Місто забутих предків

Гуцульська, єврейська, європейська Коломия. Як живеться столиці Покуття

18.05.2016 Катерина Сергацкова

[Малі міста — це серія репортажів, які розповідають про українські міста з населенням до 100 тисяч. Про їхні проблеми, процес зміни влади і децентралізацію, а головне — про мешканців, їхні мрії, драми та успіхи. Ми вже відвідали Енергодар та Добропілля, а у планах — ще 11 українських міст]

 

Коломия починається десь між Музеєм народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Музеєм писанки і міською ратушею, між новим, розташованим у центрі просторої площі, греко-католицьким храмом, старим католицьким собором і синагогою, що розмальована свастикою. Але це не одразу.

Людина, яка вперше приїжджає в Коломию, починає знайомитися з містом ще на автовокзалі — типовій радянській станції, захаращеній кіосками з фастфудом, магазинами для туристів і несимпатичними вивісками. Все — як у будь-якому маленькому місті, з якого мандрівник вирушає далі у пошуках екзотичніших місць.

Справжня Коломия з’являється наче нізвідки, ніби з фургона «Імажинаріума доктора Парнаса»: на перший погляд, старовинні маленькі садиби з тонкими дерев’яними терасами, розкидані на околицях, кам’яниці вперемішку з радянськими будівлями з елементами євроремонту, незліченні греко-католицькі церкви і старі недобудови — все, з чого зіткане місто, здається лише декорацією до вистави, якої давно не грають. Але все змінюється, тільки-но робиш крок углиб міста та починаєш розмовляти з тими, хто знайомий з ним із народження.

Гуцульська мова

Головний провідник у світ справжньої Коломиї — мистецтвознавець музею Гуцульщини, керівник місцевої організації Спілки художників і Незалежної асоціації художників Коломиї Катерина Каркадим. Вона корінна коломиянка і за свої шістдесят із хвостиком практично не залишала міста. На шиї у неї акуратно зав’язаний червоний шалик із солярними символами.

_IVA4765

Каркадим зустрічає нас біля музею Гуцульщини. Фасад похмурої, з чорними розводами часу, будівлі завішаний банерами із зображеннями Героїв «Небесної сотні», які загинули під час революції взимку 2014-го. На підвіконнях горять свічки у лампадках.

— Схожі народні меморіали намагалися облаштувати в інших місцях Коломиї, але там вони якось не прижилися. А сюди люди постійно приходять, запалюють свічки, — каже Катерина. — Ми спочатку думали все це прибрати, але рука не піднялася. Третій рік уже стоїть. У нас завжди тут працювали люди, які творили нову історію України. Для багатьох важливо, що це саме тут, у  музеї народного мистецтва. Це наша пам’ять.

_IVA3372

Мистецтвознавець розпочинає розмову з детальної екскурсії експозицією невеликого музею. Гуцульські сволоки, на яких зображені янголи, символи сонця, рослин, тварин і безконечності, розкішні кептарики, яких на Гуцульщині вже практично ніхто не робить (частіше трапляються «театралізовані, китайські», як їх називає Каркадим), кахлі, вкриті впізнаваними болотно-зеленими візерунками, гуцульські весільні головні убори, «яким здивувалися б навіть індіанці», і зразки керамічного посуду початку ХХ століття — гід у світ Гуцульщини знає все про кожен з експонатів. Щоправда, розміщені за академічним склом, вони — продовження фасадів, частина декорацій, які лише натякають на глибоку історію, але нічого не розповідають самі.

_IVA3411

— Нам важливо показати, що речі в побуті мають бути красивими, автентичними i характеризувати людей, які тут живуть, — каже Каркадим, намагаючись пояснити, чому вона так любить цей музей i свiй край загалом.

Каркадим брала активну участь у формуванні великого виставкового проекту в Мистецькому арсеналі «Тіні забутих предків». Виставку організувала «Я-Галерея» до ювілею легендарного фільму Параджанова, який знімали неподалік Коломиї. Павло Гудімов звернувся до неї з проханням стати консультантом проекту і надати деякі речі для експозиції. Катерина не змогла відмовити.

 _IVA3415

— Мене це зачепило, тому що з гуцулів зазвичай роблять театралізованих героїв, — згадує вона.

— А якi вони насправдi? — запитую.

— Йой, так відразу і не скажеш, — сміється Катерина. — Слово «гуцули» в літературі з’являється у ХVII столітті. Таких людей ще називали русинами. Однi кажуть, що вони живуть десь біля Верховини, а інші — там, де Косів. Але ким є гуцул насправді, сказати непросто. Одні кажуть, що фізіогномічно це мають бути чорняві і трішки смугляві люди середнього зросту із незалежним характером. Жінки — не просто челядь. Певною мірою вони феміністки, могли собі дозволити те, що і зараз вважають дивним. Не тільки в сексі — з тим спала чи з тим — а й в родині могла бути кимось важливим і домінувати над чоловіком.

— А зараз?

— Ще й як! — сміється вона і продовжує серйозно: — Я вже сорок років працюю у музеї і от що скажу. Раніше ми за писанкою могли сказати, з якого села приїхала жінка. Тепер це — ніби сон. У 80-х усі почали писати писанки, як у Космачi, бо треба було заробити грошей. А раніше писанки дуже рідко продавали. Жінки робили їх для себе, для своїх потреб. Лише зрідка носили на ринок.

  • Майстер-клас із гончарства від коломийської мисткині
  • Майстер-клас із гончарства від коломийської мисткині
  • Майстер-клас із гончарства від коломийської мисткині
  • Майстер-клас із гончарства від коломийської мисткині

— А чим це погано — продавати?

— Це як переходити на іншу мову і не вміти нею добре розмовляти. Можливо, поки ставитись до цього, як до експерименту, це ще цікаво. Але якщо це стає традицією…

Завдяки своєму розташуванню — високо в горах і далеко від Центральної України — гуцульська культура завжди була закритою і ніколи особливо не виходила за межі історичної території. Тому мистецтво зі всіма цими писанками, кептариками і вінками не проникало в культури інших українських територій, не змішувалося і не стало масовим.

_IVA3712

— Ой, ви знаєте, я така щаслива, що так було! — говорить Катерина. — З одного боку, я розумію, треба робити дороги і все таке, а з іншого — я дуже проти цього. Коли у місця, де були такі закриті території, де люди жили своїм життям, вривається інший світ зі своїм менталітетом і розумінням… Культуру знищують джипами. На Буковелі, наприклад, у селi Яворiв, де була своя цікава культура, яку оберігали сотні років, за короткий період майже все зникло. Зникає внутрішня культура, причому на очах. Я дивлюсь за писанками: у нас всі пишуть писанки, але жодного стосунку до справжніх ці писанки не мають. Я їм кажу: ви не творите, ви відтворюєте і робите це погано. Бо для того, щоби писати, треба відчувати! Для старих майстрiв це було основою їхнього існування, вони вірили в той орнамент, який писали. А зараз таких людей одиниці. І це трагедія.

_IVA3735

«Приховані антисеміти»

Коломия — єврейське місто. До 1919 року майже 70% місцевого населення було саме єврейським, решта — поляки. Українці в той час жили переважно у селах, а в Коломию приїжджали лише торгувати. Під час Другої світової війни тут знищили понад 30 тисяч євреїв. Саме тут поховано сім цадиків (єврейських святих), шість з яких — на кладовищі, що на вулиці Оренштайна. Тільки-от, на відміну від Умані, де поховано лише одного цадика, але куди щорічно з’їжджаються натовпи паломників, єврейською Коломиєю майже ніхто не цікавиться.

Від єврейського минулого тут лишилися три кладовища, синагога і сотні могильних плит, які за радянської влади місцеві жителі розтягли собі по дворах і продовжують використовувати як плитку. Кілька разів на місяць єврейській громаді повертають по дві-три сотні могильних плит. Ось і днями мешканець привіз кілька таких із двору будинку на вул. Франка, 5, де під час війни було Гестапо.

_IVA4351

Усі плити звозять на старий цвинтар у центрі міста, який громада поступово перетворює на меморіальний сквер. Останнім часом цей факт викликає у жителів багато запитань.

За радянських часів на місці, де розташоване єврейське кладовище і похований цадик Гілель Борух Ліхтенштейн, був невеликий парк, а саме кладовище зруйноване. Коломияни звикли ходити через цей сквер до місцевого озера і не сприймали його як місце поховання.

Коломия — єврейське місто. До 1919 року майже 70% місцевого населення було саме єврейським, решта — поляки. Українці в той час жили переважно у селах, а в Коломию приїжджали лише торгувати

2009 року громада взялася за відновлення кладовища і обгородила територію парканом. Місцеві мешканці насторожилися і зажадали відкрити звичний прохід до озера. Їм пішли назустріч, але через кілька років протистояння активізувалося. У вересні 2015-го невідомі підпалили ахель на могилі цадика. У листопаді вчинили таке знову. Паліїв не знайшли, але глава єврейської громади Яків Заліщикер встановив камери відеоспостереження з трансляцією на поліцейський пульт.

А в грудні минулого року група молодиків укотре нищила цвинтар: хлопці у капюшонах ломами розбили 42 надгробні плити.

_IVA4344

— Я викликав поліцію, а коли приїхав на місце для надання свідчень, на мене налетів один хлопець, сказав, що підірве мене разом із кладовищем, — пригадує Заліщикер.

Ми спілкуємося у порожній їдальні синагоги. Перед рабином розкладені карти, на яких вказані історичні межі кладовища, дозвіл головного архітектора Коломиї на створення меморіального скверу і звернення єврейських громад США і Канади з вимогою до місцевої влади терміново розібратися у «кричущих випадках антисемітизму».

_IVA4107

— Хлопець сказав, що він із «Правого сектору». Тоді я зустрівся з керівництвом ПС, і там мені підтвердили, що він та ще двоє — дійсно з «Правого сектору». Але попросили не звертати на погрози уваги — мовляв, псих, — розповідає Заліщикер.

В івано-франківському регіональному штабі «Правого сектору» нам заявили, що троє затриманих за погром на кладовищі не мають стосунку до організації. «Ми знаємо про цей інцидент і співпрацюємо з поліцією, — каже командир 4-ї резервної сотні ПС і глава івано-франківського штабу Віктор Тихенький. — Ці люди колись брали участь у русі, але зараз вони належать до добровільного батальйону «Захід-3» і дискредитують «Правий сектор».

6 березня компанії, що налетіла на кладовище, оголосили підозру. Розслідування вже ось-ось має закінчитися. Але результатів Заліщикер поки що не бачить. Спеціально для того, аби допомогти поліції, він розвідав домашні адреси нападників, надав усі записи, та наразі, каже, зусилля марні. 24 березня голова єврейської громади виступав на місцевому телебаченні, де обговорювали ситуацію із цвинтарем, і за ті дві години, поки він був у студії, порізали всі колеса його авто.

Під час ефіру говорили не лише про систематичні напади на меморіальне кладовище, а й про те, що минулої осені у сквері спиляли десятки дерев. Після того, як ураган повалив кілька важких гілок, Заліщикер звернувся до муніципальної служби міськради із проханням провести експертизу гнилих дерев, щоб їх зрізали. Що й було зроблено. Місцеві екологи зчинили ґвалт, заявивши, що спиляні дерева не були хворими, а єврейська громада знищила їх нібито з корисливих міркувань. Єврейській громаді закидали, що вони не пояснили коломиянам, навіщо зрізують дерева, і не запитали дозволу у «громади».

_IVA4151

Рабин же вважає, що ті, хто таким чином реагує на кожну дію громади, — «приховані антисеміти». Каже, «таких у Коломиї близько сотні».

— Багато ображених було, коли в ефірі я назвав тих, хто малював свастику на кладовищі, фашистами. Але хто ж вони, як не фашисти?! — обурюється Заліщикер.

— А чому місцеві мешканці так реагують на те, що ви робите?

— Я пояснював двічі на телебаченні. Більше не хочу.

— Чому?

— А навіщо? Кому пояснювати? Це бесіда глухого зі сліпим. Їм хтось сказав, що на цьому кладовищі ховатимуть. Але ж насправді ніхто не збирається цього робити! Інші кажуть, що там сквер, а не кладовище. Однак там могили — як ви там ходите?

_IVA4119

— Ви вважаєте, що суспільство тут нетолерантне?

— Ну ось, є, наприклад, командир «Правого сектору», який підтримує крайні позиції антисемітизму. Він якось виступав у міськраді і заявив, що на цьому цвинтарі, де ми встановили паркан, поховані розстріляні українські патріоти. Я кажу: немає проблем, дай документ про те, що вони там поховані і були розстріляні. А в мене є свідчення мешканців Коломиї, які стверджують, що там нікого не розстрілювали. Як із цим бути?

Інший випадок: я з-під ратуші витягнув 250 могильних плит з єврейського кладовища, просив міськраду оплатити частину робіт, щоби покласти на місце плит бруківку. Вони навіть десять копійок не хотіли дати, все зробили ми самі. Ще один чоловік витягнув 300  плит зі свого будинку — там навіть стіни в підвалі були ними обкладені. То він тих плит не хотів віддавати, допоки ми не пообіцяли покласти замість них бруківку. Як це назвати?! Антисемітизм тут є, але СБУ і поліція ним не займається. І мені вже здається, якщо вони їх (фашистів) не шукають, то, може, вони з ними заодно?..

Святий Шевченко

Коломия відкривається не одразу, а шар за шаром, як орнамент, що передається через руки майстрів з покоління в покоління і зберігає у собі цей зв’язок часів. Поки що в місті зовсім небагато людей, які здатні розкрити цю суть гостям.

Один із таких — В’ячеслав Приймак, співвласник сімейного готелю «On the corner». Йому 25 і він обожнює Коломию. Розвитку сімейного бізнесу, який заснував старший брат разом із батьком у 2002-му (тоді В’ячеславу було дванадцять), він віддає увесь вільний час. Зараз у В’ячеслава рецидив лімфоми, але роботи він не залишає.

_IVA4175

— Це моє життя і набагато більше, ніж просто бізнес, — каже він.

Більшість гостей готелю В’ячеслава — іноземці з Центральної Європи, США та Канади. Коломия для них — перевалочний пункт, місце, звідки всі роз’їжджаються по «екзотичних» гірських селах навколо. Разом із батьком В’ячеслав організовує тури до старих майстрів, які займаються керамікою і писанками, фермерів, які роблять козячий сир і збирають трави. Заробляти на такому туризмі поки що особливо не вдається: у Коломиї все ще немає необхідної інфраструктури.

— Я вже давно б’юся, аби хтось організував щось на зразок асоціації туристичних компаній, які могли б працювати заодно. Але поки що кожен тягне ковдру на себе, і це багато що ускладнює, — говорить він.

Раніше В’ячеслав активно займався громадським життям Коломиї: організовував акції, балотувався до міськради від «Самопомочі» (не вистачило кількох голосів), але через хворобу активність відклав. Тепер він допомагає друзям будувати хостел у центрі міста.

_IVA3601

Колега В’ячеслава по громадському активізму — 24-річна Софія Ангелюк (Віконська). Ми зустрічаємося з нею біля пам’ятника Шевченку неподалік міської ратуші, де якраз розгорнули великодній ярмарок. Це другий такий ярмарок за нову історію міста, який проводять в «окультуреному» форматі. Раніше до ратуші з’їжджалися селяни і майстри з усього регіону і продавали свою продукцію «з тротуару». Тепер кожному охочому за невелику плату виділяють окрему дерев’яну ятку. Таким чином, пояснює Софія, вони борються зі стихійною торгівлею, яка відлякує гостей міста.

Перший такий ярмарок провели на Різдво. Тоді Софії довелося нелегко: на неї посипалися прокляття мешканців, яким не сподобалося, що на голову кам’яного Шевченка одягнули ковпак Санта-Клауса.

_IVA3534

— Містяни, зокрема музейники, наїхали і зіпсували нам свято. Сказали, що Шевченко — це святе, — розповідає Софiя. — Шапку з нього міліція знімала.

Ангелюк — одна з небагатьох молодих людей, які виїхали з Коломиї на навчання в Острозьку академію, а через п’ять років повернулися. «Патріотизм переміг», сміється вона.

— В місті біда: люди не активні, псують будинки і навіть не помічають цього, — каже Софія, проводячи нас кварталами Коломиї. На центральній площі бачимо незавершений будинок, а на Вічевому майдані — порослий травою, обшарпаний кінотеатр, який колись за безцінь купив місцевий бізнесмен. — Це наша біда, що ми не можемо показати сучасних надбань. Щоправда, сьогодні уже з’явилося кілька людей, які намагаються це змінити. Хоча нас можна на пальцях перерахувати.

_IVA3564

Кілька років тому Софія почала займатися організацією фестивалю «Арт-Візія». Цьогоріч він припав на 9 травня, якого тут ніхто не відзначає, — навіть у муніципальному календарі програми святкування немає. У місцевій історії більшість людей воювало за повстанську армію, яку після війни знищували радянські війська. Приводу для торжества, кажуть місцеві мешканці, немає.

На «Арт-Візії» збираються майстри, музиканти, художники — представляють своє мистецтво на вулиці.

— Мистецтво має бути відкритим для людей, — каже Софiя. — Але сучасно, не так шароварно, як це робиться.

— А як це розділити?

_IVA3590

— Не знаю, — замислюється Ангелюк. — Просто бувають ситуації, коли тобі подобається. Але насправдi те, що ми зараз робимо, — це спроба відроджувати художнє обличчя Коломиї. Це ж великий культурний центр! I мультикультурне місто, в якому жили євреї, русини, румуни… Але це місто неможливо повністю пізнати, навiть якщо лише цим займатися усе своє життя.

Окрім організації фестивалів та ярмарків, Софія займається розвитком нового молодіжного простору — антикафе «Генеза».

«Генеза» створена за всіма правилами хіпстерських місць на третьому поверсі кам’яниці в центрі Коломиї. Тут виступають місцеві музиканти, проводять лекції та майстер-класи, демонструють відеозаписи конференції TED, є кімната для ігор і коворкінг. Тут проводять заняття популярної серед студентів «Школи громадської журналістики».

_IVA3646

— Тут ми даємо можливість молоді себе реалізувати, розробляємо разом міські проекти, допомагаємо волонтерам, — розповідає Ангелюк.

Зараз Софію найбільше турбує те, як поєднати консерватизм і традиційну культуру Коломиї та щось нове, «не шароварне», що диктує молодь і технології. Окрема тема — греко-католицька церква, куди ходить чи не кожен житель Коломиї. І це, безсумнівно, впливає на міську культуру.

— Я сьогодні бачила, як підбігає бабця до нашого антикафе та кричить: «Ви нелюди! У Страсну п’ятницю музику вмикати!»

— Ну а ви ж знаєте, що сесію міськради відкривають Державним гімном та молитвою?! — усміхається Софiя. — Ага, читають «Отче наш». Пояснюють це тим, що зараз така ситуація у країні – і моляться нібито за це.

Софію і В’ячеслава об’єднує одна людина — Сергій Коцюр, підприємець у сфері реклами (раніше — комп’ютерного бізнесу), а сьогодні — перший заступник міського голови Коломиї. Коцюр відповідає за інвестиції, економіку, соціальну політику, надзвичайні ситуації, інформаційну політику і туризм. Він почав займатися громадською діяльністю лише два роки тому, коли, за його словами, став фінансово незалежним. А незабаром перекваліфікувався у чиновника.

Ми зустрічаємося з Сергієм біля ратуші. Помітивши поліетиленовий пакет на одному з дерев, він тут же береться витягати його звідти і викидає у сміттєвий бак.

— Ні, ну не можна ж так! — жаліється він. Бачить дві кнопки, втиснуті у дерево, і виколупує їх теж.

Сергій — корінний коломиянин. Навчався теж тут: закінчив місцевий торгово-економічний коледж.

_IVA3973

— Я маю внутрішню відповідальність перед хлопцями, які пішли на передову, — пояснює Коцюр рішення працювати у міськраді. — Є люди, які вміють воювати, а є ті, хто вміє організовувати. Я відчував себе фінансово незалежною людиною, і здавалося, що світ уже настільки відкритий, що можна чого завгодно досягти, а тут бачиш, як усе може лопнути як мильна бульбашка. І я зрозумів: або ти пробуєш щось змінити, або треба шукати суспільство, де тобі безпечно. Тож це мій внесок у те, аби у нас було майбутнє. Принаймні, спроба.

Сергій намагається потихеньку змінювати обличчя Коломиї. Почав із боротьби зі стихійною торгівлею, а днями за його ініціативою прийняли положення про приведення рекламних вивісок у відповідність до норм. До кінця року вивіски, що дисонують із фасадами, мають замінити або зняти.

Одне з перших завдань сьогодні, говорить Сергій, — дати людям робочі місця. Незабаром у Коломиї розпочнуть будівництво великого німецького заводу електропроводки для автомобілів Leoni на 6 тисяч квадратних метрів, який дасть до 6-8 тисяч робочих місць і сильно додасть профіциту коломийському бюджету, який зараз перебуває в точці приблизно 100 мільйонів гривень. Німці вкладуть у завод близько 16 мільйонів євро.

— Німці вирішили зайти саме до нас, тому що побачили монолітну одностайність міськради і виконкому. Ми сказали, що готові зробити все, що їм потрібно, аби побудувати завод, і пообіцяли, що не встромлятимемо палиць у колеса».

_IVA4405

Також у Коломиї зараз відновлюють військову частину для 10-ї гірничо-штурмової бригади. За словами заступника мера, завдяки цьому місто вже отримало на 10% більше коштів до бюджету, а мешканці почали відчувати більшу захищеність.

Другий стратегічний напрямок — туризм, який повинен стимулювати Коломию розвиватися. Третій важливий фактор розвитку — зміна системи держзамовлення у середній спеціальній освіті.

— У Коломиї три коледжі. Кожен із них готує кухарів, але жодного з них ми не можемо на роботу взяти — так «добре» там готують, — скаржиться Сергій.

У Коломиї поки що немає стратегії розвитку міста, але вона з’явиться протягом року. Днями міськрада підписала договір із канадською федерацією муніципалітетів про спільну розробку такої стратегії. 6 травня відбулося перше засідання місцевих громадських об’єднань.

Мiсто-тiнь

На Великдень Коломия спалахує всіма кольорами писанок, які зазвичай можна побачити лиш у музеї.

Всі одягаються на церковне свято, як на Новий рік. Мабуть, для Коломиї це і є справжній Новий рік: з цього дня починається весна і черговий сезон

Тисячі місцевих жителів збираються на площах перед православними і греко-католицькими храмами. Хто у вишиванці і костюмі, а хто в розкішній сукні і на підборах. Всі одягаються на церковне свято, як на Новий рік. Мабуть, для Коломиї це і є справжній Новий рік: з цього дня починається весна і черговий сезон.

_IVA4241

Священики освячують численні кошики з пасками та писанками, і кожен прагне стати якомога ближче, аби отримати якнайбільше крапель свяченої води. З ранку й до обіду на центральних вулицях міста не проштовхнутися.

Але після обіду натовпи випаровуються і життя на день зупиняється. Магазини та кафе зачинені, транспорт не їздить, усі святкують удома. А на спорожнілі вулиці виходять тіні забутих предків: чорнооких гуцульських жінок з хустками на головах, русинів у кептариках, заможних євреїв і поляків, воїнів УПА та бандерівців. Вони йдуть одне за одним, шар за шаром відкриваючи історію, з якою живе нинішня Коломия. Ти намагаєшся зловити ці тіні за хвіст, роздивитися їх, зрозуміти, але вони вислизають із рук так швидко, як втрачаються знання про сенс орнаменту на кераміці, створеній руками старого майстра.

_IVA4291

Фургон «Імажинаріуму» швидкоплинно проїжджає через Коломию, на мить затримується біля музею Гуцульщини, синагоги, розмальованої свастиками, недобудов і радянських будинків з елементами євроремонту — і зникає на автостанції, захаращеній несимпатичними вивісками, фастфудом і магазинами для туристів.

Катерина Сергацкова Ольга Іващенко

Схожі публікації

6299 14

Вугільне серце

Як це — думати про майбутнє міста, якому пророкують швидку загибель

18.04.2016 Катерина Сергацкова
19031 20

Радіація на рівні

Катерина Сергацкова здійснила антропологічну експедицію в «енергетичну столицю» України — Енергодар і з’ясувала, чим живе український Спрінгфілд

14.03.2016 Катерина Сергацкова
3385 5

Аґнон, Барток, Шульц: як втиснути особистість великого масштабу в життя маленького міста?

Андрій Любка про великих людей і малі міста

31.10.2016 Андрій Любка

Популярні публікації

58821 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
29352 8

Анна Косарєва: «В ІТ-індустрії є безліч професій, де потрібні прикладні, гуманітарні чи фінансові знання»

Анна Косарєва про особливості ІТ-освіти в Україні, навчання школярів програмуванню та «Годину коду»
14.11.2016 Павло Кузнєцов
59747 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати