Мирослав Шкандрій: «Український внесок у деколонізацію буде надзвичайно вагомим у майбутньому»

Уперше ми бачимося з Мирославом Шкандрієм наживо на Book Forum Lviv. Я читала його книжки, тож у моїй голові уже склався образ автора, однак при зустрічі Мирослав однаково вражає. Неголосний, спостережливий, неймовірно начитаний, дуже інтелігентний  — ідеальний образ професора з якогось європейського кіно. Я модерую двомовну дискусію за його участі, а тому постійно перемикаюся з української на англійську й назад. На запитання Шкандрія, якою мовою йому краще говорити, відповідаю: «На ваш вибір». Він обирає українську.

За місяць ми говоримо вдруге, вже зумом. В Україні сьома вечора і третя повітряна тривога за день, в Канаді лише дванадцята дня. Шкандрій мешкає у Канаді вже багато років: він почесний професор Манітобського університету. А ще мистецтвознавець, автор монографій «В обіймах імперії. Література й імперський дискурс від наполеонівської до постколоніальної доби», «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», «Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність» та багатьох інших. 

Наша розмова кружляє навколо тем ідентичності, ностальгії, перетину культур. Ми намагаємося якщо не знайти відповіді на надскладні запитання, то принаймні означити точки опертя. Сьогодні вони вкрай потрібні.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Хочу почати розмову з вашої ідентичності, особистого відчуття належності до спільноти. Ваша мама родом з Донбасу, а батько  — із заходу України. Втім, народилися і виросли ви у Британії. Навчалися в римо-католицькій початковій та єзуїтській середній школі, а ще пройшли виховання у Пласті. Ваші студентські роки припали на 1960-ті, коли на середовище молоді мали вплив насамперед ліві рухи. Згодом переїхали до Канади, де працюєте й нині. Які складники цієї ідентичності є для вас найважливішими саме в цьому моменті? І чи змінювалося відчуття належності до тих чи тих рухів та груп упродовж життя? 

Все назване — це частини моєї ідентичності, я не виокремлюю якоїсь єдиної домінанти. Гадаю, аби зосередитись на цій темі глибше, мені довелося б написати автобіографію. Але дещо таки видається очевидним: ниткою, яка йшла через всі мої школи, подорожі, читання, була боротьба за справедливість та почуття, що Україна зазнала утисків, тож тепер слід допомагати українцям. Це відчуття не було пов’язане із якоюсь однією акцією, радше із загальною настановою робити світ кращим. 

Очевидно, що у 1960 —1970-ті на мене вплинули рухи за рівноправ’я, фемінізм та антиімперіалізм  — і всі вони були пов’язані з ідеєю, що варто мати принципову позицію та боротися за неї. Тоді я був ідеалістом, можливо, навіть занадто ідеалістом.

З одного боку, мене сформувала ідея боротьби за права політично і соціально пригноблених, а з другого  — розмови з батьками про Україну.

Те, що вони особисто пережили частину загальної трагедії, відклалося у моїй свідомості.

Національне питання завжди було важливим, і мені здавалося, що так звані ліві, демократичні рухи часто його не розуміють, особливо у контексті Східної Європі. Тож я занурився в українську тему, аби говорити, пояснювати іншим свою позицію. Ця діяльність пов’язана не так з ідентичністю, як із накладанням різних впливів: християнської релігії, що бачить справедливість як ідеал, до якого варто прагнути, політичних рухів, національного питання  — все зіграло свою роль.

У багатьох виступах ви зазначали, що ліве середовище, до якого належали в юності, виступало за повалення Радянського Союзу і засудження злочинів сталінізму. Однак така позиція не була єдиною або навіть домінантою. Замилування СРСР з боку лівих європейських інтелектуалів, як-от Жан-Поль Сартр чи Бернард Шоу,  — це симптом екзотизації Союзу? Його сприймали як щось загадкове, не цілком зрозуміле, а отже, притягальне? Чи для багатьох західних інтелектуалів СРСР був зручним конструктом і розбиратися зі складними ідентичностями підкорених респу