня зосередженості.
Та те саме, що з читанням. Це таке кіно, яке ти уявляєш. Останнє, що послухав, — збірку оповідань «Земля загублених» Катерини Калитко. І «Людина на ім’я Уве» Фредеріка Бакмана: мене не аж так вразила ця книжка, але вийшло нове кіно, тож подивимося, що там. Але я уже стільки разів чув фразу, що якщо прочитав книжку і подивився фільм, то книжка буде в 100 разів краща.
Ага, а ще мені дружина підсунула почитати «Без ґрунту» В. Домонтовича, це дуже круто. Як не крути, я не дуже читав українську літературу, я люблю Екзюпері, і «Планета людей» для мене — одна з найкращих книжок. Мені завжди здавалося, що нашим літераторам не вистачає глобального погляду на світ, широкого контексту. І от я прочитав Домонтовича і побачив цей об’єм, глибину.
Але я невеликий читака, скажу відверто. Бо, розумієш, коли їдеш оці три години і слухаєш аудіо, то шанс поспати — величезний!
Як у тебе з фільмами?
Дивлюсь. Є багато різних програм, куди можна записувати фільми, які подивився. Я користуюся «Letterboxd». Це для мене такий щоденник. Отак відкриваєш і відразу пригадуєш, що дивився і що сподобалося. Ну, «Паразити», звісно, так, це супер. «Юність» — прекрасне кіно, «Лобстер» — офігенний світ, вигаданий, але настільки органічний, що віриш кожній секунді всього, що там відбувається.
Я дуже щасливий за український кінематограф, що і «Вулкан» з’явився, і «Атлантида» — це величезний крок до майстерності світового рівня.
Ага, ти запитувала про акторство. Я пару разів пробувався на кіноролі: і у новий фільм Наталки Ворожбит, і до Романа Бондарчука. Але не пройшов. Думаю, це доля мене відводить. А може, режисери розуміли, що мене складно буде вичепити для зйомок, і подумали: дуже гарний актор, але дуже незручний у нього графік.
Ти часто їдеш, а потім вертаєшся. Чи помічаєш, як змінюється Україна?
Оце я півтора року поїздив по світу і не приїжджав. І я зустрічаю людей, вішаюсь на шию, обіймаю знайомих і незнайомих, бо пишаюся кожною людиною, яка тут, в Україні. Але є й мінуси. От ми не тямимо в стилі, взагалі. Найпростіший приклад — архітектура: дивишся, а ці будинки і вивіски — абсолютний антистиль. Немає розуміння базових речей.
Але ми вийдемо зараз з тобою на Контрактову і побачимо дуже багато гарно вдягнених людей.
Я думаю, що це лиш початок руху. Тобто це найпростіше: кожен вдягає сам себе, десь побачив приклад, чимось надихнувся. Але з архітектурою та урбаністикою набагато складніше, тут мають змінитися покоління тих, хто цим займається.
Але важливо інше. Люди навколо — герої, я їм дякую. Проходив сьогодні, а хлопці роблять асфальт — підійшов, подякував. Жінка у метро миє підлогу — подякував, а вона здивувалась і подумала: дурачок якийсь! А я дякую, бо захоплений тим, що воно все функціонує, попри всі обставини. Для мене це диво, це героїчні вчинки всіх людей. І це реально те, чим ти можеш пишатися. Але разом з тим є повно негативних речей, які помічаю, які впливають на нас і про які я рефлексую.
