[Цей матеріал створений у партнерстві з Навчай для України]
§§§
Коли з першими вибухами великої війни наш південь частково опинився в оточенні, у двох сусідніх селах на Миколаївщині лишились сорок пʼять дітей. Принаймні стільки нарахувала директорка місцевого ліцею. Причини, чому діти лишались в окупації, були різні: хтось боявся виїжджати, хтось мав стареньких батьків, хтось не мав транспорту, аби виїхати. До херсонського контрнаступу вони були в окупації довгих девʼять місяців.
«У нас було нормальне очне навчання. Ми вже відійшли від дистанційки під час коронавірусу і вчились як раніше. До нас приїжджали діти з сусідніх сіл, працював дитячий садочок. Все було добре. А потім почалась повномасштабна війна. На початку березня усі наші села окупували. Світло зникло, інтернет зник, тепло зникло», — розповідає директорка ліцею пані Катерина (усі імена у репортажі змінені з міркувань безпеки. — TU).
Було все — і не стало нічого. Пані Катерина, як і інші українські освітяни, знає, як це — хвилюватись за учнів, що тижнями не виходять на звʼязок. Чути «приміщення аварійне, тут не можна продовжувати навчання», коли повертаєшся в уже звільнений дім і бачиш, що стіни твоєї школи зійшли тріщинами від вибухів. Шукати фінансування на облаштування шкільних кабінетів, сидячи в укритті. Згадувати, як це — викладати наживо, і заново завойовувати увагу учнів.
За інформацією Міністерства освіти України станом на лютий 2025-го, на тимчасово окупованих територіях перебуває 600 тисяч українських дітей. 7% із них навчається в українській системі освіти. Окупаційна влада обмежує доступ до української освіти й запроваджує примусове навчання за чужими освітніми стандартами, тож діти, які хочуть здобути українську освіту, навчаються онлайн.
До початку війни пані Катерина пробула директоркою школи чотири місяці: встигла лише почати давати раду усім тонкощам і проблемам, планувала ремонт і нові програми. Тепер великий двір надтріснутої школи буяє зеленню квітів і трав. Двоє побілених піонерів із радянської статуї дивляться кудись удалечінь. Один із них у якійсь боротьбі втратив свою камʼяну руку. Великий двір надзвичайно тихий — пізніше тут будуть уроки, але на них прийде всього до десятка дітей. Інші — у безпечніших регіонах, за кордоном або досі на окупованих територіях.
Все було, не стало нічого. Пані Катерині та її колегам нічого не лишається, як засукати рукави й усе починати спочатку.
Нове старе життя
24-го лютого Катерина, як і її сусіди, дивилась через щілину у паркані на страшні довжелезні колони російської техніки, що їхали центральною вулицею, і не знала, чого чекати. Гуркіт техніки то наближався, то віддалявся. Катерина з родиною лишалась в окупованому селі три місяці. Виїхала, коли зрозуміла: якщо окупаційна влада вирішить відновити навчання у ліцеї (за своїми правилами), звернуться до неї по співпрацю.
Катерина раділа, що її власні діти — уже не маленькі, 19 і 13 років. Вони не плакали, не боялися вибухів. Стресували через відсутність інтернету, з цікавістю розглядали військову техніку.
«Та все ж, звісно, окупація лишила на кожній дитині свій слід. Відсутність світла і комунікацій, нестача продуктів, обмежений простір (ми не випускали їх далі двору), постійні вибухи — це все гнітило дітей. Вони раділи хлібові і цукерці. Вечори були темні й довгі, при свічці. Діти стали мовчазними, нервозними, бояться висловлювати свою думку. Ті, хто були активними й життєрадісними, тепер лише спостерігають і слухають. Мої мене трохи звинувачували, що я їх одразу не вивезла. Кожна сімʼя тут має свою історію, та складно усім», — говорить пані Катерина.
Коли село звільнили, дистанційку відновили у повному обсязі. Залучили ще вчителів із сусідніх сіл — тих, хто лишився. Через високий рівень небезпеки (Херсон — за 25 кілометрів) повноцінного очного навчання поки що бути не може.
Громадські організації, фонди та волонтери допомагають деокупованим навчальним закладам працювати далі: одні допомогли ліцею облаштувати навчальні кабінети в укритті гуртожитку, інші — проводять для учнів уроки творчості, аби відволікти від проблем. Громадська організація «Навчай для України» заохочує та оплачує вчителям додаткові офлайн-уроки, аби діти могли надолужити освітні втрати, і навчає, як проводити їх максимально ефективно та дієво. До прикладу, семикласники додатково мають уроки з програми шостого класу, аби повторити те, що пропустили.
Пані Катерина жаліється, що діти дуже відвикли вчитись — звикли, що вони у себе вдома. Вимкнули камеру — і займаються своїми справами. А тут, на додаткових уроках, мусять працювати як слід.
Зрештою, окупація вплинула не лише на дітей. Учителі тепер теж звикають до нового нормального життя, хоча від звільнення минуло вже стільки часу.
«Тань, тебе просто розстріляють»
Тетяна Олегівна навіть не задумувалась про те, як це дико і небезпечно — бути вчителькою української мови в окупації. Замислилась лише тоді, коли про це спитав її чоловік. У херсонських школах саме змінили стяги на триколор і «відновили» навчання. У її селі тривожно очікували того ж. Через хвору лежачу маму Тетяна не могла виїхати на підконтрольну Україні територію, а з нею лишилась і родина.
Її чоловік тоді сказав: «Тань, у нас тут лишилися тільки вчителі фізики, англійської і двоє вчителів початкових класів. Вони усі можуть працювати і в окупації. А тебе просто розстріляють».
Тетяна навчила дітей казати, що працює чи то технічною працівницею, чи то вчителькою англійської.
Зустрічі з окупантами намагались усіма силами уникати. Виходили лише в магазин по хліб і подзвонити чи написати рідним: коли зник звʼязок, місцеві знайшли підвищення, з якого ледь-ледь часом можна було вловити мережу.
Звісно, і туди ходити було небезпечно: під час окупації українців зупиняли, допитували, порпалися в їхніх телефонах. Але Тетяна продовжувала раз на кілька днів ходити вгору, і ті 15 хвилин дороги здавались неймовірно довгими. Ходила не лише, аби сказати своїм, що вони живі, а дізнавалася від учителів домашні завдання для своїх дітей — і надсилала виконані, що з ними робила вдома.
Це було, вочевидь, не обовʼязково. Від дітей в окупації ніхто не вимагав ходити на заняття і виконувати домашні завдання.
Та молодший син Тетяни, шестикласник, сильно переживав, що як повернеться до навчання — інші діти знатимуть більше, ніж він, і він муситиме їх наздоганяти. «Мамо, я не хочу бути гіршим за іншим», — сказав тоді. Тетяну ті синові слова, сказані у стінах, всіяних тріщинами від вибухових хвиль, здивували й зворушили. І так з обома дітьми вона почала наздоганяти програму. У бібліотекарки, що лишилася у селі, взяли підручники («звісно, старі, не за новою українською школою»). Найважчим був шлях повз окупантів до місця, де надсилала вчителям виконані домашки. І ще — математика.
«Ми не усвідомлювали тоді, яка величезна загроза над нами висіла. Ми жили, прали одяг, садили город. Жили, як раніше, бо жити треба було. Але над нами свистіло, вибухало, наші телефони перевіряли. Прилітало в село — одна жінка загинула у своєму дворі. Ввечері ми виходили й дивилися, як сусіднє село обстрілюють запальними снарядами. Я ніколи не думала, що це може бути водночас так красиво і так страшно», — згадує Тетяна.
Жінці лишалось лише спостерігати за задимленим небом після прильотів. Вона не мала як відволіктись від тої реальності — працювати не було змоги.
«Для дітей на дистанційному навчанні нам, учителям в окупації, знайшли тимчасову заміну. Дякувати відділу освіти, нас не звільнили, не покинули. Навчатись було, звісно, страшно. Досі памʼятаю, як газ вимкнули 11 квітня, якраз на день народження мого старшого сина. Кажу: “Андрюша, сюрприз”».
Із дня на день Тетяна думала: «ось-ось усе закінчиться». Поки, знесилена, якось не сказала хворій мамі: «Мабуть, пора нам звикати до цієї реальності». А за півтора місяця, коли прийшла, як зазвичай, на гірку ловити інтернет: «Чи чули, як підірвали греблю?». Тетяна нічого не чула, про підрив Каховської ГЕС дізналася з розмов.
«Нам трохи вдавалося зарядити акумулятор та іноді дивитись телевізор. Ми усе чекали звільнення, переглядали новини. Коли бачили, як у звільнених селах наші люди у сльозах біжать обіймати військових — здавалося, що це якось награно, перебільшено. А коли вийшла на вулицю, побачила військові машини — подумала: це знову вони. А тоді побачила військового, який на мене дивився. Він повернувся, і я помітила синю стрічку. Нашу. І побігла його обіймати».
Після весняних канікул Тетяна повернулась до викладання. Спершу, як і її дитина, боялась, що відстала від колег і вестиме уроки гірше, ніж до того.
«Коли у сина почалися уроки, я сиділа коло нього і слухала інших учителів, бо думала, що все забула. Я наново вчилася вести уроки. Побачила з подивом, що українська у багатьох російськомовних стала набагато кращою. Мотивації розмовляти українською стало більше».
Якось Тетяні Олегівні передали на перевірку роботи учня, який на той момент усе ще лишався в окупації. Він за будь-якої нагоди намагався продовжувати вчити українську і математику, кілька разів доєднувався до уроків. Учителька читала його твори, написані хорошою українською, і плакала.
Та зараз плакати немає часу. Коридором школи-укриття її учні біжать на урок, на ходу скидаючи куртки, аби встигнути до дзвінка.
Війна відчувається тут і досі, бо є речі, від яких не рятують і товсті підземні стіни.
«…Вони були на Курському напрямку, ледь вийшли звідти, а зараз він на Сумщині стоїть», — говорить одна мама іншій, ведучи дитину на уроки.
У кабінеті вчителька англійської Світлана Олександрівна починає свій урок.
— Are you ready to start? — питає.
— Нє! — дружно кричить їй хор голосів.
— Well, let’s start, — усміхається до дітей.
І вони, засукавши рукави, починають наново.
Цей матеріал створений у співпраці з ГО «Навчай для України» у межах проєкту «Український консорціум з реагування на виклики у освіті: безпечне повернення до навчання», який фінансується Save the Children та Європейським Союзом. Висловлені погляди та думки належать лише автору (авторам) і не обовʼязково відображають погляди Європейського Союзу та Save the Children, які не можуть нести за них відповідальності.
