Спецпроєкти

Чому ми полюбили літературний репортаж

Розмова на полях фестивалю високого мистецтва Kyiv Bouquet Stage

Ольга Омельянчук, Ілона Громлюк
15 Вересня

Літературний репортаж — це складний жанр, що вимагає від журналістів особливої майстерності та витримки. Вони мають не лише глибоко знати те, про що пишуть, а й часом по кілька днів вести розмови зі своїми героями, аби налагодити з ними теплий контакт і через їхню історію донести значущу проблему до всього суспільства. Попри складність роботи, багато журналістів пробують себе в літературному репортажі, й наразі в Україні сформувалась ціла спільнота тих людей, які працюють винятково у цьому жанрі.

Як ми полюбили художній репортаж та чому вважаємо, що цей жанр краще за інші може пояснити читачам дійсність, — розмова на таку тему відбулась на полях фестивалю високого мистецтва Kyiv Bouquet Stage. Українські репортажисти Наталя Гуменюк, Олег Криштопа та зірка польського репортажу Вітольд Шабловський розповіли Ользі Омельянчук, яка також пише літературні репортажі для Reporters, як вони обирають собі теми та героїв у світі, який швидко змінюється.

Розрив між Польщею та Україною

У жанру різна доля в Україні та Польщі. «Коли мені було 13, писати літературні репортажі було для поляків національним спортом, — пригадує Вітольд Шабловський. — Уже на той час Gazeta Wyborcha (найпопулярніше медіа країни, TU) видавала додаток на сто сторінок, де публікувала найкращі тексти в цьому жанрі». У 2007 році, коли Шабловський отримував перші професійні нагороди за свої художні репортажі про Туреччину, в Україні все ще не розуміли, що це за жанр.

«Це подорожні нотатки?» — запитували видавці у Олега Криштопи, який після белетристики вирішив податись у художній репортаж. У журналістки Наталі Гуменюк, яка згодом стала співзасновницею «Громадського», ситуація була кращою. Вона познайомилась із художнім репортажем у 2012 році. На той час репортажами в Україні ще називали тексти з шаблонним початком і кінцем, і про історії людей там геть не йшлося. Але були винятки, на кшталт українського журналу Esquire, де почала друкуватись Гуменюк, яка за власний кошт їздила у відрядження та писала про події на Близькому Сході.

Коли інші українські медіа почали помічати, що з цього виходить щось хороше, то теж підхопили цю хвилю, і художні репортажі стали з’являтись не лише в Esquire. Хоча в Україні, на відміну від Польщі, не існувало професійних шкіл, де навчали б усіх правил жанру, українські журналісти, як висловився Олег Криштопа, мали невелику перевагу — вони могли вигадати собі правила самі.

Кухарка Пола Пота та головні правила репортажу

Складність полягає у тому, що художній репортаж — це жанр на межі журналістики та літератури, тобто світу переважно вигаданих сюжетів. То чи можливо бути точним та об’єктивним, коли пишеш художній репортаж?

«Від журналістики художній репортаж відрізняється тим, що ми трохи більше дозволяємо нашим героєм говорити, — пояснює Вітольд Шабловський, погоджуючись з українськими журналістами в тому, що головний принцип — не вигадувати. — Коли я писав книжку “Як нагодувати диктатора”, мені зустрілась кухарка Пола Пота, одного з найбільших убивць XX століття.

Вона виявилась напрочуд милою жінкою і повідала історію, яку не було як перевірити. Це була проблема — текст про неї  в газеті точно виглядав би інакше. Але в тому і унікальність нашої професії — ми даємо людям можливість розповісти про своє життя так, як вони хочуть, щоб ми його бачили. Я ціную свою роботу за те, що вона трохи відходить за стандарти журналістики».

Так само аргументовано репортажисти спростовують ще одне журналістське правило: не закохуватись у своїх персонажів. «Незалежно від того, чим займаються ваші герої, варто пам’ятати про те, що вони все життя спілкуються з людьми, а тому відразу відчувають — цікаві вони вам чи ні. Як ні, то й історії не вийде, — говорить Гуменюк. — Учасники революції у Єгипті та інших країнах, звідки я писала, були моїми однолітками — неможливо було ними не зацікавитись, не закохатись».

Якщо автор має цей емоційний зв’язок, то і читач матиме

«Я навіть люблю, коли закохуюсь у своїх героїв, — підхоплює Шабловський. — Якщо автор має цей емоційний зв’язок, то і читач матиме. Знову не можу не згадати про кухарку Пола Пота. Я ж готувався зустріти монстра — людину, яка готувала для того, хто заморив голодом мільйони, а побачив турботливу та привітну пані, яку хотів би мати за родичку. Єдине, що я міг зробити в цій ситуації, — описати та скласти докупи свої розшарпані емоції так, аби їх зміг відчути читач».

Репортаж і реальний світ

Інша справа, що в українських медіа майже не знайти репортажів про негативних персонажів. «Ми пишемо про волонтерів на війні, ніби віддаючи їм належне, — відзначила Гуменюк. — Але в Україні дуже мало чи й зовсім немає текстів про людей, яких ми можемо не любити, чиїх позицій не поділяємо і в яких за плечами не все добре. Таке точно присутнє в країні, де триває війна».

У такому разі, чи можна стверджувати, що сучасна журналістика, зокрема художні репортажі, справляється сьогодні зі своїм завданням передавати дійсність, пояснювати світ читачам? Наталі Гуменюк простіше відповісти на це питання, тому що вона давно визначилась зі своїм завданням у професії. Журналістка пише репортажі з Єгипту, Іраку, закритого для багатьох українців окупованого Криму, Донбасу чи віддаленої американської глибинки, і має на меті зробити так, аби читачі не лише знали про ці місця головні новини, революції чи катастрофи, а й розуміли, чим там живуть пересічні люди.

«Я завжди кажу собі, що маю поспілкуватись з якомога більшою кількістю людей, — розповідає журналістка. — Найвища цінність для мене — це потім читати відгуки, мовляв, ти написала все так, як є».  

Погляд Олега Криштопи більше спрямований всередину — він пише про українську провінцію, непрості 90-ті, еміграцію у Польщу. «Та зараз, коли у світі криза, а ліберальна демократія перетворюється на цькування людей з іншими поглядами, стає усе складніше. Приходить розуміння, що ми відстали від світового контексту та занадто сконцентрувались на собі», — каже автор.

Шабловський погоджується з колегою, але додає, що ніколи не прагнув у своїх книжках вихоплювати конкретний момент. Найважливіше — писати про події чи явища так, аби читати про них було пізнавально і через 20 років. Наталя Гуменюк, у якої недавно вийшла книжка «Загублений острів» про анексію та життя в окупованому Криму, такої ж думки: «Книжка показує нас тодішніх і те, що ми про себе могли забути і вже не відчуваємо».

Відтак пошук тем та героїв завжди є викликом для журналістів. Як підсумував Шабловський, завжди варто балансувати — писати про те, що захоплює тебе і хоча б іще когось. «Репортаж має пояснювати світ —  близький чи далекий. Можна вважати, що першим репортером став перший чоловік, який побачив мамонтів і прийшов до інших розповісти, що це за тварини та як із ними боротись. Те саме робимо і ми, — каже журналіст. — Інша справа — чи слухають нас і чи завжди правда на нашому боці».

Треба виходити з дому

Пандемія внесла зміни у життя журналістів по всьому світу. Ось уже два роки поспіль більшість із них проводять інтерв’ю через Zoom, не виходячи з дому. Що від цього втратив художній репортаж, якого не написати без близького контакту з героями?

Шабловський та Криштопа категоричні — вони не уявляють, як телефоном чи онлайн можна вести розмову про щось більше, ніж про погоду.

Наталя Гуменюк підтримує колег, хоча, на її думку, без онлайн-інструментів ми навряд чи дізнались би, чим живуть у анексованому Криму та на окупованому Донбасі, та ніколи би не відчули, як воно — жити в Італії під час пандемії. «Тобто має бути причина, чому ми саме так (онлайн, TU) працюємо, — каже журналістка. — Не вірю, що дистанційно можна відчути людину, а тому моя думка — по можливості завжди бути в полі.

Коли почався карантин, нам із колегами набридло дивитись, як один за одним закривалися бари та ресторани. Ми вирішили зробити відеоцикл про тих, хто продовжує працювати. Провівши деякий час із касиркою в магазині, поштарем, який розвозив пошту, та кур’єрами, мені здалось, що журналісти, у деякому сенсі, привілейовані. Але так пощастило не всім, а тому наше завдання — показувати тих, хто мусить виходити з дому».

Фото — Аліна Гармаш та Віталій Маріяш.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.