Всесвіт лозоплетіння

Чому у мешканців Ізи руйнується світ і як вони шукають спасіння у варінні сиру

15.06.2016 Ярослав Назар

Село Іза — за кілька кілометрів від Румунії, у долині між двома гірськими пасмами. По одному хребту проходить українсько-румунський кордон, а інший відділяє село від решти України. Вже понад століття ледь не кожну родину тут годує лозоплетіння. І досі з лози тут плетуть усі — від учителів до священиків. А втім, ремесло це з року в рік стає все менш прибутковим: ціни ростуть, а покупців меншає. Тож місцеві мешканці приймають новий виклик долі — як, куди та з ким рухатися далі.

«Я рускі гроші їм»

 — Який, нах.., бізнес?! Я залежний від покупця. Якщо у нього не буде грошей, то і в мене їх не буде! Раніше людина мала сто доларів — могла собі дозволити покупку. А тепер має 50, і їй не хватає навіть зуба вставити, — нервується мешканець села Іза Василь. Зазвичай у цей час він порається у майстерні для лозоплетіння. Та зараз йому не до цього — у колодязі зламався насос, а грошей замінити немає. Ремонтує сам.

Чоловік виходить перекурити надвір. Сині спортивні штани, гумові тапки, у лівій руці пачка цигарок «Прима». Питання «а як ваш бізнес цього року?» провокує монолог відчаю.

DSC_0625

DSC_0624

— У мого батька була пенсія 120 доларів, коли злодії були. А прийшли чесні, то дали батькові 50 доларів. Простий пенсіонер. Його-то за шо люструвати?! Бо бідним легше керувать?! — Василь нервово затягується «Примою».

Уся родина тридцятирічного Василя займається лозоплетінням: і дружина, і дитина, і батько, і сестра, навіть двоюрідний брат із тіткою. Словом, усі. Це ремесло тут засвоюється із самого дитинства. Діти в Ізі одночасно вчаться ходити, говорити і працювати з лозою.

Різні дрібниці для дому, прикраси, кошики, посуд, скрині, крісла-гойдалки, столи, стільці, плетені дивани й ліжка. Плетуть все і всі. Головне місце збуту товарів з лози — не сама Іза, не найближчий обласний центр — Ужгород, і навіть не столиця. Уже кільканадцять років ізівчани возять більшість свого товару на продаж у Росію.

DSC_0547

— Там всюди возимо. У мене усі родичі в Росію їздять продавати. Кажда хата туди ходить. Я рускі гроші їм. Мене росіяни виручають, а не Європа, — каже Василь.

На подвір’ї в чоловіка стоїть білий міні-вен. Сусіди мають по дві машини: одна робоча, інша — для сім’ї. Більшість років незалежності мешканці Ізи, на відміну від решти країни, жили стабільно — криза їх, кажуть, не зачіпала. І поки у Росію без проблем їздили фури, і тутешні мешканці жили спокійно.

На 90 процентів Іза живе за счот Росії. Якби не Росія, то не знаю, що б тут було

— На 90 процентів Іза живе за счот Росії. Якби не Росія, то не знаю, що б тут було. Ми туда кошики возимо. Якшо нам це заборонять, то все, до свіданья. Я своїй дитині даю їсти руску ковбасу за рускі гроші куплену, а не за тернопільські чи львівські, — чоловік голосно спльовує та закурює другу поспіль цигарку.

Василь каже, що його не цікавлять події в Україні: «Нова влада — то не жити по-новому, а виживати». Інтеграція в Європу жителя прикордонного з ЄС села теж не хвилює: «У Європу ізівчани нічого не возять. Ні в Румунії, ні в Угорщині наші кошики нікому не нужні». І безвізовий режим, запевняє Василь, того не змінить.

— Я там безправний, в тій Європі. Ну бо яке у мене право? Взяти у карман 500 євро, поїхати-подивитись на цигель-цигель ай-люлю, музеї там всякі — і вернутися додому вже без грошей? Та і то — шоб ото поїхати без візи, треба спершу мати тих 500 євро. Звідки їх тут людина знайде?! — Василь знову спльовує крізь зуби.

«Садимо ту лозу, як картоплю»

— Ще наші прадіди тим займалися. Так і ми, від малого до великого, — усі плетемо. Ми ту лозу садимо, як картоплю. Копаємо її перший раз, потім другий — і так щодва роки. Тоді ріжемо, варимо і сушимо, — розкриває секрети технології корінна мешканка Ізи Марія Антонь.

DSC_0590

Їй 49. Марія якраз повертається з городу, де поралася від самого ранку, — після обіду її черга працювати в «магазині». Підміняє дочку. Магазином вони називають розставлені обабіч дороги плетені вироби. Покупців негусто, тож поки що Маріїн онук розважається тим, що їздить на ровері поміж товаром. Від ранку вони ще нічого не продали.

— У нас у селі всі тим займаються. Священики, вчителі. Всі. Роботи ж нема. У мене син вчився в Ужгороді. Потім пішов у торговлю, але у людей грошей нема. Нічого нема! От він тепер з нами плете, — розповідає пані Марія, поки відганяє онука від дороги.

Вона заводить мене у склад, прибудований до хати. Тут зберігають кошики різних форм і розмірів: від класичних до геть вигадливих у формі лебедів. А ще безліч виробів зі шкіри й овчини: браслети, шкарпетки, пледи, верхній одяг. Раніше тут думали відкрити справжній магазин.

DSC_0557

DSC_0563

DSC_0576

— Тут усе тримаємо, щоби товар не псувався від дощів та пилюки, яку фури ганяють. А магазин, порахували, нам не вигідно. Я спочатку хотіла його відкривати. Купила навіть полички. Віддала за них дві тисячі доларів! Так і стоять без діла. У людей грошей нема, відповідно — і у мене нема, — бідкається жінка.

Через економічну кризу ціни на більшість побутових товарів зросли, а на вироби з лози — впали. Пані Марія продає кошики за ціною від 50 до 250 гривень, а плетені скрині та крісла — від 2 тисяч. Раніше було дорожче, але і люди купували більше. На один кошик іде близько двох кілограмів лози, пояснює пані Марія. Враховуючи вартість ручної роботи, її сім’я ледве виходить у нуль.

— Раніше возили товар по регіонах. А зара ні. Задорого, навіть щоб до Одеси чи Києва довести. Купу грошей треба віддати за упаковку. Але люди їздять все одно — треба якось крутитись, бо діти в хаті їсти просять. От приїжджають чужі. Зайдуть, пофотографірують — і все. Сідають в машину і їдуть, а купляти нічого не хочуть, — пані Марія заносить товар з вулиці на склад. Дощ накрапає.

Найбільша тривога для жінки — ціна на газ. В Ізі про це говорить кожен другий. Люди один за одним переходять на деревні котли, але й ціна на деревину з пилорам росте. У те, що політики можуть щось у країні змінити, тут давно ніхто не вірить.

DSC_0461

— Ніхто не хоче голосувати. Усім байдуже. На останніх виборах приїжджав до нас пацан з Ужгорода. Каже, скажіть там пару слів про те і се. І шо? Ніхто з ним говорити не захотів. Аж смішно було. Ніхто ні у що вже не вірить, — відмахується жінка.

«У кожному селі своя сироварня…»

— То так традиційно було: щороку 6 травня, у день святого Юрія, на околиці села формували отари — вівчарі виганяли овечок на полонину. Там вівці паслись  із травня до листопада. На полонині їх і доїли, і там же виготовляли з молока сири, — головний технолог сироферми «Бараново» Зинаїда Семчина проводить екскурсію для кільканадцяти туристів.

DSC_0475

DSC_0512

Жінка розповідає і показує, як з овечого молока роблять сир, де його тримають та який він має вигляд, коли готовий до подачі на стіл.

Сама Зинаїда родом із Вінниці, де закінчила місцевий м’ясо-молочний технікум. Згодом її відправили працювати на молочний завод у Мукачеве, а звідти вона перебралась до Ізи.

— Власник найшов мене у Мукачевому. Завод, на якому я там працювала, закривали. То мені подзвонила людина з Києва і запропонувала тут допомогти поставити на ноги виробництво. Але, скажу вам, це така професія, що просто допомогти не можна: або працюєш, або ні. Тому я і залишилася, — каже Зинаїда. Вона якраз демонструє камеру, де зберігають головки сиру.

DSC_0493

Сироферма «Бараново» є білою вороною на карті Ізи. Для села, де різноманітні плетенки стоять на продаж через хату, варіння сиру — ремесло нетрадиційне і ризиковане. Власник сироферми Юрій Липий почав займатись ним 10 років тому. Тоді у нього було лише дві сотні овець. А на території, де тепер господарство, — сільське сміттєзвалище. Тепер це повноцінний родинний бізнес.

— Зараз маємо вже 500 овець на господарстві, з них 270 дояться. Решта ще замолоді, аж через два роки будуть молоко давати. Овець доїмо вручну тричі на день. Максимум — це один літр молока з овечки, — розповідає Юрій-молодший, син власника. Він постійно кудись бігає — всюди потрібні робочі руки та контроль над процесом.

DSC_0497

DSC_0500

І він, і батько геть не схожі на традиційних мешканців села: дорогий одяг, iPhone. Сучасні успішні підприємці. Юрій-старший нещодавно повернувся зі Швейцарії, де слухав тренінг із ведення господарства на вівцефермі Емша.

— Чесно кажучи, нам до них ще років десять. Треба терміново вчитися господарювати як вони. У них продуктивність господарства набагато вища за нашу. У них вівця дає чотири літра молока, а наша — один. А вартість утримання та затрат приблизно однакова, — каже Юрій-старший.

DSC_0538

Сир тут роблять не на карпатських полонинах. Процес повністю модернізований завдяки власним коштам та допомозі від Закарпатської ОДА, яка у вересні минулого року виділила фермі гроші на закупівлю обладнання. Кожного дня тут обробляють близько двох тонн молока. Сир замовляють дві мережі супермаркетів, кілька львівських магазинів, а також окремі клієнти телефоном чи поштою.

Ми вирішили змінити специфіку роботи: почали працювати у сфері зеленого туризму, до нас почали їздити люди — і ми помалу вийшли на прибуток

— Коли наше господарство працювало лише на виробництво сиру, ми були збитковими. То були чорні часи. А потім ми вирішили змінити специфіку роботи: почали працювати у сфері зеленого туризму, до нас почали їздити люди — і ми помалу вийшли на прибуток, — розказує фермер, перевертаючи шашлики на мангалі. Ними пригощатиме туристів.

DSC_0520

Про Ізу чоловік багато не розповідає. Каже, за Союзу була робота. Люди не з лози плели, а у колгоспах працювали, на тепличному комбінаті, птахофермі чи промкомбінаті. Найяскравіший спогад Юрія з його радянського дитинства — «Хіба пам’ятаю, як газифікація проходила. А так нічого нового. З часів Союзу нічо не змінилось. Все стабільно».

«Баранове» поки що не планує виходити на ринки Європи. Потужностей нема. Наразі  сироферма акумулює кошти і залучає однодумців, щоби розширити сироварну справу на все село. Для Юрія саме у цьому майбутнє:

— Тут є кілька фермерів, які хочуть відкривати маленькі сироварні. Я їх навчаю працювати. Якщо у кожному селі буде сироварня, то люди матимуть куди здавати молоко. Буде робота — і буде життя.

Ярослав Назар

Схожі публікації

62867 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти

07.02.2017 Альона Вишницька
9776 7

Наука доживати

Чому у крихітному гірському селі на 12 хат, де зроду не їздив автобус, уперто жевріє життя

24.05.2016 Альона Савчук
3773 8

Місто маятникових мігрантів

Як Київ і Варшава надихають Фастів

13.06.2016 Юлія Сосновська

Популярні публікації

26104 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
60424 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин
44408 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати