Про що нам розповідають втрати? З одного боку — про біль: невимовний і всеосяжний, а з іншого боку — про зміни. Спочатку про зміни, зумовлені самою втратою, а потім про зміни, викликані зміною нашого мислення і способу життя у процесі прийняття втрати.
Кожна втрата призводить до екзистенційної кризи — до кризи сенсу. Щоразу, коли ми втрачаємо щось дуже важливе для нас, то замислюємося: «А для чого це взагалі було? В чому цінність того, що ми втратили? Як тепер жити далі? Які нові сенси вкладати в своє життя?»
Подивімось на втрату не лише як на смерть, а як на феномен цієї війни. Що ми втрачали всі ці ось уже 9 років нашої боротьби?
Ми втрачали територію нашої країни, втрачали свої домівки, речі, свій спосіб життя, свої роботи. Втрачали всю концепцію нашого звичайного життя як такого. А разом з цим — втрачали відчуття безпеки, що є фундаментом для кожноденного, так званого рутинного, існування.
Ми втрачали довіру і віру — довіру до світу, політиків, до відчуття справедливості, ми втрачали віру в перемогу, в нормальне життя. Ми і зараз часто запитуємо себе: «Чи зможемо повернутись до цього нормального життя після війни?»
Ми втрачали стосунки. Це тема взагалі окремої колонки, як багато стосунків було втрачено, розірвано, загублено — і через переїзди, і через усвідомлення, що можемо жити самі, і через політичні погляди, і через зміну світогляду і, звісно, через смерть близьких.
Ми втрачали здоровʼя. І фізичне, і психічне — ми зазнавали безліч і фізичних, і психічних травм, і щось усередині нас помирало, здається, назавжди. І нам знову доводилось жити в новій реальності, яка ніколи вже не буде такою, як колись.
І, звісно, ми втрачали життя. Втрачали рідних, які загинули на фронті, у прифронтових містах, на окупованих територіях, внаслідок ракетних обстрілів, викрадень, катувань, узяття в полон…
Ми втрачали дуже багато… і втрачаємо далі.
Я пишу так багато про те, що ми втрачали, бо перше завдання — пережити втрату (будь-яку) — це визнати її. Нам потрібно навчитись про втрату говорити, називати її, визнавати, що це справді трапилось і що це має на нас певний вплив, що ми відчуваємо різні емоції, повʼязані з втратою, і що немає правильного чи неправильного способу цю втрату переживати — кожен переживатиме її по-різному, з різною інтенсивністю, з різними емоціями і проявами пережиття. Це залежатиме і від самої втрати, і від того, які способи справлятись з емоціями ми використовуємо у своєму житті.
Проте визнати втрату є однією з найважливіших речей, які допоможуть рухатись далі. Визнати, що нашої домівки більше немає, що наші уявлення про світ потребують перегляду, що ми не зможемо більше ходити через поранення, що той чи та, кого ми так сильно любили, більше ніколи не будуть з нами.
Особливої уваги тут потребують ті, чиї рідні зникли безвісти. Бо саме тоді так важко визнати реальність втрати а, отже, почати процес її переживання.
Ми не можемо й не повинні змушувати когось повірити у смерть близької людини, проте, для себе маємо памʼятати, що говорити правду — це спосіб визнавати реальність, а, отже, дозволити собі з цією реальністю примирюватись.
А далі — друге завдання пережиття втрати: плакати…
І коли я кажу “плакати”, то маю на увазі всі можливі форми оплакування — ридання, сльози, внутрішній плач, зустріч із власною темрявою, завмирання, гнів, розпач, волання про несправедливість, депресію, апатію, байдужість — все буде тут. Усі наші емоції можуть бути важливими, щоб зарадити тому, що з нами діється.
І тут є кілька важливих речей, про які варто памʼятати.
1/ Все, що ви відчуваєте, є нормальним.
2/ Немає одного правильного способу пережити втрати.
3/ У вас є стільки часу, скільки вам потрібно.
4/ Ніхто, крім вас, не є експертом із ваших емоцій і не може сказати, що саме вам треба переживати.
5/ Ви маєте право на сльози, байдужість, злість і навіть ненависть.
Якщо ми перебуваємо поруч із людиною, яка переживає втрату, то нам не потрібно бути експертом — нам потрібно бути підтримкою. Нам не потрібно казати, як людині почуватись, а дозволяти їй почуватись так, як вона почувається.
Ми супроводжуємо людину, що переживає втрату: супровід — це лагідна підтримка того, хто йде своєю непростою дорогою.
І якщо перші два завдання якимось чином виконані, то ми переходимо до другого формату того, про що нам розказують втрати. Спочатку вони розказували нам про біль, а тепер вони будуть розказувати про зміни.
Отже, третім завданням пережиття втрати є віднайти втраченому місце в нашому житті і в нашій памʼяті.
Тут особливе місце посідають ритуали. Ритуали можуть бути найрізноманітніші. Написання листів, складання фотоальбому, написання книги памʼяті, символічне повернення в міста, які ми колись змушені бути полишити (за можливості), встановлення памʼятників, називання вулиць іменами героїв — це все загальні ритуали, які можна використовувати, щоб усвідомити те, що відбулось, і надати йому певного значення.
Ритуали дуже важливі — вони можуть бути продуманими, а можуть бути спонтанними. Але ритуали дарують спокій, усвідомленість, прийняття.
На цьому етапі ми переживаємо екзистенційну кризу — ми задумуємось над тим, що втрата принесла в наше життя. Не лише що забрала, а що принесла.
І на цьому етапі ми переходимо до четвертого завдання пережиття втрати — до побудови нового життя, нових планів, бачення нового майбутнього.
Ми беремо до рук зброю, щоб зупинити втрату, якої нам хоче завдати російська федерація.
Ми починаємо говорити українською, якщо раніше нею не говорили, коли втікаємо з окупованих міст і втрачаємо свої домівки.
Ми вчимось цінувати свою землю і гордо називаємо себе українцями, коли усвідомлюємо, що втратили безпеку на рідній землі.
Ми вчимось цінувати життя більше, ніж до усвідомлення того, як легко його можна втратити.
Ми набуваємо нових навичок, щоб повернутися до роботи — часто до зовсім іншої роботи, коли тимчасово або частково втрачаємо працездатність.
Ми вчимо мови і взагалі вчимось, коли розуміємо, що повернутись до рідних міст ми наразі не можемо, а коли зможемо — нам невідомо.
Ми створюємо маленькі й великі плани. Ми живемо далі. Ми вчимось розуміти, що втрата інколи призводить до пітьми, але втрата так само здатна навчити нас цінувати мить, яку ми маємо нині, бо завтра її може й не бути. А отже, втрата вчить нас цінувати своє життя.
Володимир Станчишин, психолог-психотерапевт, керівник Центру психічного здоров’я «Лабораторія змін», автор книжок «Стіни в моїй голові», «Для стосунків потрібні двоє», «Емоційні гойдалки війни».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
