Наука доживати

Чому у крихітному гірському селі на 12 хат, де зроду не їздив автобус, уперто жевріє життя

24 Травня 2016

Лікіцари. Спробуймо вимовити назву по складах. М’яко, грайливо, з прицмокуванням і легеньким риком у кінці: Лі-кі-ца-ри. Сама лиш ця вправа манить у дорогу.

 

Півсотні кілометрів до Ужгорода, менш як чверть до райцентру і стільки ж до словацького кордону по прямій — таке географічне розташування Лікіцарів. Село віддалене й високогірне. Щоби дістатися сюди, потрібно доїхати до Туричків дорогою на Лумшори, а звідти ще п’ять  кілометрів пішки. Автобус до Лікіцарів зроду не їздив: ані раніше, коли там мешкало кілька сотень людей, ані зараз, коли не назбирається і двох десятків.

Ганнуся

Година поперемінного то плавного, то різкого підйому пролітає під дзюрчання струмка, соловейкове тьохкання і кування зозулі. Під ногами, як не дивно, — добротне асфальтове покриття. Хоча де-не-де — лише його залишки. Випрасувані автомобільними шинами останки вужів, ящірок і жаб та шурхотіння полохливих птахів у придорожній гущавині додають мандрівці казкової моторошності. Що далі й вище, то дорога стає звивистішою і вужчою, а хащі щільнішими, аж врешті вигулькує металева брудна табличка — «Лікіцари».

likitsary-02

Перша хатина від початку села — баби Гані. Така ж дрібненька, як і сама бабця: критий ґанок із лавицею, за вхідними дверима тісна кухонька з піччю та трохи більша кімната — і спальня, і гостьова водночас.

Сьогодні у бабці зібралися гості: приїхали син і племінник з дружиною, посходилося кілька сусідів. Ганна Качур відзначає 88-ліття. Невтомно припрошує гостей, частується вином, підтримує розмову. На святковому столі — самісіньке м’ясо: домашні ковбаси, кров’янка, сервелат, відбивні, котлети. Різкий запах б’є в ніс іще з порогу. Крім того, є потертий варений буряк, скибочки хліба та по пляшці вина і «паленки». Пізніше з’ясується, що м’ясне частування — подарунок племінника до дня народження:

— Він багатий, а я бідна, — отак просто пояснить бабуся.

likitsary-04

За годину гості розійдуться і Ганна Качур прибере зі столу: ретельно загорне м’ясо і хліб у целофанові пакетики, доїсть із тарілок надкушені шматочки, ще один залишить улюбленому котові («М’ясо — це розкіш»), позливає з келихів вино у порожню чвертку, а яке не поміститься — досьорбає («Нічого добру пропадати»). Тоді підкине дров у пічку, наллє води з відра у велику металеву миску і поставить її на вогонь, а коли вода запарує, покладе туди брудний посуд і за хвильку потре його шматком заяложеного поролону. Ні мийного засобу, ні соди не додаватиме («То ж не весілля»).

Ганна Качур звикла жити і господарювати наодинці: «Сама тут роками». Чоловік помер давно, сина Василя виростила самотужки, потім він із жінкою та двома дітьми оселився «у городі», провідати матір приїздить рідко.

Бабця тримає півня і кілька курей, та ще кота Ваську. Щодня прибирає хатину, носить воду, рубає дрова, палить у печі, сама саджає город, підмітає двір. Сусіди кажуть, якби жила десь у місті, то давно вже злягла би, а тут мусить трудитися.

likitsary-05

Бабуся Ганя — то місцева легенда. Вона найстарша зі старожилів, пам’ятає, як тут керували чехи, ходила в школу за угорців:

— Чехи називалися панами, найліпші були — і дань таку велику не давали, і вуйни при них не було. А мадяри — то свині були.

 

Усі стіни її хатини обвішані саморобними іконами: мальованими, вишиваними, вирізаними з календарів та журналів. На найвиднішому місці — подячна грамота від архієпископа Мукачівського і Ужгородського, яка для бабці дуже дорога. Тривалий час, поки ще була здоровішою, Ганна Качур служила дяком у церкві.

У тіні предків

Храм святого Василя — то велика гордість місцевих, душа Лікіцарів і єдине, що змушує туристів зрідка з’являтися у селі. Дерев’яна, двоярусна, пишнобока, з ялинового бруса і зі свіжим ґонтовим покриттям. Церкву звели у XVII столітті, це єдиний дерев’яний храм у районі, що вцілів до сьогодні. Раз на місяць у Лікіцари приходить священик і відправляє службу для місцевих парафіян.

likitsary-06

Коли засноване село і звідки взялася його мелодійна назва, напевне не відомо. Вперше згадка про Лікіцари трапляється у часописах XV століття, а походження приписують румунському «місце для торгівлі». Тільки-от як румуни потрапили у майже словацько-угорський край — не зрозуміло. Ще одна легенда розповідає, що Лікіцари — це село опришків; за Австро-Угорщини воно мало назву Куруцвар і жили тут народні повстанці куруци.

likitsary-07

У 60-70-х роках близько 70 лікіцарських хат населяли до 350 людей, була у селі і своя початкова школа на 40 учнів. Нині тут 12 «живих» хатин, у більшості з яких — літні одинаки, як-от баба Юля чи дід Олекса.

— У каждой хижі було по 5-7 людей, дітні було багато. А тепер пусті стоять, — шкодують старенькі.

likitsary-08

Бабці Юлі — 77. Засмагла, усміхнена, мружиться на сонечку, підставляючи йому свої кругленькі, аж дитячі щічки, біле волосся вибивається з-під хустини. Давній затертий халат у квіточку і гумові калоші — щоденна робоча форма бабусі.

20 років тому помер її чоловік, відтоді живе сама. Мала доньку, але й та померла молодою.

likitsary-09

— Дівку одну мала, замуж віддала, дівка вмерла в 30 рокув, дітей не стало. Дочка її вженила, то я теперка правнуков маю. Не їздять до мене, бо чоловік її в АТО пушов, добровольно, — розповідає бабця.

З господарства тримає тільки курей, раніше були і порося, і корова, «але то треба чоловіка, шоб біля неї ходити, траву косити». Старенька журиться, що немає у кого попросити допомоги:

— Я вже не годна. Он кого не прошу: будь добрий, заплачу, тільки зроби, — так нема кому. Ніхто не хоче, всім аби випити, а робити вже тєжко.

likitsary-10

Дідусі та бабці, що доживають свого віку, — основна категорія лікіцарців. Вони не звикли та й не вимагають сучасних вигод: вбиральня надворі, там же в колодязі вода. Немає газу — зате є дрова; без телевізора, а тим паче інтернету — можна послухати радіо чи сусідські плітки.

Найближча лікарня — за 12 кілометрів, продуктовий магазин та аптека — у Туричках. Там же і пункт швидкої допомоги; «якшо у кого біда», фельдшер приїздить за 30-40 хвилин. Місцеві  добре розуміють, що у Лікіцарах ніхто вже лікарні не побудує і магазину не відкриє, — «малий приход: людей нема, нема покупців». Але ще сподіваються на мінімальну допомогу — транспорт чи якого помічника хоча б раз на тиждень.

— Два-три роки тому добрій було. Дали допоміжну людину, носила лікарства і шо кому треба. А теперка всьо. Хоч вмирай, ніхто на світі Божому не узнає, — жаліється бабця Юля.

Наодинці

Поки що стареньких виручає рідня або молодші сусіди. Хто має машину та їздить у місто, той приймає замовлення від решти лікіцарців. У діда Олекси син «у городі» (в Ужгороді) та дві доньки «внизу» (у Туричках). Інколи у вихідні вони приходять у гості, допомагають у господарстві. Дід народився у сусідньому селі, «а сюда оженився», його дружина померла сім років тому, відтоді «остався сам».

likitsary-11

У свої 85 дід Олекса жвавий, розсудливий і хвацький до роботи. Донька Марія каже, що «дідо самий розумніший у селі за політику і дуже любить телевізор». Він — один із трьох лікіцарців, хто тримає корову, на додачу ще телятко і кури, а «більше нічого нема, та й не тре».

— Шо не хватає, шоб добре жити? Магазина тут немає, транспорта немає. Хотя я щитаю, шо добре живу. Може, не як міністр, але для себе хватає. От коли діти були малі, грошей не було, а треба було чимсь годувати, тоді круто приходилося. А так, картоплю саджу, часнок, городину, дочка хліба привозить. Три хліба в морозилку складаю, коли треба, то розморожу. Основне — шоб здоров’я було, всьо перебуду. А як нема — то хана. Туди іти, у ліс, — грошей не треба, а як вниз — там уже треба. І чим нижче, тим більше грошей треба, — сміється дід.

likitsary-12

У радянські часи в Лікіцарах був колгосп, на фермі тримали отару на 1600 голів. Нині найбільше стадо у діда Василя — 20 кіз і боров. У селі кожен сам за себе: хто на що сили має — те й доглядає.

Після розпаду Союзу молодь лишилася без роботи і масово виїхала працювати на заводах. Там облаштувалися, одружилися, виростили дітей. Дехто і досі приїздить у Лікіцари на вихідні чи влітку — як на дачу, садять город, доглядають садок.

— В Ужгороді мають квартири, а тут, у батьківських хатах, поприписувалися і получають до пенсії 20% гірських, — пояснює Марія, донька діда Олекси.

[do action=”post-slider”/]

Свіжий зачин

Сусідка Оксана — якраз одна з таких «дачників». Жінка родом з Лікіцарів, але живе з чоловіком в Ужгороді. Її батько помер 19 років тому, і вже шостий пішов, як не стало матері. А хата батьківська стоїть.

— Ми на вихідні приїхали. Літом кажду суботу сюда їздим. Гарно тут, але важко дуже. Вже на пенсії, то могла би тут жити, а дітям тяжко, — каже Оксана.

Жити у Лікіцарах із дітьми справді несолодко. Валентин, батько двох школярів, відчув це на собі. Чоловік побудував велику хату для сім’ї, але родина буває тут лише у вихідні. Увесь робочий тиждень Валентин не бачить ні дружини, ні дітей — з понеділка по п’ятницю вони живуть у його матері в сусідньому селі Туриця, де є школа. А чоловік у цей час доглядає худобу.

— Внизу, у Туричках, є спеціальний пришкільний інтернат, де діти живуть цілий тиждень. І ми так вчилися, цілий тиждень батьків не бачили, — згадує Марія.

likitsary-14

Проте серед лікіцарців є й ті, кого привабила перспектива ростити дітей якнайдалі від цивілізації. Саша, красивий статечний чоловік середніх літ, кілька років тому зробив незбагненну річ — залишив комфортні житло і роботу в Ужгороді заради хатини у вимираючому гірському селі. Раніше він із дружиною Анною приїздив сюди на вихідні, а коли жінка вперше пішла в декрет, вирішили перебратися назовсім. Для чотирьохрічної Єфросинії та дворічного Луки Лікіцари — направду рідний дім.

Все уехали, никто ж работать не хочет, всем легкого хлеба в городе подавай

— Все уехали, никто ж работать не хочет, всем легкого хлеба в городе подавай, — іронізує Саша. У них з Анною поки що невелике господарство: кури, два вулики та здоровенний лахматий пес Рута, зате багато планів. Ось націлилися завести отару овець, голів зо 200, і не просто заради м’яса та шерсті, а будуть будувати свою сироварню.

— Хотим, чтоб как раньше было: не возить на рынок и предлагать, а чтобы сыр был востребованный, и люди сами сюда приезжали и покупали, — каже Саша.

— Дасть Бог — зробимо, — додає Анна.

Тим часом жінка переливає свіжозварений курячий бульйон у трилітрову банку.

Гостинець для баби Гані.

likitsary-16

Усі фото — авторки.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки