Оборонні мури Києва

§§§

[Ця колонка створена завдяки Спільноті The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ми лежимо з дитиною у спальниках. У цій кімнаті плюс 12, в інших — плюс шість. Нас рятують грілки й обійми. І трішки гумор. Передивляємося на телефоні старий серіал «Альф». В одній із серій Віллі, батько родини, яка за збігом обставин тепер має вдома прибульця, каже: «Боже, чому ти нас, таких простих людей, ставиш у такі непрості ситуації?». 

«Ох, повірте», — іронічно бубонить дитина зі спальника. 

На днях зі стелі в цій кімнаті полилася вода — комунальники пробували запустити опалення, але труби перемерзли. Залило трохи книжок, піаніно, на якому донька любить грати «Щедрика», та іграшки, розставлені на музичному інструменті. Серед них — м’який Тарас Григорович, якого донька пошила кілька років тому. Тепер він лежить на рушнику — сохне: мокрі чуприна і вуса закрутились і безрадісно звисають набік. 

— Що, Григоровичу, недобре тобі? —звертається до нього мала. —Роки минають, а росіяни так і не дають спокою? Розумію тебе. 

У квартирі темно і холодно, немає гарячої води, часом зникає зв’язок та інтернет. Почали чорніти й гинути наші рослини. Важко налагодити побут і роботу. Складно щось планувати. Нелегко зберігати оптимістичний настрій. Це все дуже некомфортно і неприємно, а вечорами, коли морок — і надворі, і вдома — стає щільним і непроглядним, ще й якось по-особливому тоскно. Не рятують навіть святкові гірлянди, розвішані квартирою.

«Чому жінки з дітьми не виїжджають із Києва?» — цілком слушно запитують люди у соцмережах. А я не маю раціональної відповіді. Бо це наш дім. Бо тут свої люди. Бо Київ для мене — як рідна і близька людина: коли йому погано і боляче, дуже хочеться бути поруч, хай навіть я нічим не можу допомогти. Тому що іншим містам — прифронтовим, на лінії вогню, окупованим росіянами — ще важче. Давно важче. Значно важче. А нам слід протриматися буквально ще трошки — і стане легше. Тому що всередині є якесь таке дивне завзяття: ми впораємось. Тому що думка про те, що ми таки незламні, дає розраду, хай як тяжко дається нам ця незламність. 

У ці темні й холодні дні ми багато гуляємо містом. Коли рухаєшся, стає тепліше. Коли бачиш, що місто, попри все, намагається жити звичним життям, стає тепліше. В улюбленому кавокіоску юна бариста, в пуховику, шапці й рукавичках, подає каву і усміхається: «Гарного і тихого дня! Все в нас буде добре!». У крамничці купуємо одноразові термогрілки — трошки собі, а трошки роздамо людям, які не мають домівки й ночують у переході. У зоомагазині беремо суміш для вуличних птахів: є непереборне бажання дбати про когось іще.

Подрузі на роботі колега дарує вогнетривку цеглину — це трендовий метод обігріву оселі сьогодні. Ми жартуємо з того, як швидко змінилися наші списки бажань. З цією ж подругою ми з настанням холодів ходили стоковими крамницями в пошуках «помиральної піжами». Це такий чорний жарт. Ми не плануємо помирати у цих піжамах, але розуміємо: якщо буде приліт і доведеться чекати рятувальників під завалами або швидко вибігати надвір — то на тобі має бути тепла і зручна піжама, але хочеться, щоб іще й симпатична. Аж ось ці «помиральні піжами» згодилися: в них дуже комфортно спати, коли у квартирі температура не підіймається вище 10 градусів тепла. 

Я дивуюся, як швидко дитина адаптується до екстремальних умов. Жодної скарги щодо холоду й темряви. Лише часом, коли вночі гучно від вибухів й ми вирішуємо йти в укриття, вона каже: «Я так від цього втомилася, росіяни крадуть у мене дитинство».

— Хочеш, ми поїдемо на деякий час в якесь інше місто? — питаю її.

— Ні, — зітхає вона, — хочу, щоб росії не було.

До нас на ночівлю приходять її подруги — звісно, зі спальниками і теплими піжамами. Жодні катаклізми не можуть стати на заваді дівчачим посиденькам. Підсвічуючи собі ліхтариками, вони граються і сміються, а ще готують желе, яке застигає просто в кімнаті. Зручно. Вночі над Києвом збивають російські дрони, але дівчата міцно сплять — до цих звуків вони адаптувалися ще раніше. 

Щоденне життя тепер підпорядковано іншому ритму й наповнене іншими турботами. Ти думаєш, як і коли випрати речі, де і коли помити і посушити голову, як зарядити гаджети, що приготувати дитині, щоби швидко й нескладно, як організувати їй дозвілля в холоді й без електрики, як узгодити плани, щоб завжди хтось залишався вдома, бо вже двічі зі стелі лилася вода і бо треба поставити все на зарядку, якщо раптом з’явиться світло. Ти думаєш, що ще зробити, щоб у квартирі не мерзли люди й рослини. 

У таких обставинах дуже хочеться приводів для радості, хоча б найменших. Хтось влаштовує вечірки на Київському морі, хтось — сусідські пікніки у дворах багатоповерхівок, хтось купує гірлянди, книжки, смачний чай, ходить у гості, запрошує в гості (а хтось, як моя дитина, побачивши, що в будинку світяться вікна, радісно волає на всю вулицю: «Ураааа! Ми поїдемо додому на ліфті!»). Те, що кияни радіють і влаштовують собі свята, не означає, що нам тут легко і просто. Це лише означає, що в усьому цьому мороці ми обираємо світло. Ми обираємо жити тут і тепер. І ми обираємо бути разом в ці дні. Помагати одне одному, підтримувати, турбуватися. 

Росія б’є по тепло- та електростанціях, росія б’є по найуразливіших із нас. Літнім, маломобільним, хворим людям, людям із немовлятами та малими дітьми — особливо важко.

Жодні кам’яні мури не можуть уберегти нас від темряви й холоду. Але нам вдається в цей час вибудовувати інші «оборонні мури» — зі взаємопідтримки, небайдужості, співчуття.

«Приходьте до нас на ночівлю, — пишуть друзі, — у нас є тепло, є гаряча вода і світло, а ще — котлетки по-київськи».

Щодня я читаю повідомлення від друзів, знайомих і навіть незнайомих людей. Нас кличуть у гості: пожити деякий час, побути кілька ночей або хоч на кілька годин зігрітися. Нас запрошують у гості на сусідню вулицю, у сусіднє місто, в сусідні країни. Пишуть, що будуть нам раді. Ми поки що нікуди не збираємось, але від думки, що є люди, які нас приймуть, що ми не самі, що нам є куди податися, стає тепло на душі і якось спокійніше. Ти відчуваєш, як усі ці слова підтримки стають невидимим муром, крізь який не можуть пробитися відчуття безвиході та самотності. 

На пошті на нас чекає посилка. У ній друзі з Польщі надіслали нам термобілизну, теплі жилетки, одноразові грілки та солодощі. Переживають за нас. А я не можу обрати правильну інтонацію, як їм розповісти про життя тут. Щоб це не здавалося бравадою, але водночас не було і ниттям або наріканням. Ту інтонацію і ті слова, що могли би сповна описати ситуацію в Києві, як ми її проживаємо, чому досі тут. Ми розпаковуємо посилку, і я починаю плакати — від розчулення. Такі прояви підтримки й турботи виявилися для мене значно важливішими, ніж я думала. І я пишу друзям так, як є: з бравадою, ниттям і чорним гумором.

Загалом я маю особистий лайфгак для найтяжчих часів. Коли стає зовсім нестерпно, я йду до Софії Київської. Торкаюся її мурів зовні, а потім пірнаю всередину — у Митрополичий сад. Тут відчувається дивовижний ефект позачасся. Товсті мури приглушують шум міста: ти наче лежиш на пуховій перині. Ти маленький такий, а перина — така величезна. Тут ти усвідомлюєш, що ці стіни бачили й пережили чимало страшного, важкого, нестерпного. Були свідками багатьох історичних подій. І вистояли. І Київ вистояв. І зараз вистоїть. І наші темні часи теж стануть однією із сотень історій Києва. І стає легше.

Вертаємося додому темними слизькими вулицями. Тягну за руку розпашілу і щасливу — бо ж ожеледиця і можна ковзати — дитину. «Так холодно, — кажу. — Ніяк не можу зігрітися».

«То треба міцно обійнятися!» — вигукує донька і тут-таки це робить. Біля однієї з кав’ярень працює генератор, забігаємо туди по теплий чай і какао. На вітрині — цитата з книжки Артема Чеха «Район “Д”»: «Людина потребує людини». 

Хіба можна точніше й лаконічніше описати наше життя сьогодні?

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.