Ольга Гейко: Якщо не я, то хто?

У листопаді 2024 року, в День боротьби за свободу та демократію, зі сцени Національного театру в Празі до респектабельної публіки звернулась Ольга Гейко: «Я не знала, що я буду робити і в який момент. Це приходило само. От раптом опиняєшся в якійсь ситуації, стоїш і думаєш: що робити? Вправо, вліво, вперед? І йдеш якось сам, і знаходиш правильний шлях. Можливо, тому, що завжди було питання там, глибоко всередині: якщо не я, то хто? І питання само вирішувалося, відповідь знаходилася. І правильний шлях знаходився». 

В Чехії українську дисидентку відзначили престижною премією «Пам’ять народу». Вона стала першою жінкою з України, яка отримала цю премію за приклад честі, свободи та людської гідності: «Тим, хто сумнівається в нашій перемозі, в Україні, в українському народові, я можу сказати тільки одне — не втрачайте віру в нас, бо… якщо не ми всі, то хто?». 

Ольга Гейко, як і багато інших колишніх політичних в’язнів радянської системи, залишається маловідомою в українському суспільстві, попри вкрай насичену історію — правозахисну діяльність і Українську Гельсінську групу, подвійне ув’язнення і Український культурологічний клуб — усі ці щаблі шляху до української незалежності, яка, за висловом самої Гейко, стала «радше приємною несподіванкою».

§§§

[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]

§§§

Протест у крові 

Ольга Гейко росла в нетипових для майбутньої дисидентки обставинах. Батько, Дмитро Гейко, був військовим, ветераном Другої світової війни, а мати, Ганна Сушан, коли народилася донька, була заступницею міністра освіти УРСР (обіймала цю посаду в повоєнні роки, потім була головною редакторкою журналу «Дошкільне виховання». — Ред).

Діти подружжя — Ольга й Марія — росли в центрі Києва, в будинку на вулиці Орджонікідзе, теперішній Банковій.

Однак, навіть у час умовної «відлиги» в радянській Україні, ситуація зі шкільною освітою була непроста. Мало було українських шкіл: «Коли моя сестра пішла в школу — вона на три роки молодша, — то моя 132-га (середня школа № 132 в центрі Києва. — Ред.) не набрала перший клас. Бо школа була україномовна, надто мало учнів туди записалося», — згадує пані Ольга. 

Про шкільні роки правозахисниця говорить передусім у позитивному руслі. Зокрема завдяки прекрасній учительці Тетяні Біличенко, яка невдовзі стала ще й директоркою школи. 

«Вона була дуже сувора, але водночас надзвичайно справедлива, давала нам певну свободу. Звичайно, нас тримали в певних рамках, щоб ми кудись “не заходили”. Інколи ми робили якісь “сюрпризи”, наприклад, підготували на урок Хвильового. І Біличенко, звичайно, такі ситуації акуратно згладжувала. Але на нас не тиснула. І ми були досить самостійні. Ми самі вибирали, чим нам займатися, вона лише спрямовувала. Розважались. Ставили вистави, цікаво було». 

Безумовно, якою б «вільною» не була система навчання, шкільна освіта в радянській імперії була тісно пов’язана з «партійним» вихованням. Пані Ольга посміхається: «Якщо ти хоч трохи вчився — значить, піонер. На жовтенят теж одразу вішали ці зірочки. Піонери, жовтенята — нас же ніхто й не питав».

1971 року, після закінчення школи, Ольга Гейко стає студенткою Київського університету. Навчається на слов’янській філології. Каже: «Такої свободи, як в школі, в університеті вже не було — крок уліво чи крок управо — не можна. Комсомол повинен рухатись так і не інакше, ніяких інших шляхів немає. Ти не маєш права вибрати. Тобі сказано — роби». 

Це викликало спротив, який у пані Ольги був органічною частиною характеру з самого дитинства: «Протест напевне в мене був у крові. Мені завжди хотілося, щоб у казці переміг Кощій Безсмертний.

Якщо серйозно: я зрозуміла, що це не моє. Бо це ідеологія — і це не моя ідеологія.

Я не перено