Олена Джеджора: «Намагання зробити з історії ідеологію може колись вилізти боком»

«Історія підказує, що слід ставитися до себе, до свого часу, до своїх лих, проблем і перемог не як до ексклюзиву. Якщо це усвідомити, отримаємо інакшу перспективу на власне життя», — каже історикиня Олена Джеджора.

Пані Олена почала свій професійний шлях з археології, це сталося в кінці 70-х — на початку 80-х. Вона встигла відчути на собі, що означає бути українською дослідницею історії в радянський час, коли доступ до певних джерел та «невгодних» авторів заборонений. Але в цей непростий період тримало плече старших наставників та однодумців. Нині Олена Джеджора викладає в Українському католицькому університеті, а також веде проєкт «Малі історії Великої війни» — збір та запис свідчень людей про досвід сучасної російсько-української війни. 

В інтервʼю історикиня розповіла про свій професійний шлях, історичні паралелі у сприйнятті російської агресії, ідеї, що творять Європу, а також чим зумовлений сьогодні інтерес до історії та чому вона не є «вчителькою життя». 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Пані Олено, як ви стали історикинею? Чи бували ситуації, коли шкодували про свій вибір?

Скільки я себе памʼятаю, мені завжди було цікаво, що таке історія і що вона приховує. Я сприймаю себе як дитину радянських 60-х. І дуже добре памʼятаю свою школу, десять років, коли на заняття ходила через силу, пам’ятаю велику кількість ідеологічно заангажованих учителів. Як не дивно, найскладніші стосунки у мене були з учительками з географії та історії. Обидві вони були явно з якоїсь дуже-дуже далекої глибинки Росії. Як, коли і за якої нагоди вони опинились у Львові, чому викладали у школі — важко сказати. Географія географією — там можна маніпулювати, але складно. Та коли вчителька історії розповідала нам про неї, погладжуючи себе по шиї і зневажливо кажучи, нібито даремно розкидає бісер перед свинями, то єдине, що я розуміла, — вона не стільки розкриває, скільки приховує. І приховує дуже багато. Тоді в мене й виникло таке сильне зацікавлення, бо я хотіла довідатися: що ж саме вона приховує? Відтак після закінчення школи я вступила у тоді Львівський державний університет імені Івана Франка на історичний факультет. Захоплювалася давньою епохою, Середньовіччям, а саме — археологією цього періоду.

Можна сказати, я прагнула стати не так історикинею, як археологинею. І перші 19 років своєї карʼєри присвятила цьому. 

Про те, що професійно займаюсь історією, ніколи не жаліла, але були моменти певного розчарування. Зокрема це стосувалось археології і того стану збереження спадщини, який був у радянські часи, і, я боюся, зараз не набагато кращий. Тоді я брала участь у Галицькій археологічній експедиції, що провела кілька надзвичайно успішних сезонів. І завжди всі знахідки ми сумлінно описували й передавали, згідно з укладеною угодою, до певної культурної інституції (не буду зараз її називати), яка цю спадщину мала зберігати й експонувати. Коли через багато років я опинилася в цій інституції, то побачила, що наших знахідок в експозиції немає. І коли я як колишня учасниця археологічної експедиції попросила дозволу подивитися їх у фондах, то такого дозволу не отримала через різні дивні пояснення. Не раз було враження, що те, що ми знаходимо, викопуємо, досліджуємо, — насправді своїми ж руками нищимо. Бо врешті-решт воно зникає. Іноді я думала, що було б краще, якби ці всі артефакти лежали в землі й чекали кращого часу. Але, звичайно, це несерйозно. Такий стан речей просто повинен спонукати нас до виправлення законодавства, до кращого контролю, до більшої роботи. 

Але, попри різні складні моменти, я ніколи не бачила себе в якійсь іншій сфері, бо завжди вважала і досі вважаю, що історія неймовірно важлива. Вона поєднує в собі не тільки вміння аналізувати, знаходити, розуміти.

Історія — це величезне мистецтво, в якому перебуває і творить прекрасна когорта авторів, які добре писали і пишуть, яких цікаво читати і які намагаються впливати на спосіб думання, на політичні процеси у світі.

Ми знаємо, що дуже багато відомих діячів давнини так чи інакше були дотичні до історії, до історичних текстів — читали їх, аналізували, будували свої дії на основі історичного досвіду тої чи іншої країни або періоду.

У часі вашого професійного становлення — як багато означали для вас авторитети, наставники? Чи мали таких людей поряд?

Це надзвичайно важливо, і ті дослідники, які мали достатньо таких людей упродовж свого навчання чи професійного становлення, — просто благословенні. Я довго не мала таких наставників. Хоча вже у Львівському державному університеті було кілька викладачів, не таких, як усі. Вони не були лицемірами, намагалися бути максимально відвертими, наскільки це тоді було можливо. Зокрема, досить молодий тоді викладач, доцент Ігор Андрійович Лісовий, який викладав нам античну історію, — дотепний, гострий, дуже не радянський. Або ж професор Юрій Миронович Гросман, який викладав історію Стародавнього Сходу. Ну і, очевидно, дуже велике враження справляв своєю любовʼю до історії та емоційністю професор Василь Якович Гордієнко. 

Мені дуже пощастило на початку фахової діяльності. Тоді я потрапила в Інститут суспільних наук, який на той час, звісно, перебував під контролем обкому КПРС. І цікаво, що в цей інститут час від часу засилали, так би мовити, не цілком благонадійних дослідників, серед яких опинялися просто неймовірні філологи, історики, з якими я мала щастя спілкуватися та переймати досвід. Наприклад, археологи Лариса Крушельницька чи Вітольд Аульх, з яким я проводила разом дослідження, а також мовознавиця Уляна Єдлінська, професорка Ярослава Закревська… Зрештою директором цього інституту в певний момент став професор Ярослав Ісаєвич, з яким я працювала багато років. 

Знаходили ми наставників і поза інститутом. Ярослав Дашкевич був для нас живою легендою, з якою можна бÑ