Ольга Балашова — кураторка, мистецтвознавиця й вічна революціонерка. Вона викладала в Національній академії образотворчого мистецтва, працювала заступницею директора з розвитку в Національному художньому музеї України, тепер її місце роботи — громадська організація «Музей сучасного мистецтва» (далі — ГО МСМ), яку вона заснувала спільно з Юлією Гнат, арт-менеджеркою і системною аналітикинею. Ще Ольга — улюблена лекторка для різних бізнес-спільнот, інколи вона консультує бізнеси та бізнесменів з питань сучасного мистецтва. Таким чином «завербувала» багато адептів і дієвих помічників ГО. Як жартує Оля, пік її лекторської кар’єри — запрошення на новорічний корпоратив-2023 із лекцією про мистецтво.
Ольга вирощує спільноти й людей, доручає складні проєкти студентам чи початківцям і залишає за ними право на помилку. Балашова навчалася на курсі «Стратегічний архітектор» у Києво-Могилянській бізнес-школі й у своїх проєктах шукає масштабні рішення — тому ГО МСМ з 2020 року адвокатує ідею створення державного музею сучасного мистецтва й не припиняє це робити у воєнний час — з поправкою на обставини та потреби.
В базовій презентації ГО МСМ розписані плани на рік, п’ять і 30 років. Понад те, під час війни ГО МСМ започаткував власну колекцію сучасного мистецтва і створив бренд UMCA — Ukrainian Museum of Contemporary Art. Громадська організація займається проєктами, що мають політичне значення, а UMCA — це назва майбутнього музею-мережі, про який детально говоримо в цій розмові.
«Ми створили робочу групу Музею сучасного мистецтва ще коли я працювала в Національному художньому музеї. Крім мене, в неї входили Маша Ланько, Ліза Герман, Дмитро Голець, Оксана Баршинова, Даша Якимова і Таня Жмурко. Вже тоді ми розуміли, що для ефективної роботи потрібна інституція — щоб забезпечити сталість процесів, автономію і підтвердження зобов’язань. Коли я звільнилася з НХМУ, а Юлія Гнат пішла з Українського інституту, ми вирішили, що зробимо ГО основним місцем роботи, точніше, служіння, працюючи й далі фул-тайм для виконання цього завдання».
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Музей як мережа
Олю, почнемо з простого. З яким трактуванням терміну «сучасне мистецтво» працює ГО МСМ?
Під сучасним мистецтвом ми розуміємо практики, що постали внаслідок глобалізації, а також дискурсивного зсуву в гуманітаристиці другої половини ХХ сторіччя. Феміністичні, постколоніальні, гендерні студії спричинили скасування традиційного розуміння суб’єкта і предмета мистецтва, а також підважили великий наратив історії мистецтва. Це парасольковий термін, який охоплює багато різних явищ.
Наукова рада ГО МСМ визначила 1954 рік як початок для розмови про українське сучасне мистецтво, як точку відліку для дослідження, тому що це політичний момент, коли Україна виникає в сучасних кордонах. Але далі ми маємо з’ясувати, чи потрапляє туди соцреалізм, чи потрапляє туди, наприклад, Іван Марчук. А Тетяна Яблонська? Є дуже багато таких питань, і наше завдання шляхом професійних дискусій, обговорень, сперечань, заперечень виробити межі, ключові наративи і певний канон, який зможемо надалі підважувати й заперечувати.
У світі існує безліч приватних музеїв сучасного мистецтва. Кілька є в Україні. Чому мета вашого ГО — створити саме державний музей сучасного мистецтва? В чому для тебе принципова різниця?
Є два фактори. По-перше, тому, що в нашому українському досвіді немає успішних прикладів приватних музеїв — усе приватне з часом зникало чи розчинялося. І навпаки, є приклади Національного художнього музею, Одеського художнього музею, які мають інституційну тяглість понад 100 років.
Щоб музей в Україні мав довгу історію, потрібно, щоб держава його помічала. І тут, говорячи «держава», я маю на увазі суспільство.
Але за цей час, поки ми працюємо і стратегуємо, зрозуміли другий аргумент: нам важливо, щоб на державному рівні було визнано цінність сучасного мистецтва — тоді це не буде продуктом групи ентузіастів-однодумців. Бо державне — це уособлення того, що є цінністю для нас усіх, що ми як громадяни цієї країни готові фінансувати важливу для себе інституцію зі своїх податків.
У ГО МСМ стабільні стосунки з державою — ми підписали меморандум із Міністерством культури; в усіх наших проєктах, які робимо з партнерами, намагаємося, щоб кінцевим бенефіціаром розроблених нами політик, документів, інструментів методик була не ГО МСМ, а держава. В нас є меморандуми з багатьма державними інституціями. Ми пишаємось тим, що UMCA є резидентом Українського дому і цього року робитиме свою другу виставку там.
Ми керуємося принципом, що держава — це не Міністерство культури, держава — це ми, всі, хто робить щось для того, аби вона працювала як ідеальний годинник, який показує правильний час, а не той, який комусь хочеться.
Та держава, яку ми зараз будуємо, — продукт суспільного договору, який ми пишемо зараз, це проєкція наших уявлень про себе. І те, що ми робимо, — це якраз шлях до того, щоб позбутися рудиментів старої радянської системи і збудувати країну, яка визнає цінність культури, художніх явищ, яка в певний спосіб їх осмислює, захищає, зберігає. Оцей неймовірний волонтерський рух, частиною якого ми є, — в армії, освіті, культурі, економіці, — це прототип нової державної системи. Я це так бачу, і в мене немає сумніву, що в якийсь момент ця жива, сильна форма життя переможе стару рудиментарну систему. І ми перейдемо на рівень, де працюють мережі, підтримка, взаємодія, можливість домовитися, спільно щось робити.
Те, що ГО МСМ започаткувала бренд UMCA і збирає колекцію, не означає, що ми маємо очолювати цю інституцію. Ми хочемо зробити її такою, щоб вона відповідала на виклики і потреби часу та спільноти. Наша амбіція полягає в тому, щоб музей функціонував і без нас, щоб мережа була життєздатна, щоб були всі необхідні ресурси для розбудови інституції. Ми вирощуємо її для того, щоб держава одного дня прийняла цю інституцію, усвідомила як цінність її існування та розвиток.
Але всі посади там будуть закриватися через конкурс, як це має бути відповідно до закону про культуру. Тобто це не є спробою приватизувати дискурс, як закидають нам деякі культурні діячі. Ми працюємо на суспільне благо.
Я знаю, що ти зустрічалася з Президентом України Володимиром Зеленським і він питав, яка потрібна допомога з музеєм. Що ти відповіла?
У нас була розмова з Президентом. Я сказала, що ми працюємо над створенням музею-мережі і поки нам не потрібна допомога.
Поясни, будь ласка.
У Президента зараз дуже мало часу. Щоб пояснити йому систему, над якою ми працювали кілька років, потрібна не одна година. За 15 хвилин складно пояснити, що саме потрібно робити. І що почати варто зі змін до законодавства, а не з виділення будівлі, яка до того ж працюватиме під ДУСом.
Згідно з нашою моделлю, будівлі взагалі мають належати місцевим громадам, а не центральній владі. Я сказала про це, а Володимир Зеленський так іронічно: ну і що, в Києві вдається? Я кажу, ні, не вдається… і тому ми починаємо не з Києва.
Більшість людей уявляє собі, що музей сучасного мистецтва — це красива сучасна будівля, магніт для туристів.
Там велика кількість дивного, незрозумілого мистецтва. Смачна кава. І модні сувеніри. І взагалі люди туди йдуть просто щоб отримати вау-ефект. Якщо не від туалетів, то від якоїсь картини, якщо не від картини, то хоча б селфі зробити.
Тобто Президент приблизно так уявляє музей сучасного мистецтва?
Я не знаю, бо я з ним не говорила про це. Але уявляю, що картинку він бачить приблизно таку: це щось велике, гарне, чим можна похвалитися, куди н соромно покликати Джастіна Трюдо чи Шона Пенна. І сказати, що ми це зробили. Це трошки інше уявлення, ніж те, що маємо ми.
Олю, ти ж також хочеш, щоб це було місце, куди не соромно привезти Джастіна Трюдо? Де тут конфлікт?
Я хочу, щоб Джастіну Трюдо було куди піти, якщо він раптом опиниться в Полтаві, розумієш? Або коли він приїде у Вінницю, щоб там він пішов у місцевий музей сучасного мистецтва і зрозумів щось про цю громаду. Тобто це не ті великі музеї, не той туристичний магніт, як у Більбао. Хоча нова сучасна архітектура — це прекрасно: якщо якась громада вирішить побудувати для своєї ланки UMCA сучасну будівлю — ми будемо це тільки вітати.
Ти говориш про горизонтальну мережу музеїв сучасного мистецтва, які будуть рівноправно працювати в різних містах і містечках? Це одна з інноваційних ідей вашої організації, яку поки складно уявити?
Це не мережа музеїв, це музей як мережа. Як ідея, вона народилася в процесі наших обговорень у рамках наукових рад ГО МСМ. Під час одного з обговорень Оля Сагайдак поставила питання так: ми будемо зараз думати, виходячи з певних обставин, умов, інституційного поля, спроможності, чи про те, як би це би мало бути в ідеальному світі? Ми вирішили, що відсутність ресурсу — це те саме, що наявність усього ресурсу світу. Це, в принципі, один рівень безоглядної амбіційності чи зухвалості.
І тоді музеї сучасного мистецтва — це?
Це мережа музеїв, які працюють у громадах і для громад. Це децентралізована структура, в якій кожна регіональна ланка має високу міру автономії і власні уявлення про те, як працювати з художниками, яке мистецтво збирати. Всі вони об’єднані цифровим середовищем — платформою, яка уможливлює спільний доступ та роботу з колекцією, яку розвивають та наповнюють усі ланки мережі.
Чим кожна ланка може користуватися і живитися з мережі, ми знаємо: всі активи й політики, що напрацьовує ГО «МСМ» — цифрова платформа, колекція, наші напрацювання у сфері обігу творів, досвід взаємодії з донорами, фінансові спроможності — ми все це поширимо на музейну мережу. А яку цінність вона може віддавати в мережу — це вже завдання місцевої спільноти
Щоби в якомусь місті з’явився такий музей сучасного мистецтва, треба, щоб збіглися три фактори: щоб громада хотіла цього, а місцева влада, відповідаючи на запит громади, виділила приміщення і була готова заснувати нову інституцію, назвати її UMCA, підписати договір з ГО МСМ, щоб ми допомагали поставити її на ноги; наявність художньої спільноти, готової вкладатися в цю інституцію; місцевий бізнес, який хоче, щоб місцевість, де вони працюють, квітла, щоб люди не їхали з цих міст і сіл, щоб вони могли розвиватися, не виїжджаючи дуже далеко. Бізнесмени перші зацікавлені в тому, щоб усе працювало на гідному рівні. І вони знають, як будувати системи, як їх утримувати. Ми це бачили з тобою в Нацмузеї, коли меценатами були люди, які і підтримують, і водночас челенджать команду, ставлять задачі й самі допомагають їх вирішувати, і весь час піднімають планку.
Ми зараз почали працювати з Вінницею і Полтавою. У Вінниці інтенція йде від місцевої влади, ми вже там були, познайомилися з художньою спільнотою, вони дуже цікаві і класні, і багато всього роблять, і я думаю, що подібна інституція їх тільки посилить. А в Полтаві ініціатива йде від місцевої асоціації бізнесу, яким цікаво і страшно водночас, а це знак для будь-якого бізнесмена, що треба спробувати. Бо і цікаво, і страшно — це ідеальний баланс.
І ти думаєш, що перша UMCA може виникнути навіть під час війни?
Я думаю, так.
Найближчим часом держава не зможе фінансувати дорогу інституцію, тож ви передбачаєте державно-приватне партнерство?
Саме тому, що ми працювали в державному музеї і знаємо всі вади державного фінансування культурних інституцій, ми пропонуємо диверсифіковану структуру фінансування, яка складається з трьох основних джерел: орган місцевого самоврядування утримує будівлю і штат, платить зарплату, комунальні послуги й так далі; друга частина формується з коштів міжнародних донорів, держбюджету, грантів УКФ тощо; місцевий бізнес, який має бути в наглядовій раді цієї інституції, бути зацікавленим у її розвитку і мати бажання конкурувати з іншими регіонами, з такими ж інституціями з інших областей і міст, територіальних громад. За такої структури на державу не лягає непосильний фінансовий тягар, вона отримує тільки зиск від того, що мережа існує.
Якби Міністерство культури захотіло зараз створити таку мережеву інституцію, яка об’єднує Україну в полі сучасного мистецтва і дає можливість статися різним явищам та інклюзивно фіксувати художній процес у різних регіонах,тоді б вони мали внести зміни до законодавства, які, серед іншого, передбачають можливість фінансування інституцій з державного та місцевого бюджетів. Сформували б наглядову раду, яка б займалася, наприклад, міжнародною роботою, залученням ресурсів для того, щоб формувати політики, навчати, розвивати команди, що працюють у мережі, підтримувати її наукову та видавничу діяльність. Подбали би про спільні сховища, щоб зберігати колекцію в гідних умовах. А вже команди ланок мережі — визначали б свою виставкову політику, осмислювали б наявний художній процес, працювали б із місцевою спільнотою, обмінювались би виставками, проєктами, досвідом усередині мережі. Тобто це нормальна робота інституції, яка працює в локальному середовищі.
От у цьому балансі ГО МСМ виконує зараз роль такої наглядової ради і міністерства культури одночасно. Правник ГО Гнат Забродський займається цим напрямком — пропозиціями до змін у законодавстві. Щойно держава буде готова прийняти ці необхідні зміни в законах, ми передамо всі наші напрацювання, активи, колекцію і самоусунемось. Бо мрія кожної людини, яка працює з системами, — це щоб система могла працювати без неї. А ми будемо в наглядовій раді.
Так тоді ж почнеться найцікавіше…
У мене ще багато планів на життя. Одна з моїх дитячих мрій — працювати в бібліотеці. Це такий образ, який в мені досі живий. Я могла б працювати в музейній бібліотеці. Я хочу викладати, читати лекції, придумувати, як навчати і ангажувати нових людей.
Музей під час війни. Колекція
Такий приклад уже є — ARS AEVI, музей сучасного мистецтва в Сараєво, створений також ГО в 1992-1995 роках, під час боснійської війни. 1992 року, коли Сараєво було в облозі, коли смерть була реальністю завтрашнього дня, а мистецтво здавалося непотрібним і безсилим, Енвер Хаджиомерспахич, який до війни був куратором культурних програм у міському Будинку молоді, керував церемоніями відкриття й закриття зимових Олімпійських ігор 1984 року та працював над організацією перших югославських мистецьких бієнале Documenta у 1987 та 1989 роках, вигадав і написав концепцію Ars Aevi: «Сараєво запрошує найвидатніших митців світу внести свої роботи для формування колекції майбутнього Музею сучасного мистецтва».
Цю ідею підтримав мер міста, найвідоміші світові художники, куратори, директори арт-центрів, тож тепер у місті є роботи найпопулярніших сучасних художників світу, але досі немає приміщення для музею. З 1995 року! Музей працює як віртуальний — колекція оцифрована і виставлена на сайті, а також окремі виставки з фондів проводять у тимчасовому приміщенні — Будинку молоді. Правда, є проєкт будівлі, і не абикого, а славетного архітектора Ренцо П’яно, за проєктами якого збудовані Центр Жоржа Помпіду (спільно з Річардом Роджерсом і Джанфранко Франкіні) в Парижі, Стамбульський музей сучасного мистецтва, Музей кінематографу в Лос-Анджелесі, Музей американського мистецтва Вітні в Нью-Йорку, Музей Centro Botin в іспанському місті Сантандер, науковий музей NEMO в Амстердамі та інші видатні архітектурні об’єкти. Поки збудовано лише пішохідний міст через річку Міляцку, який також спроєктував Ренцо П’яно .
Ars Aevi просив найвідоміших художників світу подарувати свої роботи в колекцію майбутнього музею сучасного мистецтва в країні, де триває війна, таким чином програмуючи майбутнє і комунікуючи зі світом самодостатню цінність мистецтва. На сайті музею гасло чи місія звучить так: «Мистецтво може подолати зло і руйнування. Культура — мати толерантності. Міжкультурний діалог збагачує. Об’єднує універсальна мова мистецтва. Сараєво — мультикультурна столиця».
Але з колекцією UMCA — інша ситуація, наразі організація купує лише твори сучасних українських художників, створених під час війни. Зараз у колекції 197 творів українських художників.
Олю, створюючи колекцію, ГО МСМ знаходить кошти, щоб купувати роботи українських художників. Для вас це принципово?
Для нас принципово платити за роботу художників, бо ми її цінуємо і для нас це шанс не просто сказати «спасибі», а зробити так, щоб людина відчула цю вдячність і цінність своєї роботи, особливо зараз. З березня 2022-го року ГО переключилася на підтримку митців — через Український мистецький фонд екстреної допомоги, який ми створили спільно з Мистецьким Арсеналом, галереєю The Naked Room і виданням «Заборона». І одним з аргументів для донорів, чому ми хочемо купувати роботи, коли можна отримати їх у дар, було те, що нам важливо підтримувати митців і українську мистецьку екосистему.
В недавньому інтерв’ю Павло Маков говорив про те, що його роботи є в західних музеях, а в Україні — тільки в тих, кому він подарував. Ми не можемо поки дозволити собі купити твори Макова, не дозволяють наші грантові умови: ми маємо за певну суму купити певну кількість робіт , в середньому це близько 1500-2000 доларів за роботу, найдорожчі — 4000 доларів.
Але вартість робіт різна, в кожному випадку ціну називає художник. Ми зараз купуємо 14-хвилинне відео Романа Хімея і Яреми Малащука «Вибухи біля музею», присвячене Херсонському краєзнавчому музею, в договорі ми вказуємо справжню ціну роботи, але купуємо її зі знижкою, яку нам роблять художники. Така практика діє в різних світових музеях.
Те саме з відеороботою «Відкритої групи» «Повторюйте за мною», яка братиме участь у Венеційській бієнале від Польщі. Копія цієї роботи є в колекції UMCA, це найдорожчий наш твір.
Іще один дуже дорогий твір, який ми теж придбали зі знижкою, — робота Яни Кононової «Ізюмський ліс». Обидві найдорожчі роботи в нашому випадку — це тиражні твори.
Ми формуємо колекцію завдяки донорським коштам і окремим внескам людей, які в нас вірять. Наприклад, член нашої Стратегічної ради Володимир Бородянський свій гонорар як члена наглядової ради компанії «Розетка» передав нам і Одеському національному художньому музею.
Ми оформлюємо договір, передаємо авторські права на роботу, виписуємо всі обмеження, якщо це тиражний твір, наприклад. Але це легітимний продаж роботи в колекцію зі сплатою всіх податків. Я думаю, ми створили прецедент. Знаю, що Одеський художній музей впроваджує наш передовий досвід у свою практику.
Який був бюджет ГО МСМ у 2023 році?
20,3 мільйона гривень.
Що, крім колекції, є активом UMCA?
Основний проєкт музею — це Архів мистецтва воєнного стану.
На диску ГО вже більше десяти тисяч творів. Кураторка архіву Галя Глеба працює над тим, щоб архів мав академічний рівень інтегрованості. Нас дуже підтримує Антон Лягуша, декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій Київської школи економіки, де зараз навчається наша Галя. Він фактично став радником проєкту. Коли ми створювали цей архів, то мислили тільки художнім середовищем, а він показав нам інші можливості. Наскільки це унікальний інструмент, важливий для публічної історії, для роботи не лише на території мистецтва, а загалом для академічної спільноти. Власне, він дав горизонт, якого ми від початку не бачили.
Ідея архіву почалася з того, що в перші дні повномасштабного вторгнення ми з тобою моніторили інформаційний простір і пропускали через себе велику кількість інформації, бачили, як на наших очах країна перетворюється на уламки. Але тут-таки отримували сатисфакцію, тому що ось тут же фотографії вбитих росіян, які ми теж ретельно сортували по папочках. Зараз це звучить дуже дивно, але я пам’ятаю, як мама мене кличе їсти, а я кажу: «Мам, зараз я досортую трупи русні, і прийду». Ти живеш у такому абсолютно безумному інформаційному потоці, і це єдиний твій канал зв’язку зі світом. Ти майже не виходиш надвір, ти спілкуєшся тільки з тими, хто безпосередньо присутній у квартирі. Але стрічка фейсбуку є для тебе джерелом зовнішньої інформації. І серед цього всього потоку насилля з’являються художні роботи.
Я пам’ятаю, що роботи Матвія Вайсберга, Данила Мовчана і Влади Ралко тоді врятували мою ідентичність, мій розум, моє відчуття себе. І переконали, що мистецтво важливе.
Це були ті короткі моменти, коли ти міг згадувати: о Боже! А я ж можу взагалі щось відчувати. І я зрозуміла, що це треба збирати. Спочатку я збирала це в телефон, скріншотила, потім зрозуміла, що матеріалу дуже багато і його треба його якось систематизувати. Підключилась Галя Глеба, потім Таня Лисун, ми випрацювали певну модель, склали списки, зробили папки. Ми одразу випрацювали цю механіку. Навіть якщо сьогодні додаємо художника, то повертаємося в його стрічці до 24 лютого і архівуємо все, що було створено за цей час, додаємо його коментар, підпис і так далі. Домовилися, що має бути хронологічна структура і — що відбувалося в країні за цей день.
На початку повномасштабного вторгнення ми спостерігали, що мистецтво стало дуже прямолінійним, навіть плакатним, воно прагнуло називати речі своїми іменами: це добро, це зло. Зараз з’являються можливості для дистанції, для іронії, для відходу від прямих образів війни, алегоричність, ускладнюється мова, образи. Архів мистецтва воєнного стану обмежений нашою методологічною рамкою — мистецтво, виставлене авторами в соцмережах. Наприклад, такий проєкт, як «Повторюйте за мною», не може існувати в соцмережі.
Частину робіт з архіву ми вже виставили на сайт — художники дали на це дозвіл, частина зберігається на диску, ми поступово опрацьовуємо цей масив творів. Ми також записуємо інтерв’ю з художниками, чиї твори є в нашому архіві, і вони не будуть у публічному доступі, доступ до тексту чи відео інтерв’ю ми зможемо надавати на вимогу дослідників.
Зараз ключовим для нас є проєкт, пов’язаний з роботою пам’яті, з мовою пам’яті. Разом з Past / Future / Art за підтримки фонду «Партнерство задля стійкості України» ми запускаємо Лабораторію практик меморіалізації — освітньо-дослідницький проєкт з пошуку візуальної мови вшанування подій російсько-української війни. Наш мотив у цьому проєкті — залучати художників, архітекторів, сторітелерів, урбаністів до роботи з темами пам’яті. Це буде робота з містами і громадами над конкретними кейсами меморіалів, але в нас не буде замовника. Це не для того, щоби втілити саме цей меморіал, а для того, щоб отримати більше, ніж одну опрацьовану ідею меморіалу. Це лабораторія, яка має продемонструвати, як може працювати правильно організований процес.
Ще один наш проєкт — курс для художників і арт-менеджерів, які працюватимуть із темою меморіальних проєктів, у КАМА ми будемо його робити у співпраці з кафедрою студій памʼяті Київської школи економіки. Ми хочемо, щоб туди прийшли люди, які вже мають досвід, у яких є запит роботи з цією темою. Чому це важливо? Тому що ми ввійшли в таку зону, коли будь-який художній проєкт, створений у наступні кілька років тут, в Україні, так чи інакше стосуватиметься пам’яті про війну.
Цього року під брендом UMCA заплановано велику виставку Тіберія Сільваші в Українському домі. Я знаю, що ти мріяла про персональну виставку цього художника, але куратором буде Борис Філоненко. Чому не ти?
Почну з кінця — кураторами виставки будуть Борис Філоненко, Ліда Аполонова, Анна-Марія Кучеренко, Ярослав Футимський і я також, звичайно. Ми знову працюватимемо великою командою, так цікавіше, я не маю особливих кураторських амбіцій, але маю амбіції роботи в чудових командах. Ми з командою вирішили, що будемо робити одну велику виставку на рік. Для того, щоб тримати контакт не тільки з професійним середовищем, але і з аудиторією, показуючи, яким може бути музей сучасного мистецтва. І якщо перший наш проєкт «Ти як?» був реакцією на події в країні і він вийшов, на мою думку, терапевтичним, як ми й задумували. З тих пліток, які до мене долітали, нас критикували за «кураторство без кураторства», але в тих обставинах це для мене найкращий комплімент. Бо яке кураторство, коли ми працюємо з архівом мистецтва воєнного стану всередині страшної війни. Ми якраз хотіли зробити проєкт, де немає панівної фігури куратора, який щось комусь навалює.
Другу виставку ми хочемо зробити таку, що теж була б у контакті з часом і з реальністю, але вже б мала простір для рефлексії. Хоча ми не знаємо, що буде у вересні цього року, але наша інтенція зараз — що ми живі, ми боремось, у нас є такі стрижневі фігури, як Тіберій Сільваші, які здатні творити спільноту, і це найкращий вияв того, що наше мистецтво живе і сильне, видиме і серйозне. Тіберій Сільваші — це дуже велика фігура і як художник, і як теоретик, і як мислитель, Він недооцінений в Україні або просто неосмислений в тих масштабах, на які він заслуговує.
Це буде монографічний музейний проєкт, знову на всі 5 поверхів Українського дому, який представить художника в двох площинах: горизонтальній — історія Тіберія Сільваші як художника в межах історії мистецтва — від Візантії до сьогодення, вертикальній — здатність Сільваші формувати спільноти, надихати їх, взаємодіяти з ними, бути формотворчим елементом для різних спільнот. І Тіберій в основі цієї системи координат. Ми хочемо, щоб це був класичний музейний проєкт, тобто дослідницький і ретроспективний.
Ми з Тіберієм дуже давно ведемо діалог, я записала десятки годин розмов із ним, сподіваюся, штучний інтелект це розшифрує і ми матимемо ці тексти. Мій головний інсайт у тому, що справжнього художника Тіберія Сільваші ми не знаємо, тому що більшість його робіт існують у його голові, тобто як задум, але не були реалізовані. Ми хочемо показати і того художника, якого ми знаємо, і того іншого, якого ми не знаємо, але можемо пізнати через розмови, тексти, дослідження і, звичайно, роботи.
Ти завжди наполягаєш на тому, що музей має постати з правил, потреб і консенсусу професійної спільноти. Як у вас складаються взаємини з мистецьким середовищем, що ви відчуваєте — підтримку, довіру, опозицію, конкуренцію?
Це хороше питання, мені здається, що в умовах обмежених ресурсів це завжди трохи love-hate relationship. Тобто часом є відчуття підтримки і належної оцінки, а часом ні, навпаки є критика.
Мене драйвить те, що немає байдужості, і те, що ми є гравцем у цій історії, до нас ставляться серйозно.
Ти вже не можеш, говорячи про контекст сучасного мистецтва, оминути ГО «Музей сучасного мистецтва» з усіма його вадами та перевагами.
Ти ж знаєш, що я і Юля, і ми всі — великі фанати горизонтальних систем і стосунків. Коли у нас всі головні і кожен виконує свою роль. І ми намагаємося якось одне одного підтримувати й заохочувати виявляти ініціативу.
Я знаю, що є багато питань у середовищі до нашої першої виставки «Ти як?».
Вони існують на рівні пліток, усних рецензій, про нас багато говорять, не завжди позитивно, але зазвичай ці розмови не виходять у публічну площину. Скоріш за все, тому, що ті, хто говорять, розуміють: ми все одно колись будемо працювати разом. Ну, це моя гіпотеза.
Хтось виходить і з прямою критикою. Леся Хоменко, наприклад, критикувала умови участі у виставці «Ти як?». Вона хотіла, щоб ми застрахували її роботу, і наводила приклад співпраці з МоМА та їхніх стандартів. Мені подобається, що нам висувають ті самі вимоги, що МоМА! І це правильно: назвався музеєм сучасного мистецтва — працюй за стандартами. І ми намагаємося відповідати цьому.
