img

Наталія Ворожбит: «Пишу сценарій з історій, які мене не відпускають»

30.10.2020 Богдана Неборак

Вона звикла працювати зі складними сюжетами. Інколи вони знаходять її самі, а інколи   вона їх. «Що гірше, то краще», каже Наталія Ворожбит, шоуранерка та сценаристка нашумілого у березні серіалу «Спіймати Кайдаша». Великою мірою завдяки їй, сучасна адаптація повісті Івана-Нечуя Левицького «Кайдашева сім’я» зазнала успіху і на телебаченні, і онлайн. 

Цими днями на «Київському тижні критики» відбулася ще й українська прем’єра фільму Наталії Ворожбит «Погані дороги». У кінотеатрах її  можна буде побачити лиш наступного року. Раніше цю п’єсу ставили у лондонському Royal Court. 

На камерній зустрічі Наталії Ворожбит зі Спільнотою The Ukrainians драматургиня розповіла про інгредієнти успіху Кайдашів, навіщо потрібно виходити із зони комфорту та про найголовніші цінності сценариста.

 

Розкажи, чим історія Кайдашів із серіалу «Спіймати Кайдаша» особлива? Бо для мене класика — це щось трохи нудне зі шкільної програми, те, що не має стосунку до сучасного життя. Як ти працювала з цим твором, чим він тобі зрезонував?

У кіновиробництві перший поштовх — наявність замовлень. Продюсери часто створюють запит адаптувати класику з простої причини — вони бояться ризикувати. Їм здається, що класика, яка багато разів перевидавалася, ставилася у театрах та екранізувалася, — це перевірений формат. До того ж продюсери були впевнені, що «Кайдашева сім’я» — це комедія, а з нею не прогадаєш. Як і багато сценаристів, я не люблю щось адаптувати. Амбіційніше писати власні твори, але їх замовляють не так часто. 

Із «Кайдашевою сім’єю» замовники влучили в ціль. Я, як радянська дитина, яка навчалася у російській школі, абсолютно несвідомо читала те, що і більшість дітей. В основному російську літературу. Чомусь, коли мені в руки потрапила «Кайдашева сім’я», вона мені відгукнулася. Я впізнала у ній себе, родичів, Україну. Ця книга стала моїм улюбленим дитячим твором, який перечитувала сотні разів. До слова, не кожну класику треба адаптувати. Але коли я почала перечитувати «Кайдашеву сім’ю», то зрозуміла, що ця п’єса про українців і наше сьогодення. 

Як це — наново переписувати цю класичну історію? Я це уявляю так: ти ще раз перечитуєш книжку, коли міркуєш, що з нею робити, а потім робиш абсолютно сучасну історію. Серіал «Спіймати Кайдаша» — це зовсім новий твір. Чи були у тебе думки, що Нечуя потрібно трактувати по одному, а ти хочеш показати його по-іншому? Чи мала стереотипи, які долала?

Зазвичай це все робиться інтуїтивно. Перше, що я хотіла змінити, — це смерть Кайдаша у повісті. У сучасній українській сім’ї йому б не дали вмерти. Я зрозуміла це, бо сама була свідком багатьох таких доль, коли старих людей не відпускають і намагаються втримати всіма способами, хоче того людина чи ні. Її починають любити і берегти тільки тоді, коли з нею щось трапляється. Якщо у 19 столітті людина просто помирала, то зараз за неї будуть боротися. Тому я зробила те, що зробила. Так само без теми війни не можна було обійтися.

Що для тебе є доброю історією? Ти кажеш, що не вся класика має бути екранізована. Яка, на твою думку, книжка має цей потенціал? Чому він був у «Кайдашевої сім’ї»? 

Такий потенціал має класика, яку ти читаєш і розумієш, що її потрібно адаптувати, бо це допоможе тобі розібратися у власних стосунках з родиною, ситуацією в Україні. Поруч з цим, ти знаєш, навіщо це глядачам, як воно їм відгукнеться, чи буде цікаво. Коли читаєш книгу, вона тебе повинна захоплювати емоційно. Зараз я переглядаю близько ста заявок для пітчингу на Одеському кінофестивалі. Це важко пояснити, але я одразу відчуваю потенціал, коли історія чіпляє, цікаво розвивається, має кілька вимірів, коли у ній є повітря. Не обов’язково там має бути якийсь цікавий сюжет. Головне, щоб автор відчував те, про що написав. 

У пітчингу в основному беруть участь прозаїки, які створюють романи. Вони подають ідею, щоб її реалізувати. Не обов’язково писати сценарії самим. У нас дійсно є проблеми з матеріалом для якісних серіалів. Є потреба у класних історіях. Можна адаптувати не стару класику, а взяти сучасні книжки. Навіть якщо вони погано написані, коли там буде цінна історія, гарний сценарист зможе її  переписати.

Ти кажеш, що заявок було понад сто. З позиції журі, скільком би ти дала шанс?

Наразі я прочитала 30 заявок, із яких відібрала дві. Не можу сказати, що мені щось категорично не подобається. Іноді не зрозуміло, коли це було написано, тобто я не відчуваю часу, а хочеться, щоб було навпаки. Якщо історія про минуле, то вона має резонувати з сучасним. Розповідь може бути і про козаків, але про них не можна писати так само, як і сто років тому. Потрібно шукати нові форми, теми. Іноді ти читаєш те, що вже сто разів десь бачила.

Що для тебе робить твір актуальним? Поясни на конкретному прикладі. 

Тема боротьби за свободу актуальна у всі часи, і зараз особливо. Просто треба її висвітлювати з урахуванням нового досвіду, який ми пережили. У мене немає рецептів, як це зробити. Напевно, якщо ти емоційно і фізично береш участь у процесах, тоді простіше. 

Що б я не писала, для мене важливий етап дослідження, занурення в тему. Можливо, у літературі це працює зовсім по-іншому. Я ж не вважаю себе літератором, я — драматург. 

У сценаристів інший тип роботи. Коли ми створювали «Тиждень актуальної п’єси», то не знали, як це робити правильно. (Міжнародний драматургічний освітній фестиваль, що проходить у Києві. Місія якого — стимулювання та розвиток сучасної української драматургії, пошук нових авторів та текстів для театру. — TU)  До того не було подібних фестивалів в Україні. Ми навмисно назвали актуальний вміст, за що нас розкритикували і сказали, що актуальність — це не головне.

Виявилося, що це важливо, бо саме завдяки такому підходу з’явилося багато яскравих драматургів, які у вузькому театрально-кінематографічному середовищі мають велике значення. Якщо обирати між п’єсою, яка професійно написана, і тією, де у формі монологу крик душі, обираєш другу, якою б невмілою і драматургічно недосконалою вона не була. Тут важливі щирість, емоція і талант.

Розкажи про перехід від театру і кіно до телебачення. Як для тебе ділиться театр і кіно? Чи у мистецтві театр для тебе є вищим, ніж кіно і серіали?

У якійсь мірі, так. Я дійсно починала як драматург, і в цьому є щось самодостатнє, експериментальне. Треба було завжди виходити з зони комфорту і писати такі речі, які, умовно, не можна показати батькам. Коли я писала п’єси, їх рідко ставили, тому паралельно треба було заробляти. Довелося працювати на телебаченні. Потім ці дві лінії почали сходитися.

Пройшов не рік і не десять, коли раптом виявилося, що до серіалів можна ставитися так само серйозно, як і до написання п’єс. Коли продюсер тобі не диктує, що це має бути простіше, легше, тупіше і що дівчинку має бути шкода. Це продюсерська мантра багатьох років, яка існує досі. Я пропрацювала на СТБ два з половиною роки і просто втекла. Зрозуміла, що у мене немає жодної мотивації цим займатися надалі. Тоді щось почало складатися з кіно. Перебитися можна було. 

Ситуація змінилася, коли мені замовили «Спіймати Кайдаша». Нарешті українське кіно стало оплачуваним. Коли мені замовляють кілька сценаріїв на серйозні теми, я обираю ті, які є викликом для мене як сценариста, через які можна висловитися. З Кайдашами у мене це зійшлося. Сподіваюся, що це не кульмінація і все ще попереду. Драматургію можна зробити професією, говорити серйозно з глядачем на телебаченні і не соромитися за сценарії, які написав.  

Якщо довго працювати, то можна до цього дійти, це мотивує і надихає, але все таки, коли ти потрапляєш на телебачення або робиш кіно, ти можеш промовити до ширшої аудиторії. Скажи, чи відчуваєш ти від цього іншу відповідальність як режисер, що можеш зробити більше, ніж робиш театральною виставою?

Для прикладу можна порівняти фільми «Кіборги» і «Погані дороги». Тема одна — про нашу війну, але вони писалися для різних аудиторій. Я розуміла, що «Кіборги» будуть дивитися військові, їхні мами, вдови і просто пересічні глядачі, які ходять в кіно на блокбастери. Коли я робила «Погані дороги», то усвідомлювала, що ті ж люди не сприймуть цієї  історії. Вона зовсім інша, там багато жорстоких, критичних речей. У «Спіймати Кайдаша» не було якогось експерименту. Це спрацювало, і я знаю чому.

Простіше не означає плоскіше. Ти просто підбираєш інші прийоми, інструменти та лексику для того, щоб сказати те, що тобі хочеться. І так вийшло в «Спіймати Кайдаша».

Чи є табуйовані теми, з якими тобі як митцеві було б цікаво працювати? Наприклад, для мене такою темою в українській літературі є Голодомор. 

Так, є такі теми, але тих, які прямо стосуються мене, небагато. Коли мені замовляють сценарій про український рух фемінізму, я розумію, що мене це хвилює не настільки, щоб писати сценарій. Є люди, яким це вдасться краще. Тема Голодомору мене цікавить, бо я чую про неї з дитинства у сімейних історіях. Весь час шукаю непроговорені теми. Після роботи з воєнною тематикою поріг болю настільки високий, що складно знайти щось, що зробить тобі боляче. А за інше вже не хочеш братися. Це якийсь мазохізм. Що гірше, то краще. Якщо все буде добре, то мені нічого буде робити, бо вже звикла працювати зі складними сюжетами. 

Зараз до мене звернулася німецька режисерка і запропонувала тему, яка викликає у мене відразу — наркоманія серед молодих українців. Не хотіла за це братися, але щось мене підкупило і я їй не відмовила. Коли почала працювати над сценарієм: брати інтерв’ю, зустрічатися з дітьми, які розповідають жахливі історії, зрозуміла, в якому паралельному світі ми живемо. Болючих тем, про які ми ніколи не замислюємося, багато. Я приймаю роботу з ними як виклик. З іншого боку, вони мене руйнують і хочеться комфортних тем.

DSC_8143

Мистецтво — це безпечний майданчик для дослідження складних тем. Воно дозволяє вийти на складний нерв і його дослідити. Коли вийшов серіал «Чорнобиль», він відкрив важливу річ, що можна показувати щось дуже страшне і відверто неестетичне, але всі погодяться, що це класно відзнята робота. Мені здається, що це дало такий загальнокультурний поштовх до розширення рамок. Красиве — не обов’язково щось рожеве і присипане блискітками.

Згодна. Красу у війні ми теж бачимо і теж її романтизуємо.

Ти кажеш, що якби фільм «Погані дороги» вийшов раніше, це було б актуальніше. Чому так думаєш?

Раніше всі захоплювалися війною. Мені хотілося показати інший її бік. Зараз всі втомилися від цієї теми, а на політичному рівні вона некомфортна, може відповідати політиці партії. Єдине, що за кордоном наші процеси не дуже відслідковують, для них наша війна може прозвучати так само, як і в 2017 році. Ще треба враховувати, що за ці роки вийшов «Донбас» Сергія Лозниці і «Атлантида» Валентина Васяновича. Ми могли б бути одними з перших, а стали третіми, і це завжди прикро.

З одного боку, від українців з їхньою війною і проблемами вже втомилися. З іншого, коли тобі вдається класно розповісти історію, це все одно вартує того, щоб бути проговореним. Коли я працювала в Інституті книги і ми їздили на книжкові ярмарки, то запитували, як би ви хотіли, щоб Україна була представлена? Нам відповідали, що ви все робите гарно, але трохи менше говоріть про війну, а більше про бізнес і вашу красиву літературу. Я думаю, що це питання персональної відповідальності. Хтось бере і послідовно висвітлює цю тему, як це робить Сергій Жадан. 

Так, це тема для багатьох дискусій, як себе представляти світові. У перші роки це був крик. Усі художники і митці спонукали західну спільноту подивитися, яке жахіття в Україні. У цьому було навіть якесь вихваляння. Нами захоплювалися як героями, які повернулися обстріляні з фронту. Але коли ці крики і та ж інформація продовжується, людям вже не цікаво, їм хочеться інших рефлексій, іншого погляду. Треба думати, що робити далі. Не говорити не можна, тому що це важливо. Треба шукати нові форми, інтонації. Наприклад, показувати, що ми зі своїми травмами вміємо працювати, що ми вчимося переживати війну. Не просто кричимо — допоможіть, нам погано. Ми самі щось робимо, вирішуємо, рефлексуємо, критикуємо власні процеси і розбираємося в них. Коли люди бачать помірковану націю людей, це змушує їх знову слухати про нашу війну і проблеми.

Як ти працювала з темою війни? Як думаєш, чи має пройти час, перш ніж досліджувати такі теми? Одні кажуть, що дистанція має бути велика, а інші, що треба йти по слідах і все записувати, як Хемінгуей.

Я беруся за тему одразу, коли вона мене по-справжньому цікавить. Через десять років буду занадто розумною, щоб про це писати, знатиму, як до цього треба ставитися, хто має рацію, хто винний. Коли пишу тут і зараз, то опираюся на свіжі, справжні емоції, і це цінність. Це не означає, що не потрібно писати потім, коли мине трохи часу. Це просто інший тип роботи, який мені цікавіший. 

Мені складно уявити, як ти їдеш на схід і спілкуєшся з людьми, яким кепсько, а потім приїжджаєш додому і пишеш історію, яку можна показати. Як тобі вдається повернути холодний розум, але не втратити емоційну складову і потім скласти розповіді у сценарій, сюжет, стрічку?

Я записую все на диктофон, але ніколи не переслуховую, бо лінуюся. Вирішила: якщо історія крута, то її не забудеш. Можна вислухати сто людей, але лише п’ять розповідей запам’ятаєш назавжди. Я пишу сценарій з історій, які мене не відпускають, а всі вони драматургічні і готові п’єси.

Тут потрібно вмикати якийсь мінімальний професіоналізм і відкидати те, що зайве. У цьому мені допоміг «Театр переселенця», театр свідка, театр документальний, які ми робили у 2014-2016 роках. Коли їздили на Донбас, то я брала інтерв’ю у військових,  цивільних, підлітків. Вони ж і ставали акторами. Історія кожного займала дві години, у виставі мало взяти участь 10-15 осіб, тобто кожна розповідь не повинна займати більше як десять хвилин. Треба було з кожного переказу виділити основне. Я раджу попрацювати у форматі документального театру. Це добре тренує. 

Що ти робиш, коли знаєш, що потрібно написати сценарій? Чи є якісь практики, які допомагають тобі сісти за роботу?

Довести себе до відчаю, коли розумієш, що лишилося дуже мало часу. До цього перебувати в істеричному стані, але в жодному разі не сідати за роботу. І коли вже залишається два або ж три дні, треба позбутися усіх домочадців, вимкнути телефон, ще один день займатися прибиранням квартири, але врешті-решт почати писати. Потім сама не розумієш, як тобі вдалося завершити сценарій. 

Питання від глядача. Як стрес впливає на історію?

Для цього потрібно написати матеріали у двох різних станах: за пів року і за три дні. Тоді ти можеш порівняти і зрозуміти. Мені здається, що більше часу ти витратиш на роботу, то краще. Є проблема в тому, що ми не вміємо працювати. Хоча є приклади письменників, які сідають зранку і впродовж п’яти годин пишуть. Я так не вмію робити і заздрю їм. Повинна бути впевненість і цілеспрямованість, можливо, до цього прийду колись.

Робота сценариста — це креативна робота. Що треба знати молодій людині, яка хоче стати режисером? Чи є якісь орієнтири, які дозволяють зрозуміти, це твоє чи ні?  

Шукати однодумців і середовище. Без середовища ти ніхто. Має бути відгук. Шукати людей, які для вас авторитетні. Я писала кілька років для двох особистостей. Зрозуміло, що мені було приємно, коли мене хвалили саме вони. Тоді я була впевнена, що п’єса хороша, навіть якщо її не ставлять. Важливо мати таких людей, що можуть розкритикувати, а не маму, яка завжди підтримає.

Молодим сценаристам потрібно надсилати роботи на всі конкурси. Всі, хто пройшов відбір на «Тиждень актуальної п’єси», продовжили писати. Це якась хвороба. Люди потім пишуть все життя, а паралельно можуть займатися іншими справами. У цьому є якась магія. Ти створив текст, а поруч з тобою актори, які його відтворюють. Це психотерапія і одразу робота над помилками, оскільки ти чуєш, які діалоги вийшли неідеальними.

Як авторка, яке завдання ти перед собою ставиш? Що ти хочеш зробити своїм мистецтвом?

Якщо ставити дуже високі завдання — врятувати людство, змінити українців, то нічого не напишеш. Буде страх відповідальності. З Кайдашами я відчула, що моя робота може впливати на людей. Коли люди говорять про свої переживання, ти розумієш, що заради такого ти і пишеш. Звичайно, це хочеться відчувати знову і знову. Але ставити собі високі завдання не варто. 

Знову питання від глядачів: наскільки ви задоволені якістю продукту, який фінансує держава? Скільки потрібно часу, щоб кількість переходила в якість?

Якщо не назнімаєш багато поганого, не досягти якості. Наші кінематографісти ніде не вчаться, і єдиний спосіб навчитися —  це на державні гроші зняти погане, більш-менш середнє чи відразу хороше кіно. Це процес з купою помилок. Те, що підтримують кінематограф, вже дає свої результати. За останні три-чотири роки певна кількість картин потрапила на круті міжнародні фестивалі, чого не було раніше, але залишилося і багато неякісних історій. Процес правильний. У мене є певні побоювання з новим керівництвом, але маємо надію, що все буде добре.

Які, на твою думку, інгредієнти сприяли успіху Кайдашів?

Це перший український серіал про українців. У ньому люди впізнали самих себе. До цього вони ніби не існували в телевізійному просторі. Про них нічого не було знято, всі серіали, які знімали, були для Росії, тому це не мало жодних українських ознак, а якщо і мало, то комедійні. Наші люди звикли, що по телебаченню розповідають про інших людей, і їм це подобається. Питання ідентичності не виникало. А тут, як сніг на голову, звалилися Кайдаші. Люди були здивовані, що так можна було. Ось це наші проблеми, які комусь здаються мізерними, а ось про них серйозно знімають серіал. У людей відгукнулося багато конкретних речей.

Звідки брати контент про Україну, якщо ми увірвалися на російський ринок? Як ми можемо це підтримувати, фасилізувати?  Класно, коли режисер хоче цього, але він може не мати цього майданчика і простору, щоб це робити.

В Україні немає простору, щоб зробити цей продукт. Серіал — це бізнес, тому без підтримки держави ми не зняли б «Спіймати Кайдаша». Зараз ми можемо розраховувати тільки на успіх. Якщо контент про українське дає високі цифри, на яких можна заробити, у це готові вкладатися. Продюсерам сподобався варіант, що можна поділити витрати з державою. 

Як вплинули актори на те, яким став серіал від твого сценаристського бачення, що потрапило на екран зараз? І що буде в режисерській версії восени?

Актори дуже вплинули. Ще на етапі кастингу було зрозуміло, що треба брати людей, які є носіями цих образів. Вони схожі на себе в житті. Коли їм дозволили використовувати той суржик, яким вони спілкуються у своїх містечках чи селах, у цьому була якась справжність, і звучало це дуже природно. Я не уявляю інших акторів. Герої багато додавали свого тексту. І це вплинуло на результат. У розширеній версії не буде нічого радикально нового. Ми зняли більше і деякі сцени вирізали, бо треба було строго вкластися у 45 хвилин, а зараз кожна серія по 50-60 хвилин. Там буде більше повітря, більше діалогів, сцен. На сюжет це не вплине, хепі-енду не буде, і продовження також. Я точно не писатиму. Можливо, хтось напише.

DSC_8143
Богдана Неборак Даша Чиж

Схожі публікації

3116 13

Вікторія Лучка, Доступне кіно: «Якщо проблема є, отже її можна вирішити»

Cпівзасновниця ініціативи «Доступне кіно» — про виклики на шляху адаптації фільмів для незрячих та нечуючих

22.06.2020 Тарас Прокопишин
1926 4

Режисер Євген Афінеєвський: Документальне кіно має змінювати світ

Доповідь Євгена Афінеєвського про фільм як медіа та індустрію документалістики

30.05.2016 Вікторія Хорошун
3706 5

Ольга Райтер / Wiz-Art

Ольга Райтер, співзасновниця мистецької формації Wiz-Art та виконавча директорка Львівської кінокомісії

06.10.2016 The Ukrainians

Популярні публікації

64055 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
50679 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
48640 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати