Петро Чорноморець: «Не ставити людину в позицію, коли вона мусить віддати все»

З Петром Чорноморцем ми зустрілися, щоби зрозуміти, як працює моральний компас людини з погляду біології. Чорноморець — кандидат біологічних наук, а також співзасновник системи просвіти для підлітків від 14 років «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та демократичної школи «Майбутні».

Петро каже, що з повномасштабним вторгненням його життя круто змінилося, проте йому вдалося вибудувати нові стратегії поведінки, щоб жити далі.

Спілкуємося з Чорноморцем про те, як давати собі раду в умовах тривалої війни, а ще про моральні потреби людини, українську ідентичність та хиби сучасної системи освіти.

Як війна впливає і змінює нас у біологічному сенсі?

Оскільки війна як війна діється на достатньо вузькій лінії фронту, то для різних людей наслідки будуть різними. З біологічної точки зору в нас є потреба ототожнювати себе з якоюсь «зграєю», певною групою собі подібних. У великої кількості українців присутня українська ідентичність — складно сказати, чи вона емоційно найголовніша, але відіграє важливу роль.

Коли інша «зграя» напала на нас, наша ідентичність активувалася, відбулося збудження окситоцинової системи і виділення окситоцину, який, крім усього іншого, відповідає за відчуття патріотизму, любові до своєї землі та народу, а з іншого боку — ненависті до чужинців. Це те, що ми яскраво побачили у 2022 році.

Оскільки патріотична українська ідентичність значною мірою заважає задовольняти особисті потреби, то люди, які не змогли знайти свій адекватний баланс, почали приглушувати її в собі. Так актуалізувалися якісь інші ідентичності — у кожного свої.

Як можемо відстежувати ці зміни і як їх брати до уваги?

Все залежить від того, чого ми очікуємо від цих змін або чого ми боїмось.

Коли говоримо про мобілізацію ресурсів, маємо розуміти, що вона не може бути тривалою — якихось три місяці, на пів року ресурсів не вистачить. Тому ті, хто мобілізовані довше, вигорають, виснажуються, а інші — відчувають їхнє виснаження й активно захищаються від спроб напирати на їхню ідентичність. Це одна з проблем, яка виникла у публічній комунікації, де ми — єдність і сила, нас захищають військові й таке інше. Ці штуки активували готовність долучатися до захисників, але в тривалій перспективі така комунікація не працює. На довгій дистанції людині потрібно відчувати, що вона може жити в балансі, що їй не треба виснажувати всі сили задля нації та оборони.

Нам треба відчувати, що ми здатні пережити наступні роки у війні з наявними в нас ресурсами, а це належить до індивідуальної відповідальності кожного.

То як нам комунікувати ідею про те, що варто продовжувати боротьбу, підтримку військових, саму мобілізацію? Важливо не ставити людину в позицію, коли вона мусить віддати все.

Чи змінилася наша реакція на стрес? Адже ми реагуємо на ті ж повітряні тривоги не так, як у перші дні вторгнення.

Залежно від того, що відбувається в житті окремої людини, ефект буде іншим. Є люди, у яких основні параметри життя майже не змінились: вони живуть у своїх домівках або знайшли подібне житло й легко адаптувалися. Якщо у тебе все ще є твій дім, сім’я, робота, то наявність тривог та інформаційного фону довкола війни — це втрата невеликого відсотка від якості життя.

Однак у всіх нас є стрес і велика тривога через те, що велика чужа зграя напала на нашу. Звісно, нам страшно, коли щось вибухає чи прилітає по наших містах, але фактичний чисельний ризик не такий великий порівняно з утратами від ДТП, наприклад. Він видається менш контрольованим, а від того — страшнішим. Якби про ДТП писали щодня в усіх новинах, то люди б їх більше боялися. Отже, життя більшості людей не змінилося суттєво, але змінився інформаційний фон, який має значний вплив.

Проблема в тому, що ми не можемо зменшити стресові впливи війни. Єдине, що можна, — це перестати читати новини, але для цього треба прибрати стрес. Від страху люди масово читають новини, які своєю чергою збільшуÑ