Коли війна в Україні закінчиться, території деокупують, міста звільнять, а кордони відновлять, бойові дії залишать небезпечний слід — міни. Жодна країна у світі не стикалася з такими масштабами мінування. За даними ДСНС, досі йдеться про чверть українських територій.
Це фінальний матеріал у проєкті «Найбільш замінована країна світу», який показує, що за проблемою замінованості стоять іще й трагічні й героїчні людські історії.
У ньому зібрані історії з усіх регіонів України: фермерів із Чернігівщини та Миколаївщини, що відвойовують у мін врожай; лікарів зі Львова, що рятують життя пораненим дітям; демінерів зі сходу, що очищують землю; правоохоронців із Харкова, що перетворюють міни на докази для міжнародного трибуналу; еколога з Київщини, що шукає способи відновити українські ліси і ґрунти; та мешканців Ізюму, що після мінних травм стають на протези, аби продовжувати жити й допомагати іншим.
Війна без правил
Майданчик розміром із футбольне поле на околиці Харкова повністю вкритий металевими бовванцями. Рештки тисячі типів ракет, снарядів від реактивних систем залпового вогню, «Шахедів», баражуючих боєприпасів та навіть ракет із Північної Кореї. Мертві гори металобрухту іржавіють та вкриваються лозами дикого винограду. Але продовжують зростати. Після кожного обстрілу та після кожного постраждалого українця. Кожен бовванець тут — речовий доказ, а цей майданчик — місце їхнього зберігання.
Чоловік з українським прапором на рукаві підбирає із землі гострий металевий шматок.
— Це смертоносна зброя, що руйнує нашу країну з початку повномасштабної війни. Тут вона виглядає як сміття на звалищі, але має величезне значення — доведення винуватості Росії в міжнародному трибуналі, — каже речник Харківської обласної прокуратури Дмитро Чубенко. Його відомство проводить експертизу решток зброї та документує наслідки її застосування.
Металобрухт під його ногами свідчить про порушення норм і статей Женевської конвенції та Римського статуту. І значна його частина — це рештки мін та вибухонебезпечних предметів, що зробили Харківщину одним із найзамінованіших регіонів країни, а значить і світу.
Дмитро сподівається, що з часом ці рештки допоможуть притягнути до відповідальності Путіна, Шойгу та інших російських військових злочинців.
— Це дуже неприємно і дивно звучить, що війна може бути законною. Але це дійсно так: війна має правила. І використання, наприклад, ПФМ-1, протипіхотних фугасних мін — так званих «мін-пелюсток», проти цивільного населення доводить, що росіяни цих правил не дотримуються, — каже Дмитро та наводить страшну статистику. Тільки навколо міста Ізюм на Харківщині було зафіксовано понад тисячу таких мін. І кілька десятків постраждалих від них мирних мешканців.
Смерть завважки 80 грамів
У «небезпечний пояс» навколо Ізюму входить маленьке село Кам’янка, яке росіяни перетворили на мінне поле. Найбільша загроза для Кам’янки нині важить вісімдесят грамів і вміщається в невелику долоню. Та сама ПФМ-1 чи «пелюстка». Міна, що на землі заледве помітна, а коли підривається, то так сильно ранить ноги, що людина може померти.
До великої війни в Кам’янці жило десь 1200 мешканців. Більшість вибралася лісами до Слов’янська, перш ніж туди зайшли російські танки. Кілька десятків селян лишилося. Не всі дожили до звільнення. Тіла загиблих лежали в підвалах хатів і по пів року.
Кам’янку видно, якщо їхати трасою з Харківщини на Донеччину, минаючи Ізюм і бурі поля з обвугленими російськими танками на узбіччях. У Кам’янці жодної вцілілої споруди. З вікон авто бачиш пагорби зі скелетами стін і дахів. Ідеш селом, обираючи острівці асфальту на головній дорозі. На них де-не-де досі червоніють патрони.
Низка червоно-білих кілків і натягнутий між ними металевий канат розділяє село на дві частини. За тросом — домівки, городи, чиєсь життя та міни.
Міни. Міни. Міни. Червоні трикутники небезпеки вкопані навпроти кожної хати. Село розміновують рятувальники ДСНС та міжнародна протимінна організація FSD. Але в цій виснажливій боротьбі міни все ще перемагають людей. Місцеві селяни підриваються ледь не щомісяця. Коли хтось виживає, може лишитися скаліченим.
Попри всі застереження, цивільні йдуть розміновувати свої кутки і самотужки. Цю землю українці вже одного разу відвоювали в росіян. Тепер відвойовують у залишених окупантами снарядів і мін.
Микола показує довгу палицю, до якої прив’язаний ківш, вирізаний із пластикової пляшки. Такими в селах збирають яблука з верхніх гілок дерев, у Кам’янці ж — «міни-пелюстки» з городів. Їх тут більше, ніж яблук, більше, ніж хат, і більше, ніж людей.
Пляшкою Микола підчіпляє міну, яка сховалася на його городі, й несе подалі від дому. Неквапом складає назбирані «пелюстки» разом.
— На них треба покласти ганчірку. Краще, щоб вона була довга. Край ганчірки можна підпалити, а тоді відбігти на безпечну відстань, — так худорлявий пенсіонер розповідає про власний спосіб розмінування. Навіть слово «безпечно» в його розповіді — чиста іронія. Цей спосіб не варто повторювати в жодному разі. Та люди в Кам’янці почали робити так не тому, що шукали пригод, радше через безвихідь. Вони хочуть чимшвидше працювати на землі.
Городи — єдине, що вони мають після боїв та окупації. На місці хат у більшості — білі вагончики. Гуманітарні фонди спорудили у Кам’янці кілька таких модульних будинків. Провели газ та світло, всередині поставили маленькі буржуйки — і щоби грітися, і щоби готувати. Речі, посуд, меблі — все привезли волонтери.
— У нас не лишилося майна, але в нас хороша земля: ми знову посадили картоплю, овочі, баштани. І цим живемо, — каже Микола. Він сидить у своєму модульному будинку на матраці, покладеному на дерев’яні ящики з-під снарядів.
У Кам’янці залишилися переважно ті, у кого немає ні сил, ні можливості починати нове життя. Торік у селі жило 68 людей — здебільшого пенсіонери. Заради них уже півтора року його і навколишню землю розміновують ДСНС та міжнародні організації.
Але ніхто з них не ризикує називати строки, допоки місцевим мешканцям чекати повного очищення села. Й коли наближається час садити чи сіяти врожай, очікування розмінування в Кам’янці стає особливо гострим. Тож люди попри червоні таблички, вкопані навіть під їхніми будинками, дістають лопати і йдуть обробляти землю. Зрештою, в цій землі не лише міни, а й те, що всіх годує, і їхнє коріння, і надія на майбутнє.
Детальніше про суцільно заміноване село Кам’янку читайте в першому матеріалі проєкту «Більше, ніж яблук, хат і людей».
Вибух
Пів року третина Харківської області була окупована. І коли ворог пішов, він лишив на полях, узбіччях та в лісах регіону нерозірвані снаряди від «Градів», мінометів, протипіхотні та протитанкові міни. І навіть зараз на ґрунтових дорогах області раз на місяць підривається комунальна техніка, що виїжджає на ремонт електромереж та газоводів. Найбільше людей від мін в Україні постраждало саме на Харківщині — 265.
Кароокий 16-річний Ярослав Білявцев із Кам’янки — частина цієї жахливої статистики. Якщо спитати в нього, що він знає про «міну-пелюстку», він просто підійме праву ногу, на якій немає ступні.
— Я наступив на неї в Кам’янці. Гучний вибух. Мені відірвало стопу. Кросівок злетів у повітря, — Ярослав говорить ледь чутно, бо той день йому досі болить. Таку міну в траві годі помітити, а хлопець усе думає, чи міг він якось її уникнути.
Того дня вони з татом поїхали в Кам’янку розбирати завали свого дому. Коли Ярослав доїжджав до села, з його моторолера злетів ланцюг. Він зупинився, зробив крок на узбіччя, а затим — біль і шок. Батько хлопця, Олексій, воював на сході ще з 2014 року, із собою в нього завжди аптечка й турнікет, і всім цим він уміє користуватися. Татова воєнна звичка врятувала сина.
— У селі мобільний зв’язок нормально не ловить, я б навіть не зміг викликати «швидку», якби їхав один. Тато врятував моє життя, — каже підліток, намотуючи еластичний бинт та надягаючи м’які підкладки на ногу, перш ніж закріпити протез ступні.
Рани з часом загоїлися, через пів року Ярослав став на протез, почав знову ходити й навіть їздити на мотоциклі. Але після того дня родина вирішила, що в Кам’янку не повернеться, зараз вони живуть в Ізюмі.
Ознаки геноциду
У найзамінованішій країні світу — велика кількість постраждалих від мін дітей (вже понад сотню). Здається, це елементарна логіка. Але її важко усвідомити, коли мова йде про твою країну.
У світлих палатах Національного реабілітаційного центру «Незламні» у Львові вже три роки поспіль постійно змінюються маленькі пацієнти, травмовані мінами. Завідувач хірургічного відділення Лікарні Святого Миколая та хірург ценру «Незламні» Олександр Калінчук пам’ятає кожного.
— Підліток, 16 років, знайшов вибухонебезпечний предмет на руїнах заводу. Снаряд вибухнув. У хлопця розірвана артерія, перелом стегна, він втратив багато крові.
— Дитина, 3 роки, невеликий вибухонебезпечний предмет розірвався в руках. Пошкоджені верхні кінцівки, відірвало пальчики.
— Хлопець, 17 років, рятувався з татом від окупаційної навали на півдні. Тато був за кермом, їхав під обстрілом, об’їздив міни, машина розбилась. У хлопця розтрощено череп.
Чоловік у білій лікарській формі називає своїх пацієнтів. Повний список занадто довгий. Реабілітаційний центр «Незламні» з початком повномасштабного вторгнення почав діяти на базі Першого медичного об’єднання Львова і став надавати допомогу всім, хто постраждав від війни, — військовим та цивільним, дорослим та дітям.
— У перші два роки великої війни людей із мінно-вибуховими травмами до нас везли з усієї країни. Евакуаційні потяги їхали з Бахмуту, Краматорська, Запоріжжя. Кількість дітей, що були травмовані мінами, що втратили кінцівки, зросла в десяток разів. Це був просто сплеск, — згадує Олександр, який за цей час провів безліч операцій, рятуючи життя дітей з лінії фронту.
Операціями лікування не завершується. Від мінних травм діти оговтуються складніше, ніж дорослі. Вони ростуть, тож їм доводиться змінювати протези кілька разів. Психологічне прийняття втрати кінцівки у дітей теж часто проходить важче, ніж у дорослих.
— Україна зараз — провідна країна з лікування мінно-вибухових травм у дорослих і дітей. На жаль, провідна. Дітей, які могли б стати у майбутньому дорослими громадянами нашої держави, просто знищують. Що це, якщо не ознаки геноциду? — каже Олександр під час короткої перерви у лікарні. За хвилину він знову повернеться до своїх пацієнтів, одному з них сьогодні вдалося врятувати ногу після вибуху боєприпасу. Тож день хірурга минув не дарма.
Сантиметр за сантиметром
Порятунок дітей від війни вмотивовує на щоденну важку працю українців по всій країні.
Минає третя весна великої війни на Харківщині, й 37-річний харків’янин Олексій Костенко спостерігає, як діти на сільській вулиці весело грають у квача. Хлопчаки перестрибують з одного дерев’яного ящика на інший. На ящиках усе ще видніються написи: «Заказчик. Министерство обороны РФ». Перш ніж вони стали частиною дитячих забавок, у них лежали снаряди для «Граду», якими обстрілювали село.
Олексій, що зовні подібний на доброго вікінга, довго не міг визначитися з відчуттям, яке ця картина дитячої гри викликала у нього.
— Це складно описати. Мабуть, найближче слово — огида. Настільки це видавалося протиприродним і настільки вже звичним стало для дітей.
Тепер, коли Олексій міркує, чому став демінером, повертається до цього спогаду. Спогаду про видовисько, якого не повинно існувати в нормальному світі. Олексій мріє побачити країну чистою від мін іще за життя нинішнього покоління. Тому він і такі, як він, щодня, сантиметр за сантиметром, повертають землю людям.
Розмінування в Україні координує нацорган із питань протимінної діяльності. Землі розміновують і державні структури, як-от ДСНС чи сапери поліції, і не державні. Сорок сім таких нині вже сертифіковані як оператори протимінної роботи. Мінекономіки анонсує, що на черзі ще пів сотні. Але й цього замало. У 2024 році ДСНС повідомляла про 156 тисяч квадратних кілометрів замінованих територій країни — за розмірами це ціла Греція.
Олексій стоїть навколішки в пожухлій траві поміж вузенькою річкою та полем із перезрілими кавунами. Перед ним — клаптик землі, позначений червоно-білими кілками. Це Олексієва ділянка на сьогодні на Харківщині. На ньому блакитний бронежилет швейцарського фонду FSD, який займається розмінуваннями, а на руках — червоні рукавички. Чоловік не квапиться і не нервується. Дотримується протоколу: візуальний огляд, зрізання трави, перевірка мацанням і лиш опісля — металошукачем. І так знову і знову: метод, яким він працює, — це метод розмінування вручну. Довгий, але надійний. Олексіїв металошукач часто пищить — земля надзвичайно забруднена.
— Тут були активні бої, летіло все, що тільки можна. Тож знаходимо все: від патронів до бовванців від «Ураганів».
В Олексія дві вищі освіти, він учителював, а тоді відкрив у Харкові власну СТО. Після початку повномасштабного вторгнення зрозумів, що має бути корисним.
— Настала мить, коли я відчув, що не на своєму місці й роблю щось не те. І десь тоді побачив оголошення про набір демінерів, і ось я тут — розміновую свою землю для себе та своїх близьких.
Більше про роботу місій гуманітарного розмінування на сході України читайте в матеріалі проєкту «Ті, хто повертає землю».
Материнський інстинкт
У команді FSD, яка розміновує ділянку під Ізюмом, дванадцять людей. Майже всі зі сходу — Харківщина, Луганщина, Донеччина. Майже всі до великої війни мали власну справу чи обіймали керівні посади. Усі дорослі — іронічні та знають, що тут роблять.
Їхня керівниця Галина Буркіна усміхається з-під насунутого на лоба візора, прозорого екрана, що захищає обличчя від уламків. Вона енергійна й говорить швидше за інших чудовою українською. Галина пережила дві окупації та дві гостросюжетні евакуації — з Дебальцевого в 2015 році й зі Світлодарська у 2022-му. Підтягнута невисока 55-річна жінка керує командою з дванадцяти чоловіків.
— У полі байдуже, жінка ти чи чоловік. Тут усі однаково брудні, всі однаково втомлюються і всім однаково треба дотримуватись одних і тих самих стандартів, — каже Галина.
Її підлеглі не обтяжені стереотипами, буцімто розмінування — справа не жіноча. Й Олексій бачить у Галі передусім лідерку.
Серед усіх розмінувальників в Україні близько третини — жінки, повідомляли в Мінекономіки. Їх ставатиме більше, тому що західні країни активно набирають українок на навчання.
— Ми перевіряємо кожен сантиметрик. Мабуть, це материнський інстинкт — зробити усе можливе, аби ніхто не загинув.
Поки Галя веде свою команду розбитими селами Харківщини, українські жінки проходять навчання на демінерок на далеких Балканах у найпотужнішому навчальному центрі з розмінування MAT Kosovo, який був заснований після Югославської війни наприкінці 90-х. Із 2022 року центр став активно навчати українців, здебільшого саме жінок.
— Цей курс — можливість, яка випадає раз у житті. Моя головна мета — очистити рідне місто від мін. Я розумію, що попереду в нас десятки літ роботи, — каже 40-річна Ніка Кокарєва з Миколаєва, у цей час вона стоїть навколішки біля іржавої оболонки від російської бомби ФАБ-500 у навчальному центрі.
Після Косова жінка, що покинула роботу в готельному бізнесі заради професії демінера, повернеться до Миколаєва — розміновувати фермерські угіддя.
— Поля треба розмінувати, поки не пізно. Фермери не можуть більше чекати, — впевнена Ніка.
Можливо, колись вона зможе очистити і поля Новогригорівки на Миколаївщині. Та поки що фермери роблять це самостійно, ризикуючи життям заради врожаю.
Червоні таблички посеред колосків
Новогригорівка — недалеко від траси, що зв’язує Херсон та Миколаїв. 2022 року російські війська, просуваючись до портового міста, перетворили це село на поле бою. До початку повномасштабної війни тут жило пів тисячі людей, працювали школа й дитячий садок. Люди фермерували: вирощували пшеницю, соняшник та овочі. Після окупації Новогригорівка й досі в руїнах, в асфальті — глибокі вирви, а корови пасуться серед решток будинків.
Фермери більше не можуть обробляти поля як раніше: частина врожаю згоріла, частина все ще замінована. Коли село звільнили, до нього повернулися 150 мешканців. А фермерів залишилося тільки троє.
Віталій Сидор складає бовванці від «Градів», мін і танкових снарядів у велику купу просто в себе у дворі біля будки, де спить його старий чорний пес.
— Купив металошукач і сам проходжу свої поля, шукаючи міни. Не маю часу чекати, коли їх розмінує держава, — каже 30-річний чоловік та дістає з тої купи іржавий хвостовик міни.
Бої за Новогригорівку вщухли більше як два роки тому, але фермер усе ще знаходить міни. За цей час він власноруч розмінував 200 гектарів полів.
— Коли почалася велика війна, я з родиною виїхав із села. Тинявся країною дев’ять місяців. Вже повертаючись, я купив два міношукачі — вони мені дуже згодилися, — додає.
За два простих міношукачі чоловік віддав 10 тисяч гривень — і вважає це вигідним капіталовкладенням. Для фермерів на півдні розмінування — це такі ж виробничі витрати, як купівля техніки.
Віталій проходить полем із міношукачем двічі. Там, де прилад починає пищати, ставить прапорець. А далі — чи розміновує сам, чи викликає рятувальників — залежить від того, наскільки складний снаряд, у чому він почав розбиратися. Тип снаряда визначає на око. За час війни фермеру довелося самостійно стати експертом із розмінування, він переглядав відео в інтернеті й питав порад у військових.
— Важко розміновувати протитанкові міни. До них чіпляєш трос, відходиш подалі, лягаєш, завмираєш і смикаєш. Це — як у кіно, коли герой обережно перерізає дріт вибухівки й хвилюється, але тут — страшніше, — щоденних пригод Віталія, що схожий на молодого Бенісіо Дель Торо, вистачило б на гостросюжетний серіал. Короткі відео з розмінування він викладає в соцмережі. Та їх видаляють. Те, що фермер називає Росію — агресором, а росіян — окупантами, інстаграм називає мовою ворожнечі.
Віталій сам розбирав завали й витягав уламки снарядів, що стирчали зі стін його дому. Окрім полів, він допомагає розміновувати городи місцевим мешканцям. І щоразу знаходить новий бовванець, що поповнює купу біля собачої будки.
Віталій, як і багато фермерів з усієї країни, не має жодних субвенцій, грантів чи підтримки — ні від держави, ні від міжнародних донорів.
Сили займатися фермерською працею посеред мін та розрухи він віднаходить у своєму корінні.
— Я тут народився, я тут виріс. Це моя рідна земля. Хай це село розбите, але ж у мене немає іншого, для мене воно найкраще. Тож виходу немає, треба розміновувати й розбудовувати його, — каже Віталій Сидор. Навесні він уже планує сіяти ячмінь на нових очищених власноруч полях.
Більше про фермерів із півдня та півночі країни, що сіють та збирають врожай під обстрілами та попри мінну небезпеку, читайте у матеріалі проєкту «Врожаї війни».
Чиста земля?
Для Віталія та інших українських фермерів чисте поле — це те, в якому більше немає червоних табличок небезпеки та вибухонебезпечних предметів. Для екологів, на жаль, це питання складніше.
— Вибухонебезпечні предмети несуть загрозу, але загроза від їхнього вибуху — ще більша. Під час вибуху руйнується ландшафт, гинуть рослини, тварини, і головне — гине дрібна ґрунтова фауна: мікроскопічні тварини, які підтримують і формують ґрунт, — каже еколог та науковець Олексій Василюк.
Олексій живе за Києвом, має колекцію рідкісних струнних інструментів, двох лагідних котів та очолює Українську природоохоронну групу. До початку повномасштабного вторгнення РФ він брав участь у створенні кількох десятків заповідних територій України, а зараз досліджує вплив бойових дій на екосистеми.
Олексія дивує, що на третій рік повномасштабної війни мало хто говорить, наскільки небезпечними можуть бути культури, вирощені на розмінованих полях. Еколог пояснює, що після вибуху у ґрунт потрапляє купа хімічних речовин.
— Спектр дуже широкий. І головне, зокрема, важкі метали. Вони не виводяться з організму, а їхня наявність у ґрунті призводить до їхньої міграції в рослини, які потім потрапляють у тіла тих, хто їх споживає. Оскільки людей, умовно, ніхто не споживає, ми стаємо останньою ланкою накопичення, — каже науковець.
Він виступає за те, щоб проби українського ґрунту після бойових дій відправляли на аналізи в європейські лабораторії країн-партнерів, що готові надавати допомогу Україні.
— Проаналізувавши проби ґрунтів і надавши європейські висновки, ми могли б наблизитися до стандартів ЄС. І це дійсно пришвидшить розмінування, гарантує безпеку на десятиліття чи навіть століття і підвищить наш імідж в очах партнерів уже зараз, — упевнений Олексій.
Більше про те, як міни знищують українські ліси, ґрунти і водойми, читайте в інтерв’ю з Олексієм Василюком «Хто наважиться сказати, що після війни частину країни треба закрити на 100 років?».
Я ходитиму
Для 70-річної Лідії Борової з Ізюму українська природа завжди була частиною її ідентичності, середовищем, яке сформувало її цінності та світогляд. Сосновий ліс, який оточує Ізюм, для неї — й місце сили, і джерело доходу, і відчуття дому. Ізюм, місто на Харківщині, уже майже два роки тому як звільнили з-під російської окупації, але сліди досі видно скрізь.
— Мені так добре тільки у нашому лісі. Ніде я так не відчуваю дім, як тут. Ні в Польщі, ні в Єгипті — ніде, де я відпочивала. Я люблю свій город, люблю свій ліс. Люблю українських людей, цих рідних людей. Я б ніде не змогла жити без нашого лісу.
Лідія усміхається й мружиться від спогадів про ізюмський ліс до початку повномасштабного вторгнення. Коли ж починає говорити про те, як ліс нищить війна, несвідомо торкається ампутованої ноги. Її рани та рани лісу — це один і той самий біль. І в нього одна причина — Росія. Жінка досі не може осягнути, що місця, куди вона їздила на сімейні пікніки, росіяни перетворили на масові поховання закатованих.
— За Ізюм тривали серйозні бої: спочатку окупували місто і ліс закидали снарядами — яких я тільки тут не бачила. Встромлені в землю ракети, все засипано цими «пелюстками». Дуже-дуже поритий ліс, забруднений, погорілий. І людей у ньому ховали. Що вони з нами зробили?
Коли Лідія наступила на міну, на кілька кілометрів навколо її оточував безлюдний липневий ізюмський ліс.
Вона лишила на стежці мобільний телефон та відро, повне жовтих лисичок, й зійшла вбік. Не бачила мін, утім їх ніколи й не видно. Маленькі «пелюстки» мають природний колір трави, лісу, землі. Першої секунди Лідія не відчула болю. Опустила очі додолу — правої ступні нема. Відтак прийшов біль.
Коли думаєш про поранену й скривавлену жінку, яка повзе лісом, витримує кілька годин дороги й безкінечні операції, уявляєш людину, яка має суперсилу. У випадку Лідії це бажання побачити кінець війни за свого життя. Єдиноможливий її кінець для Ліди — українська перемога, тож вона точно не збиралася помирати через російську міну.
— Після вибуху і під час всіх операцій я не проронила жодної сльозинки. Я не плакатиму на радість ворогу. Це не той біль, через який варто плакати, — я його вже забула. Єдині, за ким я плачу, за кого мені дійсно боляче, — це наші військові, які гинуть на фронті.
Лідія надягає протез і встає з дивана у своєму світлому домі на околиці міста — час збирати перець та поливати помідори. Завтра вона віддасть врожай сусіду, щоб той продав його на ринку в центрі. Більшу частину заробітку жінка відправить за реквізитами військових зборів, які друкують у місцевій газеті.
Повну історію Лідії, що знову вчиться ходити після поранення, можна прочитати тут «Вибух посеред ізюмського лісу».
