Масі Найєм — український юрист, військовий. Його юридична компанія «Міллер» відома чіткою позицією в обстоюванні справедливості у складних судових справах.
У 2015-2016 Найєм служив і брав участь у російсько-українській війні, 23 лютого 2022 пішов у військкомат після оголошення про призов оперативного резерву. До квітня залишався у Києві, а згодом потрапив на фронт як розвідник. Зустрічаємося з Масі в Києві після чергової хірургічної операції — у червні 2022 року Найєм був важко поранений під час бойових дій. Сьогодні продовжує роботу — заснував ГО «Принцип», що опікується військовими, які повертаються з війни.
«Русня принесла велику кількість трагедій, та все одно я не хочу перетворитися на людину, яка поїде в Москву вбивати жінок і дітей. Так роблять росіяни», — говорить Масі. Про війну дитячими очима в Афганістані, особисті зміни й поворотні моменти, життєві орієнтири й те, якими нам слід прийти до перемоги, — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Масі, дитинство ти провів у Афганістані, ти памʼятаєш війну там. Які твої найсильніші спогади дитинства?
Важливий спогад — повітряні змії. Коли збирається сотня людей і запускає їх в небо.
В Афганістані це культ, топова штука. Розбиваєш скло, змішуєш його з фарбою, занурюєш туди нитку, натягуєш її між деревами. Коли вона висихає, то ріжеться, до неї прикріплюєш змія. Там важливо все — з якого паперу змій, який нахил бамбукових елементів конструкції. І сам політ — ціла стратегія. Виграє той, чий змій найдовше протримається в небі.
Ще згадується брат. Я захотів печива, і бабуся відправила його до крамниці, попри те, що був обстріл. Це зараз я розумію, яка це складна історія.
Ще пам’ятаю, як помер дядя Самад. Ми один одного дуже сильно любили. Він помер від обстрілу. Йому прилетіло в обличчя шматком ракети. Всю ніч його намагалися врятувати, але не вийшло. А о четвертій ранку по радіо зазвичай зачитували імена загиблих, я пам’ятаю, як промовили його ім’я. Це один з перших спогадів. Мені було п’ять.
Пам’ятаю, як ми з Мустафою (Мустафа Найєм — український політичний діяч, рідний брат Масі Найєма. — TU) вже в Україні їли варення з хлібом узимку. Той період ми важко переживали, тому що було дуже мало грошей. Батько захищав докторську з філософії, і вони з мачухою постійно їздили у справах. У цей час ми з Мустафою лишалися самі. Потім народилась Машенька (Маріам Найєм — культурологиня, художниця. — TU).
Які найважливіші факти пригадуєш як обставини твого дорослішання?
Важливим моментом був мій переїзд у 2009 році на орендовану квартиру. Тоді я почав більше слухати музику. Бо раніше я, Мустафа й Машенька жили в одній квартирі, і ми весь час сперечалися, чия музика буде грати. А музика для нас була дуже важливою. Я без музики помираю. Коли я почав жити сам, то зміг слухати музику, яку хочу, коли хочу. Це був важливий момент самоусвідомлення.
У 2012 році я вирішив створити компанію (юридична компанія «Міллер». — TU), дуже довго зважував це рішення. Потім виникла зовсім інша система координат, дуже важка історія. Я б ніколи її не створив, якби починав зараз.
Яке місце твоєї першої мобілізації у історії важливих етапів життєвих змін?
Дуже добре пам’ятаю день, коли мені прийшов квиток на мобілізацію в серпні 2015 року. Я вже рік не курив, але купив пачку тютюну. Сів у квартирі, всю ніч курив і слухав пісню Unkle «Ever Rest». Разів сто послухав. Був сильний вітер і протяг. Я дивився на морські хвилі у кліпі, дуже нервував, тому що завтра треба йти на війну.
Я боявся, що не зможу бути сам із собою так, як уже звик. Це найстрашніше, що було у моєму житті.
Чи ти рвався на війну? Як ставився до ймовірності туди потрапити?
Мене ніколи не збуджувала війна, ці всі танки, войнушки, пістолети, стрілялки. Вона почала мене трохи захоплювати минулого травня, коли ми вже воювали і я мав на собі розмістити все зручно, щоб під час вилазок у тил ворога бути максимально ефективним. Це забавка, яку я собі дозволяю, щоб хоч якось створити ігровий прикол цієї війни, бо інакше можна з’їхати з глузду.
Повістку [у 2015-му] я вже чекав. Дуже сильно хотів. Ну, як хотів — не вистачало сміливості самому піти. Але я думав: прийде, то прийде. Я був готовий.
А потім ми поїхали. Складний момент був на початку, коли стояли в лісах. Було дуже важко, дуже погано. Тому що сірі ліси, постійний холод, ти не можеш висохнути, всі сваряться, ти не знаєш, що далі буде. Я думав, що здурію.
Але потім усе вирівнялося, в березні, 28-го, я познайомився з цим умніком, бабніком, з Бармалеєм (Бармалей — собака Масі, якого він привіз із війни. — TU). Відтоді стало легше.
Сьогодні ти працюєш над організацією, яка допомагатиме демобілізованим військовим. А яким було твоє повернення в мирне життя після демобілізації?
Десь у квітні 2018 року почався пізд*ц. Побили мого брата, потім побили Стерненка, потім напали на Катю Гандзюк, потім вона померла.
Але в проміжку між нападом на Катерину та її смертю я пішов на віпасану (методика буддійської медитації, — TU) і стабілізувався.
Тепер щороку я двічі ходжу на цю практику, на десять днів. З четвертої ранку до десятої вечора ти медитуєш. Поїсти можна лише двічі на день — о 6:30 ранку і об 11:30 ранку.
Добре памʼятаю 23 лютого 2021 року, коли Сергія Стерненка посадили. Було дуже важко, тому що не «Міллер» вели цю справу. Ми взялися за неї й звільнили Стерненка.
Пам’ятаю один із найгірших моментів у моєму житті, 17 травня 2021 року. Тоді помер мій батько. За кілька днів до того був День батька. Він мені подзвонив і каже: давай приїжджай сьогодні ввечері. Я кажу, ні, в мене англійська, а потім ввечері я хочу лягти раніше спати, тому що завтра суд над Стерненком. І батько помер.
Як ти змінився після смерті батька?
У той період я наче максимально розплющив очі, щоб подивитися, що, бл*дь, відбувається в цьому житті. Раніше все існувало на якихось стовпах, одним із цих стовпів був батько. А тут його немає.
І ти дивишся на все це й навіть склянки не впізнаєш. Тому що склянка з батьком була інша.
Це як валіза, яка розвалилася, і ти маєш усе вкласти назад, але вже з розумінням, що батька в твоєму житті немає.
Раніше ти міг поїхати в Туреччину і бути щасливим, бухати і бути щасливим. Але без батька це ні про що.
26 жовтня 2021 року після довгих самозаглиблень я зрозумів, що батько не помер. І що моя рідна мама не померла. Що весь Всесвіт пов’язаний. І невдовзі я взяв себе в руки. Я став максимально крутим в тому сенсі, що медитував раз на годину, зранку ходив на тренування, йогу, плавав, усе було чудово.
Але невдовзі почалося повномасштабне вторгнення. Як ти готувався, пр що думав перед цим?
22 лютого 2022 року я сидів зі своєю дівчиною на побаченні. Незадовго до того опублікував допис, мовляв, чуваки, чого ви нервуєтесь, поки немає призову оперативного резерву, розслабтеся. І ось я на побаченні, приходить новина, що з завтрашнього дня призивають оперативний резерв. Тоді я написав, що тепер час нервуватись.
23-го я пішов у військкомат, мене почали так посилати по різних кабінетах і установах, що я пішов додому спати. Змусили мене нервувати! Думав: яка там армія!
А 24-го прокинувся — і все. Зрозумів, що нікуди не поїду. Я знаю Київ, і якщо будуть вуличні бої, зможу бути ефективним. Я хотів єдиного — знайти автомат.
Якими були твої перші дні після 24 лютого?
Я був дуже спокійний. Напевно, через попередній досвід війни і через досвід війни в Афганістані. Мені стало все зрозуміло. Я знав, що зараз буде жах, що люди будуть рухатися в різні сторони.
Думав, поки в мене на вулиці, на Хрещатику, на проспекті Перемоги не стріляють — клас! А якщо почнуть стріляти — теж! Немає програшної ситуації! Я не припускав, що така кількість моїх друзів з’їб*ться і нічого не зроблять з тим, що росіяни будуть ходити по вулицях. Тим паче не думав, що стану одним із тих, хто буде підштовхувати наших хлопців. Більшість із тих, хто воювали і були з Києва, в Києві залишались. Мій ротний, з яким я воював у 2015-16 роках, приїхав у Київ і каже: Масі, давай організовувати.
Я дуже радий, що росіяни не зайшли в місто. Але якби зайшли, вони б отримали просто неймовірно. Мені зараз соромно за цей період, бо я був занадто спокійний. Тільки тепер усвідомлюю, що тоді відбувалося насправді, — мозок оберігає, щоб ти не зійшов з розуму.
У квітні мені погодили мій підрозділ у ГУРі. Ми настільки інтенсивно вчилися два тижні, що в мене палець був у крові, тому що постійно ним перезаряджав зброю. І ми поїхали під Запоріжжя.
Коли я потрапив в армію, то написав пост, що нарешті знайшов спокій. Я зрозумів, що мені не треба писати в соцмережі пости, щоб отримати додаткову мотивацію чи підтвердження того, що я роблю щось правильне. Я коли їздив на бойові, все було неймовірно класно. Я був у потрібному місці, на своєму місці, в потрібний час.
Це твій третій великий воєнний досвід: Афганістан, війна на сході України, повномасштабне вторгнення. У чому принципова різниця?
Та вони всі відрізняються. Я згадую Кабул 1989 року. Іноді центр міста обстрілювали так, що ми вночі прокидалися, піднімались на дах і дивились, як горить пів Кабула. Були дні, коли в нас не було що їсти, бо місто було в облозі. Ми купували в багатих сухарі, сушили їх, клали в солодкий чай і їли.
А про Київ цієї зими я б сказав, що в нас були неймовірні умови, просто розкішні. Ми були у пʼятизірковому готелі посеред війни.
Оці всі походи в тил ворога, коли ти розвідник, найгарячіші моменти — які відповіді про смерть ти собі давав?
Як відбувається вихід у тил ворога? Ти дуже довго аналізуєш, як і яким шляхом іти. Ввечері ви, наприклад, сіли побудувати маршрут. І там має бути кілька сценаріїв. Як вийти, як зайти. Якщо будуть обстріли, то куди вийти, якою іншою дорогою? Як відбудеться евакуація? Яка точка? Куди везти? І всі знають, що робити в разі того чи того сценарію.
І ти цим займаєшся, і все клас, і на ранок вдягаєшся, спочатку форму, потім розвантажувальний пояс, потім броню. І, поки вдягав, відчув: серцебиття почастішало.
Я це порівнював з тим, наче збираєшся на побачення, і тобі і весело, і страшно, і хочеться, і колеться, і мама не велить. І я себе потім спитав: чувак, може, ти боїшся, чи це адреналін, чи що?
У нас же не така войнушка, де ти Рембо, взяв 35 гранат і будеш зараз кожен день стріляти. Ми навпаки — розвідники. І якщо почали стрілянину, коли ти в тилу ворога, назад можемо й не повернутися. Якби я задумувався над тим, що можу померти, то зібрав би речі й пішов би з війни.
Про поранення думав?
Я не хотів, щоб мене поранили в ногу, бо хотів гуляти з Барміком. Про руку думав, блін, рука — буде неприємно, не зможеш бути самостійним. Про тулуб, про голову взагалі не думав.
У людей на війні ноги не захищені. Голова теж фактично не захищена. Я собі сказав: нє, боятися — глупо, бо в страху ти неефективний.
Я розумів, що через цю інтенсивність війни бути пораненим — це, скоріше за все, нормально. Дивно буде, якщо вцілієш. Померти я не планував, взагалі. Тільки після поранення усвідомив одну штуку. Я ніколи не думав про рідних, що вони будуть переживати, якщо зі мною щось станеться.
Сьогодні, коли озираєшся, як вважаєш: чи війна принципово вплинула на життя?
Війна взагалі не вплинула ні на що. Я прослідкував, що люди, які мали план дій в січні, займалися тим самим, тільки з коригуванням на обстріли. Війна ні на що не вплинула. І в мене так само. Якщо ми в компанії мали певний план, ми цей план почали реалізовувати.
А потім сталося поранення…
Так, і я якось досі не особливо усвідомив, що сталось. Я ще не опинився на дні, щоб зрозуміти наслідки повністю.
Нещодавно з’явилися фотографії місця підриву і самої машини. Я коли подивився на цю машину, подумав: блядь, це охуєнно. Я не знаю, як я вижив, це чудо. Я себе більше заповажав.
Один із тих, хто був зі мною, загинув, а інший у важкому стані, Саньок, він вже вдома, його лікують, він не говорить.
Я вісім місяців після поранення лікувався, потім була операція, ще підготовка до операції, ще одна операція. І після операції було дуже важко, набагато гірше, ніж після першої. Зараз я повернувся на військову службу.
Надіюся, що через мої рішення й можливості ми пришвидшимо знищення русні.
Що таке знищення Росії? Про що тобі йдеться, коли говориш про це?
Я рефлексую над іншою стороною монети: якою має бути країна, щоб русня була знищена або щоб ми не мали від неї загрози?
Це значить, що Україна достатньо сильна, має таке озброєння, власні технології або якісь штуки, які може обміняти на світові технології, щоб бути в цій взаємопов’язаній спільноті, яка розуміє цінність України. Тобто Україна має створити свою додаткову вартість у світі.
Коли ми говоримо про Росію — чим вона відрізняється від України? В Україні є зручні сервіси. Чому ти, наприклад, хочеш жити в Україні, а не у Франції? Я зараз можу сісти і написати, чому не хочу жити у Франції. Я хочу жити в Україні.
А якщо говорити на рівні націєтворення? Що творитиме Україну?
Мова?! Це неконкурентоспроможна історія. Історія?! Теж. Питання, що ми створюємо для світової спільноти такого, що можемо обміняти на ті чи інші технології, або самим створити такі технології, які всі будуть купувати. Насамперед ми домінуємо над Росією своїм мозком.
Я хочу, щоб айтішники, які поїхали, повернулись назад і вигадали тут такий гугл, такий ChatGPT, який створить додаткову вартість для України.
Україна буде настільки сильною, що ми зможемо собі дозволити все. Принаймні речі, які дадуть нам можливість захиститися. Бо саме тоді, коли є сильна Україна — русня знищена.
Впевнений, що в більшості суспільств у світі є тепер така загальна інформація: Україна — це сильна нація, сильні люди. Але ні, чуваки, давайте деталізуємо, хто такі сильні люди. Це конкурентний чувак вісімнадцяти років, який пішов на війну, воював, переміг професійних кадрових військових РФ, він молодець, він герой, він розумний.
Очевидно, ти кажеш про Героя України Дмитра Коцюбайла. Нещодавно ти запропонував перейменувати Паркову дорогу, де його поховали, на Шлях Дмитра Коцюбайла.
Що я хочу в цьому конкретному випадку? Я дуже хочу зняти короткометражку, де старий дідуган іде вулицею і розповідає внукові: «Чуєш, я знав Дмитра». Граючи цього дідугана, я би сказав, що максимально пишаюсь тим, як прожив життя, тільки тому, що був з ним знайомий. І я хочу про таких осіб розповідати.
Зараз важливо думати про те, чому ми виграємо. Ми виграємо завдяки Дмитрові Коцюбайлу. Чому він був за Україну? Йому подобалося, як тут поводиться поліція?! Ні. Йому подобалося, як тут справи з будівництвом?! Ні. Він любив цю країну. Він вважав її своєю. Це викликає повагу. Я хочу, щоб моя дитина, яка тут народиться, сказала: я — це Дмитро Коцюбайло, я готовий себе знищити заради збереження саме таких цінностей в Україні.
Які кроки треба зробити для того, щоб реально вшановувати загиблих на війні і тих, хто повернеться з неї й буде далі жити в Україні?
Зараз держава будуватиме політику адаптації ветеранської спільноти. Треба зрозуміти, чому ми щось робимо для ветеранів: пільги, назви вулиць… Зараз ми сидимо в кав’ярні, а якийсь чувак сидить в окопі. Я хочу бути йому вдячний. Ніхто не хоче в окоп — там холодно й неприємно. Ти можеш вернутися звідти без ока чи не вернутися взагалі. Це жертва, яку дають такі люди.
Ми можемо віддячувати за цю жертву передовсім доступними ефективними сервісами й пільгами, які реально потрібні військовим.
Якщо ми тут налажаємо, треба заборонити людям писати пости про те, які ми вдячні ЗСУ.
Коли я йшов в армію, сказав Мустафі: хочу повернутися героєм України. Він сказав, що я ідіот.
Чому герой України? Що для тебе означає це поняття?
Герой України — це людина, яка приймає рішення, де інтереси суспільства ставить понад особисті. Це люди, які зараз воюють, які реально своїми діями щось зробили. Не просто були там. Воювати — це нормально.
Сьогодні віддавати шану варто також розповідями про такі екстраординарні рішення. Ці розповіді моделюватимуть у наших дітях культуру, яка в разі нового нападу Росії забезпечить нам потрібну модель поведінки.
Ти згадав, що батько був одним зі стовпів у твоєму житті. Які ще є стовпи у твоєму житті? Як ти їх ієрархізуєш?
Я розумію, що я залежний від суспільства. Багато хто залежний від суспільства, просто мало хто це визнає.
Я, давай чесно, доволі закомплексована людина. В сенсі, я не вважаю, що маю право жити, якщо не зробив чогось для суспільства. Психологи кажуть, що ти, в базі, можеш себе любити. Я так не вважаю. Один зі стовпів — це те, чóму ти служиш.
Другий стовп — це мій брат. Він головна людина в моєму житті. Можливо, навіть батько значив менше, ніж він. Проте це ніяка там не сліпа історія. Це просто щось безумовне, що ти маєш у своїй душі як найголовніше.
І ти, і брат, і сестра — ви всі помітні в суспільстві. Нечасто таке в родинах трапляється. Це через виховання? В чому секрет?
Мені здається, що ми — це про батька. Ми робимо все, щоб бути молодцями у системі координат батька. Він був настільки мислячою людиною! Мій батько історик. Але, уявляєш, він пішов вчитися на психолога, бо в нього на руках залишилося двоє дітей, він не знав, яка у них психіка, що з ними робити. І мені здається, що в нас стався такий культ. Ти можеш бути красивим, ідіотом, робити щось непогано — це нічого не означає. Те, як ти мислиш, — ось що для нас справді важливо.
І свої думки, те, як мислиш, ти зараз фіксуєш. Пишеш книжку…
Пишу, хоч маю проблеми з дисципліною. Я все життя любив писати.
Про що твоя книжка?
Коли був на війні, кожного дня записував, що зі мною відбувалося, що я думав і так далі. Я би хотів показати суспільству людей, які пішли на війну. Це не про війну, а про людей.
Книжка мала початися з 23 лютого 2021 року, коли посадили Стерненка. Після того стався батько. Потім серпень, коли з Афганістану вийшли війська США. В тому році мені було 37 років. Батькові, коли він приїхав в Україну, теж було 37. І повторилася точно така сама ситуація, яка була тоді. Так само Талібан прийшов.
І про батька, про його історію.
Чи є в тебе улюблені автори чи літературні орієнтири?
Я дуже люблю Генрі Міллера. Саме на честь Міллера назвав компанію.
Ти братимеш участь в «Іграх Нескорених». Що тобі дають ці виклики?
Я хочу повернути собі довіру до себе. Відчуваю, що поранення — це певна помилка. Я здивувався, що мій організм вижив. Я хочу йому віддячити. Я зараз змінив раціон, проконсультувався, що можна, що ні, виходячи з аналізу крові.
Я завжди знав: те, що я їм, впливає на те, які я рішення приймаю. А живу я прийнятими рішеннями.
Також ти вирішив знову стояти у планці.
Багато розуму не треба, щоб стояти в планці. Треба мати інший алгоритм поведінки мозку.
Чим ми відрізняємось від тварин? Тварини живуть принципом задоволення або незадоволення. Тобто вони їдять, бо отримують задоволення. Не підходять до вогню, бо їм буде боляче. Людина відрізняється тим, що вона задоволенням або незадоволенням може не коригувати свої дії. Коли ти стоїш у планці, тобі болить, болить, болить. А ти посилаєш себе. Що таке болить? Що з тобою насправді відбувається? Організм створює таке відчуття, щоб ти змінив своє рішення. І коли ти стежиш за болем і не змінюєш свого рішення — це створює твій характер по життю.
Так само і віпасана. Коли ти виходиш з тролейбуса і тебе хтось штовхнув, ти такий: ну ок, і замість того, щоб дати йому в чоло, йдеш собі. Або мені кажуть: одноглазий пуштун. Ну я і думаю: то й що?
Скільки зараз ти стоїш у планці?
За останні три тижні максимально стояв — 18 хвилин. І мені треба встигнути дотягнутись до 108 хвилин до річниці свого поранення. Тренерці моя ідея не сподобалася. Вона стояла з Мустафою 90 хвилин. Тренерка недавно псіханула й простояла 132 хвилини. Взагалі, жіночий світовий рекорд — 4 години, і вона хоче досягти цього.
А є якісь фішки, як простояти довше?
Так. Це прес. Якщо прогинаєшся і задіюється поясниця — це погано. Друге — їжа. Бо це судини, ти напружено стоїш, кров рухається. Це може бути небезпечно через мою травму, тому ми слідкуємо.
Лікар погодив те, що ти знову почав стояти у планці?
Я спитав німецького лікаря, чи можна пити віскі після того, як випишусь. Він сказав: тільки не сильно багато. А я кажу: ще буду стояти в планці. Мені сказали, що можу все, що хочу, але маю реагувати на біль.
Тобто від планки чи рухів в тебе може заболіти голова?
Більше якщо перевантажуся від великої кількості завдань — тоді дуже болить голова.
Від мисленнєвої та емоційної діяльності?!
Так. Не вистачає мозку. Бо він постраждав. Коли я був у Дніпрі, лікар спитав, чи хочу я побачити відео операції. Це було відео, зняте під мікроскопом. Так я побачив свій мозок на власні очі. Я думаю, мало є людей, які бачили власний мозок. На відео мозок випав, і лікар його закинув назад, поставив пластинку і зашивав. Дуже прикольно! Молодці!
Оскільки були уражені лобові частки, лікарі попередили, що це впливатиме на емоційний стан, бракуватиме сил.
Наскільки я розумію, твоє поранення вплинуло на рішення створити з партнерами ГО «Принцип», яка займатиметься правозахистом військових. На якому етапі ви зараз?
Розумієш, я коли поранився і прокинувся у лікарні, то не знав, де взяти будь-яку інформацію. Останнє, про що ти думаєш, коли лежиш у лікарні, це те, що тобі доведеться робити якісь документи. Ти вижив! А найголовніше, ти думаєш — а як із цим жити далі?
І зараз ми запустили офігенну штуку. Ми запропонували правовий навігатор для військових.
Це, фактично, шлях пораненого. Тобто коли людина поранилась, що з нею відбувається далі?
На кожному етапі потрібні якісь документи. Якісь помилки допускаються. І ми завантажили проєкти документів. Це все безкоштовно.
Після демобілізації близько 1,7 млн резервістів повернуться в суспільство. Це потрібно враховувати в роботі судової системи, щоб участь у бойових діях не була обтяжливою обставиною при кваліфікації. Нам важливо пояснити всім психологію людей, які повернуться з війни, і це стосується не тільки злочинів, а загалом взаємодії з ними. Такі речі є в інших країнах, ми врахуємо цей досвід.
А що змінилося в роботі твоєї компанії за рік війни?
Війна — це про ефективність. На війні дуже важливі команди, які швидко виконуються. Так само і в «Міллері». Ми маємо робити те, що вміємо, і в цьому ставати найкращими.
Ми заробляємо під час війни, а отже, ми потрібні й дуже результативні. Що змінилося… Ми зараз заборонили собі брати кейси з напрямків, якими не займалися раніше. Навіть за гроші. Навіть у публічних людей. А раніше могли брати.
Через війну клієнти від вас не відмовлялися?
Ми самі відмовилися. 38% справ у нас було pro bono, безкоштовно, і ми тільки в кінці минулого року прийшли до цих клієнтів і сказали, що не можемо вести їх далі на таких умовах. І більшість людей відмовилися від цих справ. Ми теж поставили собі питання: навіщо тоді займалися цим?
Чи вносить ця війна глобальні зміни у правову систему?
Є виклик, про який зараз мало говорять. Дрони — це величезна проблема. Раніше ми жили й знали, що найнебезпечніше, що може бути, — це пістолети, автомати. Як раніше відбувалися теракти — машина їде в натовп. А зараз, наприклад, сусідня країна створила дрон, який може кинути гранату. Уявляєш, якщо зараз подібний теракт станеться в Європі? Жодна країна світу не почувалась би в безпеці, якщо б вони усвідомили, що насправді зараз відбувається.
Ти говорив якось про те, що українська бюрократична система міняється. Як війна впливає на державний механізм як бюрократичну структуру?
Що таке державна машина взагалі? Держава — найнята суспільством, щоб упорядкувати наше життя. Останнє, про що ми хочемо думати, — це щоб надворі горіло світло. Бо ми найняли державу, щоб вона класно організувала наш з тобою простір.
Або коли ми з тобою отримуємо ІПН, чи реєструємо Дію, або видаємо паспорт, це має бути з якоїсь логіки. Для чого? Щоб мої і твої індивідуальні права були захищені, але наші суспільні блага росли.
Щоб не сталося так, що, нехтуючи твоїми інтересами, держава почала задовольняти інтереси більшості. Це про те, щоб індивідуальні інтереси були дуже важливі.
Попри те, що для суспільства це може бути некорисним.
Бюрократія має відповідати на питання — для чого вона? Ветеран, який втратив кінцівку й отримав інвалідність, щороку має підтверджувати цей факт, щоб держава йому платила гроші. Чому держава йому платить? Бо він на війні втратив щось, захищаючи це суспільство. Якби він цього не зробив, цього суспільства в державі не було б узагалі.
Як ми переможемо? Яка твоя візія закінчення війни?
Мені здається, що зерно перемоги ми сьогодні закопуємо. Ми маємо зараз постійно запитувати: якими хочемо прийти в день перемоги? Варварами, які будуть тримати голови русні у витягнутих руках, бігати по площах і кричати, що ми перемогли?! А потім щороку святкувати цей день?! Ні, ми не хочемо цього робити так, як русня. Зупинка війни не може бути святом. Це жахлива трагедія.
У книзі Мойзеса Наїма «Занепад влади» письменник прийшов до гросмейстера і спитав: а чому ти граєш в шахи? Той відповідає: тому, що я люблю владу. — А яка тут влада? — Дивись, влада, це коли я змушую робити свого противника так, як би він ніколи в житті не вчинив.
Якщо ми станемо менш людяними, значить, Росія поширила на нас свою владу. Росія хоче, щоб ми уподібнилися до неї. Русня принесла велику кількість трагедій, та все одно я не хочу перетворитися на людину, яка поїде в Москву вбивати жінок і дітей. Так роблять росіяни.
Попри війну, нам дуже важливо зберегти людяність. Це й буде для мене перемогою України над Росією.
