Що відбувається з поезією, коли вона перекладається на музичну мову? «Хотіла б я піснею стати», пише Леся Українка і цитують музикантки гурту «Dakh Daughters», що став одним із найяскравіших явищ української музичної сцени останнього десятиліття й від самих своїх початків інтегрує літературу в сучасну музику. Гурт зібрався незадовго до Революції Гідності, але учасниці працювали разом і до цього в київському театрі «ДАХ». Вони називають себе фрік-кабаре, режисер проєкту — Влад Троїцький, засновник театру «ДАХ» та фестивалю «ГогольFest». Сьогодні гурт складається з пʼяти акторок і музиканток, які працюють із різними інструментами і на перетині жанрів досліджують екзистенційні питання через музику і театр, створюючи перформативні проєкти для різних аудиторій: від Харкова й Києва до Нью-Йорка й Парижа.
Ми поспілкувалися з Наталкою Галаневич, учасницею гурту, про силу музики й театру, культурну дипломатію та міжнародні проєкти, історію гурту «Dakh Daughters». Наталка — затята читачка, для якої література є частиною щоденного життя. З української поезії ми й почали нашу розмову.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Ми говоримо з тобою після київського концерту «Dakh Daughters», який ви традиційно відіграли в Міжнародному центрі культури й мистецтв у КиєвІ, досі відомішому як Жовтневий палац, ну а колись це був Інститут шляхетних дівчат і будівля, де розташовувалось НКВД і гестапо, де більшовики знищили десятки сильних голосів української культури. Як співіснують музика й памʼять? Чи ти відчуваєш спільну точку простору, розділену з Михайлем Семенком, Майком Йогансеном, коли виконуєш пісні на їхні тексти в такому місці?
Так, безперечно в мене є звʼязок із Семенком. Це може звучати як надумана, містична історія, але… Я почну з книжки. Видавництво «Смолоскип», 2010 рік, зібрання творів Михайля Семенка. Те, що я прочитала там, дуже мені зрезонувало. І не було ще знання про те, де він загинув. Була лише поезія — і все. Я в принципі люблю поезію, але тут відгукнулося щось рідне.
У 2012–2013 році ми почали працювати вже як «Dakh Daughters», у мене була купа виписаних поезій, з якими хотілося щось зробити. Якось зайшла Ніна Гаранецька (музикантка, учасниця «DakhaBrakha», учасниця першого складу «Dakh Daughters» — TU), почала грати на контрабасі — і я зрозуміла, що ці рядки ідеально на це лягають. «Я сьогодні курю і курю папіроси, я сьогодні смутний». Потім додались інші тексти, бо ця пісня складена не з однієї поезії. А потім я почала більше довідуватися про Семенка, і стався Жовтневий, наші часті виступи в цьому залі.
Звісно, є усвідомлення жахливого факту: його текст звучить у тому місці, де він був убитий. Але це сталося неспеціально й прийшло як усвідомлення пізніше.
Колись ми з Владом говорили в «ДАХу» про те, що могло б бути обʼєднавчою ідеєю для України. (Власне, ми постійно повертаємось до цієї розмови). Для мене це поезія. Я відчуваю в ній силу, яка може нас обʼєднати. Це нематеріальна, але дуже потужна енергія. Хоча, може, й матеріальна, я не певна (сміється — TU). Семенко зʼявився в моєму житті так само, як пізніше прийшов Євген Плужник. Плужника мені подарувала не книжка, а літературознавиця Ярина Цимбал, яка опублікувала в мережі текст «Я вас, Галю, згадував сьогодні». Я закохалася в цю поезію, принесла її дівчатам, ми зробили на неї світлу композицію. Одна з найсильніших Плужникових думок, промовлених до своєї дружини (про цей факт я теж дізналася від Ярини) звучить так: «Знаєш, Галю, якщо дуже захотіти, то можна й не вмерти» І ці кілька слів Євгена я тепер ношу із собою як оберіг.
Ти говориш зараз про поезію як обʼєднавчу ідею для українців. На особистому рівні мені це резонує, проте думаю, що не так-то й багато людей читає поезію — ні в Україні, ні деінде у світі. Це не проблема? Чим для тебе є поезія?
Це зовсім не проблема. Це нормально, що небагато людей читають поезію. Людям хочеться простих рішень, менше замислюватися. Інше питання, до чого потім призводить це бажання простих рішень… На жаль.
Звісно, поезія не проста, вона глибока й багатошарова.
Ось подумай, світ же, як «усім відомо» і «точно доведено», тримається на велетенській черепасі, так от для мене Поезія і є ця Черепаха.
У роботі «Dakh Daughters» є чимало матеріалу на тексти репресованих авторів. Це не тренд, під який ви підпали, так було від початку. Розкажи, чим для тебе є робота з репресованими авторами й текстами, що ви досліджуєте через них?
Ми всі зараз багато думаємо про сприйняття смерті. Це важливий крок для нашого суспільства, бо ми не просто фіксуємо, а всі проживаємо смерті. Звісно, це загострилося після початку повномасштабного вторгнення, коли багато людей втратили своїх рідних. Наше ж осмислення і проживання смерті в театрі сьогодні поєднується з поезією, тому що хороші поети завжди про це пишуть. Я думаю про те, як ми з Владом (Влад Троїцький — режисер, засновник театру «ДАХ», гуртів «Dakh Daughters» i «DakhaBrakha» — TU) це все осмислювали в театрі, й про смерть говорили не раз. Ми відходимо, наступні покоління приходять. Чому так стається?
У 2021 році ми готували виставу «Danse Macabre», що мала стати другим томом після нашого «Make Up», де ми розповідали дуже особисті історії, що нас змінили. І в «Make Up» це вдалося. У другому томі ми мали розмірковувати про смерть в кумедно-філософському контексті. Але після вторгнення смерть стала значно більшою за цю рамку, більш фізичною. Врешті ми створили цю виставу за кордоном, зовсім іншою, туди потрапили реальні документальні історії з України.
Яким для тебе є ефективне прочитання таких текстів через інші види мистецтва?
Я спостерігаю, як працює Марʼян Пиріг із текстами українських поетів. У нього є надзавдання — зберегти памʼять. Але він не впадає в танатос. У проєкті «Пиріг і батіг» є свідоме збереження памʼяті про репресованих митців, але одягнене в шати прекрасного мистецтва. Це не про злобу дня, а про мистецтво. Марʼян — дослідник і митець водночас.
У нас був схожий крок — ми зробили пісню «Повернення» на текст Вікторії Амеліної. Восени 2023 року ми працювали над темою викрадених Росією дітей. Тобто було надзавдання. Тоді Марко (Марко Галаневич — музикант, актор, учасник гурту «DakhaBrakha», Наталчин чоловік — TU) порадив мені: «Почитай Амеліну, там є дуже цікаві речі». Тоді ж я знайшла саме цю поезію і принесла на репетицію. Коли я вперше читала її, то нам як колективу текст дуже зрезонував. Він про втрату дому, але і про надію на його віднайдення. На концертах за кордоном ми завжди маємо титри мовою країни, в якій виступаємо, і перед цією композицією на екрані пишемо про вбивство Віки Росією і присвяту, яку ми узгодили з чоловіком Вікторії Сашею: «Присвячується незламній молоді українського Нью-Йорка (Донецької області) і всім тимчасово переселеним українцям».
Коли ми працювали над перекладами тексту для субтитрів із близькою Вікиною подругою Софією Челяк, вона сказала мені: «Знаєш, Віка дуже мріяла, що ви приїдете в Нью-Йорк Донецької області і виступите для громади»… Тож для нас це честь: залишати Віку в Житті піснею.
З поезією можна працювати «від голови» і «від серця», як мені здається. І ці шляхи поєднуються.
Що для тебе робота з голосами минулого, розвинь цю думку — адже ти й далі працюєш із ними.
Недавно я стала нараторкою Надії Світличної в документальному проєкті режисерки Станіслави Доронченко на замовлення «Суспільного». Фільм має вийти на Різдво. До арешту Надія співала в хорі «Жайворонок», далі в «Гомоні». Разом з братом Іваном вони одночасно сиділи в одній тюрмі — і вона співала в день його народження всі народні пісні, де героєм був Іван, — щоб він її почув, знав, що сестра поруч. Цей епізод описаний у Надіїних спогадах «Погром з продовженням». І ось саме пісня в кадрі як частина Надіїної розповіді — пісня запропонована режисеркою, виконую її я — це і є для мене робота з голосами минулого. Як і взагалі сам факт збереження фольклорних пісень, їхнє звучання крізь віки, передавання від покоління до покоління — це для мене потужна енергетична вісь, вертикаль, завдяки якій ми як народ стоїмо й долаємо найболючіші випробування.
Одна й та ж українська поезія може працювати по-різному. «Панна Інна» звучить голосами Віктора Морозова, «Мертвого півня», Артема Пивоварова — і твоїм. До речі, це єдиний жіночий голос у переліку.
Мені дуже подобається своїм жіночим голосом озвучувати чоловічу поезією. Плужник, Семенко, Йоганcен, Тичина, Вінграновський. Люблю те, що вони звучать у нашому, жіночому виконанні. Щось у цьому є.
Ці різні аранжування і прочитання — про що для тебе ця історія?
Це краса в чистому вигляді. Дуже красива поезія.
Щоб завершити з темою поезії, якщо це взагалі можливо. Чи є великі сюжети, які пропонує саме українська поезія?
Я одразу уявляю цю черепаху, на якій тримається моя любов до поезії. Це пристрасть. От як у Йогансена. Цілуй, цілуй… як?
До зубів.
До зубів цілуй, ти розумієш?
«До кінця цілуй. До зубів,
До холодного цілуй поту.
Так ніхто тебе не любив,
Не пив слину з крепкого рота».
По-перше, це. Далі думаю про Вінграновського. «Не руш мене, я сам самую». Це ж неможливо пристрасно. А та сама «Панна Інна». Теж дуже пристрасно, хоч і ніжно. А Семенко — то й узагалі! Плужник — це теж пристрасть, оголений нерв, краса у свободі емоцій.
Пристрасть — це головний двигун для мистецтва?
Ну, один з, точно. Не може бути головного.
Пригадую твою розмову для проєкту «Інше інтервʼю» з Володимиром Анфімовим, де ти чітко кажеш, що «Dakh Daughters» — політичний гурт. Поговорімо про це в контексті пропагандистського наративу про мистецтво поза політикою і крайнощів, до яких він спричиняється.
Можливо, зараз це формулювання справді звучить гостріше, бо світ зрозумів, що мистецтво не може бути поза політикою. Нарешті всі це усвідомили. Але в театрі «ДАХ» нас завжди цікавила громадянська позиція. Коли ми щось справді хочемо сказати, коли нам глибинно болить якась тема, це завжди має політичне значення.
Ми працюємо з Владом Троїцьким з 2003 року, це вже 22 роки. І ми завжди говорили про нашу громадянську позицію.
Ми були разом з Владом на Помаранчевій революції — водили Майданом помаранчевого дракона — артобʼєкт спротиву. Ми робили виставу «Собача будка» у 2008-му, бо було повне офігівання від януковичівського режиму, створювали разом з музикантами з «DakhaBrakha» як акторами виставу «Вій» у Швейцарії на базі театру Vidy-Lausanne. І ще багато інших перформансів і вистав іще до створення «Dakh Daughters» у 2012 році. Потім для нас було безперечно важливим виступати на Майдані під час Революції Гідності, і просто бути там як громадянам. У 2014-му ми багато гастролювали у Франції й постійно говорили про Крим, про те, що почалася війна. Так, у репертуарі було менше таких пісень про війну, які є в нас зараз. Але ці висловлювання й розмови з глядачем були. Після вторгнення ми почали дуже прямо говорити — наприклад, пояснювати, що Україні потрібна зброя, а зброя для нас — це захист від агресора, а не бажання воювати.
Зараз Влад і ми разом з ним осмислюємо жахливу силу російської пропаганди і шляхи спротиву їй за допомогою мистецтва у новому проєкті «Антидот».
До речі, не всім вашим слухачам очевидно, що ви не просто музична група, а й акторки театру «ДАХ». Розкажи про цей тривалий шлях.
О, ми любимо хизуватися в інтервʼю, що ми разом уже 22 роки. Пишаємося, що це ми так гарно збереглися. Це дійсно звучить ваговито. Але суть у тому, що для нас це не просто один музичний проєкт, а величезний шлях.
Ідея зробити кабаре належить Анічці (Анна Нікітіна — одна з учасниць гурту — TU), це її мрія дитинства, кабаре-гурт. Тоді на її пропозицію кожна з нас почала казати: супер! хочу це, хочу те. А Влад як режисер зібрав це докупи, запропонував грим, перші костюми, побачив це як драматург. Драматургію концертів ми досі складаємо разом. Тож це командна довга гра.
Як ти почуваєшся тепер, коли додалося більше цілком прямих висловлювань, не зовсім типових для тих театру й музики, якими ти займалася раніше?
Це виснажливо, коли після концерту в Європі треба виходити й говорити обʼєктивні, здавалося б, речі — а для людей вони як новина! Здавалося, що коли падає бомба, прилетівши зі сторони країни-загарбниці, то це обʼєктивний факт, що вказує: потрібно допомогти людям боротися з агресором. Але це не так. А потім ти приїжджаєш у Швейцарію, живеш у прекрасній квартирі швейцарського письменника — а там стоїть купа достоєвщини на поличках… Ну, це не може бути неполітичним.
Цей шлях у нас давно. Але зараз він, можливо, загостривсь. Запристрастивсь.
Чи достатньо зараз простору для нюансів, уважності, маневру?
Чорно-білість, безперечно, ранить. Ми не можемо не відчувати цього. Деякі тексти спрощуються — але це такий життєвий етап.
Ми не можемо дозволити собі не перебувати в чорно-білому просторі. Але нюансовість нікуди не дінеться, якщо є смак.
Ми говоримо про це постійно, адже деякі речі робимо більш прямолінійними. Деякі наші англомовні композиції створені спеціально для Європи, де ми показуємо, що просто зараз ми на березі жахливої прірви, перед нами — нелюди.
Я згадую поезію Катерини Калитко і усвідомлюю, що вона має неймовірну палітру нюансів, при тому, що залишається в «чорно-білій» площині розуміння, хто є хто.
Напевно, ваша найвідоміша пісня — це «Rozy / Donbas». Донбас у ній спершу звучав як постмодерна гра, але теж дуже швидко став політичним висловлюванням.
Слово «Донбас» у цій пісні було заримоване Марком Галаневичем під час «Гогольfest» на Видубичах, іще до появи «Dakh Daughters». Був такий проєкт, «Школа нетеатрального мистецтва». Там робилися музичні замальовки, Маркову ми взяли потім у пісню. Це був калейдоскоп емоційних віршувань під час мистецьких актів, я б так це описала. Ми дуркували, Марко заримував, потім ми ще Шекспіра туди додали. Можна сказати, що це пісня з тієї вистави — якої вже давно немає.
Про що ця пісня для тебе сьогодні?
Вона політизувалася, як і багато що. Початково ця пісня — перша емоційна зустріч нас як персон у гурті. З цієї зустрічі все й почалося, це наша точка відліку.
Вас зараз пʼятеро в гурті. Усі ви харизматичні, яскраві й різні. Як вдається не перетягувати ковдру?
Не вдається! (сміється — TU).
Розказуй!
Це як у сімʼї. Довго, важко і красиво. Нам пощастило, що є Влад, оскільки є різні енергії, чоловіча й жіноча. А ще є баланс театральної, літературної та музичної енергій, це не просто музичний гурт, а радше артродина.
Розкажи більше про ваші образи. Вони міняються з роками, але залишається грим, балетні пачки.
Ми обговорювали це ще на самому початку, Влад запропонував нам ескізи: куди можна рухатися, зважаючи на природу кожної з нас. Але потім вони трансформувалися з театральної точки зору. Ми ніколи не хотіли штампувати щось одне. Все одно є природа кожної з нас — і вона спрацьовує.
Як ти почуваєшся у такому чіткому образі, чи є він рамкою?
Так, звісно. Але мені подобаються рамки. По-перше, грим — це класно, це давня театральна традиція. Ти наносиш грим, виходиш на сцену й можеш дозволити собі абсолютно все, чого не можеш у реальному житті.
Також мені подобається повторюваність у мистецтві.
У дитинстві я вчилася в художній школі, тоді мені найбільше подобалося не малювати, а саме змальовувати, відтворювати. Це окремий особливий кайф.
Я люблю театр за можливість повторювати й бачити, що одне й те саме — насправді зовсім не одне й те саме.
Сьогодні, як на мене, є запит на постійну новизну — ми гортаємо стрічку, щоб постійно бачити щось нове. Виходить, мистецтво, особливо класичне, нагадує нам, що можна повторювати?
Так! Мені дуже подобається розглядати ікони, тому що це теж певний канон і повторюваний сюжет. Але те, як він розгортається у різних руках, під різними пензлями, — містична краса. Мій улюблений сюжет — Благовіщення, момент, коли Марія довідується про вагітність. Я б хотіла зробити велику виставку навколо цього сюжету.
У тебе є улюблена після «Dakh Daughters»?
Мабуть, уже нема.
Як ти бачиш зміну свого образу за ці роки?
Ну, постаріла (сміється — TU). Важко відповісти на це питання. Можливо, я стала менш легка, легкість утратилася.
Що допомагає з легкістю? Чи є якісь театральні штучки?
Зарядка зранку допомагає.
У тебе був і досі триває французький період — ви з дівчатами граєте у театральних проєктах у Франції ще до вторгнення, але в 2022 році їх побільшало. Ви розповідаєте про Україну, працюєте як із сучасною поезією, так і з класикою. Чим для тебе стала Франція?
Франція дуже цікава мені країна, мені цінний їхній потяг до краси: в оселях, у ставленні до предметів, квітів, декорацій. І дивна річ, я відчуваю це саме в нас, попри руйнацію, біль і втому. Мої батьки вирощують квіти в саду, мама весь час виписує нові корінці й кольори жоржин. Потяг до краси — може, й не необхідна річ для виживання, але для мене точно потрібна.
У Франції ми працюємо з режисеркою Люсі Берелович і дуже сходимося в цінностях: людяність, любов, відданість власній справі. Людина — що вона за звір такий?
Ми працювали над останньою пʼєсою Піранделло, яку він написав перед приходом фашизму в Європу, «Велетні з гір». Остання фраза в цій недописаній пʼєсі: «Мені страшно». Це складний нелінійний твір, Люсі як французька режисерка дошукувалася в ній тих самих сенсів, над якими ми завжди працюємо з Владом. Це людяність, страх, розпач перед невідворотною агресією… перед смертю, перед незнанням того, що опісля. Це обʼєднує нас у гурті, і це зблизило нас з Люсі ще в 2015-му. Вона приїхала знайомитися з театром «ДАХ», закохалась у нас, і відтоді ми робимо спільні проєкти.
До речі, разом ми зробили цієї весни «Лісову пісню» французькою. Люсі сказала, що цей текст — одне з її найсильніших мистецьких вражень. А цієї осені з Люсі як режисеркою ми робили відкриття фестивалю Кольтеса у місті Мец. Це була читка пʼєси «Ніч незадовго перед лісами» Бернара-Марі Кольтеса. На сцені з нами грав рідний Роман Ясіновський — актор, з яким ми теж разом у театрі «ДАХ» із 2003 року.
Наталю, якщо озирнутися, як тобі зараз здається: чому ти стала музиканткою і акторкою?
Немає одного фактора. Так склалося, що я зустріла театр «ДАХ» і тому й стала музиканткою й акторкою. До того я вчилася на відділенні «Літературна творчість» в Університеті імені Тараса Шевченка, це був історичний перший набір! Далі працювала в журналі «Всесвітня література в середніх навчальних закладах України» коректоркою й літературною редакторкою.
А потім сталася моя зустріч із простором, де мрії переплітаються з відповідальністю. Мені там дуже сподобалось. Це було навіть не про мистецтво, а про спосіб мислення.
Якщо йти цим шляхом, відкриваються дуже цікаві горизонти. Те, що я музикантка й акторка, не є конечною історією. Зараз у мене це є, бо я потрапила в цей простір. І я щаслива, бо зустріла у ньому дуже багато цікавих людей, друзів і однодумців.
Що ти думаєш про вплив штучного інтелекту на твою роботу і на театр загалом? Чи ви про це говорите?
Звісно, я його ненавиджу. Мені складно з цим співіснувати, поки що. Ми не маємо вибору не співпрацювати зі штучним інтелектом. Але я схильна мислити позитивно, розглядати це як період. Безперечно, людина переможе.
Ти гуманістка.
Так.
Останнє питання. Порадь кілька книжок, які ти читала останнім часом, які мають для тебе значення і справили на тебе враження.
Мені дуже сподобалися «Книги Якова» Ольги Токарчук, я дочитала лише до половини й відклала на потім. Хоча Ольга пише про різні релігії, та на мою думку, вона пропагує релігію Книги. І для мене це кайф, бо я теж у цій секті.
На противагу цьому величезному полотну, мені дуже сподобалася маленька книжка «Катананхе» Софії Андрухович, яку я прочитала за дві години, стоячи на кордоні з Польщею.
І Софія Яблонська, її «З країни рижу та опію» — це прекрасний мистецький путівник. Дякую тобі, Богдано, що відкрила мені цю постать, абсолютно потужну українку, про яку зараз мрію дізнатися більше. Маю намір зазнайомитись із її онукою Наталі, яка мешкає зараз у Парижі і зберігає архіви Софії.
