«Видимі» й невидимі нитки любові та болю Олени Пшеничної

Дівчина-підліток сидить на своєму дереві. Одна гілка — це її кухня, друга — спальня, третя — вітальня. Надворі літо. Дівча зістрибує і біжить на звалище, щоб притягнути старий акумулятор — з його елементів паяє собі прикраси. Надвечір з ватагою піде до промислового закинутого озера. Там вони стрибають із тарзанкою. Виклик у тому, щоб не налетіти на арматуру, яка стирчить із води. Дівчина добре вміє стрибати і не боїться. Часом з мамою і сестрою доводиться вистрибувати з вікна і бігти в кукурудзу — вітчим знову буянить. Та дитинство в неї все одно щасливе. І вітчима-тата, попри все, вона любить. Він водить її з сестрою на озеро і катає на спині.

Дівчині — 20. Вона студентка Інституту журналістики Київського національного університету. Закохана. Знається з ним два місяці. Та хіба важливо скільки? Треба терміново одружуватись — бо чого чекати? Треба встигнути, поки літо і тепло.

— Мам, — телефонує — я заміж виходжу.

Мама якраз збирає на городі полуницю, присідає на землю.

— Коли? — видихає у слухавку. 

— Через місяць! — дівчинка щаслива, а щастя потребує терміновості.

— Добре, що через місяць. Хоч полуницю на базар встигну відвезти, не стече, — мама ніколи не свариться й не дорікає, з повагою приймає всі її рішення. 

Молодій жінці — 23. В неї маленька донька. І тяжке розлучення. Вона, може б, і хотіла видертися на те своє дерево, де і кухня, і спальня, і дитинство. Але зараз падає у глибоку яму дорослого життя, розпачу й туги. Кладе мамі голову на коліна. Плаче. Мама не сварить, що не треба було, мовляв, так рано заміж, не дорікає — «А я ж казала!». Просто приказує, як у дитинстві: «Коли тобі болить, я беру ниточку і так біль ниточкою витягую… Дивись, бачиш, тобі вже не болить». І їй справді болить трохи менше. 

Жінці — 35. У неї другий шлюб, щасливий. І друга дитина. Син. Надворі холод і ковід. Вони йдуть до логопеда. Шарудять бахіли. Пахне лікарнею. Вони у масках. Логопед довго грається і спілкується з її Андрійком. І вимовляє: «Спектр». Дуже людяно, етично, щоб їх, батьків, не шокувати. Мати чимдуж намагається відірвати від себе це слово — як пластир, приклеєний на подряпину, яку вперто намагалась ігнорувати. Та з кабінету логопеда виходить іншою людиною. І її син — той самий хлопчик — виходить іншим. Цілий тиждень жінка ридає. У їхній сімʼї починає мешкати хтось новий — «спектр».

Жінці — 40. Вона сидить за столиком. У руці — кулькова ручка. Поряд — стосик книжок. На обкладинках — її імʼя та прізвище. У черзі по автографи — десятки людей зі своїми примірниками. Вона — письменниця Олена Пшенична. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Народилась і виросла в селі Гоголів під Києвом. Батьки розлучилися, коли була геть маленька. З татовою новою родиною в неї склалися хороші стосунки. Мама також вийшла заміж удруге, і Олена називала вітчима татом, попри те, що в якийсь момент він почав пиячити і знущатися з них. Мамі перепадало, а її із сестрою вітчим не бив, та що таке психологічне насилля, Олена відчула вповні. Її сімʼя не належала до так званих «благополучних». Втім, у школі з неї не знущалися — можливо, бо була відмінницею. 

2002-го Олена вступила в Інститут журналістики, працювала на різних телеканалах, переважно у розважальному сегменті. Ніколи не переходила на російську і часом у колективах була білою вороною, але, каже, з мовою серед «язика» їй було нормально, а от своєї сільської ідентичності у великому місті соромилась. Ця ідентичність через багато років допоможе Олені написати роман, який знайде відгук у тисяч людей, бо її герої та діалоги будуть дуже реальними, із сусіднь