[«Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.
Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.
Спецпроект реалізується у партнерстві з видавництвом Темпора.]
І. Dün — учора
Дев’ятнадцятиградусний мороз. По задубілих від холоду пальцях ковзають потоки лютневого повітря, нещадно висушуючи шкіру із тонкого шовку на порепаний пергамент. Ледь втримуючи рівновагу на крижаній дорозі, зупиняємося біля невисокого будинку, де у вікнах горить світло.
До фіртки підходить кремезний чоловік у темній куртці.
— Здраствуйте, — тепло подає руку і не дає впасти.
Жасім. Жасім Ясінович Іскондаров — старшина турецько-месхетинської громади у селі Васюківка, що поблизу Бахмута. Проводить несподіваних гостей у дім й запрошує до вітальні. Разом із сім’єю він живе в Донецькій області вже двадцять вісім років. Тут він знайшов прихисток від погромів в Узбекистані, куди його батьки переселилися після депортації з Месхетії 1944-го. Цей будинок став батьківським домом для трьох дітей Жасіма та п’ятнадцятьох його внуків.
На кухні чути легку метушню. Жінка Жасіма — 58-річна Марпула — підв’язуючи картату хустку, заносить до кімнати чай із солодощами. Ми сідаємо по-турецьки за традиційний стіл суфру, на якому зображені місяць із зіркою на червоному тлі.
— Месхетія, — починає чоловік свою оповідь і затримує дихання, — так називається наша земля.
Культурно-історична область на межі Туреччини та Грузії завжди була розділена між двома державами. 1921 року між Вірменською, Азербайджанською та Грузинською республіками з одного боку й Туреччиною — з іншого було укладено так звану Карську угоду, за якою частина Вірменії відійшла Туреччині, а п’ять турецьких регіонів опинилися у складі Грузії.
— Так, мої батьки були народжені в Месхетії вже грузинській, — розповідає Жасім, — але у 1944 році Сталіну захотілося нас виселити, бо ж була підозра на те, що можемо співпрацювати з Туреччиною.
І виселив.
На підставі постанови Державного комітету оборони 14 листопада людей загнали у товарні вагони — і повезли через Урал.
— Сорок днів везли у Середню Азію, — очі Жасіма здаються чорнішими за землю. — Люди помирали у тих вагонах. Діти плакали. Скільки людей загинуло? Ніхто не знає і не рахував. Одні кажуть — сто тисяч, інші — сто двадцять.
Цю історію у кожному домі переповідають і діти, і внуки.
— Чи хотіли б ви повернутися в Месхетію? — питаю.
— Та все життя! — без жодного сумніву каже Жасім. — І батьки ціле життя хотіли, аби ми туди вернулись. Пам’ятаю, як у 1966 році дядько, коли мені було сім років, їздив у Грузію до Тбілісі, але далі його не впустили. Він хотів на Батьківщину поглянути. У 1989-му у Москві повернення турків-месхетинців теж не взяли до уваги. Минулого року мій брат їхав машиною в Туреччину, то заїхав у той район, де народилися наші батьки. Сімдесят два роки потому… Батько розповідав нам: три будинки від школи, там сад був… В тому селі, де народилися батьки, тепер пункт митного контролю — перехід до Туреччини.
Сьогодні вже все по-іншому.
ІІ. Bugün — сьогодні
Із Месхетії турків-месхетинців радянська влада депортувала у Середню Азію, здебільшого в Узбекистан.
— Ми в Самарканді жили. Це перша столиця Узбекистану, — продовжує Жасім, ламаючи руками хліб, який турки-месхетинці називають етмек. — В мене там була добра робота, я працював на заводі. Ми жили дуже мирно. Не знаю, що сталося.
Те, що сталося у травні 1989 року, називають «Ферганськими подіями». Звичайна сварка на базарі перетворилася у міжетнічний конфлікт. Якщо запитати про причини трагедії — мало хто може щось пояснити
— За релігією ми одні, за вірою одні, — роздумує старшина. — В мусульманстві є суніти і шиїти. Ми — суніти. І в Узбекистані 95-96% теж суніти. Щодо мови не було суперечок. З Москви був знак освоювати чорнозем. Ферганська долина була найгустіше заселеним регіоном. Можливо, треба було «витурити зайвих». Але ми народ спокійний, роботящий, ми собі тихо працювали. Тому не знаю.
Кажуть, нібито якийсь турок нагрубіянив продавчині-узбечці, перекинув полуницю, за неї заступилися інші хлопці і почалася бійка.
— У 70-80-х роках направду могли зарізати когось — і нічого не було, а тут — побились і роздули до міжнаціональної боротьби, — згадує і Жасім Іскондаров 1989-й.
Гульнара Бекірова на «Радіо Свобода» пише, що травню 1989 року передували мітинги в Ташкенті в грудні 1988-го. Вони відбулися під гаслами «Росіяни, їдьте в свою Росію, а кримські татари — в Крим». Мабуть, ненависть до переселенців екстраполювалася і на турків-месхетинців: «Збудження не зникало, а серед узбецької молоді ширилися розмови про те, що турків треба «провчити».
23 травня на вулицях Кувасая розпочалися зіткнення, в яких з кожного боку участь брали по кількасот людей. Натовп намагався прорватися в квартали, населені турками-месхетинцями та іншими національними меншинами, і зробити там погром. Влада силкувалась вгамувати юрбу, внаслідок чого прибуло понад триста працівників міліції і заворушення таки вдалось припинити. Але 58 осіб постраждали, 33 були госпіталізовані.
Регіоном почали ширитись чутки про знущання турків-месхетинців з узбеків, ґвалтування жінок, знущання з дітей.
Вранці 3 червня в Ташлаці група узбеків попрямувала в квартали, де жили турки-месхетинці. Підпалювали будинки, били їхніх господарів. Наступного дня домівки горіли не лише у Фергані та Ташлаці, а й Маргілані та інших населених пунктах, де жили турки-месхетинці.
— До нас почали приїжджати в Самарканд і казати: «Або ви їдете, або ми влаштуємо таке, як у Фергані», — незворушно згадує Жасім. — Я пам’ятаю той момент, коли ми зрозуміли, що тут життя не буде. І вирушили на пошуки дому.
І хоч голова сім’ї говорить про це стримано, дівчата не витримують — виходять з кімнати.
Тоді чоловіки з сімей об’єднувалися і їздили з регіону в регіон у пошуках місця з надією, що десь їх приймуть.
— Нас виїхало восьмеро людей, — Жасім згадує події 28-річної давнини. — Спочатку треба було знайти місце, аби сім’ї не страждали. Це був червень. Нам сказали, що є будинки в Ставропольському краї. Але коли ми приїхали туди, нас не впустили. Далі ми рушили у місто Прохолодне. Тоді якраз запустили поїзд «Адлер» через весь Казахстан. Через Калмикію, через Дагестан, в Грозний їхали, в Благовєщенськ. Поглянули — добре, але ж ми не звикли до таких умов. В червні дощі падають, довкола бруд, каша під ногами, як тут жити? Вирішили вертатися назад. На поромі Баку-Красноводськ ми зустріли сім’ю, що їхала в Туркменію на лікування.
Чоловік нам каже: «В нас багато колгоспів, можете приїхати, подивитися. Через п’ятнадцять днів буду вдома». Дав телефон. Каже, домовимось, я вас зустріну. Задзвоніть завтра.
ІІІ. Yarin — завтра
Чоловік виявився головою села Васюківка у Донецькій області, яка тоді була частиною Радянського Союзу.
— Він нас зустрів на вокзалі, поводив по колгоспу, — каже старшина. — Показав порожні будинки. Нам тут сподобалось — і ми вирішили приїхати.
Восьмеро чоловіків постановили перевезти сюди свої сім’ї. Дорога тривала понад чотири доби потягом. З сумками, дітьми та емоціями. Їхали через Волгоград та Артемівськ, нині Бахмут.
— Складно було, — згадує. — Ніби давали по десять тисяч рублів допомоги на сім’ю. Але це розвал Союзу, девальвація. Мені дали чек, а грошей нема! Гроші згоріли. Я в Узбекистані лише добудував будинок. В ньому навіть місяця не прожив! Місяця! Ціле життя будував…
Тоді у 1989-му майже всі турки-месхетинці виїхали з Узбекистану. Близько дев’яноста тисяч подалися до Росії, більш як тридцять — до Америки, майже десять — до України. У Херсонській області вони оселилися в Генічеському, Чаплинському та Каланчацькому районах, проживають тепер і в Полтаві, Білій Церкві біля Києва та в Харкові. У Донецькій області поселення турків-месхетинців зосереджене у населених пунктах, що належать до Васюківської ради. Із їхніх 690 жителів — 440 турки-месхетинці.
Тоді у 1989-му майже всі турки-месхетинці виїхали з Узбекистану. Близько дев’яноста тисяч подалися до Росії, більш як тридцять — до Америки, майже десять — до України
— Багатьох наших з 1989-го по 2004 рік не хотіли прописувати, вони жили без прописки. Без прав. А в Україні нас добре прийняли. Жодного разу нам не сказали: «Ти турок, а я українець». Народ України допомагав нам у всьому! — впевнено й голосно каже Жасім, як це може сказати лише чоловік з кавказьким темпераментом.
Більшість переселенців спочатку працювали у двох колгоспах — імені Ілліча і «Знамя Леніна». Але 2001 року їх ліквідували, тому люди почали займати городництвом. Майже у кожному дворі тепер стоїть теплиця.
— Ми дуже любимо працювати з землею, — каже вже син Акіф, а жінки підтакують. — Тут раніше, окрім картоплі, кукурудзи та гарбуза, майже нічого не садили. Бо інше не росте. Чому? — питаємо. — Не вдається, — відповідали.
— А нам усе вдається, — підхоплює невістка. — В нас все росте — перець, баклажан, помідори, морква. Ми могли за один сезон два врожаї збирати. Ми наводимо лад, самі собі створюємо роботу.
У Бахмуті, якщо зайти на ринок, то вам кожен скаже, що овочі від турків-месхетинців — найкращі. Знак якості.
— Нас тут ніхто не утискає, — каже про життя у Васюківці старшина. — Ми мали свій народний ансамбль, нам фінансово допомагали. Якщо в селі є десятеро депутатів, то троє-четверо з них — завжди наші. Єдине, що маємо тепер проблеми з водою. Раніше в кожному подвір’ї була криниця. А тепер вода солона.
Поруч з Васюківкою дійсно розташовані соляні шахти, і позаяк розробки ведуть у бік села, то у криницях почала з’являтися солона вода. На цьому нам наголошують не в одному будинку.
У кімнаті Жасіма, окрім жінки, сидять ще його 29-річний син Акіф та внуки — десятирічний Лачін та трирічний Юсуф. На руках в невістки мугикає крихітна восьмимісячна дівчинка Орзугуль. Довкола будинку доглянута територія, красиво викладені доріжки, посаджені ялинки. Сім’я турків-месхетинців цілком вкорінена у тутешнє життя. Однак реалії війни знову все змінили.
З початком бойових дій до Васюківки подалися турки-месхетинці зі Слов’янська, Миколаївки, Дебальцевого. Влітку 2015 року у кожному домі в селі жило по дві-три сім’ї переселенців. Люди напинали на вулиці шалаші та намети. Зараз, йдучи по селу, легко зустріти людей у спецодязі, та й ми застали саперів, що розміновують поля. Все засипане снарядами та мінами.
В Україні нас добре прийняли. Жодного разу нам не сказали: «Ти турок, а я українець». Народ України допомагав нам у всьому
Втім навіть у найскладніших умовах турки-месхетинці проявляють дивовижну відкритість та гостинність. З будинку старшини громади ми вийшли з двома трьохлітровими банками консервованих помідорів та свіжоспеченими паляницями.
У будинку Закарія-ака (частка «ака» — форма шанобливого звертання до поважаних членів громади) чужих людей теж приймають як своїх. На столі з’являються теплі страви, чай, солодощі. З перших речень розмова ллється так, ніби зустрілися найкращі друзі. В повітрі відчувається такий затишок, буцім у найтеплішому закутку світу.
— Війна ніколи нікому добра не принесла і не принесе. Над головою має бути мир, — каже Закарія-ака.
Він обіймає свою дружину, з якою прожив вже сорок років. По хаті бігають дітлахи, а господар перелічує:
— У мене п’ятеро дітей, чотирнадцятеро внуків та одна правнучка.
Любові вистачає на всіх.
Кожної п’ятниці він ходить на молитву до маленької мечеті, яку громада облаштувала собі у Васюківці. Під час священного мусульманського місяця молитися ходять щодня. Зараз в селі виникла проблема, бо з усіх залишився лише один мулла. Багато хто виїхав до Туреччини.
Турецька республіка ухвалила постанову про прийом біженців-турків-месхетинців з України. У Донецькій, Харківській та Луганській областях налічують 676 таких сімей. У Слов’янському, Краснолиманському, Великоновосілківському районах залишилось 150 сімей. У Васюківці — із 600 людей до минулого року турків-месхетинців було 364 особи. Зараз — 222.
25 грудня 2015-го турецькі соціальні служби забрали першу хвилю турків-месхетинців. У старшини Жасіма там вже рік живе дочка Малєка. У місті Ерзінджан, що на північному сході Туреччини, влада виділяє переселенцям котеджі на 150 квадратних метрів.
— Все, що треба, дають, — каже Закарія-ака. — Ложки, вилки, пральну машинку, холодильник. Тільки в дім заходиш — живи! Одна нога там, одна нога тут.
Незабаром має бути друга хвиля переселення турків-месхетинців з України. Літаками із Харкова їх доправляють в Ерзінджан.
— Я тут трудився, тут вийшов на пенсію. Душа не хоче їхати звідси, — зізнається чоловік. — Хочеться миру заради внуків. Хочеться, аби війна закінчилася.
Закарія-ака проводить нас, а ми з фотографом, ніби задурманені теплом узбецького чаю і розмови, чалапаємо до виходу. Чоловік відчиняє двері і, немов забувши щось важливе, з меланхолійним смутком додає:
— У травні по нас приїдуть.
Усі фото — Роман Потапенко
