img

Очі війни. Продовження

20.08.2018 Ольга Омельянчук

Уже чотири роки фронтові новини — невід’ємна складова життя багатьох кореспондентів. Вони, як і військові, ризикують собою. Бігають під кулями та поміж мінами, моляться у бліндажах, аби іще раз пощастило. Пропускають крізь себе гіркі й щасливі історії з передової, щоб розказати їх вам. Втрачають і знаходять. І обіцяють їздити на фронт доти, аж поки не побачать перемоги.

 

 Бачити більше 

— Візьміть в аеропорт! — без особливих сподівань кинув пацанам, які сиділи на броні.

— Застрибуй! — скомандував десантник. Це й був «Жора» з 95-ої бригади.

Так і потрапив на територію Донецького аеропорту восени 2014-го. Без прес-офіцерів та Штабу АТО.

Тоді на летовищі саме точилися бої — хлопцям, які перебували у терміналах, підвозили воду, продукти та БК. У Пісках вже формувалась колона з трьох «коробок» для заїзду до нашого терміналу на ротацію бійців. «Жора», як-то кажуть, перетер з командуванням – і мені дали добро. В наш БТР утрамбувалося більше десятка бійців 74-го розвідбату. Мали їхати вдень, однак на виїзді з Пісків наші «коробочки» загнали в ангар чекати темряви.

— Так безпечніше, — пояснив десантник «Барні», який був головним у нашій колоні. За кілька днів до цього бойовики знищили БТР з десантниками 79-ї бригади, які так само, як і ми, проривалися до терміналів. На жаль, тоді були втрати.

Виїхали затемна. Наш водій Сергій йшов на гул першого БТРа. Оптику вмикати заборонено — злітка, якою ми їхали, була у бойовиків, наче на долоні. Якби помітили — відкрили б вогонь на ураження. Але нам пощастило. Ротація у новому терміналі відбулася миттєво: розвантажили БК, їжу й воду, висадили розвідників, забрали десантників. Я тоді майже нічого не зняв, бо не міг з міркувань безпеки увімкнути «нічну камеру». Але після тієї поїздки прізвисько «ї*анутий журналіст» прилипло до мене й у цивільному житті.

Я той період 14-го, з одного боку, згадую із великою приємністю — ми ж звільняли місто за містом, у нас постійно змінювалася «картинка»: звільнили Лисичанськ — ми одразу туди приїхали, звільнили Сєверодонецьк — ми теж вже там. З іншого боку, тоді — ще до Іловайська, але коли у нас вже були втрати, — я не мав цілісної картини того, що відбувається. Згадуючи свою роботу тоді, тепер розумію, що міг би подавати інформацію по-іншому, міг би розповідати й показувати все глибше.

Одним із найвдаліших сюжетів вважаю той, коли нам вдалося домовитися про зйомку бойового виходу групи розвідників. Ми ходили у так звану сіру зону, можливо, обходили навіть позиції бойовиків. Тоді я йшов сам, без оператора. Командир групи одразу попередив: «Багато людей взяти не зможемо, тобі доведеться знімати все самому». З Мар’їнки у бік Донецька ми вийшли ще до сутінок: коли тебе ще не «ловить» тепловізор, але ти вже й не як на долоні. Побачив, як працюють спецпризначенці, і показав це у сюжеті — це важливо. Вважаю його вдалим ще й тому, що з виходу ми всі повернулися живими.

Взимку 2017-го був великий обмін військовополоненими. Здавалося, що на п’ятому році війни мене вже нічого не вразить, але ні. Полонені, їхні очі, їхні перші слова…

 

Хоча цю історію я й досі згадую з мурашками. Коли ми успішно просунулися вглиб сірої зони і вже верталися назад, я дещо розслабився. Мовляв, до наших позицій рукою подати — все вже буде добре. Було темно, ми вийшли на «опорник», аж тут пролунав крик: «Стій! Зараз вас розстріляю!» Виявилося, військові на цій позиції не були попереджені, що працює група. Той, хто наставив на нас зброю, вийшов сам, і саме це, думаю, нас врятувало — він не ризикнув одразу стріляти, хоча й подумав, що ми — ворожі диверсанти. Перемовини тривали секунд 15-20, але мені вони здавалися вічністю. Й досі моторошно згадувати: коли зайшли на позицію і військовий передав по рації, що ми — свої, то з сусіднього «опорника» почулося: «Ну, передавай пацанам, що сьогодні їхній другий день народження».

З’ясувалося, що вони спеціально нас пропустили — хотіли затиснути з двох боків. Але, загалом, розвідники звикли до такого. Зв’язок між підрозділами кульгає і небезпека велика не лише від того, що «сєпари» засічуть, а й від того, що свої можуть накрити дружнім вогнем.

Взимку 2017-го, коли був великий обмін військовополоненими, ми разом з іншими журналістами та представниками України у перемовинах виїхали до окупованої Горлівки. Здавалося, що на п’ятому році війни мене вже нічого не вразить, але ні. Полонені, їхні очі, їхні перші слова… Це вражає.

Ми чекали на обмін цілий день, всі вже були втомлені, але хотілося хоч якось їм допомогти. Запропонував одному з полонених подзвонити рідним — простягнув свій мобільник. Потім почали підходити інші звільнені і теж попросили набрати рідних. Такі моменти не лишають байдужим.

 

 Вражають люди 

Журналістську кар’єру я починав у програмі про автомобілі. Не маю прав, не надто тямлю у машинах, але працював. З війною сталося інакше: як журналіст, я потрапив на передову у 2015 році, майже одразу після виходу наших сил з Донецького аеропорту. Після служби, хай і короткої, але все-таки мав уявлення про те, що насправді відбувається на Донбасі. Це стосувалося всього — від побуту й одягу до самого усвідомлення, що це не просто антитерористична операція, яка от-от має закінчитися, а справжня війна. Я знав, куди їду.

Перше відрядження було від «плюсів». Все б круто, але я не врахував, що на фронті тоді вже була вибудувана система із прес-офіцерами та виїздами журналістів. У мене не було телефонів прес-служб бригад, тому ми з оператором та водієм просто приїхали у штаб 93-ї ОМБр поблизу селища Піски. Вийшов з машини, підійшов до чергового та й кажу, мовляв, клич прес-офіцера. Покликали. Він вийшов десь за годину і сказав: «Вибач, вже 12 дня, я тебе нікуди не повезу. Треба було з ночі домовлятися. Але тут недалеко стоїть батальйон “Карпатська Січ”. Хочеш — їдь та знімай їх». У добровольців набагато менше офіціозу, у тому числі щодо візитів журналістів, тож ми поїхали і зняли сюжет. Далі, як-то кажуть, понеслися відрядження на передову і назад.

Часто їжджу в батальйон «Донбас-Україна». Багато хто каже, мовляв, це неправильно — повсякчас кататися в один і той самий підрозділ. А я не в один їжджу, просто подружився з ними: хлопці тут достойно воюють і дозволяють знімати все, що не є розвідінформацією. Ніхто не бігає за тобою зі словами: «Брате, тут небезпечно. Тут працює снайпер». Всі знають, що «брат» на фронті не перший день і точно не буде знімати зайвого. Буває, що військові не хочуть впускати на позиції, починають вигадувати якісь причини — краще б просто сказали: «Ви нам не подобаєтеся, ми не хочемо говорити». Так чесніше, думаю.

З одного боку, ти ж журналіст, маєш показувати війну, щоб люди знали і бачили правду. З іншого боку, ти — людина і це не гра, де є ще десяток запасних життів

DSC_8143
 

Хоча по-справжньому необхідні заходи безпеки я все-таки розумію. Була ситуація, коли колеги з одного із телеканалів необачно записали стенд-ап на тлі точки ДШК. За 15 хвилин після виходу сюжету у цю точку «прилетіло», її просто знищили. Та й у мене було, але не таке: зняв, як хлопці з «Правого сектору» стріляють з АГСів, запитав попередньо, чи можна таке давати, — відповіли: «Та без питань, знімай». Вийшов сюжет, все добре, а потім зі штабу набрали й сказали, що такого не можна було показувати, мовляв, Мінські домовленості, ніхто не буде з’ясовувати, що ми стріляли у відповідь. День чи два нас нікуди не впускали, просто відмовлялися брати на позиції, а потім якось минулося.

На війні вражають люди. Це сране пекло вчить нас цінувати миті й можливості. Якось у Мар’їнці ми познайомилися із Вадимом Матросовим з позивним «Боцман». Він був командиром взводу у баті «Донбас-Україна». Такий, знаєте, створений для війни чоловік. Справжня людина-війна — сильний і непохитний. Здавалося, що такі, як «Боцман», ну просто не можуть загинути. Він розповідав, як ходить на той бік. Казав, що вішав українські прапори вже фактично на території Донецька. А коли ми були на його позиції, «Боцман» кидав у бік «сєпарів» з величезної рогатки гранату. Тоді було страшнувато — вона ж могла, ну, не знаю, перекрутитися якось, полетіти не туди і впасти біля нас. Але обійшлося. Ми відзняли, поїхали, ще довго згадували вояка, а незабаром «Боцман» загинув. Ось ти дивуєшся його витримці, а ось вже бац — і людини немає.

Я відчуваю страх. Жартую, що під час обстрілів по ногах тече жовтий піт. Але дивно було би казати, що мені нормально, хай би що гупало й падало поруч. Знаєте, ті, хто каже, що на війні не страшно, — насправді просто не були в нормальних «двіжухах».

Влітку 2016-го досить серйозний «двіж» застав мене поблизу Чермалика. Ми з іще одним журналістом казали хлопцям, що у них щось тихо на позиціях, нібито перемир’я, війни нема. А зранку, у День незалежності саме, вийшли знімати позиції. І почалася така війна, що я прямо на записі казав: «Забираю свої слова назад. Хай буде тихо». Ворог працював по нас з гаубиць. Снаряди літали довго й купчасто (рясно). Я сидів в окопі і вираховував час між виходом, прильотом та перезаряджанням. У ті пару «спокійних секунд» — визирав і починав знімати. Потім різко ховав голову, рахував і знову визирав.

Загалом під час таких серйозних обстрілів ти у постійній ситуації вибору: з одного боку, ти ж журналіст, маєш показувати війну, маєш зняти цей жах, щоб люди знали і бачили правду. З іншого боку, ти — людина і це не гра, де є ще десяток запасних життів.

 

  Найважливіші слова 

Вперше у зону АТО я потрапила влітку 2015 року. Тоді працювала на каналі кореспондентом міських новин, і ми поїхали на Донбас, щоб зняти сюжет про те, як різні області допомагають будувати бліндажі. Мали працювати в районі Артемівська, на якійсь там енній лінії оборони, однак, про всяк випадок, нам із оператором видали бронежилети. Поїхали потягом «Київ-Костянтинівка». Дивно це згадували, але тоді ми не знали, як правильно перевезти захисне екіпірування, тому броніки запакували у великі пакети для сміття. Звісно, по приїзді до Слов’янська вони повністю розірвалися: ми несли бронежилети у руках, і місцевим мешканцям це, мабуть, видавалося смішним.

На місці нам почали підказувати, на який блокпост треба їхати, де повернути, але це все було, м’яко кажучи, не дуже зрозумілим. У зоні працювала ще одна наша знімальна група — вони погодилися показати нам все, ми поїхали разом. Добре пам’ятаю, як потрапили на одну із позицій, де все було сильно зруйноване. Колега сказав: «Тут нещодавно був обстріл». А у мене тоді в голові промайнуло: «Що?! Який ще обстріл? Ми ж мали працювати в тилу…» Потім їхали повз красиві поля, аж поки не з’явилася табличка із написом «Троїцьке». По місту тоді добряче гатили з арти, і я нарешті усвідомила, що ми ні в якому не в тилу.

Висвітлюючи війну, ми смикаємо за нерв суспільства, нагадуємо, що на фронті гинуть українці, робимо так, щоб народ не забував про те, що відбувається на Донбасі

Мія редакторка, не розуміючи, де я перебуваю, сказала тоді: «Зніми стенд-ап, тільки обов’язково в окопі, і зі мною його треба узгодити». Я шукала зв’язок — ходила-ходила, вилізла на окоп, на найвищу на позиції точку. І дивлюся, як у військових починають синішати обличчя. Вони кричать мені: «Ану злізай звідти! Злізай, кому говоримо!» Я відповідаю, що у мене нема зв’язку, а треба дуже стенд-ап узгодити, нікуди не злажу. Аж тут підходить один із солдатів і каже: «А нічого, що он там, у лісосмузі, снайпери бойовиків працюють? Ти нормально себе почуваєш чи як?» Озирнулася, а лісдесь за 200 метрів від нас… Пам’ятаю, як лежу після цього в траві у бронежилеті і чекаю, коли ж набере редактор, щоб сказати, чи годиться стенд-ап. Загалом, моє перше відрядження було досить дивним й скаженим — тепер вже розумію: добре, що воно не закінчилося чимось поганим.

DSC_8143

Далі я почала працювати на всеукраїнських новинах – й відрядження у зону АТО стали досить частим явищем. Ми не проходили ніяких тренінгів: все, що знали про роботу на передовій, розповіли колеги, які працювали тут ще з 14-го. Відчуття, що це війна, на якій ти можеш загинути, прийшло восени 2015 року у Мар’їнці. Спустилися у бліндаж до хлопців, пишемо синхрон. Аж тут всі падають на підлогу і кричать: «Снайпер! Лягай!» Я не розумію, нащо лягати у бліндажі, і не маю уявлення про те, хто такий «снайпер» в АТО. Присідаю, й по рації одразу ж передають: «Де журналісти? Швидко виводьте їх, бігом!» Зав’язується бій. Виявилося, що снайпер бойовиків влучив у бійницю. Він навряд чи бачив, хто там стоїть, а я, коли холодно, переминаюся з ноги на ногу: от і в той момент вдало «перемнулася» — за комір полетіла пробита кулею труха від дощок, якими був укріплений бліндаж. Було схоже на теплий вітерець, що пройшов повз обличчя.

Вийшли на вулицю, перебігли у безпечніше місце, трохи перечекали і знову вийшли на вулицю, щоб бігти до машини та їхати геть. Хлопці сказали, що наша дорога прострілюється тим-таки снайпером, тому доведеться знову бігти. Тоді я вперше відчула страх, що ціпеніє, — буквально не могла зрушити з місця. «Я не зможу йти. У мене ноги не рухаються. Страшно», — кажу. Тоді один із солдатів вдягає бронік, стає позаду мене, бере за лікті й говорить: «Йди. Я йду з тобою». Ми йшли, але страх нікуди не дівався:

— А це нормально взагалі, що ми так йдемо? Раптом снайпер почне стріляти?

— Все нормально. Якщо стрілятиме, то в мене, а ти, головне, встигни впасти он туди, під паркан.

Знаєте, важливіших слів мені, певне, не говорили ніколи в житті. На той момент це була абсолютно незнайома людина… Зараз вже дружимо родинами, я рада, що знайшла на цій клятій війні навіть не одного справжнього друга.

Загалом, я не фартовий журналіст. Щоразу, як буваю на позиціях, є обстріл. Це може бути «стрілкотня», але повністю тихо не було ще жодного разу. Знаю, дехто вважає це, навпаки, фартом: мовляв — є обстріл, є що зняти. Але ні. Насправді — ні. Я й без «двіжу» знайду, що зняти та про кого розповісти. На всіх позиціях є люди з цікавими історіями, головне – навчитися слухати.

Жорстких ситуацій було достатньо. У грудні 2016 року, одразу після бою за ліс в районі Світлодарської дуги, ми потрапили у «заміс». Тоді журналістів не впускали навіть у сусіднє Луганське, але потім нам все-таки дозволили поїхати. На позиції один із військових смажив картоплю, все було тихо, а потім почало «прилітати». Я до того ніколи раніше не чула таких розривів — було дуже гучно і дуже страшно. Ні я, ні військовий, який нас тоді супроводжував на позиції, не знали, де розташований бліндаж: почали бігти, ледь встигли заскочити в укриття, пересиджували там обстріл. Потім виявилося, що по нас працювала САУ.

А в Авдіївці наші життя, моє та команди, врятувала місцева жителька. Це було одразу після боїв за позицію «Алмаз». На позиції «Царська охота», що поблизу Авдіївської промзони, було тихо, ми спокійно там відзнялися, вже виїжджали з міста, й побачили на дорозі жінку — вона бігла прямо на нас і махала руками. Ми тоді подумали, що, можливо, вона хотіла просто зупинити знімальну групу, щось розповісти, як це раніше вже робили місцеві. А потім прямо на дорогу «прилетіла» ворожа міна, й далі з’явився чоловік, чиє обличчя було в крові. Жінка хотіла попередити нас про обстріл — можливо, якби вона не вибігла, то ми б поїхали і загинули. Досі не знаю, хто вона, як її звуть, але коли згадую, то завжди про себе дякую. Вона нас врятувала.

Ще одного разу поблизу Донецького аеропорту по нас працювали одночасно танки, ствольна артилерія і міномет. Тоді перебило світло, сиділи у маленькій кімнаті у повній темряві. Ми не знали, чи живі інші військові. Я написала чоловіку і мамі. На щастя, минулося. Я усвідомлюю, що робота журналістів на передовій — це небезпечно. Але, висвітлюючи війну, ми смикаємо за нерв суспільства, нагадуємо, що на фронті гинуть українці, робимо так, щоб народ не забував про те, що відбувається на Донбасі.

***

Фотографії — з особистих архівів героїв.

Ольга Омельянчук

Схожі публікації

7987 9

Очі війни

Журналісти, які працюють на передовій — про страхи і перемоги, і про те, чи варто змінювати мікрофон на кулемет

01.03.2018 Ольга Омельянчук
801 12

Ігор Стефурак, Workcelerator

Засновник проекту Workcelerator про інвестиції у медіа, важливість орієнтації на проблему читачів та створення проектів без програмування

19.04.2018 Тарас Прокопишин
42902 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом

19.07.2016 Євген Руденко

Популярні публікації

33412 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
42902 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
29704 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати