З Олександром Савчуком — видавцем, співзасновником резиденції «Слово» в легендарному письменницькому будинку в Харкові — зустрічаємося, щоб поговорити про те, як у місті не стихають культурні проєкти і які харківські історії нам усе ще треба відкрити та розповісти. Олександр Савчук, також науковець, викладач і кобзар, розповідає, що любить поєднувати. Це помітно з його видавничих проєктів і кола людей, яких притягують до Харкова резиденція «Слово» і резиденція у квартирі Шевельова. Серед книжкових проєктів видавця Савчука — як репринти класичних видань на зразок абетки Георгія Нарбута чи путівника Києвом авторства Федора Ернста, так і сучасні розвідки про українських митців, регіони України, їхню культуру.
Про формування уявної мапи України через культурно-мистецькі проєкти і те, що означає «П’ятий Харків», — читайте у розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Олександре, більшість ваших видань розповідають про різні регіони України через культуру й мистецтво — і створюють заледве не мапу країни на книжковій полиці. Які книжки вам цікаво робити?
Передовсім ті, яких мені самому дуже бракує. У 2010 році я зареєстрував видавництво і почав думати не тільки про власну амбіцію, а й про читачів. Мої перші видавничі проєкти були ще у 2006-му, інтуїтивні та локальні. Локальні проєкти насправді важливі для всієї України, адже українськість має різні прояви. Мені важливо озвучувати український голос Харкова і Слобожанщини. До речі, львів’яни називають себе галичанами, а харків’яни слобожанами — ні.
Як ви відкривали для себе свою Слобожанщину?
Я відчуваю зв’язок зі своєю бабусею із села Деркачі на Харківщині. Я чув, як вона говорить, — це був діалект української мови, який не є суржиком. Тоді почав думати про те, що це, пояснював це інтуїтивно. Та по-справжньому я почав думати про те, що в нас є, коли поїхав на захід України. Мене вразило те, наскільки локальний український пазл зберігся на заході і як його бракує в нас.
Цікаво, що часто ми вперше замислюємося про локальні особливості саме в порівнянні. Що вам відкрили ваші поїздки Україною?
У 2003 році я був у Карпатах в етнографічній експедиції. До того я багато часу проводив у Деркачах, тому автентична культура сіл була мені близька і цікава. У тій поїздці мене вразило те, що розрив між селом і містом на заході країни був меншим.
Мої колеги в той час їздили до Львова і привозили звідти слово «мешти», заповнюючи лакуни понять, яких їм бракувало. Мені ж хотілося знаходити наші слова, але дійшов я до зовсім інших речей.
Так я зрозумів, що на Слобожанщині була ціла Атлантида: музична культура, дерев’яна архітектура.
Я почав шукати імена людей, які вже займалися цим усім, щоб публікувати їхні тексти й готувати нові видання. Я хотів, щоб про них знали. Не секрет, що у Львові про Гната Хоткевича знають більше, ніж у Харкові. Хотілося міняти це.
Серед ваших видань чимало репринтних або таких, які не назвеш ходовими, для ринку, їх непросто продати.
Я наслідую діяльність людей, в оточенні яких виріс. Пощастило, що мав контекст, який заохочував мене працювати, — тому я теж створюю контексти для тих, хто хотів би дізнатися трохи більше. Наприклад, тих, хто шукатиме відповідь на питання: «А що таке Слобідська Україна?», хоча в нас є книжки про різні регіони країни.
Хто вплинув на вас?
Етнограф і філолог професор Михайло Красиков, саме він возив нас в експедиції. Після того я розробив перший сайт-афішу про Харків, «Харків культ». Я бігав до музеїв і театрів, брав інформацію на місяць і ставив це на сайт. Мені хотілося цілісності, повної картини того, що відбувається в місті. Я люблю об’єднувати.
І все ж: як ви вибираєте, що потрапить у ваш видавничий портфель?
Я ніколи не ставився серйозно до кон’юнктурних речей. Про видавництво я ніколи не думав як про бізнес-проєкт. Думав радше як про категоричний імператив: це треба зробити. Я сам формую план для себе, бо відповідаю за всі процеси. Та зараз це вже трохи інакше, бо дедалі більше людей долучаються до того чи того проєкту. Часто люди хочуть підтримати культурний проєкт, але не знають який — з цим я можу допомогти.
Це нове покоління бізнесу. Вони відчувають відповідальність за свою культуру. Серед таких людей — харків’янин Андрій Набока, який придбав квартиру Юрія Шевельова, це один з перших випускників Києво-Могилянської бізнес-школи. Два роки тому до Харкова приїздили нові студенти бізнес-школи й побачили приклад соціально відповідального бізнесу.
Про Шевельова поговоримо далі, а поки — ще трохи про Слобожанщину. Яким чином ви розповідаєте українську історію регіону?
Я поєдную рустикальний шлях пошуку ідентичності з міським. У місті раніше майже не було нічого українського. Я жартував, що за двадцять кілометрів від Харкова кожен може потрапити у справжню українську стихію. Там без варіантів відчуєте, що ви — в Україні. Шкодую, що в багатьох харків’ян не було такої бабусі, як у мене.
Я від народження білінгв, думав і говорив двома мовами. Мені були дуже близькі спогади Шевельова, в яких він пояснює своє навернення до українства. Звісно, у нього це ще пов’язано з психологічними характеристиками людини й бажанням стати на захист гноблених.
Яким чином можна об’єднувати різні харківські середовища навколо, наприклад, української культури?
У межах України люди частіше мандрують зі сходу на захід і з півночі на південь, ніж навпаки. Мало хто заїздить до Харкова, як і раніше до Луганська й Донецька. Процес об’єднання можливий. Зараз з’являється толерантність до української мови, я довго мріяв про це. Люди сприймають як можливе те, що українськомовний харків’янин може бути не фашистом і не політичним діячем. Раніше вважалося, що українська мова — кон’юнктурна. Українська вказувала на те, що ти звідкись приїхав чи просто селюк. Я міг багато знати про Харків, але через українську мову мене сприймали як чужинця. Мене це ображало, адже моя українська — тутешня, з харківським акцентом.
На жаль, харківське суспільство вибудуване досить вертикально, тут працює радянська традиція уваги до позиції влади. Проблема — те, що владні еліти задають панівні наративи у місті. Але те, що мер чітко називає росіян окупантами, вже дуже багато визначає.
Що дає підтримка міської влади культурних проєктів, чи чого не дає?
Ініціативи знизу майже не сприймаються. У Харкові мера трактують як людину, що забезпечує комфорт міста, і наш голова це робить чудово. Проте нам бракує сенсів, які розповідають про місто. Є абсолютно героїчний Харківський літературний музей, який навіть зараз робить дуже багато.
У Харкові бракує майданчиків і спільних просторів для подій і знайомств, спілкування. В нас немає жодної книгарні-кав’ярні. Багато тих, хто творить сенси, тікають туди, де почуватимуться сприйнятими й затребуваними. Це дуже харківська історія, коли місцеві митці можуть не знати одне одного й познайомитися на конференції у Львові.
Мені цікаві місця, які створюють умови для певного стилю життя.
Давно мрію про кав’ярню-друкарню, яка б розповідала про поліграфічне місто. Чи ресторан зі стравами 1920-х!
Які подібні проєкти ви хотіли би втілити?
25 лютого ми готувалися відзначати день народження Курбаса. Один харківський колекціонер навіть передав нам посуд того часу, виготовлений на Будянському фаянсовому заводі під Харковом, для цієї події. Артефактів для використання дуже багато: від рецептів коктейлів до фотографій того часу.
Я живу поруч з будинком, який запроєктував будівничий і політичний діяч Сергій Тимошенко, що був міністром шляхів сполучення за часів УНР. Якось побачив кафе в цьому будинку, був вражений, бо там можна було б зробити музей. Заклад називається «Дакар». Я питаю власників: чому така назва? Власник каже, це тому, що його звати Давид, а сина — Карен. Власники знали, що це історична будівля, але врахування історії їм не цікаве.
З колегами й друзями ми працюємо над маршрутами: стежки Шевельова й Кричевського в Харкові. У місті мають бути таблички, вказівники. Є люди, які можуть це все роботи, та це має бути потрібне місту. Думаю про наш Покровський собор, неймовірну пам’ятку козацького бароко, варту екскурсій, лекцій. Він зовсім не зчитується як елемент міста, його пофарбували в інший колір, інформації немає… Навіть якщо людина приїжджає з бажанням перевірити, чи правильно вона щось про цю пам’ятку розуміє, — не зможе.
Я люблю своє місто й кажу це все не тому, що Харків поганий, а тому, що всю цю роботу треба робити. Без неї ми не підемо далі. В Харкові жили дуже багато російських діячів і українців з російською ідентичністю. Але найкращі та найвиразніші сюжети — в Харкова українського, їх потрібно розповісти.
Яким ви бачите харківський наратив, що об’єднує людей з різними поглядами?
Харків як потужне індустріальне місто — це об’єднавча, та ще радянська ідея. У більшості містян Харків не асоціюється з Багалієм чи Каразіним, Хвильовим. Ці імена частіше виникають у свідомості не-харків’ян.
Українськість у Харкові — латентна, як говорив Шевельов, на неї потрібно звернути увагу, сфокусуватися. Цієї роботи стане на десятиліття.
Сьогодні харків’яни стоять на захисті України. Цікаво дивитися на межу ідентичності, адже ідентичність — це не лише мова, це також і стратегія поведінки. Є у тебе бажання воювати й окуповувати чи ні? Українці зосереджені на власних справах, і це впливатиме й на наративи культури.
Якими інструментами, на вашу думку, варто розповідати історії Харкова сьогодні?
Є книжки, які формують контекст і чекають свого читача, але цього не достатньо. Нам важливі нові інструменти розповідання наших історій, які б інтегрували їх у тіло міста й культури. Харків’яни щодня ходять вулицею Культури й минають будинок «Слово», але для них не працює цей культурний код. Сьогодні це просто будинок, де живуть люди. Така ж історія з архітектурним модерном, у Харкові його найбільше в Україні.
Літмузей віднайшов форму достатньо вільної роботи, це дозволяє їм бути дієвими.
Ви вже кілька разів згадали ім’я Юрія Шевельова. Розкажіть про резиденцію Шевельова, яку вам вдалося запустити 2020 року у квартирі цього науковця та есеїста.
Завдяки Харківському літмузею, Сергієві Жадану і Андрію Набоці 5 кімнат і 150 квадратних метрів, де мешкав і працював Юрій Шевельов, знову мають велике значення для української культури. У цій квартирі Шевельов жив з 1915 по 1943 рік майже постійно. Це родинна квартира Шевельових, яку вони облаштували як свій дім. Потім більшовики «ущільнили» сім’ю до восьмиметрової кімнатки. Квартира дуже антропологічна, бо Шевельов зростав там як науковець, був дитиною й підлітком, це дзеркало подій ХХ ст. Водночас ця квартира відображає шляхетність і аристократизм родини. Поруч жили директори заводів і кагебісти. Ми раді, що квартира збереглася майже неторканою: паркет, столярка, вікна.
Частину ми використовуємо для наших заходів, частину для резиденції. В нас були Юрій Андрухович, Оксана Забужко і ще багато авторів. Відновлене помешкання Шевельова стало новим місцем сили українського харківського світу.
Що було там раніше, до того, як квартиру вдалося викупити?
Звичайна комунальна квартира. Потім одна людина викупила всі ці кімнати, а в серпні 2020 року ми заїхали туди й розпочали роботу. За цей час устигли зробити ремонт і створити резиденцію. Резиденція в квартирі Шевельова — чи не єдина постійна для авторів в Україні, ми працювали впродовж цілого року без перерв. Зараз на паузі.
У чому особливість резиденції?
Передовсім це немала тривалість перебування. Резидент приїздить на три тижні, має доступ до архівів і бібліотек. Кожен знаходить свій Харків, по який приїздить. Майже всі продовжують своє перебування, бо в квартирі Шевельова дуже затишно. Наша робота — показати шари «П’ятого Харкова» (назва ініціативи «П’ятий Харків» — референс до есею Шевельова «Четвертий Харків», де йдеться про сприйняття міста і його історичних контекстів, — TU).
Шевельов був у неласці попередньої міської влади. За що?
Він свідомо залишився в Харкові під час німецької окупації і не пішов на війну на захист Радянського Союзу. Шевельова почали називати колаборантом. Як доцент, він мав право на евакуацію, але вирішив залишитися у місті. 1943 року залишитися в Харкові й чекати радянську владу означало чекати на знищення, оскільки Шевельов під час німецької окупації працював на кафедрі, писав мовознавчі статті, які публікувалися, працював клерком у конторі, яка надавала дозволи на приватну власність. По тому всьому він виїхав на Захід.
Історія Шевельова — не унікальна для українців у ХХ ст. Як нам обстоювати такі постаті, оживлювати їхні історії в наших містах?
Якщо людина україноорієнтована, вона знайде в собі сили глянути на ці постаті по-іншому. Наприклад, згадає подібну історію у своїй родині. Насправді це розмова про пригадування й замовчування, про теми, яких українцям не можна було торкатись у радянські часи. Нам важко було прийняти те, що в Другій світовій є неоднозначні питання, як і в кожній війні. Для харків’ян це пов’язане також і з владою, яка має визнавати такі постаті своїми. Люди не мають часу цікавитися, але з уважністю ставляться до слів місцевої влади. Харків у 2013 році був визнаний городом воинской славы, місто двічі звільняли у Другу світову. Влада підтримувала цей воєнний міф, який надавав місту значимості і зрощував гордість. А Харків дуже великий, він має багато історичних шарів, що ми й досліджуємо у «П’ятому Харкові».
Ми всі сьогодні читаємо про Харків-залізобетон і його стійких містян. Ви теж не зупиняєте роботи над виданнями в Харкові й маєте в планах нові. Розкажіть про них.
Спершу в усіх нас був період невпинної помочі фронту й незмоги продовжувати звичну роботу. Але з часом розумієш, що мусиш робити те, що найкраще вмієш. Я зрозумів, що ми все робили правильно. Останні два проєкти пов’язані з Лесем Курбасом і століттям театру «Березіль». Сьогодні вони зчитуються геть інакше: розповіді про російський театр, про тиск на українських театралів і начебто неможливість створити елітарне українське театральне мистецтво. Ми створюємо історію «Березолю», альтернативну радянській. У 1982 році в Нью-Йорку вийшли спогади Йосипа Гірняка, які ніколи не перевидавалися в Україні. Ми готуємо їх із передмовою та ілюстраціями з проєкту «Open Курбас», у рамках якого музей театрального та кіномистецтва оцифрував навколокурбасівські архіви. Також ми мріємо про кілька дитячих книжок і далі працюємо з мистецтвознавством. Ще у нас виходить біографія Омеляна Пріцака, першого очільника україністики в університеті Гарварду. Ми вводимо в контекст недостатньо присутні, на нашу думку, імена. Сьогодні бачу в цьому нові сенси.
Чи відчуваєте ви зміни в самому собі після 24 лютого?
Я відчуваю, що ми на війні, яка триває довго. Досить було почитати того-таки Шевельова, щоб розуміти: війна — незакінчена, дуже підступна. Я відчуваю, що маю завдання розказати певні історії, — і я це роблю.
У мене змінилося ставлення до культурних діячів. До останнього ставився добре до просто хороших російських письменників. Сьогодні ставлюся до них як до авторів, які просувають разом зі своєю хорошою літературою також і імперські теми.
фото Олександра Осіпова
