[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
Тиша. Дзвінка і прозора. Кожного, хто входить у балетний клас, вона огортає собою, стишує рухи, змушує обірвати розмови. Тут, в будівлі на Стефаника у центрі Львова, от-от має розпочатися заняття з балету для дорослих.
Дівчата різного віку й статури трохи сором’язливо позирають одна на одну в очікуванні викладача.
— Ху-у-х! — протяжно видихає одна з них. Вона щойно влетіла до зали — ледь не запізнилася. Поклала руку на станок й заледве помітно відсахнулася — пучками пальців торкнулася до скотчу, який тримає кріплення станка.
Зал, де триватиме заняття, має далеко не естетичний вигляд — у найкращих традиціях радянської класики: старий паркет, пошарпані стіни. З графічного портрету на стіні критично споглядає досвідчена балерина.
— Що маємо, те маємо, — напівжартома говорить Євгенія Коршунова — провідна солістка Львівського національного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької, яка й веде цей курс. — Краще зроби крок назад — місця вистачає.
У залі чується повільна класика. Дівчата присідають в grand plié.
— І раз, і два! І раз, і два! — відраховує Євгенія голосно. Уважно слідкує за рухами кожної дівчини.
Одне заняття балетом прирівнюють до години у спортзалі. Але приходять сюди не так задля красивої фігури, як за втіленням дитячих мрій про танець
Підходить до однієї, допомагає їй: ставить ноги дівчини ширше, руки — далі, підборіддя — вище. Корпус дівчини — натягнута струна. Вона завмирає в позиції й ледь чутно стогне:
— О-о-о, боляче-е-е-е жжжж, — не здається: витягує кожну клітинку свого тіла, відточує кожен рух.
— Терпи. На це балет і розрахований, — з усмішкою відповідає викладачка.
Такі заняття вона проводить вже два роки. Колектив сформувався різношерстий. Оксані, скажімо, 32 і вона працює в ІТ-індустрії. Вікторії — операторці кол-центру — 29. 40-річна Марта працює у відомому медіа-холдингу. 26-річна Віка усе життя займається тайським боксом.
Усі вони знають, що одне заняття балетом прирівнюють до години у спортзалі. Але приходять сюди не так задля красивої фігури, як за втіленням дитячих мрій про танець.
Мрія
Після півторагодинного заняття магічна тиша розвіюється сама собою. Зала сповнюється голосами.
— Фуххх. На вихідних було так важко після гімнастики, що в мене досі все болить, — скаржиться одна з балерин. А тоді з усмішкою додає: — Але ж який це все-таки приємний біль.
— А ти згадай, як вперше на пуанти ставали. Теж боляче було.
— Тааа, але класно ж!
Заняття тут відбуваються тричі на тиждень: двічі балет та недільна гімнастика. Також є розподіл на групи: початкову й основну. Дівчата з основної групи уже вправно стоять на пуантах, і навіть давали відкритий урок.
Балерини володіють прекрасним мистецтвом обману: на сцені вони демонструють легкість польоту, приховуючи за лаштунками усю титанічну працю, яка за цим стоїть
— Мене батьки не захотіли віддати на балет, а віддали у спорт. Тепер от я сама втілюю свою дитячу мрію, — зізнається чорноволоса Вікторія, та, що майстер тайського боксу. Вона й схожа більше на балерину, аніж на боксера: довгі пальці, стрункі ноги, тоненька талія. Висока. Граційна. З аристократичними рисами обличчя.
— Для мене балет асоціюється з ілюзією польоту. Балерини ж володіють прекрасним мистецтвом обману: на сцені вони демонструють легкість польоту, приховуючи за лаштунками усю титанічну працю, яка за цим стоїть, — говорить інша танцівниця, 22-річна Ольга.
— Було важко. Але під час першого разу я взагалі не відчувала болю, скоріше захоплення, ейфорію, — пригадує айтішниця Оксана, як вперше стала на пуанти. — Мріяла про це все життя, і ось здійснила у свої 32! Зараз після занять можуть з’явитися мозолі, але хто на них звертає увагу?
— Дівчата, швидше! Швидше, — нагадала про себе викладачка.
У залі зашурхотіло, зашелестіло і ніби час відмотався назад, бо приміщення знову заповнила тиша — заняття тривають.
Цього разу вісім дівчат виструнчились в ряд біля станка. Ноги витягнуті. На обличчях усмішки. Кожна стоїть на пуантах.
Правда життя
Женя. Саме так Євгенію Коршунову називають її учні.
Коли їй виповнилося п’ять, власна мрія про балет уже почала здійснюватися — вона вперше переступила поріг балетного класу. Здивована. Захоплена.
В Україні діє тільки одне професійне училище, де вчать балету, — в Києві. Серед тисяч дітей туди щороку відбирають лише десятьох. Женя ж навчалась у столиці сусідньої Білорусі.
У десять дівчина залишить батьківський дім і поїде до Мінська, де навчатиметься в хореографічному училищі, а житиме в інтернаті. Обидві будівлі стояли поруч, а десь поза їхніми межами дівчина просто не бувала — увесь свій час приділяла навчанню. Дійшло навіть до того, що як закінчила науку й повернулась в Україну, тільки тоді зрозуміла, що не має зимової куртки.
Зараз їй 29, і вона вже давно є першою солісткою балету.
— Деколи я жалію себе, згадуючи той час в інтернаті, — зізнається. — Малою я цього не усвідомлювала, а зараз просто не розумію: як наважилась, чому поїхала? Такий мала характер — насильно мене батьки туди не віддавали. А от своїх дітей не віддам до інтернату. Думаю, жоден артист, який пройшов його, — також. Навіть якщо дитина сама захоче займатися балетом.
Женя розповідає, що відбір для вступу в училище був складним. Потрібно було пройти три тури. Перший — загальні фізичні дані (перевіряють розтяжку, стрибки, виворітну, гнучкість). Другий тур — медицина. Фізично та емоційно займатися балетом важко, тому цей тур є чи не найважливішим. Цікаво, що на цьому етапі особливу увагу приділяють батькам дитини — судді уважно їх розглядають, зосереджуючи особливу увагу на мамі. Якщо мама не худенька, дитині можуть відмовити, бо є ризик, що після статевого дозрівання дівчинка набере зайвої ваги. Третій тур — музичність, відчуття ритму.
— Тут не можна помилитися. Якщо в дитини немає шансу професійно займатися балетом хоча б з якоїсь причини, її не варто брати в професійне училище. Не слід витрачати час педагогів і руйнувати чужу долю. Така правда життя, — каже Женя буденно.
Хоча сама вона ледь не попрощалася з мрією через не надто високий зріст.
Шанс на успіх
— Ми живемо в епоху високих балерин. Це особливо відчутно в країнах пострадянського простору. Мені постійно говорили, що я надто маленька і маю амплуа ingénue, коли акторка грає молоду, наївну й цнотливу дівчину. А попри те, я танцюю різнопланові ролі зараз. Мені також пощастило, що мій зріст дозволяє танцювати з усіма солістами в театрі. Високі балерини не мають такої можливості, — усміхається вона.
Після завершення навчання Женя мала відпрацювати на державу два роки. Проте білоруські театри не надто хотіли брати Женю через малий зріст. Шукали балерин від 170 см, а Женя має лише 162.
Вона повернулася до Києва і через брак роботи думала, що попрощалась з балетом назавжди. Займалася різним: працювала у соцопитуваннях, у підтанцівці, а ще — супервайзером. Так і жила.
— У той час потрапити в театр було вкрай важко. Люди платили за це гроші. А я закінчила навчання, набрала зайвої ваги, була в поганій фізичній формі, ще й без особливих даних. Тоді думала, що вже ніколи не займатимусь балетом, — пригадує. — Коли Львівський театр опери та балету отримав статус національного, я залишила Київ й приїхала сюди на стажування. І раптом мене взяли — на пробний термін до кінця сезону.
Вже наступного сезону Женя увійшла в основний штат. А ще за рік — танцювала основну партію.
— До нас приїхала хореограф з Большого театру в Москві. Їй вдалось в мені розгледіти те, чого не бачили наші працівники. Саме вона наполягла на тому, щоб я станцювала головну партію. Всі думали, що це буде тимчасово. Але ні, це рішення змінило моє життя, — зізнається Женя.
Балет «Дон Кіхот» став першим для Євгенії Коршунової як головної балерини. Вона зіграла Кітрі — доньку шинкаря.
— За час підготовки до нього я посивіла. Це була прем’єра, яку ми готували з березня по липень. Я вчила всі партії. І раптом хореограф захотіла, щоб я танцювала першу партію. На мене педагоги не покладали жодних надій. Вони вважали, що це каприз московського хореографа, примха діви. Зі мною практично не репетирували — усі думали, що я все одно зганьблюся. Але вийшло гарно. Досі думаю, що це був мій найкращий виступ. Бо ж він удався навіть попри те, що я була без досвіду, з погано пошитим костюмом та мала мінімум часу на підготовку.
Балетні міфи
Загалом, каже Женя тепер, коли має за плечима вагомий досвід, балет оповитий багатьма міфами. Наприклад, що балерини цілими днями пропадають на репетиціях. Насправді, зізнається вона, балерина в середньому готується до спектаклю від двох тижнів до місяця, до прем’єри — довше. Перші солістки балету в театрі проводять значно менше часу, ніж кордебалет. Проте в них більші фізичні та емоційні навантаження.
— Тому другий популярний міф — що балерини мало їдять — теж неправда, — сміється вона. — Навпаки, вони не сидять на дієтах, а повинні повноцінно харчуватися, щоб мати силу й міць витримувати великі фізичні навантаження. Ми все ж тяжко тренуємося щодня. Увечері навіть деколи не можеш поїсти, бо рука виделки втримати не здатна. Але інакше не можна — в цьому глядачів не проведеш. Ти можеш купити усі газети, щоб вони про тебе писали, можеш ходити на модні тусівки, але на сцені глядач бачить все. Його не підкупиш. І якщо тобі не вдається бути на висоті, публіка просто тебе не любитиме.
Третій міф — балерини багато подорожують.
— От це правда. Дійсно багато. Але, знаєте, рідко коли вдається побачити місто. То більше «для галочки» подорожі.
За кілька хвилин розпочнеться чергове тренування для дорослих. Поки дівчата перевзуваються в пуанти, Женя зосереджено повторює біля дзеркала окремі рухи — ніби намагається згадати давно забутий матеріал. Очі заплющені. Думками вона явно не тут.
— Люблю балет. Завжди його любила, — скаже вона пізніше. — Мама розповідала, що я була непосидючою і вередливою дитиною, але балет мене заворожував. Як тільки переступала поріг класу — ставала чемною. Могла висидіти дві репетиції й споглядати, як танцюють інші, вивчати їхні рухи. Те ж саме й в училищі. Балет — це моє. Не знаю, чи змогла б іншим займатися.
Нещодавно Женя знайшла лист своєї однокласниці з інтернату. 16 років тому дівчинка з підлітковою гіркотою написала їй таке: «Важко описати словами, чим для мене є балет. Це настільки невдячна професія, рівнозначної якій нема жодної в світі. Балет жорстокий і самозакоханий. Чому? А ви спитайте в людини, що вона буде робити після сорока років, й при цьому дивіться їй в очі, — у них знайдете відповідь. Балет використовує тебе, спустошує, а потім позбувається тебе, і все закінчується».
— У певний момент свого життя я також так думала, — каже Женя. — А зараз ні. Я отримую рівноцінну віддачу від своєї роботи. І розумію, що просто приходить час, коли треба відпустити сцену. Багато балерин, які мали б уже піти на пенсію, продовжують танцювати. Не хочу так. Хочу, аби мене запам’ятали молодою, активною, повною сил. А чим займатись далі, я знайду. І балет мені в цьому допоможе. От хоча б — втілювати дитячі мрії дорослих про прекрасне!
— І раз, і два! І раз, і два! — відраховує Женя.
Голос замовкає, і в класі знову панує тиша.
Руки — далі, підборіддя — вище. І терпи.
