Музикант Олег Скрипка порівнює присутність якісних культурних продуктів у щоденному вжитку зі здоровим повноцінним харчуванням, яке забезпечує фундамент життя.
Скрипка народився в сімʼї учительки та лікаря-радіолога, через батькову професію провів дитинство біля Мурманська у Росії, навчався у Київському політехнічному інституті й паралельно створив музичний гурт «Воплі Відоплясова». У 90-ті Скрипка живе і працює у Франції, однак вирішує повернутись до Києва. Тут Скрипка не тільки створює музику, а й надає можливості десяткам інших українських артистів, запрошуючи їх до участі у фестивалі «Країна мрій», який продюсує.
Про можливості для українських музикантів та мрії — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Бачила вас узимку на концерті гурту «Пиріг і Батіг». Чи часто ходите на концерти молодих, нових виконавців?
Я був на тому концерті, бо вважаю, що це — українська музика, яка розповідає змістовні речі. Ти приходиш на концерт з одним знанням, а йдеш з іншим. Скажімо, концерт «Пиріг і Батіг» був лекцією про розстріляну українську поезію ХХ ст, про яку більшість українців усе ще не підозрюють.
Це непроявлена Україна і той творчий природний ґрунт, із якого виростає культура, а не ерзац культури.
В Україні ми маємо два культурні світи — справжню культуру й обгортку, яка насправді не є культурним життям.
Чимало важливих для України музикантів не знайомі широкому загалу. Вони хронічно залишаються молодими артистами. Чимало хороших артистів пробують, не можуть проявити себе — і розформовуються чи йдуть у попсу.
Як ви сьогодні відкриваєте для себе нових артистів?
Я певний час жив у Франції — там у культурі працює інститут експертів. Суспільство довіряє експертам, звертається до їхньої думки, через них нові артисти і стають видимими. У нас шлях до видимості — це діджитал, механічний інструмент.
Я сам експерт, але теж звертаюся до людей, з якими працював на «Країні мрій», вони залучають мені нових артистів.
Яких українських музикантів радите послухати просто зараз?
Для мене справжні музиканти — це ті, хто грає наживо, уміють створити перформенс. Сприйняття музики в записі і на сцені відрізняється радикально, часто різні музиканти вміють одне або інше й не поєднують ці два виміри.
Понад рік тому ми робили зимову «Країну мрій», тоді я підтягнув чимало львівських артистів. Це «Пиріг і Батіг», Юрій Йосифович, Гордій Старух, Lemko Bluegrass Orchestra.
Я хочу й надалі робити фестиваль «Країна мрій». Фестивальна культура базується на артистах, але в цьому я в Україні ніколи не сумнівався. У нас дуже багато якісних митців. Проблема в іншому — треба створити подію, на яку люди прийдуть, довірившись мені. Люди прагнуть ходити на те, що вони знають, але знайоме — не завжди круте. У мене з року в рік на фестивалі не повторювались артисти, бо ми хотіли щоразу розповідати щось нове й заохочувати виконавців придумувати оригінальні ексклюзивні проєкти.
Що для вас хороший музичний фестиваль?
Той, з якого виходиш іншою людиною. Для цього треба бути відкритим до нового.
Хто є чи має бути експертом у сфері культури, де має звучати голос таких людей?
Я чекаю на державну політику й завжди ставлю в приклад Українську державу Петлюри. Уряд Петлюри зібрав останні кошти й відправив академічний хор у світове турне, щоб наші виконавці своїм талантом показали, що ми існуємо як держава, маємо мову й культуру. Через сто років ми маємо феномен «Щедрика», до якого моя команда теж доклалася. Петлюра розумів культуру в найвищому сенсі, а це був початок століття, страшна ситуація.
Інший приклад — це наша пісня «Ой ходить сон», на основі якої Джордж Гершвін написав «Summertime». Ця композиція зародила світовий джаз, з якого пішла вся сучасна музика.
Про це йдеться у щоденниках Гершвіна. Сьогодні для нас головна музична подія в країні — це Євробачення, і це дуже смішно. Насправді це реальне варварство з огляду на те, який культурний спадок ми маємо.
Яким є культурний спадок сучасного українця?
Низький рівень споживання культури є однією з причин війни, я постійно говорю про це. Український культурний всесвіт винятковий — він поєднує високий смак пропозиції та низький смак споживання. Мабуть, це складник постімперського синдрому. Люди виховані споживати чуже й неякісне. Ми постійно перебували під культурним впливом Російської імперії, яка закатувала бетоном паростки на нашому плідному ґрунті. Сьогодні ми маємо цю війну, бо наш народ вирішив не загинути.
Ви дебютували у пізньорадянський час, коли для культури й музики зокрема важливим був андеграунд, переважно це було не-соціалістичне мистецтво, яке через заборони ставало привабливим. Чи можливий андеграунд сьогодні й чи потрібен він?
Сьогодні музика підпадає під правила суспільства споживання, це феномен полички супермаркету на рівні очей. Ні для кого не секрет, що люди купують те, що в них перед очима. Ця поличка коштує дуже дорого, потрібно вкласти кошти, щоб твій товар був саме на ній, і при цьому тримати цінове обмеження. Таким чином ти не можеш інвестувати в сам продукт, його розвиток. Така система обмежує суть і якість потенційного продукту, але найгірше впливає на нішеві продукти, бо якщо ти вкладаєшся в рекламу, то часто вже не можеш інвестувати у якість. Саме тому й потрібні експерти.
Якщо триматися паралелі з продуктами харчування, то людина, яка знається на продуктах, може харчуватися дуже якісно в будь-якому супермаркеті. Але ці товари точно не будуть на рівні очей чи біля каси. Я б хотів, щоб держава була нашим експертом і підтримувала не артистів, які збирають лайки, а дійсно круту музику.
Ви часто розказуєте, що відчули себе українцем і зробили вибір на користь України, коли жили у Франції. Чому так вийшло?
Це ідеалізація. У природі кожної людини є бажання збудувати свій ідеальний світ, і в моєму випадку це садок вишневий коло хати. Романтика. Якщо людина творча, вона ще наповнює ці процеси особливою енергією і навіть перетворює у зміст свого життя. У підлітковому віці я не сприймав усе радянське, хоча був піонером і стояв з автоматом під Леніном.
Чому це відчувалося як чуже?
Я відчував, що це не той світ, у якому я хочу жити, а потім прийшов рок-н-рол. Коли я почув цю музику, то відкинув абсолютно весь радянський продукт, заангажований пропагандою. Я покоління цієї культури, це мій стандарт. У Росії мене привезли в російське село до маминих родичів, а потім на Полтавщину. Це був мій парадайз! Традиції, пісні, обряди, красиві хати, повага в родинах. А ще було просто велике газифіковане село з асфальтованою дорогою в 70-ті. На Московщині такого не було, і їм цього не бачити ніколи.
Хіпі, рок-н-рол і моя Полтавщина вплинули так, що потім я відчув: хочу вертатися саме в Україну. Хоча також вважаю, що мав передчуття — наша земля може народити сильне суспільство, вона дасть вікно можливостей. Бо коли я ще гастролював із «ВВ» Росією, то ніколи не бачив перспективи в цій землі, хоч ми й заробляли там. Не було майбутнього.
Українці вимріюють своє ідеальне суспільство. Коли до мене приїздили колеги з Франції, вони западали на Україну. Я питав чому.
Вони пояснювали, що в нас є мрія й бажання створити кращий світ. А старе суспільство, у якому багато речей уже зроблено, — воно як стара людина, без енергії, навіть коли спілкуєшся з молодими людьми. Я мислю ідеалістично, але вірю, що в нас є шанс збудувати суспільство, на яке Шевченко сказав би: оце нащадки молодці.
В інших інтервʼю ви порівнювали дитинство у Росії та Україні, кажучи, що в Росії було багато криміналу в цивільному житті. Як би ви окреслили різницю зараз?
Якщо в українців — явний комплекс меншовартості, то в росіян — навпаки. Краще все ж мати скарби, про які ти не здогадуєшся, але можеш відкрити. Росіяни живуть у вигаданому світі хибної історії. А ми живемо в реальному світі, у якому бракує світла, щоб показати наші скарби. Російський проєкт пішов на самознищення, бо ми живемо в унікальних умовах для поширення інформації. Комплекс меншовартості значно приємніше долати, ніж відкривати, що король насправді голий.
Дерусифікація звільняє ніші, які починає заповнювати український контент.
Недавно я їхав проспектом, який називався Дружби народів, сьогодні — Міхновського, і думав про назви, які кодують наш простір. У нас бракує вулиць Щастя, Чистого Неба, Вишневої… Для цього потрібен мистецький підхід до світу. Ми ж маємо свій «садок вишневий коло хати», який заохочує нас жити в такому світі.
Яким чином наш простір визначають перейменуванння, що в цьому контексті для вас важливо?
Якось я був в одному з центральних храмів Мехіко. Зайшов туди — фізично стало дуже погано, і то без причин, тож мусив вийти. Надворі одразу стало трішечки краще. А виявляється, на цьому місці була головна піраміда правителя ацтеків, де приносили людські жертви. Конкістадори винищили місто, розібрали піраміду і з її каміння побудували той храм. Енергія залишається. Іноді потрібно будувати з іншого каміння, на нових постаментах.
Метафоричний совок за кордоном збережеться, навіть якщо не буде Росії. В Америці, Канаді, Європі і так далі збережеться совок — і всі земфіри продовжуватимуть там гастролювати. Рускій мір збережеться довше, ніж сама Росія.
Де в нас залишаються радянські метафори сьогодні?
Я долучився до озвучки мультика «Мавка», який вважаю реальним проривом. Однак продюсери цього продукту не звернулися до людей, які є реальними експертами у традиції, етнографів. У сучасному мультику «Мавка» ми маємо купу пострадянської шароварщини із соняхами й червоними штанами. Червоні шаровари придумав Радянський Союз, українці їх не носили. Це історично недостовірно. Навіщо нам продукувати радянські картинки?
Сучасний продукт неможливо створити без розуміння традиції.
Я люблю стару архітектуру. Для повноцінних архітектурних ансамблів важливі дахи. У багатьох країнах є закони, які регулюють вигляд будівель і покрівель на дахах. В Україні можуть бути прекрасні старі хати, але перекриті синтетичними дахами.
То виходить, смак умовних італійців обмежений імперативом норми?
Людина — пластична, вона може виховуватися естетично.
Ви говорили про нову шароварщину. Можливо, добре, що вона є, бо тепер вона українськомовна?
Знаєте, я уважний до харчування, тому в мене з цим повʼязано багато прикладів. Якщо людина хоче здорово харчуватися і забирає з раціону буряковий цукор, але замінює у веганському магазині тростинним цукром — по суті, це те саме. Нам же потрібен здоровий організм. Раніше треш був російськомовний, а українськомовна музика переважно була якісна. Зараз зʼявився масовий українськомовний треш — і я не певен, чи це краще, бо така музика мене як українця ганьбить. Це теж про рівень полички, такий продукт потрапляє на найдоступніші позиції.
Що сьогодні означає бути українцем?
Метафорично харчуватися українським. Знати й любити історію, культуру, мову, гастрономію. Але до 24 лютого це означало також слухати рускій реп, ходити в італійські ресторани, відпочивати десь на Мальдівах і дослухатися до російськомовних виконавців і лідерів думок. За кордоном такі українці далі говорять російською, їх трактують як рускіх, а вони обурюються, мовляв, вони ж насправді українці. Однак ці процеси міняються, я думаю, що люди оновляться. Бо імперія Росії запустила деякі позитивні процеси і ракетами полікувала велику кількість українців. Люди прокинулися і зрозуміли, на якій землі живуть і чого прагнуть.
Навколо слова «мрія» ви збудували багато проєктів: музика, фестивалі, бренд вина. Чому це поняття для вас настільки важливе?
У совку джинси коштували як дві мої місячні зарплатні. Я досі не можу звикнути, що досить пристойні джинси можуть коштувати стільки ж, скільки обід в хорошому ресторані. Але в цьому теж є сенс, бо ми рухаємося від матеріальних цінностей до цінностей мрій. Недарма сьогодні дуже популярні ментальні і духовні прокачки, вони розширюють межі… Сучасні люди починають вчити іноземні мови, займатися чимось абсолютно новим — реалізація людини стає доступною. А мрії — це і є реалізація.
Часто я говорю з цікавими людьми, слухаю їхні ідеї — і майже завжди виникає «але», яке зупиняє втілення. Навіть об’єктивні перепони базуються на нашому внутрішньому ставленні. Мрії бодай на трохи дозволяють зняти блоки. Діти — мрійники, бо їм ще не знайома структура світу. А світ також пластичний, як і наші мрії. Світ, у якому ми живемо, — це повільні мрії. Це треба знати, бо тоді ми втілюємо мрії наполегливіше.
Чи були мрії, за якими ви не одразу пішли?
Я став інженером, хоча мріяв бути музикантом. Мав здібності, щось там грав. І я не те щоб не сперечався з батьками — я був з ними згоден і вважав, що нормальна людина не може бути музикантом. І от я працював інженером, але й музику робив. І в якийсь момент запитав себе, чому я не можу за зарплату купити джинси, але одним концертом заробляю в чотири рази більше? Я дозволив собі жити у своїй мрії і почав займатися тим, що мені подобалося.
Про що ви мрієте зараз, окрім перемоги?
Я мрію про те, що буде після перемоги. У казках усе як: полюбили одне одного, жили довго й померли в один день. Але насправді після умовного хепіенду є довгі роки життя, які якраз і треба вимріяти. Це новий світ.
Ви казали, що відсутність культури на порядку денному була причиною війни. Чому ви повертаєтеся до цієї думки?
Так, я можу повернутися до цієї тези. Є носії відсутності культури. Ці носії переважно виїхали з України, частина з них повернуться. Частина з них змінить своє цинічне ставлення до України, але не більшість. І питання в тому, як побудувати нове суспільство так, щоб ці люди не впливали на нього негативно. Це головне завдання.
Як думаєте, як можна впливати на присутність російськомовного контенту в перспективі?
Я б не забороняв російськомовне, але ставив би високу ціну за право його робити. Російськомовна пісня в ресторані? 50 доларів на українську культуру. Ти російськомовний блогер? Твій заробіток в Україні йде на українську культуру. До речі, це не моя вигадка, у 90-ті таким чином заохочували французьке кіно у Франції.
На які культурні події, крім концертів, ви ходили цьогоріч?
Поки я був у Києві, то театри й музеї ще були зачинені, я тоді волонтерив. А пізніше поїхав на гастролі, де ми збирали кошти на армію. Але я перевірив нещодавно, які музеї в Києві відчинені, їх чимало. Планую туди завітати.
