Олександр Михед — письменник, наразі проходить військову службу у Збройних силах України. До повномасштабного вторгнення створював подкаст про літературу «Станція 451», читав лекції з літератури й письменницької майстерності. Невдовзі виходить друком нова книжка Михеда «Позивний для Йова», яку автор написав після початку вторгнення. Говоримо про цей текст, а також про біль, воєнні досвіди, революції та Ніжин.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
На старті пропоную поговорити про Ніжин. Що для тебе це місто сьогодні?
Думати про Ніжин сьогодні — це наче згадувати серіал, який я дивився в дитинстві. Такий собі «Джош Кірбі: мандрівки крізь простір із Ксеною-принцесою воїном», де ти не пам’ятаєш, про що йшлося, але пригадуєш якісь окремі спалахи.
На початку повномасштабного вторгнення мої однокласники зробили чат, проговорили, хто як і де, але на цьому все розсипалося. Нещодавно я замислився про долі російськомовних українців у Ніжині, згадав свого воєнрука зі школи. В нас із ним абсолютно не склалися стосунки — настільки, що моє закінчення школи було під питанням через цей конфлікт. Він етнічний русскій до мозку кісток, тому цікаво, як склалася його доля після початку вторгнення.
Тепер я іншими очима дивлюся на того вчителя. Сьогодні, коли я більше розумію про ЗСУ, мені цікаво було би дізнатися, у якому він званні, який мав досвід — чи був в Афганістані, як став воєнруком у Ніжинській школі-гімназії. Якою була його мотивація спілкуватися з нами саме так, як він спілкувався: чи особливості вдачі, а чи бажання підготувати нас до чогось, що не надто нас у ті часи цікавило?
Це все, що я можу сказати про Ніжин. Це дуже далека історія, про яку можу говорити тільки крізь призму 24 лютого. Тобто я стежу за прильотами по Ніжину, в день вторгнення стежив за новинами про наш аеродром. А якось дізнався, що один із пілотів, який загинув у вертольоті з міністром Денисом Монастирським, закінчив ту саму школу, що і я. Цей факт надав тій трагедії додаткового виміру особисто для мене. Трагедія повномасштабного вторгнення полягає в тому, що ми всіх загиблих знаємо через одне рукостискання, як каже Саша Кольцова.
Коли ти був випускником-абітурієнтом і їхав із Ніжина до Києва, то їхав назавжди?
Звідти годі було поїхати назавжди, бо Ніжин був центром сімейного управління — там жили батьки, була наша бібліотека. Майже кожні вихідні я туди повертався.
Але вже більша частина мого життя прожита не там. Я ніби переказую історію якогось далекого родича, а може, й не родича. Тут немає визначальних для мене досвідів. Це часи, які навіть не визначають теперішню Україну — до Помаранчевої революції, до Євромайдану, до війни. Це ніби чотири життя тому.
В торбі історій, яку я тягну з собою, немає Ніжина.
В історії нашого покоління є декілька реперних точок. Наш перший курс — Помаранчева революція. Тебе ця історія торкнулася?
Очевидно, ми багато говорили про це в аудиторіях, були на Майдані, прогулювали пари для участі в зібраннях.
Але тут є ще смішна специфіка — я навчався на російській філології, де це питання стає руба вже на першому курсі. Всередині групи пройшло розмежування за ознакою підтримки тієї чи іншої політичної сили, наприклад.
Найцікавіший спогад тут — про друга мого батька, котрий прийшов у нашу ніжинську квартиру дивитися трансляцію інавгурації Ющенка. Той батьків друг сколотив капітал у 1990-х, заснував першу в Ніжині приватну телекомпанію з характерною для тих часів назвою «Фобос». Можливо, саме той телеканал зіграв ключову роль у моєму ніжинському дитинстві.
Так от, він дивився телетрансляцію і плакав. Ті сльози дорослої людини, котра пережила 1990-ті й далі була заангажованим дієвцем, свідчили про надію. Мені це запам’яталося як історія українства, котре думало, що ось тепер-то ми заживемо.
Я співчуваю дорослому поколінню, що переживало такі надії та розчарування енну кількість разів. І думаю, що таке в дорослому житті всім нам треба пережити, аби усвідомити — легше не буде. Ти маєш обламатися певну кількість разів, аби зрозуміти, що це і є твій шлях.
Євромайдан — також трансформаційний досвід?
Думаю, що в житті багатьох людей є визначальні моменти, співучасть із якими є незабутньою. Майдан дає дивовижне відчуття тих об’єднавчих сцен і досвідів.
Я не був учасником протестів на Грушевського, сутичок із «Беркутом»… Та об’єднавчим кодом для всього нашого покоління є Марш мільйонів. Це неможливо забути.
Ти відчуваєш, як через тебе струменить історія. Ми всі були ніби Атлантида, що піднялася з води й оприявнилася.
Так само незабутнім є той день на Майдані з каструлями на голові як відповідь на «диктаторські закони» 16 січня. Це дивовижна життєва стратегія того, як треба зустрічати ворога.
З чим ти вийшов? У мене була медична маска — це ми ще не знали, що за кілька років такий аксесуар уже буде обов’язковим.
Ми вийшли на Майдан із батьком — то був досвід сімейного перебування. Чимало майданних епізодів пов’язані саме з тим, де ми були з батьком. В нас відбулася міжпоколіннєва синхронізація.
Розкажи детальніше про те згадане раніше телебачення, що відіграло ключову роль у твоєму дитинстві.
Це був приватний телеканал, який у ніжинській манері частина моїх учителів із характерною вимовою називали «Хвобос».
Він починав роботу о 18:00, до того — різнокольорові смужки та характерна безкінечна джазова мелодія. Кілька разів у житті я був у барах, де вмикалася саме та мелодія і я негайно перемикався в режим восьмилітнього хлопчика, котрий чекає на шосту годину, коли починалися мультики — блок «Том і Джеррі», безкінечна «Рожева пантера»… Це прищеплювало певний смак. На відміну від інших дітей, у яких були кабельні канали та мультики типу «Кіт-Пес», «Арнольд» та інші, в мене цього не було — був лише півгодинний слот із «Рожевою пантерою».
Після нього розпочиналася програма привітань з усіма характерними начосами, інтонаціями й вокабуляром. Цю програму дивилися всі. З нею навіть синхронізували домашні святкові застілля. Якось привітання замовили навіть мені на день народження.
Також із «Фобосом» пов’язана важлива роль у сексуальній освіті мешканців Ніжина мого покоління. Там був особливий ролик, який називався «Німецький відеокліп». Його також можна було замовляти в програмі привітань. У цьому ролику була еротична нарізка — я не пригадую, чи були там моделі повністю топлес, але це було щось за межею «Satisfaction» Бенні Бенассі. Уяви восьмилітку, якому в 1996 році показують це по телеку, що не має пульту дистанційного керування, тож відео грає, поки хтось із дорослих не добіжить до телевізора, аби перемкнути канал.
На «Фобосі» виходила ще й телевізійна програма мого батька. Щонеділі він робив аналіз української та регіональної преси. Ця штука писалася одним дублем, де батько годину давав аналітику того, про що писала ніжинська і чернігівська преса, столичні «Дзеркало тижня» та інші видання. Це було важливо для нашої родини, де постійно обговорювали не лише літературознавчі штуки, але й актуальну політичну ситуацію.
Тато був локальною зіркою: його впізнавали, підходили, дякували за передачу. Це дозволило мені побачити власну родину в інакшому вимірі. Завдяки цій передачі 2002 року ми навіть отримали перший комп’ютер — батькові не платили зарплати за ті ефіри, тому розрахувалися технікою.
Ось тобі ніжинська історія.
Як ти опинився на російській філології?
Мені здавалося, що українську літературу я зможу подужати й вивчити самостійно. Я розумів, що хочу писати, тому вважав за доцільне піти вглиб, зокрема, й російської літератури — не просто читати «толстоєвських», а розуміти, як це працює і що там можна почерпнути.
Знання процесів у радянській російській літературі важливе для розуміння того, чим є Росія. Це робить мій арсенал референсів інакшим. Наприклад, розуміти Григора Тютюнника в контексті Васілія Шукшина, який був для нього важливим автором. Наприклад, розуміти українську химерну прозу не як діалог із магічним реалізмом, а з російською «деревенской прозой», зокрема «Прощанием с Матерой» Валентина Распутіна. Наприклад, розуміти «Четыре дня» Гаршина, надзвичайно важливі для воєнної прози Слапчука. Або ж усвідомити діалог роману «Таке» Іздрика з творами Пєлєвіна, «Ночным дозором» Бекмамбетова і з Набоковим — мій текст про це для «Літакценту» я дотепер вважаю одним зі своїх головних здобутків як літературознавця.
Знання цих контекстів розширювало мою письменницьку скриню, з якої можна діставати інструменти й референси. А вже після 24 лютого вони перетворюються на інструменти препарування й розуміння російської хтоні, де на перше місце виходить знання «почвенничества» й схибленості на ньому.
Тепер знання російської класики та культури дає дуже сильну аргументацію в дискусіях із Заходом.
Пишучи тексти для західних медіа, я зіткнувся з дуже суворим фактчекінгом. На кожну тезу має бути підкріплення. Наприклад, в одній статті я написав, що Росія — це анахронізм, який боїться модернізації та хоче залишитися старою рухляддю. Мені надіслали коментар редактора про те, що це голослівне твердження. У відповідь я вислав текст Владіміра Сорокіна, опублікований у «Guardian», де сказано, що Росія нікуди не пішла з часів Івана Грозного — той самий цар, опрічнікі та інші. Після того мій аргумент було прийнято, а речення не правили. Я показав суть ворога словами самого ворога.
Які в тебе сьогодні стосунки з цією спадщиною?
До 24 лютого я використовував російську, щоб отримати інформацію — наприклад, для читання нових творів, які перекладалися російською й не видавалися в Україні українською. Тепер мені складно читати російською та знайти в цих обставинах життя і служби можливість щось звідти взяти.
Маю тотальний блок на російську класику, російські переклади. Я знаю, що знайду там російську перекладацьку школу, а не стиль того чи іншого автора. Те ж саме стосується споживання іншого російського контенту. Раніше я шукав там джерела, які можна було би десь використати, але тепер це позбавлене сенсу — ще й тому, що наразі я зупинив свою викладацьку діяльність.
Чи є російські автори, важливі для тебе особисто, ті, з якими було особливо прикро попрощатися? За ким реально шкода?
Мені шкода за подкастером філологом Арменом Захаряном, який робить подкаст «Армен і Федор». Це дивовижна філологічна гра. На його прикладі я вчився, що таке подкаст і сторітелінг у подкастах. Наприклад, він прочитав усі наявні переклади «Мертвих душ» Гоголя та півтори години розбирав ці тексти, пояснюючи особливості перекладів у контексті певної епохи, використаного вокабуляру тощо. Або ж аналізував автопереклад «Лоліти» Набоковим, досліджуючи проблеми обраної перекладацької стратегії. Один з останніх перед вторгненням випусків він присвятив Лорці, показавши, як біографія Лорки дозволяє знайти оптику розуміння цієї поезії та перекладацький ключ до його віршів.
Цей подкастер, як і багато хто, говорив про це вторгнення як про Троянську війну. Я в той час уже добре відчув, що таке вторгнення. На початку березня 2022 року, вже з чернівецької казарми, написав йому приватне повідомлення. Мовляв, я поціновувач його подкасту, але ця війна не має жодного стосунку до Троянської війни та Ахілла, а є просто геноцидом українського народу, який не можна розглядати крізь призму міфології чи класичної літератури. Це бійня, влаштована на рівному місці. Я додав посилання на свою статтю у «Financial Times», де все це детальніше пояснюю. Він мені відповів і сказав, що вже давно не мешкає у Росії, що жоден із його московських-петербурзьких друзів не радів окупації Криму, не пишався цим, а навпаки — соромився. На початку вторгнення Армен був у Варшаві та зустрічав українських біженців як волонтер, котрий хоче бути корисним.
Повномасштабне вторгнення проводить глобальну ревізію наявних інституцій і авторитетів. Найпростіший приклад — Чомскі, папа Франциск, глобальна стурбованість міжнародних організацій і безкінечні «червоні лінії». Повномасштабне вторгнення не можна пояснити крізь призму логоцентризму чи філології. Це бійня, в ній художня мова, образи та міфологія вже не мають сенсу.
Із класиків за кимось тужиш?
Ні за ким. У мене не закладено такого пласту, який би визначав те, що я пишу. В мене немає пієтету.
Як вдалося уникнути пієтету? Бачила, як чимало колег потрапляли в цю пастку, зачаровуючись російською літературою. В тому світі все українське «не дотягувало» до російського… Така постколоніальна історія.
Від цього маю сильний імунітет, прищеплений батьками. Пієтету не було, бо я мав перед очима сильні приклади. Моє зацікавлення літературою починається саме з української літератури. Для мене російська література була тільки ще однією з літератур.
Мама як фахівчиня з античної та американської літератур пропонувала свій важливий список. Тато приходив із Франсуа Моріаком в одній руці та «Баладою про соняшник» Драча в іншій. Він постійно намагався заманити мене в українську літературу, показати силу її традиції. Також він мав звичку дивитися не лише підсумкові денні випуски українських новин, але й російські новини, щоб знати, яка температура по палаті в цих неадекватів.
За два місяці до вторгнення я слухав один російський подкаст, де збиралися їхні літературні критики — не «зірочки», а глибинні фахівці, вони підбивали підсумки 2021 року в літературі. І я просто відчував суцільний шок від того, про що вони говорять.
Усі яскраві приклади їхньої літератури — то були різновиди внутрішньої еміграції. Писання про пам’ять, пошуки себе на фоні природи…
найбільш радикальний текст, про який вони згадували, був фантасмагорією про тюрму, де все є, все добре, але люди не знають, коли саме загинуть. Вони говорили, що це найяскравіший символ, який втілює Росію. Мені ж це свідчило про повний занепад, якщо порівняти з розквітом української літератури. В нас є все — від нон-фікшну до романів про сучасну реальність. Ми маємо зовсім інший вимір літератури.
Підозрюю, що в багатьох людей, які відкрили для себе українську літературу лише після 24 лютого 2022 року, міг статися серйозний культурний шок. Цей шок ми спостерігаємо в західних журналістів, котрі за інших умов покинули б нашу країну на другий тиждень вторгнення, але натомість залишаються тут уже п’ятнадцятий місяць. Вони пишуть про книгарні, які відкриваються, попри війну, про гастрономічну українську культуру… Вони не розуміють, як могли це проморгати. Та це проморгали не тільки вони, але й велика частина українського населення, яке лише починає відкривати Атлантиду сучасної української культури.
Вони були зачаровані «братнім» простором?
Так.
Що їх там тримало?
Не може бути української культури, де головне світило Діма Биков. Не може бути формату інфотеймента, де головне світило Парфьонов, який у перший день вторгнення писав, що найгірші наслідки війна матиме, як завжди, для Росії. Це написала людина, котра довго була тут моральним авторитетом.
Вторгнення тестує кваліфікованість. Галина Юзефович, відома російська літкритикиня, з якою багато хто в Україні носився, в перші дні вторгнення робить добірку книжок, які допоможуть заховатися від реальності, — трилерів і детективів. По тому вона зробила наступну добірку про нібито сучасну українську літературу, де сучасною українською літературою був тільки «Ворошиловград» Жадана. Це змушує сумніватися в її кваліфікації як літкритикині. Припускаю, якби там була добірка сучасної британської, ісландської, французької чи американської літератури, ми би побачили таку саму нефаховість людини, котра не розуміє процесів, але робить максимально надутий вигляд.
Для порівняння, на початку вторгнення прийшла розсилка від «New Yorker» із добіркою «головних українських і російських книжок», де були і «Белая гвардия», і все на світі. Сьогодні такого некваліфікованого матеріалу ми вже не можемо уявити. Досягнення українства нині в тому, що ми змогли підпорядкувати наратив собі, і тепер світ вчиться розмовляти та бачити українською.
Дуже цікаво мені в останні тижні думати про те, як розвиватиметься любов західної людини до російської літератури, бо західні люди читали «толстоєвського» та вважають його важливим для свого становлення як інтелектуалів. Як із цим працювати?
Переслати цим людям сьогоднішню новину з Росії про те, що двоє підлітків убили 13-річну дівчинку з мотивацією «хотів подивитися, чи зможу це зробити».
Не завжди переконує. Багато хто впевнений, що умовний Толстой писав пацифістські тексти, котрі не мають стосунку до цієї війни.
Для серйозної розмови має бути вибудувана система прочитаних текстів різної складності. На першому етапі — щеплення текстами Тімоті Снайдера і Енн Еплбом (особливо її книжка про Голодомор).
На наступному — праці Еви Томпсон, які переживають новий бум. Вона двадцять років била тривогу і на неї дивились як на навіжену. Але виявилося, що її тексти — це втілення «don’t look up».
Як пояснювати колегам з-за кордону, чому ми не хочемо сидіти на одній сцені навіть із нібито «опозиційними» російськими митцями?
В день, коли ми говоримо, дівчинка-підліток, яка виступала на пісенному конкурсі в Сан-Ремо, зачитала звернення про те, що не буде виступати на одній сцені з російською учасницею. Цей випадок викликає захоплення, підтримку та має бути сильним нагадуванням про те, що Росія використовує найменші нагоди для продовження гібридної агресії проти всього цивілізованого світу.
Я не хочу узагальнювати, але важко сприймати промови «хороших русскіх» у відриві від їхньої приналежності до російської культури. В їхній оптиці дотепер Україна залишається якщо не «братнім народом», то країною в орбіті «пострадянських країн». Але «пострадянського простору» більше не існує.
Ми хочемо з ними різних цілей. Вони хочуть падіння Путіна. Ми хочемо падіння імперіалістичної Росії.
Російське інтелектуальне середовище не прожило процесів декомунізації та деколонізації себе самих як колонізаторів. Їхнє майбутнє та потенційний діалог із цивілізованим світом неможливий без денацифікації чи дерашизації.
А ми тим часом будемо ще більше віддалятися, покликатися на різні джерела і творити різні культури. І, до прикладу, читати різних Воннеґутів. Не Воннеґута у перекладі Ріти Райт-Ковальової, а правдивішого Воннеґута «Вавилонської Бібліотеки».
Які в тебе були та є стосунки з російською мовою?
Я радію всім, хто лиш тепер відкривають для себе українську культуру. Заразом мені дуже складно бути в просторі, де люди й далі говорять російською. Я розумію, що російська, якою вони говорять, — апропрійована, це не «російська російська», ця мова вже анексована в росіян і має свої правила. Та мені здається, що в молодшого покоління українців немає жодних виправдань, аби залишатися в інформаційному просторі російськомовної культури.
Проте я не розумію молодих, цивільних людей в тилу, котрі живуть життя російською мовою. Чому б не спробувати говорити українською? Коли, як не тепер?
Погодьтесь, буде прекрасно, коли всі ті іноземці, котрі почали вивчати українську мову, не маючи попереднього досвіду вивчення російської, могли би приїхати в Україну та вільно розмовляти українською з людьми, яких зустрічатимуть. Я хотів би, щоб їхні зусилля з вивчення української були немарними.
Як нам із цим працювати? Чи це не наше завдання?
У нас зараз стільки завдань, включно зі збереженням власного ментального здоров’я, що бракує тільки роздумів про те, як українізувати людей, які досі чомусь говорять російською.
Що може вирости з філолога?
Будь-що.
В часи, коли ми вступали в університети, філологічна освіта була незрозумілою, якщо ти в родині перший філолог чи філологиня. В ті часи філологія часто мала вигляд шляху в школу чи університет — шляху педагогічного. Або ж думка про те, що умовна французька філологія — це робота в бюро перекладів.
Базово філологія — це системність мислення та вміння впорядковувати інформацію. Особливо це стосується тих, хто від душі писали магістерську та кандидатську, тобто розуміють шлях від трьох абзаців до трьох розділів наукової праці.
Друге — креативні творчі професії, пов’язані зі словом.
Але все це не те. Я хочу відповісти інакше. В день, коли ми говоримо, відбулося прощання з Володимиром Муканом, випускником Інституту філології. Він закінчував україністику на два роки пізніше за мене. Володя — дивовижний приклад того, чим може стати філолог. Кандидат наук, який започаткував прес-центр Інституту філології, потім працював журналістом «Газети по-українськи», потім заснував перший ютуб-канал з україномовними оглядами автомобілів… і так далі. Те, що він встиг зробити за своє життя в кар’єрному плані, — яскравий приклад взірцевої філологічної кар’єри. Він був прекрасним чоловіком, батьком двох синів, лейтенантом ЗСУ, який героїчно загинув, виконуючи бойове завдання. Він мав чітку мотивацію, коли йшов добровольцем.
Ти говорив про те, що твої ідентичності до 24 лютого були інакшими. З ким ти зустрівся після 24 лютого?
Ключова річ трапилася вже після сотні днів у чернівецькій казармі. Перебуваючи там і ніколи не залишаючись на самоті, я не усвідомлював, що зробило зі мною 24 лютого. Тому втрату нашого з Оленою дому, в який влучив російський снаряд протягом першого тижня вторгнення, я не відрефлексував аж до приїзду в Київ за сто днів по тому. Коли я опинився на самоті, то почав усвідомлювати нові рефлекси, закладені в мене в казармі. І що колишня людина, якою я був, для якої були важливі затишок кабінету і особиста бібліотека, змінилася.
Дім як фізичний вимір виявився неважливим.
Речі та справи, якими займався раніше, виявилися такими, без яких можна прожити. Виявилося, що ключовою моєю ідентичністю залишається письменник.
Усе, що відбувалося зі мною та моєю родиною, мені вдалося витримати тільки завдяки тому, що з 24 лютого я писав.
Після 24 лютого я зрозуміла, чому в нас у пантеоні так багато письменників із воєнним досвідом. Раніше я думала, що люди поверталися з війни й починали писати. Тепер я знаю, що люди, котрі пишуть, мають у собі так багато заряду, що йдуть воювати.
Я щойно здав у друк книжку «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», де в післямові говорю, що мені зараз потрібне дуже просте мистецтво — світ, який живе за законами Старого Заповіту, де є помста, лють і любов до ближнього. На цьому тримається і «Позивний для Йова», і моє розуміння того, яким би мало бути релевантне мистецтво — прямим і функціональним.
Як писати в реальності, де мова — не дієва?
Всі слова повертаються до базових налаштувань. Ти розумієш, що таке «дім», «шлюб», «батько», «мати», «син», «ворог». Ти проживаєш усі ці слова. Вони не мають нашарувань культури або півтонів. Біле — біле, чорне — чорне. Я постійно повторюю слова Галини Крук: нині українська поезія — без експерименту, вона функціональна. Колискова — колискова. Прокляття на ворога — прокляття на ворога.
Ще одна важлива штука — максимальна щирість. Ти не ховаєшся за маскою. На дев’ятій книжці та тридцять п’ятому році життя й попереднього не-говоріння про власний досвід у текстах, я зрозумів, що щире говоріння є найпростішим способом розказування. Це не «свідомий вибір стратегії наратора», а найпряміший спосіб викричати біль. Ти ніби й знаєш себе, але, розказуючи цю історію, опиняєшся в темній кімнаті, де починаєш обмацувати предмети, намагаючись зрозуміти, де межі цього простору.
Не страшно писати про себе, впускати читачів у цей простір?
Мій інтерес до суспільної думки притупився.
Швидше за все, у великої кількості моїх читачів і читачок є досвід проходження через щось подібне. На жаль, ми тепер маємо цей спільний досвід. Життя за базовими принципами Старого Заповіту, повернення в архетип і притчу повертає нас до того, що всіх об’єднує.
Як це правильно читати та інтерпретувати, якщо ти філолог або критик?
Усе це зараз неважливо. Фахівець не важливий. Наприклад, книжка «Котик, Півник, Шафка» не мала жодної фахової рецензії — і це окей. Тому що ця книжка — для читача, вона має допомогти конкретній людині почати читати й відчути полегшення.
З «Позивним для Йова» історія складніша. Це шматок болю, тривалістю в 13 місяців вторгнення. Читання цієї книжки може сильно тригерити й повертати читача у стан ретравматизації. Але це зроблено, щоб не дати забути, не дати пробачити те, що відбулося.
Пам’ять часто нам бреше, змушуючи думати, що все було не так уже й погано. Я думаю, що все це має бути зафіксоване, це задача літератури сьогодні.
Мені нецікаво, що скаже високочолий критик про те, що ця книжка значить, тому що він чи вона має свою власну глибоку людську травму. Мені тут цікавіша людина, а не фахівець.
У тебе в книжці зло покаране?
Йов пройшов випробування. І побачив синів і синів синів.
Продовжимо тему ментального здоров’я. Як ти тримаєшся?
Мені дуже пощастило з колегами, з якими разом служимо в Києві. Велике благо та щастя проводити з ними робочі будні, вчитися в них, бути корисним.
У другій половині дня, після роботи, мене структурує спорт. Він у мене різноманітний і постійний. Без цього сиплеться вся структура.
По-третє, дуже важливою була робота над книжкою. Ті, хто дочитають до останнього рядка, зрозуміють, чому «Позивний для Йова» такий важливий для мене. Завдяки цій книжці я зміг зрушити з місця. Це мій трудоємний процес, який забрав 13 місяців, але дозволив робити кроки вперед.
А сміх? Сміятися можна?
Сміятися не просто можна, а необхідно. Це один із секретних інгредієнтів Збройних сил України, що мають свій особливий фольклор. Тут на всі ситуації є заготовлена цитата зі старого бородатого анекдота. Оскільки в мені цей шар культури відсутній, та й анекдоти забуваю миттєво, то я дуже вдячний слухач.
Проте, як показав досвід стендаперів, часом для того, щоби спробувати пожартувати про повномасштабне вторгнення, варто залишатися в рамках здорового глузду. Наша суспільна травмованість така, що краще ти будеш іронічним, ніж саркастичним. Краще ти не кидатимешся обіймати людину, а запитаєш, чи можна її обійняти. Краще ти не поставиш болісне запитання і спробуєш зважити — чи можна з цими людьми зараз поділитися розповіддю про свою травму.
Мені видається важливішим бажання бути разом, в одному човні, ніж спроба вкрутити якийсь жарт зі сцени або в соцмережах.
