У листопаді 2024 року, в День боротьби за свободу та демократію, зі сцени Національного театру в Празі до респектабельної публіки звернулась Ольга Гейко: «Я не знала, що я буду робити і в який момент. Це приходило само. От раптом опиняєшся в якійсь ситуації, стоїш і думаєш: що робити? Вправо, вліво, вперед? І йдеш якось сам, і знаходиш правильний шлях. Можливо, тому, що завжди було питання там, глибоко всередині: якщо не я, то хто? І питання само вирішувалося, відповідь знаходилася. І правильний шлях знаходився».
В Чехії українську дисидентку відзначили престижною премією «Пам’ять народу». Вона стала першою жінкою з України, яка отримала цю премію за приклад честі, свободи та людської гідності: «Тим, хто сумнівається в нашій перемозі, в Україні, в українському народові, я можу сказати тільки одне — не втрачайте віру в нас, бо… якщо не ми всі, то хто?».
Ольга Гейко, як і багато інших колишніх політичних в’язнів радянської системи, залишається маловідомою в українському суспільстві, попри вкрай насичену історію — правозахисну діяльність і Українську Гельсінську групу, подвійне ув’язнення і Український культурологічний клуб — усі ці щаблі шляху до української незалежності, яка, за висловом самої Гейко, стала «радше приємною несподіванкою».
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Протест у крові
Ольга Гейко росла в нетипових для майбутньої дисидентки обставинах. Батько, Дмитро Гейко, був військовим, ветераном Другої світової війни, а мати, Ганна Сушан, коли народилася донька, була заступницею міністра освіти УРСР (обіймала цю посаду в повоєнні роки, потім була головною редакторкою журналу «Дошкільне виховання». — Ред).
Діти подружжя — Ольга й Марія — росли в центрі Києва, в будинку на вулиці Орджонікідзе, теперішній Банковій.
Однак, навіть у час умовної «відлиги» в радянській Україні, ситуація зі шкільною освітою була непроста. Мало було українських шкіл: «Коли моя сестра пішла в школу — вона на три роки молодша, — то моя 132-га (середня школа № 132 в центрі Києва. — Ред.) не набрала перший клас. Бо школа була україномовна, надто мало учнів туди записалося», — згадує пані Ольга.
Про шкільні роки правозахисниця говорить передусім у позитивному руслі. Зокрема завдяки прекрасній учительці Тетяні Біличенко, яка невдовзі стала ще й директоркою школи.
«Вона була дуже сувора, але водночас надзвичайно справедлива, давала нам певну свободу. Звичайно, нас тримали в певних рамках, щоб ми кудись “не заходили”. Інколи ми робили якісь “сюрпризи”, наприклад, підготували на урок Хвильового. І Біличенко, звичайно, такі ситуації акуратно згладжувала. Але на нас не тиснула. І ми були досить самостійні. Ми самі вибирали, чим нам займатися, вона лише спрямовувала. Розважались. Ставили вистави, цікаво було».
Безумовно, якою б «вільною» не була система навчання, шкільна освіта в радянській імперії була тісно пов’язана з «партійним» вихованням. Пані Ольга посміхається: «Якщо ти хоч трохи вчився — значить, піонер. На жовтенят теж одразу вішали ці зірочки. Піонери, жовтенята — нас же ніхто й не питав».
1971 року, після закінчення школи, Ольга Гейко стає студенткою Київського університету. Навчається на слов’янській філології. Каже: «Такої свободи, як в школі, в університеті вже не було — крок уліво чи крок управо — не можна. Комсомол повинен рухатись так і не інакше, ніяких інших шляхів немає. Ти не маєш права вибрати. Тобі сказано — роби».
Це викликало спротив, який у пані Ольги був органічною частиною характеру з самого дитинства: «Протест напевне в мене був у крові. Мені завжди хотілося, щоб у казці переміг Кощій Безсмертний.
Якщо серйозно: я зрозуміла, що це не моє. Бо це ідеологія — і це не моя ідеологія.
Я не переносила ось ці рамки — бо партія сказала, комсомол сказав, а ти виконуй. А я ні — я не хочу. Це про свободу. Бо в мене інша точка зору. Маю право. Я з цим не згодна».
Hеув’язнені
Київ на початку 1970-х був своєрідним. Щойно в 1972 році прокотилась хвиля масових арештів і система ув’язнила десятки ключових постатей українського дисидентського руху: Стуса, Сверстюка, Світличного, Калинців, Чорновола… Та їхнє місце не залишилось порожнім. Мирослав Маринович наводить у своїх спогадах свідчення Віри Лісової (українська філологиня, публіцистка, дисидентка, учасниця українського правозахисного руху. — Ред):
«Після відправки засуджених політв’язнів до таборів (1972-1974) сформувалося коло з родичів та друзів, що залишились неув’язнені. Ми почали активніше спілкуватись між собою, усупереч перешкодам КҐБ. Налагоджували зв’язки з родичами ув’язнених з інших міст і сіл України.
Витворили навіть традиції: вітання з днем народження, святкування Нового року, інших обрядових та Шевченківських свят, посвячення в школярики.
Це гарно робили Галина Дідківська та її мама Ганна Полікарпівна, Світлана Кириченко, Надія Світлична, Таміла Матусевич та інші. Валентина Бердник організувала курси крою та шиття, які проводила у квартирі у Віри Лісової. Словом, ізоляція в суспільстві, де запанувала розгубленість, мовчання і страх, нас здружила. Це також давало можливість обмінюватися новинами з таборів та навколо сімей ув’язнених».
Перепусткою Ольги Гейко у цей напівлегальний мікросвіт стало знайомство з Мирославом Мариновичем та Миколою Матусевичем, за якого пані Ольга 1976 року вийшла заміж.
«1976-го вже майже закінчення університету. Я вийшла заміж за Матусевича. Однокурсники ще не дуже сахались (зв’язків із “неблагонадійними”. — Ред.), але роботодавці вже так. Позиція (вишу. — Ред.) була така: знайдіть собі роботу — і так, щоб роботодавці надіслали на вас запит в університет, бо нас не могли забезпечити роботою. І куди я не пробувала — ніякого результату».
Але парадокс полягав у тому, що, за словами самої Ольги, Матусевич і Маринович її всіляко оберігали.
«Я пам’ятаю, коли звільнилась Надійка Світлична, то якось приїхала до нас у гості. І Матусевич із Мариновичем попросили мене кудись “здиміти”, щоб не підставлятись. Вони мене “тримали”: хотіли, щоб я бодай довчилась. І крім того — сідати ось так одразу — це ж не цікаво. Треба побути, повчитись, поспілкуватись. Це була їхня логіка, і вони мене досить довго оберігали. А потім вони мене вже познайомили з Руденками, з Бердником… Для мене вони були звичайні. В мене є така вада — для мене не існує авторитетів. Для мене існує людина».
Українська Гельсінська група
1 серпня 1975 року у столиці Фінляндії відбулася знакова подія: лідери держав, включно зі США та СРСР, підписали Заключний акт конференції щодо безпеки і співробітництва в Європі. Документ стосувався багатьох аспектів співіснування держав і мав амбіцію творити новий «світовий порядок». Однак чи не найбільш ефективним став так званий «третій кошик» гельсінських домовленостей, згідно з якими навіть радянське керівництво зобов’язувалось дотримуватись і забезпечувати права і свободи громадян.
Дисиденти у країнах «радянської сфери впливу» сприйняли це як новий інструмент впливу. В СРСР і країнах за його межами почали виникати правозахисні ініціативи. У Чехословаччині місцеві дисиденти на чолі з Вацлавом Гавелом написали «Хартію 77», у Польщі виник Рух захисту прав людини і громадянина, а в СРСР засновувались Гельсінські групи. Першими — в листопаді 1976 року — про своє заснування оголосили Українська та Московська Гельсінські групи. В Україні на таку авантюру — заснувати легітимну і відкриту правозахисну ініціативу — формально зважилось десятеро людей. Поряд із досвідченими в’язнями сумління на кшталт Левка Лук’яненка чи Оксани Мешко, до ініціативи долучились двоє молодих людей — Мирослав Маринович і Микола Матусевич. Попри цілковиту легітимність, було цілком очевидним, що в умовах радянської системи це шлях до ув’язнення.
Першими судили «досвідченіших» Миколу Руденка і Олексу Тихого. Слідом за ними арештували Мариновича з Матусевичем. Ольга Гейко вирішила їх безкомпромісно підтримати: «Мені Михайлина Коцюбинська тоді казала:
Олю, ти ж розумієш, що підписуєш собі вирок, що тебе просто посадять?
Я казала: “Так, я це розумію”. І я це справді розуміла. Але по-іншому не могла. Це і про солідарність, і про протест. Ось це — “Якщо не я, то хто?” — в мене постійно виникало».
1978 року до УГГ долучився тепер відомий дисидент Йосип Зісельс. Згадує: «Ось це вже була нова сутність дисидентського руху — правозахисна. Цим кроком українські дисиденти вписалися у формат міжнародного правозахисту. Радянська влада намагалась представити українських дисидентів як катів, убивць, ґвалтівників і т.д. І західне суспільство часто їх так і сприймало. Те, що УГГ стало на світові рейки, — це було вкрай важливо, це означало, що українці також підкорили свої прагнення загальним прагненням Європи і світу, це була історія про демократизацію, про права людини».
Йосипа Зісельса арештували 1978-го за нібито «наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад». «Почалися посадки в 1972-му, потім посадки 1977-78-му, і люди принишкли, побачили, що нічого не міняється. Але важливо було те, що й світ побачив: СРСР бреше, це монстр, той самий монстр».
Очевидно, що охочих ув’язуватись у правозахисну авантюру було небагато. Однак вступ у групу все ж не був відкритим для всіх охочих автоматично.
Ольга Гейко розповідає: «До Лук’яненка я їздила в Чернігів (провівши п’ятнадцять років у першому ув’язненні, Левко Лук’яненко перебував під наглядом органів і був “невиїзний” з Чернігова. — Авт), коли зібралась вступати в Гельсінську групу. Я собі так вирішила, що мені потрібен неформальний “дозвіл”. Ну бо це ж їхня група, вони її створювали. А тут приходить якась одна й каже: “Можна я до вас?”. Ми тоді довго гуляли з Лук’яненком по місту, розмовляли. Він був дуже задоволений, що молодь вливається в цю історію. Говорили про все — про життя, про погляди, про уявлення щодо майбутнього».
Що можу точно сказати: те, що Україна стане незалежною, ми точно не думали і не знали такого. Для мене особисто проголошення незалежності згодом було радше приємною несподіванкою.
Питання мотивації українських правозахисників, які долучалися до ініціативи, що неминуче означала ув’язнення, залишається одним із найцікавіших. Що керує молодою людиною, коли вона ухвалює рішення сісти в тюрму за ідею? Для Левка Лук’яненка УГГ була можливістю продовжити боротьбу за національну свободу, Мирослав Маринович в одному зі своїх інтерв’ю пояснював, що «прагнув бути на правильному боці історії» і поєднував боротьбу за національні права з боротьбою за права людини. Ользі Гейко було лише 26 років, коли вона вирішила долучитись до групи і вийти з комсомолу. І простої відповіді вона теж не має.
«Мені важко на це відповісти. Я просто знала — ось так треба зробити. Я не розкладала по поличках — чому я робила так чи чому я зробила ось так. Я просто по-іншому не могла».
«Свобода» — у визначеності
Рішення долучитись до ініціатив на кшталт УГГ автоматично означало й «підставити під удар» своїх близьких, які відтепер мали жити з клеймом «неблагонадійних». І це для багатьох дисидентів була дуже непроста дилема. Та попри все, Ольжина мати підтримувала її до кінця.
«Неофіційно, звичайно. Особисто. Але коли їй сказали, мовляв, обирай: або партійний квиток, або дочка — вона поклала на стіл партійний квиток. Вона була беззахисною, але дуже сильною. І природно — дуже нас із сестрою любила. Мені, звісно, дуже боліло, коли їх били. А били ж зазвичай саме їх, а не мене. І це було дуже боляче».
Напередодні арешту сталася розмова, яка могла змінити все. Але не змінила. «Сиділи мама, її сестра і я. Я кажу: “Хочете — я піду в КҐБ і скажу, що я тимчасово кудись виїду: в село, куди завгодно? І мене тут не буде”. Мама й тітка за це вхопились. Але КҐБ не вхопилось. Просто взяли й посадили. Я не ходила [в КҐБ], навіть не встигла».
Розуміла, що мене арештують. Якось думала, готувалась. Але головне — дуже боялась забути вдома капці. І, звичайно, забула.
Як згадував у своєму виступі Василь Овсієнко, один із найвідоміших дисидентів, котрі боролися проти радянського режиму, репресії проти причетних до Групи набули мафіозного характеру. Справи проти правозахисників масово фабрикували за різними статтями: «дармоїдство», «опір поліції», «хуліганство», «спроба зґвалтування», «порушення паспортного режиму», «незаконне зберігання зброї». Їх запроторювали в концтабори, в’язниці, психіатричні лікарні, відправляли на заслання.
Ольгу арештували 12 березня 1980 року. Після цього спілкування з матір’ю, колись упливовою освітянкою та партійною діячкою, не обірвалося. Після арешту навіть наставала своєрідна «свобода» — у визначеності.
Як і про інші вкрай непрості ситуації свого життя, Ольга Гейко згадує без зайвого драматизму: «Арештували — то й арештували. Тепер можна було жити далі, якось розслабитись».
Василь Овсієнко полічив, що загалом в УГГ вступила 41 особа, 24 з яких — засудили. У неволі вони сукупно провели понад 170 років. Із 24-х чотири в’язні загинули: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус.
«Тримайся, Олю!»
Під час розгляду першої справи пані Ольга відмовилась од будь-якої «співпраці» зі слідством і не визнала себе винною. Звинувачення було типове: «поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». Ольга Гейко отримала перші три роки ув’язнення в таборі загального режиму в Одесі. Однак після відбуття цього терміну КҐБ не відпустило правозахисницю. В день, коли вона мала вийти на волю, її затримали (дослівно) на виході з колонії.
«Я ще в колонії, в Одесі, готуюся до виходу, миюся, щоб вийти чистою. Мене приводять у приміщення для побачень (мене чомусь постійно підганяли). Кажуть: “По тебе приїхали”. Ну і я йду на свободу.
Видали мій одяг. Джинси за стільки часу злежались — і я ледве защібнула ґудзик, а блискавку не можу. І мозок мій про це думає. А мене підганяють — давай-давай швидше!
І я просто не дуже думала про те, що мається на увазі під тим “по тебе приїхали”».
Коли двері розчахнулися — Ольга побачила на подвір’ї тюрми двох чоловіків і «рафік» і автоматично вигукнула: «О, КҐБ!». «Вони мене потім навіть питали, як я їх упізнала. Я ж їм сказала: “А як можна було не впізнати? Вас ні з ким не сплутаєш”. І вони починають мені там щось говорити — а в мене одна-єдина думка — про ті джинси: як я підніму ногу, щоб зайти в ту машину? В мене якось так по життю — в критичні моменти виникав якийсь такий маразм, мабуть, це захисна реакція мозку. Але вийшло справді дивно — я рвонула, щоб застрибнути швидко в той бусик, а вони мене спробували підхопити і в результаті наче “внесли” в нього. Ми їдемо хвилин п’ять. Шторки закриті, я нічого не бачу. І думаю собі: “Так, почекайте, я ж наче вже звільнилася?”».
Ольга каже, що їй навіть довідку про звільнення дали, але самé звільнення так і не відбулося. «Я їм чесно сказала: “Ви зробили величезну помилку. Вам треба було дати мені вийти, походити по місту, поспілкуватися з друзями, відчути знову свободу. А тоді перед поїздом — взяти мене і знову заарештувати. Ось це було б, напевне, боляче”».
Колишню політув’язнену привезли в місцевий відділ КҐБ і висунули нове обвинувачення. Тоді Ольга зрозуміла, що нікуди її не відпустять.
«Мене відвели в кабінет, там був прокурор. Ми почали розмовляти про те, про се. І тут знову “маразм”. Я згадую про заколку. Мені дала її сестра, і я обіцяла, що поверну. І я давай їх довбати, що мені потрібна ця заколка. І відмовляюсь про будь-що говорити, поки мені її не привезуть. І, знаєте, вони мені її привезли. І коли її привезли, я йому сказала: “Ну все, ведіть мене в камеру, я вже їсти хочу”. І на цьому все закінчилось. Мене відвели в душ, і я повернулася в камеру. В іншу, слідчу. Потім мене засудили повторно».
Цього разу Ольгу Гейко звинуватили в «антирадянській агітації та пропаганді». Співпрацювати з органами вона відмовилася. «Я не могла поставити цей підпис. Десь через місяць мені показували статтю Бердника — покаяльну. І слідчий Рибак мене вмовляв, аби я “покаялась”. Вони навіть маму привели. Очікували, що вона на мене натисне. І вона грала за сценарієм, мовляв, Олю, ти подумай… Але як тільки він відвернувся, стисла кулак — мовляв, тримайся, Олю! Ось така в мене була мама. В мене навіть думки не було. Це трохи й мій характер — якщо на мене тиснуть: зроби так — я впруся і не відступлю. Це ще з дитинства».
Демократичний радянський союз
Ув’язнили Ольгу Гейко ще на три роки. Покарання відбувала у жіночому таборі суворого режиму в Мордовії разом із правозахисницею Раїсою Руденко, дружиною першого очільника Української Гельсінської групи Миколи Руденка.
«В Раїси Руденко були грядки, саджали різне. Присилали в листах трішки насіння — то й саджали. Муліне було. Багато вишивали… Там була така вимога — спілкуватись винятково на “ви”. Можливо, для того, щоб зберігати особистий простір. Я коли приїхала — мені про це сказали».
Ольга каже, що жінки говорили між собою про що завгодно, але якихось особливих політичних дискусій не вели.
«Єдине — коли я приїхала, то побачила таку купу журналів і захоплено вигукнула — “Я так багато прочитаю!”. І Лазарева (Наталія) мені сказала одразу: “Помиляєтесь, читати ви не будете”. І вона виявилась права. Я дійсно перестала читати. При тому, що в Одеській тюрмі я читала, — а тут… Чи це тому, що Мордовія, чи специфіка саме цієї зони? Для мене це залишилось загадкою».
Ольга не раз брала участь в акціях протесту і не раз сиділа за це в карцері та бараку. І навіть усередині дисидентських кіл могли виникати деякі напруження, які, очевидно, не були безпідставними.
«Я останнім часом згадую одну й ту саму історію. Ірина Ратушинська (радянська поетеса), яка не вважала себе українкою, Одесу українським містом (“це порто-франко”, казала вона), а себе позиціонувала як “найбільшого російського поета” (хоч це поетам і притаманно), і Таня Осіпова (російська дисидентка українського походження. — Ред.) — нас троє на зоні. І виникла розмова про українську мову. Вони, звичайно, мали свою позицію. Мовляв, “Ну нехай українська мова конкурує з російською, нехай буде дві”. Ми сперечались. Я їм пояснювала про історію і про фіктивну рівність умов. Казала: аби вирівняти становище, можна, зрештою, прийняти закон, де російську — відставити вбік. І вони в одну мить — хором: “А мы вам не позволим!”. Я це пам’ятаю».
Ще складнішою є нинішня ситуація. В одному з нещодавніх інтерв’ю Йосип Зісельс озвучив тезу, що російські дисиденти «досі будують демократичний радянський союз». Ользі Гейко відгукуються такі думки:
«З росіян я спілкуюся хіба з Танею Осіповою. І то, фактично, останні три роки. Маринович якось з нею контактував. Вона дуже зраділа, що в нього є мої контакти, і ми вийшли на зв’язок. Але я не забуваю, що вона росіянка. Це означає, що є теми, на які я не буду з нею говорити. От коли вона мені пише про російську культуру — природно, бо вона на ній вихована і вона її досі любить… Те, що “росіяни досі намагаються побудувати демократичний радянський союз”, — це, мабуть, і є те визначення, яке я сама шукала. Коли в них була ось ця Болотна площа, мені це видавалося карнавалом. І відчуття, що вони застрягли у 80-х роках минулого століття, мене не полишало. З Матусевичем сидів такий Смирнов (не пригадую точно, але так, його, здається, звали) — ось він був на тій площі, він щось мені тоді писав, ми спілкувались. Але — “хохли”. Я йому пояснювала, що я — українка. Він спеціально дражнив тоді. Я тоді йому наговорила такого в один момент… Словом, він тоді зовсім зник. Розумієте, вони в переважній своїй більшості ось такі справді є. Інший, теж із політичних в’язнів радянських часів, після проголошення незалежності мені сказав: “Ви ще до нас приповзете”.
Зрештою, протистояння дисидентів радянській імперії і сьогоднішня російсько-українська війна є, в певному сенсі, ланками одного ланцюга:
«А чому Путін на нас напав?
Росія нас ненавидить і боїться. Вони знають, що ми їм не по зубах. Це була і є та ж сама імперія — яка різниця, як вона називається: російська імперія чи СРСР?
Це все те саме».
Український культурологічний клуб
Повернення з Мордовії до Києва було непростим. На колишній роботі — вихователькою в дитячому садку — Ольгу Гейко радо привітали. Але радянська система продовжила цькування: «наверху не дозволили», посміхається тепер пані Ольга. Так само почалися проблеми з пропискою в рідному Києві. Радянський режим мав дуже розгалужену репресивну систему. Тим більше для «рецидивістів», до яких після другого ув’язнення тепер належала й Ольга Гейко. З настанням «перебудови» колишні політичні в’язні та громадські активісти взялися за організацію численних культурних і просвітницьких ініціатив. Одна з ключових — Український культурологічний клуб:
«Ми зібрались на лавочці в парку. Був Набока, були Мілявський і Лохвицька, були двоє яскравих євреїв, яким потім інкримінували український буржуазний націоналізм: Саша Карабчієвський і Мар’ян Белєнькій. Чоловік вісім, і ми хотіли щось робити. Вирішили робити спершу щось культурне — не політичне. Але будемо говорити про мову, про історію. Назви ще не було. Ми тоді й почали готувати сценарій першого засідання».
Карабчієвський та Белєнькій знали адміністраторів кафе «Любава» на Оболоні й допомогли домовитись про першу зустріч клубу, який натоді ще не мав назви. Все починалося як просвітницький проєкт, а перший виступ був про українську мову. Іван Дзюба колись стверджував, що український опозиційний рух єднався переважно саме навколо захисту української мови, яка в радянській імперії була «у трагічному становищі». Справді, в історіях ледь не всіх дисидентів знайдеться місце дискримінації за мовною, національною ознакою. Ольга Гейко не схильна перебільшувати саме «мовну проблему», однак не звертати на неї увагу теж не виходило. Пригадує, що вже коли повернулась з ув’язнення, бувало, її знайомі просили: «Якщо дзвонитимеш на роботу — говори зі мною російською»:
«Так, це, мабуть, про те, що українська мова “видавала” в тобі потенційно небезпечну людину. Хоча вже в університеті вся наша компанія спілкувалась українською. І на роботі я потім говорила українською. Це не було якимось полем для конфронтації. Хоч ми всі й відчували, що говорити українською “нє прінято”. Потім ці питання піднімались в УКК — про мову, історію. Нам ішлося про те, щоб коли ти розмовляєш українською мовою — на тебе перестали дивитись як на людину другого сорту. Навіть не як на “антирадянщиків”, а як на “селюків”».
Після перших зборів однодумці вирішили об’єднатися в легальну громадську організацію — УКК. Збиралися на лекції у парку імені Фрунзе, куди приходило близько пів сотні осіб. Це не могло не привернути уваги. Тим паче — зважаючи на теми, які вибирали для обговорень.
«Говорили на дуже непрості теми — Голодомор, наприклад. Леонід Мілявський читав у нас лекцію. Це вже було в парку Фрунзе. Людей збиралось багато. Приміщення нам більше не давали, природно. Але на другому засіданні вже був присутній чоловік з райкому комсомолу, який викрикував щось про “буржуазний націоналізм”».
У той час будь-яка гуманітарна ініціатива — це вже була політика. Але безпосередньо про політичну кар’єру — те, що на початку нової декади стало актуальним для багатьох колишніх політичних в’язнів, — Ольга Гейко не думала. З особистих причин:
«По-перше, в мене тоді була маленька дитина. По-друге — мама. Тоді в мене вже чітко стояв вибір — або ось це активне життя, або мама. Мама тоді втратила зір через діабет. Треба було присвятити себе їй. Я ж розумію, що ці проблеми зі здоров’ям — це значною мірою через мене сталось. Тобто це не те, щоб я свідомо відмежувалась від політики, — такі були обставини і таким був мій вибір. Тобто якщо вам треба зробити якесь збіговисько — я завжди “за” і допоможу. Але працювати системно я не мала можливості».
Відновлення справедливості
Одне із найчастіших питань, яке ставлять українським політичним в’язням радянських таборів, полягає в тому, чи Україна після здобуття незалежності справдила їхні сподівання? Чи вважають вони свою боротьбу належно оціненою? Не таємниця, що пенсії колишніх правозахисників залишаються украй скромними, на відміну від багатьох суддів і прокурорів, які їх запроторювали у тюрми і продовжили свої кар’єри після розпаду СРСР. Зрештою, медійність борців із радянським режимом теж не сягає рівня багатьох сучасних «лідерів суспільної думки». Пані Ольга не очікує більшого визнання з боку держави («копійки — не головне»). І на колишніх своїх суддів не тримає зла:
«Зустрітися з ними? Нецікаво. Вони виконували свою роботу. Мене колись питали: “Як ти можеш їх вибачати?” Я не маю права судити. Я вважаю, що не маю права давати оцінку. Навіть те, що я сиділа, цього не змінює. Бо я не знаю, яка ситуація в кожної конкретної людини. З Антоненком-Давидовичем ми колись говорили про це, так собі мріяли, що колись ця влада впаде і що з ними всіма робити тоді. Я кажу: “До стінки їх всіх поставити!”. Він заперечив: “Ні, не можна їм уподібнюватись. Зло породжує зло. Окрім того, вони насправді просто виконують свою роботу. Повірте, як тільки запахне смаленим — вони всі перекинуться наввипередки на інший бік”. І він виявився правий. Тому я не суджу. Вони мені просто не цікаві».
Зрештою, й українську державу, попри всі її помилки та очевидні недопрацювання, пані Ольга сприймає як цінність і здобуток, який, безумовно, вартий продовження боротьби: «Коли дитина народжується, це ж багато що треба пережити. Пелюшки, хвороби, зуби ріжуться Ось я вірю, що в нас зараз ріжуться зуби. Головне — зараз вистояти».
