Радіація на рівні

Катерина Сергацкова здійснила антропологічну експедицію в «енергетичну столицю» України — Енергодар і з’ясувала, чим живе український Спрінгфілд

14.03.2016 Катерина Сергацкова

Малі міста — це серія репортажів, які розповідають про українські міста з населенням до 100 тисяч. Про їхні проблеми, процес зміни влади і децентралізацію, а головне — про мешканців, їхні мрії, драми та успіхи.

Ми віримо, що саме через мале можна краще зрозуміти велике. Дізнаючись більше про маленькі міста, ми зможемо більше дізнатися і про країну загалом, і про ті механізми, які заважають змінам та, навпаки, рухають країну вперед. Ми пропонуємо приєднуватись до нашого дослідження.

Катерина Сергацкова разом із фотографом Ольгою Іващенко здійснила антропологічну експедицію в «енергетичну столицю» України — Енергодар. Катя поспілкувалася із мешканцями містечка і з’ясувала, як живеться українському Спрінгфілду.

 

— Ану розповідайте, чому сюди приїхали? Погане писати будете? — зустрічає нас керівник інформаційного центру Запорізької атомної електростанції Сергій Шимчов у своєму тісному прохідному кабінеті. Він дивиться на нас із претензією крізь прямокутні окуляри з коричневим тонуванням. На стіні над його столом — передвиборчий календар із зображенням Юлії Тимошенко.

_DSC0596

— Чому ж одразу погане? — запитуємо.

— Отже, добре писати будете? — тим самим тоном випитує Шимчов. — Добре не треба, краще погане, а то заздрити почнуть.

— А це погано чи що?

— Погано, звичайно! Коли заздрять, — пояснює Шимчов, — починають писати кляузи, щоби зробили так, аби нам теж погано було. Усі ж заздрять, що у нас, атомників, велика зарплата. Ми — кістка в горлі.

_DSC0868

Енергодар — маленьке українське місто, мешканці якого отримують найвищу (в середньому по країні) зарплату. Більшість працює на найбільшій у світі діючій атомній станції, навколо якої і утворилося місто. Сьогодні в Енергодарі живе близько 50 тисяч осіб, чверть із них працює на підприємствах, пов’язаних з АЕС. Трохи менш як чверть – на найбільшій в країні тепловій електростанції, що належить компанії ДТЕК Ріната Ахметова. Всі інші тут займаються здебільшого обслуговуванням цих підприємств або безуспішно намагаються знайти нормально оплачувану роботу.

— Ми — це чверть України, — каже Шимчов. — Запорізька АЕС виробляє стільки електрики, що вистачає для чверті населення країни, щоб жити і працювати. А ще наші споруди займають безпрецедентну площу — до 11 кілометрів. На Заході таке було б неможливим через високу вартість землі. А в Радянському Союзі все було безкоштовно. — А ще, — для чогось додає Шимчов, — у нас у ставках гаряча вода, можна купатися взимку. І вона чистіша, ніж у Дніпрі, якщо ви натякаєте на щось радіаційне. Просто повірте, що це так.

_DSC0957

На в’їзді в Енергодар красується постамент із атомом, розфарбований у кольори українського прапора. Відразу за ним — величезна Свято-Богоявленська церква, якої все ніяк не добудує атомна станція. Інших храмів, окрім баптистського, тут немає.

У місто веде лише одна дорога, вона закінчується біля берегів Каховського водосховища. До літа 2014-го була ще одна, але коли нею спробували проїхати збройні активісти з фейкового запорізького «Правого сектору», місцева самооборона перекрила її бетонним блоком.

Дістатися Енергодара непросто, але крім тих, хто там працює, нікому це і не потрібно. Ніхто не їздить сюди відпочивати, лише школярі, яких улітку затягують сюди на змагання з активного туризму. Місцевим мешканцям теж відпочивати особливо ніде: немає ні кінотеатрів, ні торгово-розважальних центрів, є лише кілька нічних клубів, які зараз зачинені на ремонт. Для того, щоби розслабитися після роботи, залишається всього кілька піцерій і недорогий ресторан «Скіф».

_DSC1290

Енергодар — це такий собі український Спрінгфілд. Середньостатистичне маленьке робоче містечко без історії, збудоване 1970 року фактично в пустелі (місце називають «співаючими пісками»), і це помітно досі: навколо житлових кварталів — піщані пагорби, у яких незграбно грузнуть ялини, наче дивуючись, як вони взагалі тут опинилися. Ялини тут лише для того, щоби фільтрувати повітря від викидів атомної і теплової електростанцій.

Мер від ДТЕК

_DSC0707

Новий мер Енергодара Павло Музика, 49-річний член партії «Опозиційний блок», у минулому соратник Юлії Тимошенко, власноруч заварює нам каву.

— Я і посуд тут сам мию, прибиральниці мною хваляться, — повідомляє.

У його кабінеті — відразу кілька українських прапорів. На стіні портрет Президента Петра Порошенка, а під ним, на столику, — ікона Божої матері, за розмірами вдвічі більша, ніж портрет. На крихітному робочому столі Музики, більше схожому на куточок секретаря, розміщено два монітори: на одному відкритий браузер, а на іншому — зображення з камер спостереження, встановлених у холі перед кабінетом. Мер бачить (а може, і чує) кожного, хто очікує його на просторому синьому дивані.

Більш як рік тому, коли всією країною прокотилася хвиля зміни місцевої влади, його – тоді він був головою профспілки теплоелектростанції ДТЕК — покликали секретарем до міськради Енергодара. Але незабаром депутати висловили йому недовіру, аргументуючи це тим, що він «ахметовський».

— Люди просто прийшли «порішати» свої інтереси, а я людина не бізнесова і по-іншому розумію, як розподіляти бюджет, — пояснює Музика і подає нам до кави меленої кориці. — Дружина каже, всім треба кориці додавати, ось я і подаю, — розгублено додає.

У жовтні 2015 року Музика став міським головою Енергодара, а разом із ним до міськради увійшли 12 депутатів від «Опоблоку», п’ятеро від «Солідарності», по четверо від партії Тігіпка, «Нової політики» і Партії захисників Вітчизни, троє від «Батьківщини» і двоє від «Укропу». Змінити щось у місті мерові поки що не вдалося. В Енергодарі, як з’ясувалося, немає жодного готового проекту, який можна було б реалізувати вже зараз.

— Ми поклали 150 мільйонів на депозит, тому що нам нема куди витратити гроші, — каже Музика. — Заробляємо на депозиті. Грошей, які отримаємо в кінці року, вистачить для будівництва однопід’їздного будинку. Але ми не можемо його звести: немає проектів і кошторисів. Ніхто цим не займався, не проводив експертиз, тож навіть зробити центральну вулицю (Радянську, перейменовану відповідно до закону про декомунізацію на Українську, — TU) не можемо. Не те що я не хочу — я просто не можу.

_DSC0629

Причина в тому, каже Музика, що «попередники» не ставили собі за мету досягти кінцевого результату. «Попередниками» він називає чиновників часів Януковича, до яких, взагалі-то, належить і він сам. Тільки ось Музика вважає, що на локальному рівні все зовсім не так, як у «великій політиці».

— На певному етапі тобі кажуть: не треба тобі бути у тій партії, треба бути в цій. А ти сидиш і думаєш: політика в Києві десь високо, а у тебе дитина вчиться в інституті, тобі її треба годувати.

Музику називають «ахметовським» цілком заслужено: він багато років пропрацював на теплоелектростанції і очолював місцеву профспілку ДТЕК. Своє колишнє місце роботи він називає «рідним» і розповідає про компанію-монополіста з великим трепетом. Своєю великою заслугою на колишній посаді вважає створення футбольної команди ТЕС на противагу спортсменам атомної станції, у яких уже давно є і команда, і свій чемпіонат.

— Над нами сміялися, що у нас немає своєї команди, — згадує навіть з якоюсь образою Музика, — а в місті про ТЕС нічого не говорили. Навіть моя дитина приходила зі школи і казала, що ось ми живемо в місті мирного атома. Зате тепер усі знають, що ДТЕК зробив у школі опалення, а в парку поставив лавки.

Місто дісталося новому мерові не в найкращому стані: жителі Енергодара заборгували атомній станції близько 50 мільйонів гривень за тепло, бо муніципальна влада цих грошей не платила. Влітку 2015-го місту довелося виділити 19 мільйонів, аби покрити витрати підприємства — тариф на електроенергію залишається колишнім, щоб не викликати соціального невдоволення. Зараз у місті триває аудит, який має розставити все на свої місця.

Але бажання — або демонстрація такого бажання — Музики і депутатів вести прозору роботу частково стало причиною гучного інциденту, що стався в Енергодарі 24 грудня 2015-го.

Депутат-мисливець

24 грудня, у день, коли мали ухвалити місцевий бюджет на 2016 рік, до будівлі виконкому Енергодара під’їхали автобуси з невідомими. Люди, що були схожі на «тітушків», вийшли протестувати проти нової міської влади і вимагати люстрації окремих депутатів. Одним із об’єктів люстрації став молодий «укропівець» Артем Дубков. Коли до нього наблизилися невідомі, щоби заштовхати у сміттєвий бак, він схопив мисливський карабін і кілька разів вистрелив у повітря.

_DSC0987

Артем виходить до нас у білій дорогій вишиванці на голе тіло і піджаку з депутатським значком. Він щойно повернувся із засідання суду, де щодо нього розглядають справу про будівництво у парковій зоні.

За стрілянину під виконкомом щодо Дубкова розпочали кримінальне провадження, але автомат йому вже повернули.

— Бандити у місто приїхали незрозумілі, — переказує грудневий інцидент депутат. — Приходимо, а тут кажуть, що мені в бак треба лізти. А як мене в бак?! Я ж чоловік! І тут автомат під рукою. Я так розгубився, злякався…

— А звідки у вас автомат? — запитуємо.

– Купив, — коротко відповідає і починає сміятися.

— Він мисливець, — коментує його соратник, доброволець АТО і член виконкому Євген Панов. І теж зі сміхом додає: На сепаратистів.

— Як колеги ставляться тепер?

— Прекрасно! У місті люди зустрічають, тиснуть руку, кажуть, треба було стріляти на ураження. Люди напружилися.

Невідомі приїхали з Дніпропетровська, каже депутат, аби зірвати сесію, на якій приймали бюджет, і не допустити до голосування «укропівців». Серед «тітушків» були і співробітники міліції без розпізнавальних знаків — такі собі «зелені чоловічки».

— У міліції мені запропонували підписати протокол, щоби перекваліфікувати справу на адмінпорушення, нібито це була стрілянина в населених пунктах. Але я відмовився, бо яке ж це адміністративне порушення? Я захищав свою честь! — обурюється депутат.

Дубков вважає, що «тітушків» пригнали із «Сильної України» Тігіпка, яка представлена в міськраді Енергодара. А мета — «дестабілізація ситуації в місті і дерибан бюджету».

Волонтер із рушницею

— Нам усього вистачало, допоки не почалася війна, — розповідає Євген Панов, котрий більш як рік прослужив добровольцем у зоні АТО. Він працює водієм на атомній станції, і для того, щоби піти воювати, йому довелося хитрістю зняти «бронь», яку АЕС ставить на своїх співробітників для військкомату. Навесні 2014-го він вийшов на блокпост на в’їзді в Енергодар, а потім поїхав воювати у лавах 37-го окремого мотопіхотного батальйону1.

_DSC0841

— Багато хто з Енергодара пішов воювати на той бік, — згадує він. — Менти, наприклад. Був серед них і провідник «Молодих регіонів» Остап Чорний (за деякими даними, його вбили у вересні 2014-го).

Разом із друзями Панов спочатку фарбував постамент на в’їзді в Енергодар у кольори українського прапора і перекривав другий виїзд із міста бетонним блоком, зустрічаючи таким чином фейковий «Правий сектор».

Зараз Панов — один із лідерів організації «Самооборона Енергодара», яка захищає інтереси військових. Міським головою він начебто задоволений, але не зовсім.

— Можна кричати, що мер — регіонал, заявляти, що ти патріот, і при цьому нічого не робити, — розповідає він про свою позицію. — Так люди проголосували, ну що тут поробиш. Нехай буде такий, а ми йому допоможемо приймати потрібні рішення. Керований він, звичайно…

Євген підвозить нас своєю машиною до дивного місця. СТО на околиці Енергодара, непоказна цегляна багатоповерхівка, на якій майорить український прапор, а у дворі — металевий контейнер і лавка. Вигляд — як у найкращих традиціях фільмів про чорні американські гетто.

Це місце Геннадія Деркача, якого тут вважають першим волонтером, що почав їздити в зону АТО навесні 2014-го.

_DSC0929

— Мене називали другим Сашком Білим, — з гордістю каже він. У Деркача на шиї красується масивний золотий ланцюжок, а на вказівному пальці — золотий перстень. Сонцезахисні окуляри на ньому теж оправлені золотом. Він манірно закурює тонку цигарку і вдавано ніяковіє перед фотографом: «Ну що ти постійно мене фотографуєш? Я соромлюся!».

— Першими на блокпости вийшли ветерани МВС, — розповідає він і чомусь регоче. — Ми просто виїхали. А у мене є свій автомат. Встали. Я взяв свою форму колишню міліцейську — і так ось чергували. Потім з’явилася наша «самооборона» — і пішло-поїхало…

На адміністративних будівлях, каже Деркач, на той момент не було жодного українського прапора. Він їх усіх сфотографував і відправив «на Київ» — «підняв кіпіш».

— Я лежав там з автоматом, де перекрито дорогу, коли сказали, що їде «Правий сектор», — згадує Деркач. — А наступного дня у мене було вінчання. Друга година ночі, а я все ще лежу…

Нещодавно він заснував фонд «Воїнам АТО», який закуповує необхідне бійцям. Деркач перераховує: купили бронежилети, 92 штуки, разом із військовим комісаріатом «відстрілював» їх на придатність.

— Зараз наша основна битва — тут, — каже він і закурює чергову цигарку. — Треба зробити в місті люстрацію. У нас все, як і було, нічого не змінюється. Ну і в Києві, судячи з новин, теж.

_DSC0916

Деркач — ініціатор створення муніципальної поліції, яку підтримав і міський голова Енергодара. Річ у тім, що у місцевій міліції 60% вакансій не заповнені — ніхто не хоче служити за зарплату, передбачену державним бюджетом, оскільки рівень заробітку по місту вищий, ніж у інших. Місцевий же бюджет може забезпечити високу зарплату, а заодно працевлаштувати військових, які повернулися з АТО.

— Наша мета — брати патріотів, досвідчених, розсудливих, а не якихось зірвиголів, — уточнює він.

А ще Деркач націлився «прибрати» з посади начальника міліції Кам’янського району Андрія Петринчука, який, на його думку, керував псевдомітингом 24 грудня.

У контейнері розвішані українські прапори, герби і грамоти від міськради і київських чиновників. Деркач ставиться до них скептично, але не приховує задоволення від того, що саме від нього багато в чому залежить безпека в місті.

_DSC0976

— Ми своє місто, за потреби, будемо відстоювати зі зброєю, — каже він. — Це наша батьківщина, ну. Раніше в нашому місті було страшно навіть вивісити прапор. Мені багато хто говорив: а чого це ти прапори повивішував, тобі не страшно? Ви що?! Як можна жити у себе вдома і боятися?!

Деркач не підтримує ні «Опоблоку», ні президентського крила. Але з мером співпрацює, як він каже, заради того, щоби хоч якось впливати на зміни. Сам він родом із Кривого Рогу і за подіями на батьківщині спостерігає з сумом.

— Ми тут, як і ви, сидимо і офігіваємо, як нас тупо зрадили. На тисячах жертв наших вони виїхали у владу — і все. У Раді все ті ж самі, х…р їх звідти виженеш! Вони кепки, нах…й, змінили — і все. Вчора були за «синіх», а сьогодні вже дують у нову дудку. І хто знає, що з нами далі буде? Може, хлопнуть нас по одному. Або заарештують за те, що в зону АТО їздимо.

Лампочки розжарювання

Енергодар — місто без стратегії. Точніше, єдина стратегія, яка тут діяла, — це програма соціального партнерства ДТЕК, розроблена для всіх міст, де домінує компанія Ахметова. А зараз «Агенція місцевого розвитку Енергодара» спільно з Інститутом державного і муніципального управління Рема Хеноха готує інтегровану з ДТЕК стратегію міста до 2020 року.

_DSC1229

Щорічно у бюджет Енергодара від ДТЕК надходить близько 39 мільйонів гривень – як компенсація за шкідливе виробництво. Ще 27 мільйонів — це дохід від роботи теплоелектростанції у 2015 році. У порівнянні з сумами, які надходять в Енергодар від атомної станції (248,8 мільйона гривень), це, звичайно, несуттєва частина, але нове керівництво міськради, як і керівництво ТЕС, намагається продемонструвати, що роль теплоелектростанції в місті не менша, ніж роль атомної. Конкуренцію відчутно навіть в інтонації, з якою і ті, й інші коментують роботу одне одного.

— Нас постійно порівнюють з атомною станцією, хто з нас крутіший, — напружено пояснює новий директор Енергодарської ДТЕК Ігор Снегін. — Але ви подивіться, що сталося через аварію на Чорнобилі, а що — після пожежі на Вуглегірській ТЕС у березні 2013-го. Ми змогли відновитися менш як за рік.

_DSC1271

Снєгін зустрічається з нами наступного дня після свого призначення на нову посаду. До цього він працював на Зуївській ТЕС у місті Зугрес поблизу Донецька, яке з літа 2014 року контролюють бойовики ДНР. Снєгін критикує рішення чинної влади і називає головною проблемою Енергодара те, що Міністерство енергетики збирається скасувати вимоги щодо мінімального складу обладнання теплової електростанції. Зараз на ТЕС працює три енергоблоки в зимовий період і два — в літній, а якщо затвердять нові правила, то залишать тільки один блок.

— Що менше блоків працює, то менше грошей отримує підприємство, — пояснює директор. — Що нижче навантаження, то гірші економічні показники роботи обладнання і менше грошей ми заробляємо. А головне, робота одним блоком може призвести до аварійного відімкнення. І тоді станція сяде на нуль.

Від того, в якому режимі працює ТЕС, каже Снєгін, залежить і робота атомної станції, адже АЕС бере у ТЕС воду для охолодження реакторів, а рівень води залежить від тепловиків. Якщо підприємство «сяде на нуль» у разі перевантаження, то може статися перегрів обладнання, а це, своєю чергою, може спричинити проблеми в роботі атомної станції і зношування устаткування.

— Це вб’є ТЕС, – резюмує Снєгін. — Але ж у нас найпотужніша електростанція в Україні — на 3 мільйони 650 мегаватів.

_DSC0952

Уже зараз ДТЕК намагається вчити мешканців міста, як економити електроенергію, і організовує школи енергоефективності. Але в кабінеті керівництва чомусь встановлені не енергоощадні лампи.

— Так, тут усюди лампи розжарювання, — відповідає Снєгін. — У Європі за таке розстріляли б.

Радіація

— А скажіть-но, яку рибу роздав тисячам людей Христос? — раптом запитує Сергій Шимчов дорогою до атомної станції. Старенька «Таврія» реве, але його гучний голос заглушує навіть це ревіння. Він дивиться на нас із-під тонованих окулярів, як і раніше, з підозрою і якоюсь насмішкою.

_DSC1298

— Відповідаю: це тиляпія мозамбікська, — повідомляє він і продовжує повчальним тоном:  Деякі журналюги, на відміну від журналістів, називають її піраньєю — через те, що вони зовні схожі. Вони майже близнюки, от тільки менталітет різний — тиляпія не кусає. І ця рибка живе у нас в озері. Знаєте, в Ізраїлі в ресторані порція тиляпії коштує близько 35 доларів!

— То чому ви її тут не продаєте?

— А вона їсть усе що завгодно. У харчовому ланцюжку у водоймі вона перебуває на самому дні: все, що накакали, не доїли, — все підчищає. Тому з нею важко працювати: в її кишках пекельна хімічна реакція. Тому в Радянському Союзі вона не прижилася.

Ми під’їжджаємо до атомної станції. Комплекс АЕС вражає: монументальні будови, де здійснюється атомна реакція, сотні людиноподібних стовпів електромереж, а під ними — канал, що охолоджує реактори. Шимчов підвозить нас до найбільшого у світі гідравлічного цеху.

_DSC1309

— Одного разу мальок тиляпії потрапив у наш ставок охолоджувачів, — ніяк не вгамується він, — і відтоді вона стала офіційним працівником Запорізької АЕС. Її завдання – підтримувати у наших водоймах чистоту. І справляється вона з цим завданням чудово. Ми взяли її у штат як елемент технології. А хто ж буде елемент технології продавати або їсти?! Хоча м’ясо у неї ніжне, смачне, без кісточок.

— Куштували?

— Отакої! Я її з’їв не один десяток.

— Тобто ви все-таки технологію їсте?

— Ну а куди діватися?!

Жарти жартами, але атомна станція дійсно використовує природні «технології». Керівник гідроцеху Сергій Іващенко, наприклад, завів стадо овець для того, аби тварини поїдали траву на території АЕС. Через зміни в місцевій фауні тут навіть з’явилися дикі свині. Кажуть, днями вони перепливли три канали і нашкодили у сусідньому селі.

_DSC1384

— Найбільший гріх, який приписують атомній, — радіація, — каже Шимчов. — Але насправді це міф. На паркані нашої атомної станції написано, що природне радіаційне тло таке саме, як і 30 років тому, коли станції ще не було. Викиди трапляються, але на нашій станції вони у тисячу разів менші, ніж дозволено за проектом. Тобто якщо ми завтра почнемо в тисячу разів більше викидати, то лише підійдемо до проектної межі.

— До речі, теплова станція, яка працює на вугіллі, значно шкідливіша через свої радіоактивні речовини, — з особливою інтонацією вимовляє Шимчов. — Вона викидає у 20-30 разів більше. Там є плутоній та інші елементи, що не згорають і разом із золою потрапляють у навколишнє середовище. Утім, найбільш радіоактивна речовина, яка отруює тут довкілля, — це природний радон, що накопичується переважно у підвалах. Але це не унікальне явище, так є по всьому світу.

Керівництво атомної, як і ТЕС, теж скаржиться на українську владу. Національна комісія з регулювання цін на електроенергію, каже Шимчов, занижує ціни для атомної енергетики з політичних міркувань.

— У нас же постійно загроза виборів, — пояснює він. — А кожна чинна влада, незалежно від забарвлення, думає так: якщо заради економіки і розвитку виробництва підвищити ціни, підскочать по ланцюжку й інші ціни, а опоненти використають це для своєї пропаганди.

Іще Шимчов вважає, що «зелені» відпрацьовують глобальне комерційне замовлення виробників альтернативної енергії — «працюють на вуглецеву мафію».

_DSC1358

— Вони з нами борються, бо в атомної енергетики низькі ціни, а зовсім не через шкідливість. От атомна енергетика шкодить природі? Шкодить, кажете, шкодить. А сонячна шкодить? Звичайно! Сам собою сонячний елемент, алюмінієва штучка, нічого не виділяє, але для того, щоб її зробити, працює дуже шкідливе хімічне виробництво з купою надтоксичних відходів, які йдуть у навколишнє середовище. Вона у мільйон разів брудніша, ніж ядерна! Вітрова енергія чистіша, але ось біологи в Неваді помітили, що, коли там з’явилися вітряки, то в радіусі ста кілометрів зникли мухи, павучки, мишки, за ними пішли зайці, лисиці, вовки… А якщо повернутися до цін, то сонячна електроенергія коштує 5 гривень за кіловат-годину, а атомна — 42 копійки! Нехай ці «зелені» спробують пояснити «пересічному громадянину» України, що йому треба платити вдесятеро більше.

Сучасник

— Чого нам не вистачає? Грошей, звичайно ж! — гучно вимовляє директор палацу культури «Сучасник» Володимир Фалілеєв і усміхається напрацьованою роками роботи в радянській культмасовій системі усмішкою.

_DSC1118

— Але ж у вас одне з найбагатших міст в країні. Чому не вистачає?

— Тому що, — загадково відповідає він і просить співробітницю запалити найбільшу люстру виставкового залу, хоча за денного світла все й так добре видно. На яскравому панно, що вкриває головну стіну холу, видніється широка тріщина.

  • У холі палацу культури
  • У холі палацу культури
  • Стадіон
  • Поруч із набережною

У структурі палацу культури діє 25 клубів різних напрямків, учасниками яких є майже 800 людей. Фалілеєв перераховує цілком стандартний набір: народний хор, народний оркестр, народний театр…

В Енергодарі Фалілеєв живе і працює із 1986 року. Він, як і багато інших, потрапив сюди за розподілом. Головна його гордість — міжнародний фестиваль «Добрий театр», який проводили наприкінці весни що два роки. У 2014-му його скасували через війну.

— Основні учасники фестивалю приїжджали з Росії, а тепер як їх покличеш? — бідкається директор. — Не хочеться запрошувати людей, готувати захід, а потім скасовувати, якщо хтось не погодиться.

Нещодавно в Енергодар мав приїхати з виступом актор Борис Ісаєв, але військові влаштували скандал і заявили: якщо виступу росіянина не скасують, вони перекриють дорогу.

— Він не висловлювався щодо України і його немає у списку 83 заборонених артистів, просто у нас із цим трошки перебір, — напівпошепки каже директор.

_DSC1215

Музей історії міста також розташований тут, у ПК «Сучасник». Хоча правильніше сказати, що це музей історії теплової електростанції. Його створили на кошти ДТЕК — і своєю експозицією він практично ігнорує існування атомної станції. На запитання, чому так, Фалілеєв знизує плечима:

— Запитайте у керівництва.

Завідувачка Тетяна Христиченко показує головні експонати музею. Ось, каже вона перепрошуючи, макет теплової станції. Опори відвалилися, бо діти бавилися. А ось дошка з портретами всіх директорів, які в різні роки очолювали ТЕС. Під прізвищем останнього керівника замість фотографії — просто логотип ДТЕК.

— Ми чекаємо, коли він із виконувача обов’язків стане директором, тоді і фото повісимо, — пояснює Христиченко. Вона ще не знає, що колишнього в. о. вже звільнили, а його місце зайняв новий директор Снєгін.

— А ось, — підводить завідувачка музею, — іще одна наша гордість — автографи Тимошенко і Кінаха. У тому ж куточку стоять схрещені прапори Радянського Союзу. Христиченко разом із Фалілеєвим без зволікань погоджуються сфотографуватися на їхньому тлі.

_DSC1212

— Закон про декомунізацію на музей не поширюється, — уточнює завідувачка.

— А ви знаєте, треба віддати належне комуністам, — вимовляє раптом із кришталевою упевненістю Фалілеєв. — Вони прапора будь-кому не давали. За сало не купували точно, це я вас запевняю.

_DSC1000

Сьомий реактор

На першому поверсі непоказної багатоповерхівки (а приватних будинків в Енергодарі взагалі немає) красується червона неонова вивіска: «Арт-блок». Це галерея, яку два роки тому відкрив місцевий художник Олексій Солдатов. До галереї ведуть не сходи, а широкий пандус із доброї терасної дошки. Всередині маленьке приміщення також обладнано дорого і зі смаком. Крім двох крихітних виставкових залів, у яких розміщують роботи художників з усієї України, тут є міні-бар і кавомашина.

_DSC0436

Солдатов витягає з комори великоформатні полотна із зображеннями напівголих жінок та чоловіків — провокаційну для цього краю серію робіт свого сина Алекса Біглера.

— Енергодар — унікальне місце, — з гордістю каже куратор галереї. — Тут є будинки, які точнісінько повторюють споруди у Берліні і Кройцталі. Тільки у нас люди за звичкою завішують балкони білизною і кондиціонерами, а там усе має такий вигляд, як і 1984 року.

Солдатов перебрався в Енергодар із Магнітогорська, де закінчив педінститут. Спочатку викладав у художній школі у Маньківці біля Умані, а 1979 року почав викладати у новій художній школі в Енергодарі.

_DSC0571

За два роки існування галереї Солдатов організував 16 виставок (щомісяця по експозиції — не кожна галерея може собі таке дозволити) і шість виїзних виставок. У його колекції — картини молодих українських художників (наприклад, є роботи Ленура Веліляєва) і малюнки його дружини, на яких відтворено будівництво першого блоку атомної станції. Гості та жителі Енергодара, каже він, часто купують репродукції і фотографії енергоблоків на подарунки. Він із задоволенням підтримує культ «столиці української енергетики».

Зелена галявина

На виїзді з території атомної станції близько півкілометра площі залито бетоном. Там склад ССВЯП — сухе сховище відпрацьованого ядерного палива. Це те, чого найбільше бояться і атомники, і екологи.

— За часів СРСР ми відвозили відпрацьоване паливо в Росію, — розповідає Шимчов. — У Союзі існував єдиний виробничий ланцюжок, початком якого був Енергодар, а кінець — десь під Красноярськом. Тільки тоді все було безкоштовно, а тепер — за чималі гроші.

_DSC1306

У майбутньому, сподівається Шимчов, не доведеться переробляти нове паливо, а будуть лише допрацьовувати те, що залишилося від первинної обробки. Таким технологічним процесом поки що займаються лише в Англії і Франції.

— Ми зберігаємо цю техногенну корисну копалину у себе для майбутніх поколінь, — гордо каже Шимчов.

_DSC1376

Цього літа мають прийняти рішення про продовження терміну експлуатації перших двох блоків АЕС. Якщо вони пройдуть атестацію, то прослужать ще один тридцятирічний термін.

— А якщо не продовжать терміну? — запитуємо ми.

— А якщо ні, — задумливо вимовляє Шимчов і піднімає на нас погляд з-під своїх тонованих окулярів, — то тут з’явиться зелена галявина. Приберемо тут, травичку посіємо — і подякуємо території за те, що стільки років нас терпіла.

1 — Оновлено 10.08.2016: у підродзілі «Волонтер із рушницею» замість «23-ї мотострілецької бригади» виправлено на «37-го окремого мотопіхотного батальйону».

Більше фотографій з поїздки шукайте тут

Катерина Сергацкова Ольга Іващенко
  • Konstantin Beyner

    Автор не объективен в своем освещении Энергодара. Не объективен в представлении жителей. Акцентирует внимание на мелочах. Фото подобраны четко к отношению автора. Серые и несущие негатив. Редактору стоит подумать. Нужны ли в проекте люди с не способные объективно видеть картинку. С наилучшими пожеланиями!

  • Jaroslaw Klükin

    кг-ам, а вот фото – отличные. от благодарных жителей Спрингфилда!

    • Konstantin Beyner

      а еще у нас есть парк со снорками и псевдоплотью 🙂

  • Лариса Яшина

    Странный репортаж, после него остается неприятный осадок. Приехали “гости” на пару часов, пробежали по городу наскоком. Что попалось на глаза, о том и написали. Однобоко, не объективно.

Схожі публікації

6385 14

Вугільне серце

Як це — думати про майбутнє міста, якому пророкують швидку загибель

18.04.2016 Катерина Сергацкова
12738 15

Брати Зінченки

Розмова з громадськими активістами, що працюють у сфері енергетичних інновацій, енергоефективності та відновлювальної енергетики

11.06.2014 Тарас Прокопишин
3441 5

Аґнон, Барток, Шульц: як втиснути особистість великого масштабу в життя маленького міста?

Андрій Любка про великих людей і малі міста

31.10.2016 Андрій Любка

Популярні публікації

34006 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
42894 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов
26993 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати