2019 року український журналіст Остап Яриш поїхав до Вашингтону працювати кореспондентом «Голосу Америки» — і був українським голосом звідти до березня 2025 року, коли нова адміністрація Трампа одним із перших кроків на посаді скоротила ті статті федерального бюджету, якими фінансувалося іноземне мовлення. В інтерв’ю з Остапом говоримо про певну символічність цього кроку в сучасних історичних реаліях — американське видання, створене як символ вільного світу, що його не зміг колись подолати Кремль, закрили самі Сполучені Штати.
Через два роки після приїзду до Америки Остап написав книжку репортажів «This is Америка. Історії не з Голлівуду» (Львів: Човен, 2021) про американське суспільство 2019-2020 років. Зараз він каже, що книжка про американців 2025-го була б зовсім іншою — суспільство дуже змінилося, втім, деякі проблеми залишаються сталими — як-от збройне насильство чи боротьба з нелегальною імміграцією.
Після скорочення з «Голосу Америки» Остап перейшов в адвокацію і лобіює українські питання у найбільшій допомоговій українсько-американській організації Razom for Ukraine. Проте мріє повернутися в журналістику і далі використовує особисті майданчики в соціальних мережах для інформування про американську політику в контексті України.
У розмові для The Ukrainians говоримо про тренди в американському медіапросторі та міркуємо про фах журналіста в епоху штучного інтелекту.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
В силу обставин ви перейшли з класичної журналістики в аналітику. Як почуваєтеся в цій професії? Де відчуваєте себе кориснішим?
Я однозначно сумую за журналістикою, адже все своє професійне життя займався нею. Це не завжди було телебачення — це були і тексти, і репортажі, і навіть деякий час працював на радіо. Але це була журналістика.
Після переїзду до Сполучених Штатів на початку 2019 року я теж займався журналістикою. Зараз працюю більше з комунікаціями.
Моя нинішня діяльність — переважно у тому, щоб проводити інформаційні кампанії про Україну у США і робити так, щоб американські журналісти на телебаченні та в пресі говорили про Україну і писали про неї частіше, щоб українські голоси були більш чутні для американської аудиторії.
Я також намагаюся на власних платформах далі розповідати про те, що відбувається в Америці. Постійно маю увімкнення в українські чи американські канали. Тобто десь роблю й далі те, що робив раніше.
Але здебільшого журналістська робота з кадру перейшла на другий план, і мені часто бракує цього. Мабуть, іще звикаю до нової ролі, але вже бачу тут певні результати і тішуся, коли вдається налагодити гарну співпрацю з американськими виданнями і підсвітити тему України на великих американських майданчиках.
Чи заважає вам бекґраунд журналіста, який говорить про події максимально нейтрально, у поточній адвокаційній роботі?
Не заважає, бо коли ти працюєш в адвокації, то, співпрацюючи з американськими політиками, теж маєш бути безпристрасним. Навпаки — це корисний досвід, який зараз допомагає, адже ти розумієш, як функціонує журналістика зсередини. Ти розумієш, що цікавить журналістів, як вони думають, що вони шукають, які речі можуть зайти, що їм потрібно в роботі.
Наскільки це міф, що справжня журналістика — абсолютно нейтральна?
Залежить від того, яка журналістика. Репортерство й новини мають бути нейтральними. Навіть на Fox, CNN чи MSNBC — за всієї їхньої ангажованості — новини все ж більш-менш збалансовані. Втім, коли говоримо про колонки чи шоу, де ведучі можуть дозволити собі власні думки, там не може йтися про збалансованість чи незаангажованість.
Журналістика зараз, особливо щодо російської війни проти України, не може бути нейтральною через масу дезінформації.
Ти не можеш реагувати нейтрально на дезінформацію, подавати її як баланс думок. Тут це не про нейтральність, а про правдивість.
Є стандарт, що потрібно подавати другу сторону, і американські журналісти часто підходять до війни Росії проти України як до конфлікту двох рівноправних сторін, які між собою воюють. Тобто думають, що треба подати думку українців, а потім спростування росіян. Я знаю, звідки це, але слід розуміти, що це не конфлікт двох рівних сторін, де немає правдивої сторони.
Тут чітко є агресор, який неспровоковано вторгся на територію іншої держави, і є держава, яка бореться за своє життя. Підхід збалансованості тут невиправданий і небезпечний, зокрема для журналістики. Проте американські видання часто застосовують оптику відстороненості, тому виходять матеріали з думками росіян — начебто через вимогу балансу, але насправді так отримують вкраплення дезінформації чи виправдання злочинів.
Поговорімо про сучасні виклики у професії у США і в українському контексті. Скажімо, як штучний інтелект ускладнює вхід до фаху? Раніше першою сходинкою було розшифровувати щось у ньюзрумах, а зараз це вже не актуально. Як має думати журналіст сьогодні? Яких журналістів потребує сфера?
Коли ми говоримо про вхід в американську журналістику, то з власного досвіду і з досвіду спілкування з багатьма колегами я помітив, що практично кожне видання хоче мати журналіста з базою власних джерел, який може здобувати ексклюзиви. Це перша вимога усіх великих ньюзрумів. Це джерела у Білому домі, в Державному департаменті, в Конгресі, в Пентагоні чи в європейських столицях, якщо йдеться про міжнародну журналістику.
Ясна річ — мова. Хоча зараз написаний текст можна прогнати через перекладач або ChatGPT і виправити граматику, але все одно мова в американських ньюзрумах вирішує дуже багато.
Далі, на відміну від української журналістики, тут велику увагу звертають на освіту. Тобто в Україні часто ньюзруми навіть не дивляться, чи закінчив ти журналістику. Іноді навіть у плюс, якщо людина має якусь іншу освіту — міжнародні відносини, політологію або право, і вже звідти йде в журналістику й відточує навички написання текстів чи роботи перед камерою.
У США часто дивляться на твій бекґраунд і освіту, який університет ти закінчив — чи це Колумбія, чи це Гарвард, чи якийсь невідомий закордонний університет. Ясна річ, дадуть перевагу тим, хто має престижний американський диплом.
Щодо ШІ, то дійсно, вже не шукають стажерів, які розшифровуватимуть тексти, бо це роблять програми і є багато додатків для цього. Але можуть шукати людей на роль продюсерів, які будуть домовлятись про інтерв’ю чи планувати сюжети, тобто тих, хто займатиметься більш технічною роботою або складатиме розклад. Такою, мабуть, є посада початкового рівня.
Можна, звісно, пробувати заходити з репортерського боку й починати як журналіст. Як правило, в Америці починають десь у менших каналах — регіональних або локальних, а пізніше переходять на національні.
Загалом, журналістика тут відрізняється, адже вона старша. У Сполучених Штатах незалежна журналістика існує довше.
Тут є програми на телеканалах, які виходять по 70 років. Скажімо, Meet the Press на NBC виходить із 1940-х років.
Це стосується і ведучих — якщо глянути на топ-ведучих американських телеканалів, то це люди, яким по 50-60 років. Це не означає, що вони вели ці програми і 70 років тому, просто тут більшу вагу мають люди, які працюють у журналістиці десятиліттями. Дуже рідко можна побачити топ-ведучих, яким 20 чи 30 років. Натомість в Україні це нормальне явище, бо в нас незалежна журналістика почалася в 1990-х і вона працює трішки по-іншому.
Важливо мати глибшу експертизу в якомусь полі — чи це міжнародні відносини, чи якась більш сфокусована ніша. Навчитися писати не складно. Основних механізмів можна навчитися за рік, попрацювавши в ньюзрумі. Прочитати кілька книжок, попрацювати з кількома редакторами, зрозуміти, як воно працює. Та коли маєш якийсь бекґраунд і розуміння контексту, знання якоїсь вужчої сфери, це може бути корисно.
На початку повномасштабного вторгнення ми бачили, як багато іноземних журналістів парашутувалися в Україну — це так і називали «парашутний журналізм».
Топ-ведучі різних каналів, їхні найбільші зірки, приїжджали в Україну, робили переносні студії, знімали історії, репортажі, але контексту зовсім не знали. Їм допомагали фіксери, які працювали на місцях, зводили з людьми, пояснювали, що як працює.
Але ось людина приїжджає в Україну, ніколи раніше там не бувши. Прочитає кілька статей на Вікіпедії про Україну та Росію — і вже вважає себе великим експертом.
Згодом ці журналісти справді набували експертизи, провівши в Україні по кілька місяців і спілкуючись із людьми. Але спочатку це виглядало дещо комічно й непрофесійно — було очевидно, що людина не знається на тому, про що говорить.
З іншого боку, це було небезпечно. Йшлося ж про повномасштабне вторгнення Росії в Україну на початку 2022 року. Ці журналісти по всьому світу розповідали про події, які відбуваються, їх слухали мільйони людей.
Якщо говорити про ідеальну журналістику, то було б чудово мати у великих редакціях спеціалістів з конкретних тем. Наприклад, судовий кореспондент, кореспондент з охорони здоров’я, військовий кореспондент. А також не просто міжнародників, а експертів із конкретних регіонів — окремо зі США, окремо з Європи, окремо з Близького Сходу.
Це особливо актуально зараз, коли журналістика кардинально змінюється. Навколо — величезний потік інформації і водночас купа дезінформації, особливо в тіктоці, твіттері чи інстаграмі. Це купа інформаційного шуму, де дуже складно щось відфільтрувати.
Дуже класно, коли є експерти зі впливом, вагою і знаннями, коли знаєш, що можеш піти до конкретної людини і вона професійно пояснить, що відбувається. При цьому не буде говорити незрозумілими термінами чи складною мовою, яку годі збагнути звичайному читачеві, а простими словами розтлумачить складні процеси.
Мені здається, це ключовий виклик сучасної журналістики. І саме в цьому напрямі було б класно рухатися.
У нас є покоління, яке застало журналістів-важковаговиків — Юрія Макарова, Ольгу Герасим’юк. Це люди, які провели все життя в професійній журналістиці і досі з нею пов’язані. Але якщо поглянути на молодше покоління — журналісти, досягнувши певного кар’єрного рівня, ставши впізнаваними, часто починають будувати власний бренд. Йдуть у блогери, відкривають свої проєкти на телебаченні або ютуб-канали. Цікаво, як це впливає на медіасферу? Чи не демотивує людей у професії те, що журналістика, особливо телевізійна, починає концентруватися довкола великих імен?
Ми повертаємося до питання довіри до журналістів. І часто — що, до речі, у США теж помітно — люди дивляться або слухають не стільки телеканали чи медіа, скільки довіряють брендам конкретних журналістів.
Наприклад: ведучий, який має своє шоу на Fox або CNN, автор колонок у New York Times або Washington Post, журналіст-розслідувач. Вони використовують платформи великих медіа для своєї роботи, але часто люди вмикають ці телеканали саме через особистості, яких їм подобається слухати.
Можна помітити таку тенденцію, що ранкове, обіднє та вечірнє висвітлення на тому ж Fox може відрізнятися, бо кожен журналіст і кожна програма має свій підхід. Хтось займатиме скандальну позицію — суперкритичну до демократів і схвальну до Трампа. Інші ведучі на тому ж каналі намагатимуться балансувати факти і навіть можуть бути критичними в бік адміністрації, хоча Fox — традиційно консервативний республіканський майданчик.
Українська журналістика теж дрейфує у цьому напрямку. В нас є відомі персоналії, яких люди люблять читати або дивитися. Наприклад, Віталій Портников — при тому, що він має різні платформи. Люди слухають не просто «Еспресо», а саме Портникова, бо це окремий бренд. Те ж із розслідуваннями Михайла Ткача — йдеться не про розслідування «Української правди», а саме про «розслідування Ткача». Схожа історія з інтерв’ю Романа Кравця, колонками Павла Казаріна, репортажами Наталки Гуменюк.
Мені здається, це нормальний і потрібний симбіоз. Він допомагає розвитку особистих брендів журналістів і водночас сприяє зростанню тих платформ, для яких вони працюють.
У 2021 році ви видали книжку про життя в Америці та американців. Якби ви писали продовження в 2025 році — наскільки відрізнялася б друга книжка?
Вона була б, мабуть, більш політично спрямована — про те, як трансформується Америка у 2025 році після приходу другої адміністрації Трампа.
Звісно, якісь теми перегукувалися б із першою книжкою. Там я намагався розповісти про гострі соціальні та політичні проблеми, які були актуальними для американців і 10, і 20 років тому — і, мабуть, будуть актуальними ще стільки ж років у майбутньому. Але я намагався зафіксувати, як це виглядало саме в той період 2019-2020 років, через історії людей, які розкривали ці проблеми.
Зараз це могли б бути ті самі проблеми. Скажімо, контроль зброї. Буквально за пів години до нашої з вами нинішньої розмови сталася велика стрілянина в одній з американських шкіл. У моїй книжці є історія про іншу стрілянину — тобто ця тема повторюється.
Або тема нелегальної міграції до США. Зрозуміло, що зараз ця проблема теж актуальна, просто набуває нового розвитку через політику нинішньої адміністрації — зміни на кордоні, масові депортації незадокументованих мігрантів або злочинців.
Американське суспільство змінюється, і це дуже динамічна історія.
Зміни відбуваються щодня, і вони помітні насамперед у тому, що люди говорять уголос — як вони мислять, які речі піднімають на поверхню.
Змінюється як та частина суспільства, що підтримує Трампа, так і та, що проти нього.
Цікаво спостерігати, як демократи та їхні виборці реагують на події в Україні, як прихильники Трампа сприймають ті самі події і як обидві сторони ставляться до змін, які приносить нова адміністрація. Безумовно, ці зміни триватимуть іще декілька років, і незрозуміло, у що вони врешті-решт виллються і як закінчаться. Внутрішня напруга в суспільстві дуже стрімко зростає.
Що зараз відбувається в американському медіапросторі в контексті України? Наскільки змінився інформаційний порядок денний порівняно з 2022 роком?
Якщо дивитися на період із 2022-го по 2025-й, то це була певна синусоїда в контексті зовнішньополітичних тем.
2022-й рік і початок 2023-го — Україна, безумовно, була топ-темою зовнішньої політики. На початку 2022-го це була тема, яка перекривала навіть внутрішні питання. Інколи величезні внутрішньополітичні події обговорювали на другому-третьому місці, а на всіх брифінгах у Білому домі та Держдепартаменті першою темою завжди була Україна. Потім, у 2023-му, після ескалації війни на Близькому Сході, увага перемкнулася туди. Значно більше уваги журналісти приділяли конфлікту Ізраїль — Газа.
Зараз, після приходу нової адміністрації, у зовнішньополітичних питаннях Україна знову виходить на перше місце. Це пов’язано із заявами Трампа, зустрічами — спершу Путіна з Трампом на Алясці, потім приїзд Зеленського, Україна знову в топі, а Ізраїль із Газою перемістилися на друге місце.
Хоча інколи бувають спалахи. Наприклад, коли Трамп вирішив завдати ударів по Ірану під час війни між Ізраїлем та Іраном — тоді, зрозуміло, говорили про це. Останнім часом багато говорять також про Венесуелу та Китай — через події, які розвиваються довкола цих регіонів.
Висвітлюють по-різному, залежно від спрямування платформи. Консервативні медіа подають одну позицію, ліберальні чи демократичні очікувано опонують Трампу та його рішенням.
Хоча часто журналісти консервативних медіа доволі якісно говорять про Україну. Тут на думку спадають Джекі Гайнріх з FOX News, Нана Саджая з Newsmax чи Кейтлін Дурнбос з New York Post. Вони не бояться ставити гострі питання працівникам адміністрації в ефірах та на брифінгах у Білому домі, Держдепартаменті чи Пентагоні. Не бояться опонувати заявам про те, що Україна винна в початку війни чи спровокувала її.
Мені цікаво, як будуть висвітлювати далі. Зараз посилився наратив, який здається мені тривожним, — про здачу територій, територіальні поступки. В частини американських журналістів є спокуса сказати: «Гаразд, давайте вже закінчувати цю війну, скільки можна воювати». Безумовно, українці хочуть цього закінчення більше за всіх, але є умови, на яких українці не готові це робити.
Розмови про територіальні поступки особливо почастішали після зустрічі Путіна з Трампом на Алясці та останнього візиту Зеленського до Білого дому — що Україна готова віддати, що не готова, коли це станеться. Це тривожно, бо піднімає тему на поверхню та підсвічує її. Україна, здається, трохи втрачає суб’єктність у таких висвітленнях американських ЗМІ. Це серед останніх трендів, які я спостерігаю зараз.
Чи є щось в американській медіасфері, політиці та суспільстві, чого ми не дуже помічаємо з України і що нам слід мати на увазі, коли намагаємося комунікувати Україну американській аудиторії?
Адміністрація абсолютно відійшла від ідеї надання безкоштовної зброї для України з моральних міркувань — тобто відійшла від концепції «це правильно, це війна за демократію». Тепер мислять категоріями вигоди для Америки. Тепер ідеться про продаж зброї — скільки Америка може на цьому заробити.
З іншого боку, у Трампа є величезне бажання закінчити війну і отримати Нобелівську премію миру. Він не приховує цього і дійсно хоче закінчити війну так, щоб, за його словами, «перестали вмирати люди».
Важливо підсвічувати той факт, що українці теж хочуть закінчення війни — більше за будь-якого американця, бо переживають щоденні обстріли і гинуть кожного дня. Часто ті люди у США, які скептично ставляться до підтримки України, можуть думати, що якщо ви виступаєте проти миру на будь-яких умовах та здачі територій на умовах Путіна, то ви нібито за війну, вбивства і продовження жахіть.
За роки адміністрації Байдена у республіканців і людей, наближених до адміністрації, сформувалося сприйняття, що Україна дорівнює глобалістським цінностям або woke-культурі. Тобто Україна — це щось ліберальне, глобалістське, пов’язане із Соросом, ЛГБТ, інклюзією тощо.
У багатьох консерваторів сформувалося хибне уявлення, хоча насправді багато українців воюють за цінності сім’ї, віри, свободи — тобто за ті традиційні цінності, які важливі для консерваторів. Водночас українці, звісно, воюють і за ліберальні цінності також.
Люди воюють разом, але можуть одночасно виступати за різні цінності — в цьому і є суть України, де одне часто поєднується з іншим.
І це не створює конфлікту, бо є спільний ворог, довкола якого люди об’єдналися. Проте така дещо суперечлива оптика все ж присутня.
Перебуваючи тут і працюючи у сфері адвокації чи спілкуючись із медіа, ми пояснюємо ці речі, направляємо журналістів у їхніх пошуках інформації та надаємо більше контексту для розуміння, що відбувається.
Водночас не існує чіткої дихотомії, де республіканці чи консерватори здебільшого виступають проти України, а демократи — за неї. Опитування показують, що серед прихильників демократів дійсно більше тих, хто підтримує Україну, ніж серед прихильників республіканців. Однак якщо розглядати республіканців окремо, то більшість із цієї групи, включно з прихильниками Трампа, все-таки виступає за підтримку України.
Опитування свідчать, що більшість людей, які голосували за Трампа, виступають за передачу зброї Україні — так, можливо, у формі продажу, але вони підтримують продовження надання зброї від Сполучених Штатів чи їхніх партнерів. Вони також підтверджують, що вважають Росію і Путіна головними перешкодами для закінчення війни. Крім того, вони виступають за посилення санкцій проти Росії та Путіна.
Я часто їжджу консервативними штатами і спілкуюся з людьми — чи то у Флориді, чи то на Алясці, чи в інших місцях або громадах, де переважають республіканці. Коли ти заводиш із ними розмову про Україну, то бачиш, що більшість із них її підтримує.
Звісно, є люди зі своїми поглядами чи пропагандистськими штампами.
Був випадок, що починаєш говорити з людьми про викрадених Росією українських дітей, а тобі відповідають: «Та ж Україна теж російських дітей викрала».
Складно зрозуміти, звідки беруться такі речі, але це поодинокі випадки.
Більшість консерваторів і республіканців, з якими я говорив, кажуть: «Ми молимося за Україну, і ми проти Путіна». При цьому вони підтримують Трампа, сподіваючись, що він зможе вирішити цю ситуацію і матиме жорсткішу позицію щодо Росії.
У них можуть виникати окремі питання до конкретних осіб — скажімо, до Зеленського чи Єрмака — через історії, які вони десь чули або читали, і довіра до окремих персоналій може відрізнятися. Однак підтримка загалом українців і України здебільшого є.
Важливо це розуміти і не розчаровуватися та не будувати стереотипні уявлення про те, як американці ставляться до України.
Я хочу повернутися до закриття “Голосу Америки” та “Радіо Свобода”. Для України ці медіа є насамперед символами — демократії, протистояння тоталітаризму, західної підтримки. Це символи того, що за кордоном про нас чують і знають, навіть коли ми відгороджені залізною завісою. Наскільки ми як суспільство відрефлексували це закриття як утрату історично важливого символу? Чи можемо спрогнозувати, які наслідки це матиме для нашого регіону? Чи зіграє це на руку російській дезінформації?
Так, я думав про це. Це закриття є болючим, адже відбулося в історичний момент. Ми з колишніми колегами рефлексуємо, дивимося на те, що діється, і розуміємо, що в такі моменти та робота, яку ми робили, важлива як ніколи — висвітлювати й пояснювати, що діється. Дуже прикро, що вирішили заглушити і змусити мовчати “Голос Америки” саме тоді, коли для України, Європи, світу відбуваються настільки важливі історичні події. Це небезпечно.
“Голос Америки” — це не лише Україна. Це 48 різних мов у Латинській Америці, Африці, Азії, Європі. У багатьох країнах, де раніше був “Голос Америки”, зараз цю пустку заповнюють голоси з Росії чи Китаю — передусім у країнах Африки, Латинської Америки, Південно-Східної Азії.
В Україні російським голосам складно заповнити цю пустку, зважаючи на реалії, але дуже легко заповнити її псевдоекспертами чи людьми, які вважають, що знаються на подіях у Сполучених Штатах, або просто некомпетентним коментаторам, які своєю «експертизою» створюють викривлену картину.
Це можна зрозуміти, адже запит на коментування подій зі Сполучених Штатів є, і складно, не перебуваючи тут, бути повністю в контексті. Але я часто помічав, що від неправильного перекладу слів Трампа чи когось іншого, від неправильної інтерпретації створюється інформаційна хвиля, яка призводить до некоректних висновків про те, що відбувається у США.
Так діялось і раніше, ще за адміністрації Байдена. Наша команда з Америки могла або спростувати, або — що важливіше — у разі непорозумінь піти на брифінги в Білому домі, Пентагоні чи Конгресі і поставити пряме питання, яке турбувало українську аудиторію. Американські журналісти про це не питали, а ми мали можливість прямо це адресувати.
Зараз цієї можливості немає і створюється пустка, яка уможливлює різні інтерпретації, шум, маніпуляції та викривлення. Це тривожно і небезпечно для українського медіапростору. Це також грає проти інтересів Сполучених Штатів. Здавалося б, адміністрація хотіла б мати чітке розуміння, що відбувається у країнах її зовнішніх партнерів. Зараз цей хаос існує через закриття “Голосу Америки” і “Радіо Свобода”, і це не виглядає добре.
Зараз ми живемо у світі, де триває боротьба за інформаційний простір, — чи вірите ви в силу журналістики в цих умовах? У чому вона полягає?
Безумовно, тут у мене ніколи не виникало сумнівів. Зараз, із розвитком тіктоку чи інших соціальних платформ, з величезним вибором інформації та величезною кількістю дезінформації, журналісти вже не мають тієї монополії, яку мали раніше, — бути єдиними постачальниками інформації для людей.
Але це підсилює і робить місію журналістики ще важливішою і водночас складнішою, адже потрібно через той інформаційний шум пробратися, пробити стіну дезінформації. У цьому й місія якісної журналістики — розповідати, що відбувається насправді.
Якби цього не було і якби інформаційний простір заполонили коментатори, блогери — проплачені, непроплачені, просто корисні ідіоти або люди з великою аудиторією, які скандально щось пояснюють, а люди клікають, — ми мали б зовсім іншу реальність.
Це може звучати парадоксально, але часто навіть та інформаційна повістка, яка не відображає реальності, стає реальністю для тих, хто в неї вірить.
Тобто якщо людина послухає блогера, який буде втовкмачувати їй в голову неправду, і про це говоритимуть усі в її бульбашці, людина цьому віритиме, це буде правда, у якій вона житиме.
Якісні журналісти, які далі чесно працюють у своїй професії, можуть балансувати ці речі і пробиватися через шум. Тому місія стає значно важливішою.
Чи вбачаєте ви для себе повернення до журналістики як професії? Чи поки що хочете залишатися в адвокації?
Однозначно, так. Я дуже хотів би повернутися до журналістики і сподіваюся, що мені це вдасться. Це те, що мені подобається найбільше і що в мене найкраще виходить. І це те, що я хотів би робити далі, якщо буде на те Божа ласка і можливість.
