— Тут нема на кого дивитися, — сказала мама Андрія* й не відчинила дверей соціальним працівникам. Так вони вперше не змогли потрапити до хати.
Дісталися всередину лише з другої спроби — і побачили Андрія. Йому було вже років зо п’ять, але він досі не умів сидіти — постійно лежав у ліжку. Ходити хлопчик теж не міг, а їв тільки молоко з пляшечки. Нічого іншого йому просто не давали. Хіба зрідка манку.
Тепер у нього з самого ранку урок математики. Хлопець час від часу вислизає ногою з черевичка й бовтає нею вперед-назад. Він уміє ходити, вправно тримає в руках предмети і обожнює їсти яблука. Молока не любить.
П’ять років тому, коли соціальні працівники все ж потрапили до квартири Андрієвої мами, вони розказали їй, що в Україні є місце, де її дитині можуть допомогти. Це львівський навчально-реабілітаційний центр «Левеня» для дітей з вадами зору. І єдиний в Україні, де займаються дітьми сліпоглухими та з комплексними порушеннями — коли незряча дитина має ще й психічні проблеми.
Понад двадцять років тут лікують, обстежують, виховують і навчають дітей, які не можуть побачити цього світу очима. Але це не означає, що вони не можуть бачити взагалі.
Ліву в кулак
Тут, як і в звичайній школі, пахне супом і тушкованою капустою, на стінах розвішані дитячі малюнки, а при вході пильнує чергова, яка записує відвідувачів у журнал. Тільки уздовж стін — низькі перила. Вони тягнуться довгими коридорами і перериваються лише там, де двері. Це для того, аби незрячі діти могли так само вільно пересуватися школою, як і решта. І не боятися, що несподівано з’явиться сходинка чи стіна.
У класах перил немає. Але тут є спеціальна система позначок. До спинки одного зі стільців прикріплена іграшкова машинка. Отже, це місце Андрія. Хлопець впізнає його на дотик — машинка є тільки в нього. У Артема є літачок. У Дмитра — дерев’яна паличка.
Тут кожна з речей має значення. Про те, що надворі хмарно, дітям каже шматочок вати, наклеєний на спеціальну картку. Про дощ — маленькі камінці. Про любов — фетрове серце. Ці позначки всюди: на стінах, столах, дверях, шафах. З них вони дізнаються про погоду, дні тижня, пори року.
Про те, що надворі хмарно, дітям каже шматочок вати, наклеєний на спеціальну картку. Про дощ — маленькі камінці. Про любов — фетрове серце
Рудоволоса жінка в зеленому медичному костюмі — Ірина Михайлівна — вчить дітей розповідати про себе:
— Дмитрику, повторюй: я Дмит-ро, хо-джу в шко-лу… — кожне слово промовляє чітко і повільно. Дмитро — єдиний в цьому класі з трьох дітей, хто може говорити. Повторює. Інколи по кілька десятків разів — аж поки його не зупинять:
— У шко-лу. Школу. Школу. Школу. Школу. Школу. Школу? Ходжу в школу?
Андрій у цей час сидить на стільці й похитується з боку в бік. У якийсь момент різко згинається і затуляє пальцями вуха.
Артем і Андрій не говорять. Але це не звільняє їх від виконання завдання. Вони мають розповісти про себе жестами. Правою рукою до лівого плеча. Ліву стиснути в кулак. Тричі поплескати в долоні.
Завдання: впізнати дощ
Ірина Михайлівна — вчитель-дефектолог. У неї світлі очі та бурштинове намисто. Намисто подобається Дмитру — він тягне до нього руки й обережно обмацує. Ірина Михайлівна не заважає.
Раніше, в іншому закладі, вона працювала вихователькою дітей із синдромом Дауна. Потім їй запропонували місце тут. Погодилася. Про те, що матиме справу з такими важкими дітьми, не знала. Точніше, знала, але все одно спершу була шокована. Плакатися часу не було. Мусила терміново братися за дітей. Те, чого вони зможуть досягти, залежало насамперед від навчання. Так, вони не стануть хірургами та водіями автобусів. Та цілком можуть бути в соціумі, комунікувати зі світом, вчитися, а дехто пізніше — й працювати.
Але спершу треба було навчити їх простим речам: тримати горнятко, не лякатися дощу.
Почали зі знайомства: це яблуко, це кора дерева, це листя, це дощ. Якщо з погодою не таланило, створювали дощ у групі: роздавали парасольки і прискали водою. Дітей насторожував навіть потік повітря, а кожен дотик до чогось нового викликав відразу. Вони не знали, як пахне скошена трава і що сніг — холодний та мокрий.
Раніше їх просто рідко виводили на вулицю.
Потім можна було знайомитися з милом, папером, серветками. Розрізняти зубну пасту і крем для взуття. Серветки треба було навчитися розривати, фольгу зминати, а картон згинати навпіл. Проситися в туалет. Не лякатися пилососа та фена.
Ложку тримати рівно. Спершу просто ложку, потім з твердою їжею, яку не так легко загубити дорогою до рота. Найважче було відкусити хліба. Але й цей бар’єр вони подолали. І навіть з горняток навчилися пити — після сосок цей процес став справжнім випробуванням. Вода виливалася, діти пхали язики всередину. Не знали, як заковтнути. Що, зрештою, було робити з тим горням, якщо вони ніколи його не бачили?!
Вони не знали, як пахне скошена трава і що сніг — холодний та мокрий
Сьогодні на другий сніданок хлопці отримують апельсини, печиво й чай. Іти в їдальню не треба — все приносять у сусідню кімнату. На стінах тут теж висять картонні позначки. На підвіконні стоїть квітковий горщик — туди діти посадили квасолину і чекають, поки проросте.
За чотирма столиками вже сидять діти з іншої групи. Є дівчата — щоправда, молодші на кілька років. Теж незрячі, теж з комплексними порушеннями. Ірина Михайлівна розказує хлопцям, хто тут є:
— Ось Оля. Така красива сьогодні! Ось Катя. Пам’ятаєш Катю, Андрійку?
Андрійко не відповідає. Бере з таці скибку апельсина і повільно її смокче. Йому не до печива. Навпроти сидить Дмитро і, вочевидь, відчуває, що печиво навпроти не затребуване. Тягнеться через стіл. Своє він уже з’їв, а апельсинів не хочеться. Артем просто тихо з’їдає своє.
Христос народився. Вже казали так?
Надворі квітень, вже майже тепло. Але це не означає, що можна ходити розхристаними. Для прогулянки потрібні шапки. Артемової знайти ніяк не можуть. Вона не впала за лавку в коридорі, не лежить у чужій шафі. Нема ніде. Без шапки йти не можна — Ірина Михайлівна кличе виховательку з іншої групи.
— Де ця шапка? Ну, синенька така була, в смужечку.
— А він у ній прийшов? По-моєму, вони знову забули вдягти, — відповідає поспіхом чужа вихователька і спішить до своїх.
— Це нормально взагалі? Як можна випустити дитину з самого ранку голу? — нарікає Ірина Михайлівна.
Шапка знаходиться за кілька хвилин. На неї випадково сів Дмитрик, поки чекав одягання. Йому нудно. Він уже в куртці й постійно повторює:
— Чекаємо? Чекаємо? Сидимо? Чекаємо? Сидимо?
— Сидимо і чекаємо, — терпеливо відповідає Ірина Михайлівна, застібаючи куртку Андрію.
Артем тривожно схлипує.
— Христос народився. Вже казали так? — раптово питає Дмитро і змушує Ірину Михайлівну здивовано відволіктись від курток.
— Так уже не кажуть, Дмитрику. Чого це ти раптом?
— Сидимо і чекаємо? — питання Ірини Михайлівни залишається без відповіді.
Ні, вже не сидимо. Застібаємося, відчиняємо двері. Ось сходинка, друга, третя, стіна, перила, ще одні двері.
Рука
Щоби встати, Андрію потрібен хтось поруч. Головне — подати йому руку, бодай палець, щоб він ухопився за нього, не боявся і йшов. Чиясь рука — це ніби зелене світло. Якщо відпускаєш, Андрійко різко зупиняється і відмовляється ступати крок. Навіть якщо є поручні. Навіть якщо тримати за плече. Нічого не діє — потрібна тільки рука, за яку можна вхопитися і знати, що далі йти безпечно.
Надворі шумить газонокосарка. Пахне скошеною травою. Артем плаче. Ірина Михайлівна підводить його до квіткової клумби з високими фіолетовими ірисами.
— Чуєш, як пахне трава? Ігор Іванович так гарно працює, щоб нам пахла трава, — каже вихователька. Артемко обережно обмацує рукою ірис і заспокоюється.
— Ну та це психіатрія, — пояснює Ірина Михайлівна. — Наші діти — це категорія великого ризику. В них може бути все. Часом буває на осінь чи весну загострення.
Головне — постійно їх чимось займати. Як побавилися з квітами — трошки пройтись. Потім подути на іграшкові вітряки. Потанцювати. Дмитрик з Артемом, Андрійко — з Іриною Михайлівною.
Кавалєри
— Багато чого можна виправити, якщо не злякатися і усвідомити, що дитині потрібне особливе навчання. Але цього переважно не роблять, — розповідає Ірина Михайлівна. — Дехто боїться віддавати дитину так далеко. Центр же один, лише у Львові, а якщо дитина, скажімо, зі східних областей, то як її сюди регулярно возити? Ще хтось не усвідомив, що дитині треба вчитися. Важко переступити через себе. На когось тиснуть родичі: мовляв, віддати дитину сюди — це кинути. А хтось просто не вірить у те, що може бути краще. Була одна мама, яка фактично чекала, щоб дитина померла. Народила у п’ятнадцять, думала — ось уже 20, дитина якраз помре, можна почати нове життя.
— Якби думала за життя, то садила б, давала щось у руки. А просто класти в ліжко і годувати самим молоком з пляшки — чим би то було тішитись? Це ж дитина, в усіх книжках пишуть, коли давати зупу, сир, якийсь чай. Значить, мама була налаштована зовсім на інше.
— І що тепер?
— Живий. Вже не просто лежить, — усміхається Ірина Михайлівна і киває на Андрія. Він міцно тримає її руку.
Мама забирає Андрія на канікули і час від часу на вихідні. Андрій її впізнає, обіймає і підставляє губи поцілувати. Обійми тут взагалі були ніби окремим уроком. Починали все насправді не з вивчення різниці між зубною пастою і кремом для взуття. Починалося з обіймів. Треба було знайти з дітьми тілесний контакт — не просто взяти за руку, а пригорнути, обійняти, прочитати казку, погладити по голові. Їм цього всього переважно бракувало. Може, тому і розвиток був таким пасивним, припускає Ірина Михайлівна.
— Ну але зараз ми каваааалєри, правда? Кавалєри… — каже до Артема, і той перестає плакати.
Намистинки
За півроку, в жовтні, змінився склад класу. З’явився Матвій — високий худорлявий хлопець. Зник Андрій. Він дуже шумів уночі, заважав дітям спати, ті засинали на уроках.
І нічого з цим не можна було зробити.
Йому запропонували інший вид навчання — у своїй області. Займатися тут більше не вдасться. Та він багато чого досягнув — ходить, їсть, міцно тримає за руку.
Матвій, новий хлопчик, не тримає голови. Вона постійно падає наперед: коли хлопець сидить, стоїть, ходить. Через це йому постійно роблять зауваження. Він реагує на них дуже вибірково. Майже ніколи. Тому ходить згорблений. Найвищий і згорблений. Але в класі є одне місце, де зауваження робити нема потреби. Воно між шафою і столом. Нічого особливого, ніяких упізнавальних знаків — лише дзеркало за спиною. Якого Матвій не бачить. Але щойно він тут опиняється — різко піднімає голову. Так, ніби хтось до нього несподівано підійшов і торкнувся спини.
Лікарі, з огляду на свої медичні показники, можуть поставити хрест. А ми ні. Дітям завжди потрібна надія
Є речі, які пояснити важко.
— Всіх дітей можна навчити. І всім треба дати надію. Лікарі, з огляду на свої медичні показники, можуть поставити хрест. А ми ні. Дітям завжди потрібна надія: ходити, вчитися, працювати, — каже Ірина Михайлівна.
Артемко заливається сміхом — намистинки, які він збирав, посипалися на підлогу.
* — Імена дітей змінені.
Усі фото — авторки.
