Уперше ми бачимося з Мирославом Шкандрієм наживо на Book Forum Lviv. Я читала його книжки, тож у моїй голові уже склався образ автора, однак при зустрічі Мирослав однаково вражає. Неголосний, спостережливий, неймовірно начитаний, дуже інтелігентний — ідеальний образ професора з якогось європейського кіно. Я модерую двомовну дискусію за його участі, а тому постійно перемикаюся з української на англійську й назад. На запитання Шкандрія, якою мовою йому краще говорити, відповідаю: «На ваш вибір». Він обирає українську.
За місяць ми говоримо вдруге, вже зумом. В Україні сьома вечора і третя повітряна тривога за день, в Канаді лише дванадцята дня. Шкандрій мешкає у Канаді вже багато років: він почесний професор Манітобського університету. А ще мистецтвознавець, автор монографій «В обіймах імперії. Література й імперський дискурс від наполеонівської до постколоніальної доби», «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», «Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність» та багатьох інших.
Наша розмова кружляє навколо тем ідентичності, ностальгії, перетину культур. Ми намагаємося якщо не знайти відповіді на надскладні запитання, то принаймні означити точки опертя. Сьогодні вони вкрай потрібні.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Хочу почати розмову з вашої ідентичності, особистого відчуття належності до спільноти. Ваша мама родом з Донбасу, а батько — із заходу України. Втім, народилися і виросли ви у Британії. Навчалися в римо-католицькій початковій та єзуїтській середній школі, а ще пройшли виховання у Пласті. Ваші студентські роки припали на 1960-ті, коли на середовище молоді мали вплив насамперед ліві рухи. Згодом переїхали до Канади, де працюєте й нині. Які складники цієї ідентичності є для вас найважливішими саме в цьому моменті? І чи змінювалося відчуття належності до тих чи тих рухів та груп упродовж життя?
Все назване — це частини моєї ідентичності, я не виокремлюю якоїсь єдиної домінанти. Гадаю, аби зосередитись на цій темі глибше, мені довелося б написати автобіографію. Але дещо таки видається очевидним: ниткою, яка йшла через всі мої школи, подорожі, читання, була боротьба за справедливість та почуття, що Україна зазнала утисків, тож тепер слід допомагати українцям. Це відчуття не було пов’язане із якоюсь однією акцією, радше із загальною настановою робити світ кращим.
Очевидно, що у 1960 —1970-ті на мене вплинули рухи за рівноправ’я, фемінізм та антиімперіалізм — і всі вони були пов’язані з ідеєю, що варто мати принципову позицію та боротися за неї. Тоді я був ідеалістом, можливо, навіть занадто ідеалістом.
З одного боку, мене сформувала ідея боротьби за права політично і соціально пригноблених, а з другого — розмови з батьками про Україну.
Те, що вони особисто пережили частину загальної трагедії, відклалося у моїй свідомості.
Національне питання завжди було важливим, і мені здавалося, що так звані ліві, демократичні рухи часто його не розуміють, особливо у контексті Східної Європі. Тож я занурився в українську тему, аби говорити, пояснювати іншим свою позицію. Ця діяльність пов’язана не так з ідентичністю, як із накладанням різних впливів: християнської релігії, що бачить справедливість як ідеал, до якого варто прагнути, політичних рухів, національного питання — все зіграло свою роль.
У багатьох виступах ви зазначали, що ліве середовище, до якого належали в юності, виступало за повалення Радянського Союзу і засудження злочинів сталінізму. Однак така позиція не була єдиною або навіть домінантою. Замилування СРСР з боку лівих європейських інтелектуалів, як-от Жан-Поль Сартр чи Бернард Шоу, — це симптом екзотизації Союзу? Його сприймали як щось загадкове, не цілком зрозуміле, а отже, притягальне? Чи для багатьох західних інтелектуалів СРСР був зручним конструктом і розбиратися зі складними ідентичностями підкорених республік було ліньки? Тобто європейці екзотизували чи лінувалися?
І перше, і друге. Я пам’ятаю, який був шокований, коли дізнався одну історію про Сартра, викладену у книжці Тоні Джадта, що досліджував французьку лівицю. Повернувшись із Радянського Союзу, Сартр зізнався в одному листі, що все раніше сказане ним про Союз — неправда, але слід і далі його боронити як альтернативу капіталістичним країнам. Це вкрай примітивна настанова: хай яким є Союз, маємо його захищати, бо там відбулася революція, що принесла певні здобутки робітникам. Це навіть не наївність, а свідоме приховування фактів, і було б добре, якби хтось написав книжку про таких «трубадурів імперії» саме серед європейської лівиці. Є інша течія: ті, хто вважав, що великі економічні структури є більш прогресивними та вигідними: дешевше виробляти продукти, простіше, коли всі розмовляють однією мовою і належать до однієї держави. Нарешті, третя група оборонців Союзу, а тепер і Росії — це антиімперіалісти з країн Глобального Півдня, як-от Індія, Пакистан, держави Африки. Вони вважать, що хай якою є Росія, вона допомагає, на відміну від капіталістичних імперій, що лише визискували колонії останні двісті років. Важливо, що сучасна Росія пристосовує свої меседжі до всіх цих груп.
Колись я писав про людей, які пережили різку трансформацію від про- до антикомуністичної позиції, і часто це було пов’язане з особистим переживанням, як-от у випадку німецьких комуністів, що мешкали у Харкові у 1930-ті. Поки їх не чіпали, вони переконували себе, що померлі на вулиці — то куркулі, які не хотіли працювати. Але коли почали арештовувати їх та їхніх друзів, ці німці стали послідовними критиками сталінізму.
Приємно відчувати, що ти належиш до великого й прогресивного світового руху, що в кожній країні хтось бореться за свободу робітничого класу. І якщо не відбулося особистого психологічного зрушення, так можна думати дуже довго.
В одному інтерв’ю ви розповідали про британську діаспору часів вашої юності, в якій домінував антикомуністичний рух. Представники спільноти виступали проти Радянського Союзу, що логічно, але водночас підтримував диктатури Південної Америки просто тому, що вони також були антикомуністичними. Все це, звісно, викликало спротив молоді, що вважала себе толерантною, вихованою на принципах поваги до прав людини. У Канаді ситуація була іншою, значно ліберальнішою. Якою тепер є наша діаспора, зважаючи на вимушений виїзд багатьох українців за межі батьківщини після початку повномасштабного вторгнення?
Ситуація змінилася кардинально. Сьогодні всім адекватним людям ясно, що Україна бореться за демократичне суспільство, де домінує повага до людських прав і визнання європейських цінностей. Очевидно, що ця боротьба не пов’язана з рухами, які підтримують диктатуру. Українці завжди були демократично налаштовані, і це наша сильна риса.
Але нині назріває інша проблема: вчора Дональда Трампа обрали президентом США. Президент Угорщини Віктор Орбан також підтримує авторитаризм.
Ми спостерігаємо тенденції, які вже мали місце у 1930-х: відкидати демократичні суспільства як немічні, ліниві, неспроможні боротися за свої права.
І підтримувати натомість диктатури, бо ті нібито здатні діяти швидко й рішуче. Це небезпечне явище, з яким ще доведеться боротися.
А ще є люди, які живуть старими дихотоміями, базовими крайнощами. Вони, як кажуть в Україні, вийшли з офісу простих рішень: якщо людина підтримує їхнє бачення, то вони за неї, а якщо ні, то проти. Дехто досі вірить, що сильний, брутальний політик, який обіцяє прості рішення, — це те, що потрібне в сучасному складному світі. Такі виборці часто ловляться на гачок популізму.
Якими є сучасні ліві рухи у Канаді? Чи трансформувалися вони під впливом агресії Росії проти України та війни в Ізраїлі? Це рухи переважно молоді, як було у 1960-ті, чи лівий рух старішає?
Якщо йдеться про позапарламентські рухи, то вони досить слабкі. Однак існує загальна тенденція підтримувати ідею доступної системи охорони здоров’я та освіти — а це, між іншим, здобуток руху за справедливість та солідарність, очолюваного соціал-демократами. Сьогодні навіть ті люди, що не визнають себе лібералами, феміністами, антиімперцями, насправді часто обстоюють ці ідеали. Але партії, яка вийшла б із радикальними гаслами, зараз немає.
Крім того, тепер багатьом доводиться обмірковувати нові реалії, з якими ми стикаємося: що робити з тим, що Росія стала фашистською державою? Як подолати нечуване розшарування суспільства, коли багаті не хочуть платити податки, але контролюють медіа та політичні партії, а бідні борються за виживання? Гадаю, в майбутньому ми спостерігатимемо відродження соціал-демократичного руху, але у США до цього ще далеко. У Канаді дещо інший клімат: від часів Другої світової війни тут існує нова демократична партія, що бореться за освіту й універсальну систему охорони здоров’я. До того ж ця держава створена емігрантами, тому тут немає дивної антиемігрантської політики, ніхто не нападає на приїжджих як на шкідників.
Хочу продовжити тему постколоніалізму. Ваша найвідоміша книжка називається «В обіймах імперії». Я знаю, що назву для українського варіанту допоміг обрати Леонід Фінкельштейн, очільник видавництва «Факт», де праця вийшла вперше. Якими новими контекстами сьогодні обростає цей вислів?
Я задоволений, що було обрано саме цю фразу: вона добре ілюструє те, як Росія, заграючи з Україною, водночас її придушувала.
Для мене події 2022 року стали шоком. Однак зараз я усвідомлюю, що агресія, злість, жорстокість росіян не з’явилися два роки тому, навпаки, вони закорінені в історію. Путінські пояснення нападу на Україну ілюструють те, як глибоко імперська ментальність проростає у російську культуру. Коли я писав «В обіймах імперії», думав, що на Росію впливає далеке минуле, але тепер вважаю, що воно насправді ніколи і не було минулим. Над цим треба тепер поміркувати серйозніше.
Постколоніальна оптика буде чи не найважливішою для нашого переосмислення культури ще багато десятиліть. Ви часто використовуєте саме цю методологію у своїх дослідженнях. Чи змінилася ваша оптика після початку повномасштабного вторгнення? Чи вона більш-менш стала?
Змінилася. Тепер я набагато критичніше ставлюся до висловлювань Росії у минулому. Гадаю, іноземцям варто пояснювати тенденції, які можемо відстежувати у російській культурі впродовж щонайменше останніх трьох століть. Так українці вважали себе нацією вже наприкінці ХІХ століття, однак росіяни не читали творів української інтелігенції, тож і далі вірили у стереотипи початку ХІХ століття про смішних недолугих селян. Це досі закодоване у їхньому баченні України. Вони не розуміли, що динаміка розвитку української культури була інакшою. Водночас у Росії лишалися люди, які тверезо оцінювали ситуацію і просто вважали, що варто за всяку ціну придушити Україну. Їхня стратегія імперського домінування була свідомою.
Також я часто міркую про те, як пояснити все це прогресивним західним лібералам. Гадаю, допомогти може література 1920-х.
Нам варто шукати, друкувати й перекладати сильні, відверті висловлювання наших культурних діячів — і це матиме вплив на ліберальне суспільство, яке досі не розуміє, що ж тоді сталося. Наприклад, західні читачі не знають, що спочатку офіційна лінія радянської політики полягала в тому, що найбільша загроза для комунізму — це російський шовінізм. Все змінилося 1932 року, коли Сталін заявив, що найбільша загроза для комунізму — український націоналізм.
Продовжу тему різної оцінки західних імперій та Росії. Аналізуючи, наприклад, британську літературу ХІХ — початку ХХ століття, сучасні дослідники часто наголошують на імперському погляді авторів, як-от Байрона чи Кіплінґа. Однак коли йдеться про російську літературу того ж періоду, це питання цнотливо оминають, натомість звертаючись до вже заяложених топосів про інакшість, незрозумілість «російської душі». Чому коли йдеться про західноєвропейські імперії, дослідники схильні до деконструкції, а коли про Росію — радше до апології?
В основному тому, що вони майже нічого не знають про ставлення Російської імперії до поневолених народів. І водночас вірять, що Росія була жертвою західного імперіалізму, змушеною боронити себе від західних держав. Мовляв, так, вона будувала імперію, але тому, що мусила це робити, інакше її завоював би Захід. Ця ідея боротьби проти капіталістів постійно повторювалася в Радянському Союзі, і сьогодні вона звучить у сучасній Росії. На Заході досі лишаються люди, які вірять, що Росія інакша, не така, як решта імперій. Тут грає роль і те, що європейські імперії мали заморські території, а Росія додавала окуповані території до своєї площі. Втім, на щастя, більшість уже визнає, що така позиція просто смішна.
Ви слушно зазначили, що цей аргумент використовують ті, хто не вважає Росію імперією, — славісти, дослідники російської літератури, окремі західні політики. Вони не розуміють природи цієї імперії, не бачать її з погляду завойованих, як-от Україна чи народи Кавказу. Не звертають уваги на наш наратив.
Чи досі на Заході відчувається ностальгія, замаскована емпатія колишніх великих імперій до теперішньої великої імперії — Росії?
Думаю, тепер менше, ніж у мої студентські роки, коли тенденція захоплюватися російською культурою була вкрай поширеною.
Що може дати наша історія для кращого розуміння, як функціонують імперські наративи у культурі загалом? Тобто чи є у нашій ситуації щось невластиве іншим колонізованим, що вплине на дискурс деколонізації у світі?
Україна має що сказати світові. Для мене показово, що було створено український деколонізаційний вебсайт Ukrainian Decolonial Glossary, на якому молоді науковці наново інтерпретують терміни, пов’язані з деколонізаційним рухом. Це вагома репліка у тривалій розмові на непросту тему. Наша історія складна, цікава і велична, а постійна боротьба за права має бути пояснена у ширшому контексті антиімперського піднесення. Так само на початку феміністичного руху з нього підсміювалися, вважали другорядним, але сам рух мав великий вплив у світовому контексті. Гадаю, український внесок у деколонізацію буде надзвичайно вагомим у майбутньому. Я хотів би бачити, як українознавчі студії в західних університетах стають мейнстримом, однак це тривалий процес. Українці мають друкувати книжки, писати свою історію, завойовувати публіку.
Коли ми вже заговорили про університети, маю спитати про Eastern European Studies при західних університетах, які насправді часто є Russian Studies, хай це стосується літератури, культури, історії. Так, за останні два роки ситуація дещо змінилася: з’являються кафедри україністики, наших професорів запрошують викладати — однак чи стала ця зміна? І що нам робити, аби запобігти відкочуванню ситуації назад? Розумію, що регрес майже неуникний, але тут ідеться про масштаб.
Так, маєте рацію. Певні університети не хочуть наймати україністів — цьому чинять опір професори, які багато років викладають на конкретних кафедрах і не бажають поступатися годинами та часткою зарплати або змінювати звичну програму. Боротьба за український голос не дається легко. Однак можна видавати книжки, організовувати конференції, дописувати до журналів, і все це поволі впливає.
Українці краще знають ситуацію і ліпше пояснять, чому Захід хибно розуміє Росію.
Якщо ви зайдете в книгарню, то побачите цілі шафи, забиті книжками про Росію та Східну Європу – і лише маленьку полицю про Україну. Однак ця полиця росте і постійно наповнюється. Якщо виходитимуть добрі книжки і навколо них відбуватиметься активний літературний процес — просування, презентації, дискусії, — люди таки прочитають їх і поволі змінять свою думку. Це боротьба не лише за видання, а й за рецензії, підтримку інтелектуалів, дискурс навколо.
Через зрозумілі історичні обставини українська культура часто мусила реагувати на російську, хай навіть це була гостра критика або іронічна реакція, як-от у випадку п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка», де висміяно водевіль «Казак-стихотворец» Олександра Шаховського. Чи вийшли ми сьогодні із зачарованого кола, коли мусимо постійно реагувати, заперечувати сказане російськими митцями, боротися проти стереотипів, пов’язаних з образом українців? Чи можемо говорити, не оглядаючись на інших?
Так, це цікаве питання. І перше, і друге нам потрібне. Ми маємо заперечувати, коли бачимо неправду. Але віддавати ініціативу не можна, бо так опинимося у колі російського шовіністичного дискурсу.
Сьогодні українці іронізують із тверджень російської пропаганди і роблять це досить уміло. Це вже постколоніалізм — коли певний наратив не керує вами, не визначає вас. Імперський погляд досі присутній у назвах вулиць, у пам’ятниках, але він уже не має тієї сили, що колись. Може, почався й наступний етап — деколоніальний. Українці вже дійшли до того, аби говорити про своє та своїх, бачити розвиток власної культури без оглядання на культури чужі. Коли українці сьогодні розмовляють із французами, німцями, канадцями, то вони говорять на рівних, пояснюють, чому українське мистецтво цікаве без прив’язки до будь-якого іншого. Росія не є темою таких розмов, і питання, що українець думає про російську культуру, звучатиме дико. Відповідь проста: «Ми їх не читаємо. Чому ви не ставите цього питання полякам чи німцям?» Українці вже існують у межах деколонізаційного дискурсу.
Наша ідентичність складна й гетерогенна, адже вона витворювалася на перетині різних культур. Чи можливо зберегти всю цю складність і повагу до розмаїття, коли маємо об’єднатися, стати монолітними, щоби подолати ворога?
Думаю, повага до розмаїття і об’єднання не є антонімічними поняттями. Людина з іншої етнічної чи релігійної громади є українцем — у цьому сила української солідарності. Те саме можна сказати про інші народи. Так у британській армії були шотландські, ірландські, валлійські полки, кожен мав свою ідентичність, але армія лишалася єдиною. В Канаді є франкомовна, англомовна, україномовна література, однак це не змушує авторів виступати проти держави. Нормально, що постає коаліція різних сил, які борються за спільні цінності, особливо під час війни.
Іноді я читаю статті або дописи в соцмережах про те, що європейські країни, часом навіть ті, що ніколи не були великими імперіями, просто не здатні бачити крізь призму постколоніалізму, адже вони однаково лишаються у привілейованій позиції тоді, коли ми боремося за виживання і вимушені просити про їхню допомогу. Чи це так? Хто наші головні однодумці і союзники у такому разі — лише ті, хто має схожий досвід?
Історичне минуле дуже впливає на позицію держав сьогодні. Польща, балтійські народи, Східна Європа інакше дивляться на Росію, ніж західні союзники. Ті, що мають схожий досвід, підтримують нас безумовно. Однак це може змінитися напрочуд швидко. Якщо в державі стається якийсь інцидент: наприклад, Путін труїть людей у Британії, Росія збиває нідерландський літак — настрій населення змінюється. Відчуття загроженості, безумовно, впливає на політичну позицію. Не можуть існувати держави, які порушують загальновизнані правила і підривають світоустрій через терор. На тих, хто не має прямого стосунку до війни, найбільше впливає усвідомлення крихкості світового порядку.
Поширений спосіб дискредитувати українське суспільство, до якого неодноразово вдавалася Росія, — це зображати нас як радикально правих, схильних до всіх типів дискримінації та іншування. Чи працює ця стратегія сьогодні? Чи вірять західні інтелектуали у ці міфи?
Деякі вірять, деякі просто використовують їх на власну користь. Є і ті, хто відійшов від цих наративів після початку повномасштабної війни. А ще є цілі групи, які працюють на Росію. Це все відбувається поступово через стратегію затягування інтелектуалів у багно певних поглядів. Щось схоже відбулося із Сартром. Коли вас уже затягнули, порятуватися украй важко. Нам лишається повторювати, що українці мають право на свою державу, мову й культуру, що вони борються за демократію і людські права. А те, що 80 років тому якесь крило партії висловилося хибно, а потім за кілька років змінило свою думку, — це вже стара історія. Тільки людина недоброї волі витягатиме такі історії на світло і чіплятиметься за них як за актуальний стан справ.
Продовжу тему боротьби зі стереотипами. 2023 року ви написали книжку про дивізію «Галичина» «In the Maelstrom: The Waffen SS “Galicia” Division and Its Legacy», у якій розвінчали чимало міфів про цю дивізію. Яка була реакція англомовної спільноти на цю працю?
Думаю, вони приголомшені. Слухають, але не відповідають. Потрібен час, аби перетравити цю історію, відійти від уявлення про солдатів дивізії як монстрів і воєнних злочинців. Тож тепер їхні образи доведеться вкладати в якусь іншу наративну структуру — а це непросто.
Для мене найважливіша, найкраща відповідь — коли іншим радять прочитати мою книжку, аби розібратися. Звісно, боротися зі стереотипами непросто. Мій батько був у дивізії, тож мені завжди можна закинути особисті симпатії до того покоління. Однак у юності я був крайнім лівим, тож зараз уже можна достеменно стверджувати, що праве еміграційне середовище не вплинуло на мене. Людина не має бути прикута до поглядів батьківського покоління. І якщо цього не вимагають від інших інтелектуалів, чому вимагають від нас, тих, хто пише на такі контроверсійні теми, пов’язані з Україною? Навпаки, я знав ту генерацію і маю інсайти, неочевидні для спостерігачів зі сторони. Звісно, сполітизовані справи вимагають часу. Видання має просто лишатися на полицях певний період, бо поки що дискусії навколо «In the Maelstrom» закінчуються мовчанкою.
Хочу перейти до мистецтва, адже це теж політична тема. У вашій праці «Авангардне мистецтво в Україні. 1918 —1934» ідеться, зокрема, про те, що так зване російське авангардне мистецтво великою мірою було українським: Бурлюк, Малевич, Екстер — усі ті голосні імена, що їх бачиш на афішах західних музеїв. Імперії часто привласнюють наукові та мистецькі здобутки колонізованих територій — колекція Британського музею яскравий тому приклад. Повернути собі те, що забрала імперія, буває дуже непросто, і йдеться не лише про буквальне повернення артефактів, а й про бодай атрибуцію. Так 2023 року музей Метрополітен у США перейменував роботу французького імпресіоніста Едгара Деґа з «Російських танцівниць» на «Танцівниць в українському вбранні» лише після тривалої кампанії, організованої українськими журналістами, мистецтвознавцями, громадськістю. Яка найефективніша стратегія, лінія поведінки для нас, якщо хочемо повернути своє? Які аргументи, приклади допоможуть відновити справедливість?
Мій аргумент у згаданій праці звучав так: якщо людина заявляє про себе як про українця чи українку, бере участь у процесі разом з іншими українцями, якщо її мистецтво, від тематики до палітри кольорів, є українськими, вона належать до українського руху. Згадані люди заявляли, що вони українці, пов’язані з українським рухом і їхня творчість є українською — все це варто підкреслювати та пояснювати. Допомагає також апелювання до біографії, фактів, про які західні глядачі й читачі можуть просто не знати.
Коли існують книжки та статті, є на що спертися, то лист кураторові із заувагою, ймовірно, матиме більший вплив. Це повільний процес, однак що більше людей вдалося переконати, то простіше з кожним наступним випадком. Особливо якщо вдалося переконати великі музеї, на які взоруються інші: Тейт, MoMA, Метрополітен.
А ще є російські олігархи, які сидять у дорадчих групах, і їхнє завдання — просунути імперське бачення, завадити нам відновити справедливість.
Тепер їх поступово позбуваються, не всюди і не одразу, але процес триває, і прикладом тут може бути MoMA. Музеї готові поволі відмовлятися від російських грошей, однак світ не перевернеться в одну мить, це дуже повільний процес.
Зі своїх закордонних поїздок я зробила висновок, що є певні теми, які «вмикають» західну аудиторію — або через почуття провини, або через тригерність, або через близькість і зрозумілість наративу. Наприклад, усі реагують на тему екологічної катастрофи або на викрадення артефактів із наших музеїв. Одначе таких ключів не так багато і постійно тиснути на ті самі кнопки не вдасться. Як нам промотувати свою позицію за кордоном, аби інтерес до неї був сталим і навколо сформувалася спільнота амбасадорів? Очевидно, що ми не можемо собі дозволити такі грошові вливання, як Росія, тож мусимо шукати інших способів. Як говорити, аби нас чули?
Я точно не знаю, яку стратегію варто обрати, але згадані кнопки справді ефективні. Ще одна — викрадання дітей, на це завжди реагують на Заході. Всі ці проблеми — складники загальної стратегії Росії. Її мета — знищення українського народу й культури, і саме про цю мету варто постійно нагадувати Заходу. Звісно, геть упереджені люди перебувають у бульбашці власних фантазій, і вони готові, попри всі докази, гнути лінію про українських нацистів, що спровокували Путіна. Перетягнути на свій бік таких, на жаль, неможливо. Однак тих, хто думає тверезо, таки можна переконати.
Так, справді, тепер багато хто намагається відсунути українську проблематику на маргінеси. Моя стратегія у цій ситуації — писати, говорити, пояснювати. Часто це довгий шлях.
Наприклад, за перший рік продалося лише 27 примірників книжки «В обіймах імперії». Але десь з’явилася рецензія, десь працю внесли до списку літератури до курсу, окремі розділи передрукували — і поступово перший наклад розійшовся. А за 25 років почалося повномасштабне вторгнення, книжку переклали — і вона розлетілася.
Хочу продовжити тему цікавості до нашого регіону. Цього року представники Чеського стенду на Франкфуртському книжковому ярмарку (до слова, Чехія буде почесним гостем ФКЯ-2026) багато розповідали про регіон Центральної та Східної Європи, на противагу парасольковому терміну «пострадянські країни». На думку Радована Ауера, директора щорічного празького ярмарку «Світ книги», такі країни, як Чехія, Польща, Україна, можуть стати новим культурним центром Європи, місцем зустрічі й діалогу, адже ми не такі консервативні та інертні, як багато західноєвропейських держав. Я все це розповідаю задля простого запитання: яке наше місце сьогодні у сучасній Європі? Чи ми його вже знайшли?
Ми шукаємо його просто зараз. Так, ми ближчі до чехів, поляків, ми краще розуміємо одне одного і маємо змогу обмінюватися досвідом. Українців багато, Україна велика, і деякі люди цього бояться. Росія розуміє, що коли Україна стане органічною частиною нової Європи, для них все пропало. Тож нині Україна поволі виборює своє місце у Європі і поступово вписується у цю нову структуру.
