Якою має бути європейська освіта в Україні та які її практики уже починають реалізовувати прогресивні українські викладачі? І чи любов до викладання може змінити освітню систему?
Разом з командою спільноти для професійного розвитку викладачів «Вище» ми розпитали про це трьох практиків: Тамару Марценюк, Ігоря Солодова та Анастасію Нуржинську.
Студентоцентризм
Серед її наукових інтересів: соціальні нерівності, дискримінація, суспільні рухи, гендерні питання. У 2017-2018 роках — стипендіатка програми ім. Фулбрайта в Колумбійському університеті у Нью-Йорку. Окрім того, з дослідницькими і навчальними візитами неодноразово відвідувала США, Канаду, Німеччину, Бельгію, Швецію, Велику Британію та інші країни. У Києво-Могилянській академії Тамара з 2005 року викладає понад 10 авторських курсів, авторка близько 80 наукових публікацій. Остання книжка — «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» — була надрукована у 2017 році.
Про те, як знайти нішу
Я ідентифікую себе як публічна соціологиня і поділяю ідею науки та досліджень задля суспільних змін. Тому часто долучаюсь до міжнародних дослідницьких або викладацьких проектів, останні з яких стосувалися участі жінок у протестах на Євромайдані та у воєнних діях на Донбасі. Окрім того, я є прихильницею Міжнародної правозахисної організації Amnesty International.
Свого часу я прослухала в Могилянці курс із гендерних студій, який вела Світлана Оксамитна, зацікавилася спочатку тематикою чоловічих студій і чоловічого руху, про що писала бакалаврський диплом. Із 2004 року почала викладати сама, і, оскільки університет надає можливість розробляти авторські вибіркові курси, один із моїх стосувався цієї теми. Курс «Маскулінність і чоловічі студії» веду до сьогодні. Він чи не єдиний такий серед навчальних закладів України. Інколи викладаю курси англійською мовою, якщо маємо в Могилянці зацікавлене міжнародне студентство.
Про «освіту неспокою»
Не вважаю, що наука має бути вежею зі слонової кості, відокремленою від так званих «простих людей». Думка про те, що наука — це щось елітарне і що науковці мають робити щось за товстими стінами, на мій погляд, помилкова. Університет має бути відкритим до низового активізму. Я вітаю і практикую на своїх курсах залученість у різні організації, співпрацю з громадськими активістами і активістками, журналістським середовищем, органами державної влади. Вважаю, що освіта повинна мати можливість впливати на суспільство.
Наука не має бути вежею зі слонової кості, відокремленою від так званих «простих людей»
Мою спеціалізацію часто називають «освітою неспокою». Це тематика, яка підважує усталені речі. Наприклад, ідея рівних прав та можливостей жінок і чоловіків ставить під питання біологічний детермінізм як єдиноможливе пояснення гендерних відмінностей, а також уявлення, що «анатомія — це доля». Коли ми намагаємося дивитися на це критично, з точки зору соціалізації, соціальних інституцій, культурних норм, критикуючи владні відносини та нерівності, то отримуємо так звану «освіту неспокою». Мої студенти і студентки кажуть, що тепер не можуть спокійно дивитися фільми чи рекламу, де вони бачать те, чого раніше не помічали і вважали звичайним явищем.
Про важливість ширшого погляду
Вперше за кордоном я вчилася у Швеції, і шведське суспільство вплинуло на моє сприйняття освіти. Особливо мене вразили міжкультурна комунікація та факт розмаїття навчальної аудиторії. У нас на пострадянському просторі студентство все ж таки молодше, а викладачі зазвичай старшого віку. Існують певні вікові ієрархічні стосунки.
Коли я була на Літній школі в Норвегії, то бачила, що студентство має від 17 до 70 років. Коли в аудиторію заходить людина 60 років, ти ніколи не знаєш, чи це викладачка, чи студентка.
В Україні, як на мене, існує криза магістерських програм. На них ідуть, аби отримати диплом про більш повну вищу освіту. Всі вже працюють і на навчання витрачають мінімум зусиль, мотивації не мають майже ніякої. В той же час магістерки за кордоном абсолютно інші. На них ідуть люди з різним досвідом і з різних сфер, аудиторія більш міждисциплінарна. Там діє абсолютно інакший підхід до розв’язання тих чи інших проблем.
Коли в аудиторію заходить людина 60 років, ти ніколи не знаєш, чи це викладачка, чи студентка
У нас мало групових проектів та творчих завдань. А там, скажімо, коли я викладала в Німеччині, то мала можливість возити студентів у польові подорожі до Польщі. Це відчутно змінює сприйняття предмету.
У Києво-Могилянській академії ситуація відрізняється від інших вишів, у нас непогана база на бакалавраті, але міжнародний досвід дає можливість ширшого погляду. На мою думку, на бакалавраті краще вчитися в Україні, а магістерку чи PhD-програми можна пробувати здобувати за кордоном.
Про те, чому викладачам потрібно постійно вчитися
Мені викладати подобалося завжди. Це комунікація, донесення інформації, можливість вчитися самій. Викладаю не лише в університеті, а для дуже різних цільових аудиторій. Один із найцікавіших досвідів — викладання для керівництва і адміністрації в’язниць. Коли я починала працювати, то розробила багато курсів. І завжди багато чому вчилася від студентства.
Часто я спонукаю студенток писати так, аби їхні статті можна було опублікувати. «Повага», «Гендер в деталях», журнал «Я» — це ті неакадемічні ресурси, у які я сама полюбляю писати. Це такий освітній активізм, який дозволяє розширити власні знання і певні межі про науку. Паралельно я завжди подаюсь на програми як студентка. Іноді це онлайн-курси, іноді відвідую курси колег. Вважаю, що викладачкам теж потрібно постійно вчитися.
У мене на курсах досить вільна атмосфера: ми ж не в школі. Але на початках мого викладацького досвіду мала й коментарі з боку студентства, що я маю бути строгішою. У підсумку я не є прихильницею ієрархічних відносин, але відмовляюсь від абсолютної свободи та надто неврегульованих правил на парах.
Загалом я досить активно використовувала такий метод, як співвикладання. Приміром, викладаючи предмет «Гендер і економіка», добре залучити людину з економічними знаннями. Ту, яка проводила відповідні емпіричні дослідження щодо гендерних аспектів ринку праці. Курсів, емпіричного матеріалу для яких я не збирала чи не можу надати, я не викладаю.
Активно залучаю у свої курси дослідницьку компоненту. На курсі «Гендер і політика» щороку в мене студентство в групах по троє робить гендерний аналіз основних політичних партій — студенти опитують людей із партії, аналізують програми і т. д.
На мою думку, Україні потрібне більш студентоцентричне викладання. Воно може містити також такі аспекти, як залучення до викладання певних тем. Так само цікавий «peer review» — огляд наукової роботи студента його колегами, це досить поширена на Заході практика. Також спонукаю студентів і студенток брати участь у різних заходах і конференціях, публікувати свої тексти, аби ті не припадали пилюкою на комп’ютері.
Що потрібно змінити в освіті?
Потрібно більше вибіркових предметів. У студента чи студентки має бути мотивація йти на курс. Потрібно схилятися до розвитку критичного мислення. Вищу освіту не треба аж надто комерціалізувати: були думки забрати філософію та інші гуманітарні предмети з програми, але, на мою думку, це хибно. Освіта має давати передусім світоглядні знання. І ще потрібно робити освіту інклюзивною. Дехто любить працювати з суперрозумними та так званими «успішними» студентами. Але я вважаю, що студентство доволі різне, і готова працювати з іншими. Втім, щоб мати таку можливість, треба мати менші групи. У нас же поки що, навпаки, йде тенденція до скорочення кількості викладачів.
Також я обов’язково виділила б додаткові години на «field trips» — так звані «польові поїздки» у рамках курсу. Не завжди потрібна поїздка в іншу країну: навіть якщо це просто вихід за стіни університету — це вже досвід, який дозволяє глибше зрозуміти тему.
Робота з переконаннями
Співзасновник громадського ресторану «Urban Space 100». Тренер із 15-річним досвідом роботи для комерційних компаній та громадських організацій. Зараз працює у темах менторства, нових методів навчання та управління.
Працював в організаціях «Одеський міський молодіжний клуб лідерів», «British Council», «AIESEC», «ACCELS», «JCI», «Клуб особистої ефективності». Будував кар’єру від секретаря до заступника генерального директора, від менеджера з продажів до директора компанії.
Крім своєї комерційної діяльності, працює pro bono для шкільних вчителів та викладачів в вищих навчальних закладах, громадських діячів та підприємців-початківців.
Як зрозуміти, що вчительство — це твоє
На мій вибір діяльності вплинув цілий калейдоскоп ситуацій. Коли живеш у родині вчителів і на канікули їздиш до бабусі, яка теж вчителька, спрага до знань з’являється якось мимоволі. Ще мій дядько як психолог дещо на мене вплинув.
Я навчався в Одеській національній академії харчових технологій, тож моя спеціальність — економіка харчових підприємств. Тоді, здається, нас ще вчили за підручниками радянських часів. Під час навчання я став членом громадської організації «AIESEC», тож у мене була можливість порівняти академічну освіту і неформальну. На одній із конференцій «AIESEC» уперше виступав Павло Шеремета — я був вражений. Він тоді саме заснував Києво-Могилянську бізнес-школу. Багато чого, що я використовую зараз в бізнесі, пішло з «AIESEC», де я відповідав за HR: набір, навчання й розвиток персоналу.
Також мені пощастило працювати із знаним американським тренером Френком Робертом П’юселіком. На 10 років я став його учнем. Були також декілька конференцій та тренінгів у Великій Британії, але не можу сказати, що в мене значний закордонний досвід. Втім, завдяки тому, що ми маємо доступ до інтернету, можемо вчитися й здобувати освіту будь-де.
Про важливість працювати з переконаннями
Коли я вчився у виші, мене переслідувало відчуття невідповідності. Мої викладачі говорять щось одне, а я дивлюсь у вікно й бачу зовсім іншу реальність. Відтоді минуло багато часу, і ми чимало знаємо про бізнес і стартапи, криптовалюти й так далі. Але іноді мені здається, що я досі живу в Радянському Союзі. Причина цього, на мою думку, в зорієнтованості освіти на знання та навички, але не на переконання. Якщо комуніст знає, що таке SMM, інтернет, бренд, громадське суспільство, гендерна рівність, він залишається комуністом, а не стає демократом. Я ж працюю з переконаннями, говорю про культуру та розуміння того, ким ми є.
Підприємці починають робити щось для суспільства. Це нова корпоративна культура
Якось я мав внутрішній діалог із собою про те, хто що може зробити для цієї країни? Президент чи Верховна Рада? Політика — важливий елемент, і я радий, що деякі мої друзі туди йдуть. Але якби тільки політики могли змінити Україну, вони б це вже зробили. Наша сучасна історія показує, що частіше навпаки: вони лише заважають. Може тоді громадськість, суспільство, волонтерські рухи? Думаю, що волонтерів поки що замало, а професійно працюють не так багато. Вчителі? Вони можуть змінити країну, працюючи з культурою дітей. Але це повільно, дитинка має вирости, і яким тоді буде світ — невідомо. А в бізнесі зазвичай опиняються активні люди, які мають гроші.
Особливо в останні роки підприємці зрозуміли, що якщо вони хочуть розвиватися стало, то мають думати не лише про себе, а й про людей. І не лише у своїй компанії. Мені подобається концепція — «хочу щось змінити, бо відчуваю відповідальність». Підприємці починають робити щось для суспільства. Це елемент їхньої нової корпоративної культури. Змінити країну ми зможемо лише разом. Я чим можу допомагаю і політикам, і вчителям, і громадським діячам. Хоча з бізнес— лідерами працюю частіше.
Ціль — навчити вчитися
Завжди кажу тим, кого вчу: «Я не можу вас навчити, але ви можете навчитися. І ви самі на 100% відповідаєте за результат». Водночас про себе я думаю: «Відповідаю за їхній результат на 100%». Адже тільки коли і вчитель, і учні працюють на максимум, результати стають кращими. Напевно, ще одне з моїх завдань — не тільки допомогти вирішити проблему зараз, а показати, як можна виходити з подібних та інших ситуацій надалі самому. Моє завдання як учителя — надихнути їх вчитися, стати тренером для самого себе.
Про важливість іншого підходу
Часом точно не знаю, що треба робити, поки не зустрінусь із групою: їхніми питаннями й запереченнями, не побачу, що вони роблять і знають. Кожну навчальну програму адаптую під конкретну групу. Це складно, бо кожного разу ти вигадуєш ровер — але така робота не набридне ніколи. Та сама тема розкривається з кожною групою по-новому. Якщо чесно, я сам багато вчусь у своїх «студентів» з бізнесу.
Ще в навчанні є фактор копіювання. Як із батьками й дітьми: батьки можуть говорити що завгодно, але дитина повторюватиме те, що тато чи мама роблять, а не говорять. Тут ідеться про цілісність особистості вчителя. Якщо я кажу щось одне на семінарі, а на Фейсбуці — інше, а потім хтось зустрічає мене на концерті і я там роблю щось третє, то чому вони мають мені повірити? Practice what you preach (практикуй, що проповідуєш).
Про те, чому важливо йти в ногу зі світом
Вчитель, який робить щось нове у своєму класі, — це вже інновація. Я знаю все більше і більше таких вчителів: проростає нова школа.
Що більше я працюю з вчителями, то більше розумію, що треба працювати також із директорами шкіл. Нам потрібен якісний шкільний менеджмент. Мені б дуже хотілось, аби від того, як ти навчаєш, залежала твоя зарплатня. Уявіть, що є рейтинг вчителів і тебе можуть запрошувати інші школи. Чи не було б це краще?
Мультидисциплінарність
Спеціалізується на проведенні масштабних інформаційних кампаній, які сприяють розвитку культури та креативних індустрій, реалізації реформ, вирішенню конфліктів, залученню інвестицій та соціальним змінам у країнах Східної Європи, Балкан, Азії та Африки для проектів міжнародних організацій, у тому числі для ЮНІСЕФ, ООН, Світового банку.
Про потребу міжнародного досвіду
Мені важливо було робити щось для соціально важливих місій — я бачила, що за допомогою соціальних комунікацій можна змінювати ставлення чи поведінку суспільства у різних напрямах, і відчувала, яку силу має слово. Працюючи у різних країнах, бачила, з якими проблемами стикаються люди. А таких спеціалістів як я запрошують, коли виникають проблеми, пов’язані з конфліктами, гуманітарними катастрофами, реформами. Або коли є потреба у змінах.
Досвід роботи в міжнародних організаціях допомагає краще зрозуміти свою країну, побачити, що проблеми, з якими ми стикаємось, існують у багатьох суспільствах. І побачити важливі варіанти розвитку подій. Я була свідком того, як суспільства шукали виходи з подібних ситуацій.
Про мультинаціональні команди
Важливою є робота у мультинаціональних командах. А я зазвичай працюю у командах, де залучені люди з 30-ти різних країн. Навчаючись у людей, переймаєш їхні культурні звички чи те, як вони ставляться до робочих питань. І береш найкраще. Розвиваєш великий рівень толерантності.
Щодня ви маєте знаходити спільну мову, незважаючи на те, що є велика культурна різниця. Ти переймаєш певні звички, виробляєш нейтральну систему, яка буде комфортна для усіх. Після такого можеш вести перемовини з будь-якою групою людей.
Про перші кроки у викладанні
Багато студентів мріють працювати в міжнародних організаціях, але майже немає спеціалістів, які можуть про це розповісти. 10 років тому, коли я починала, мій досвід був унікальний. Одного разу мене запросили поділитися досвідом в Одеській національній юридичній академії. Там я розпочала читати свої курси. Спершу це було міжнародне право, потім комунікації у міжнародному середовищі. Пізніше, коли я перебралася до Києва, продовжила викладати у Києво-Могилянській академії. Прийшла в університет саме як практик. Мені сподобалось, і я почала інтегруватись в університетське життя. Так відбувся шлях від роботи гостьового лектора до університетської кар’єри.
Про стосунки викладача і студента
Я почала шукати нові методи викладання: їздила за кордон, брала курси педагогіки в Оксфорді та Гарварді, у Східній Європі, аби побачити, як там працюють зі студентами. Лекція складається з чотирьох частин. 25 % — ти надаєш знання, 25% — студенти працюють у групах, 25% — студенти працюють індивідуально, 25% — студенти працюють з викладачем.
Потрібно, щоб студенти самі пробували використати знання. Інша справа — дати коментар на роботу своїх колег. Рефлексія — одна з важливих педагогічних методів, тому я стараюсь свої заняття розділяти на ці чотири частини.
Зараз викладаю практичний курс з розробки та розповсюдження піар-матеріалів. Протягом семестру ми працюємо над тим, аби студенти розробили певний прес-пакет для організацій, які я приводжу. Також ми працюємо над портфоліо студентів. Все ж таки в мене магістри, їм потрібно шукати роботу.
Я почала шукати нові методи викладання: їздила за кордон, брала курси педагогіки в Оксфорді та Гарварді, у Східній Європі, аби побачити, як там працюють зі студентами
Окрім всього, важливе знання іноземної мови. У тих вишах, де я була за кордоном, 30 чи навіть більше відсотків навчання відбувається англійською мовою. У нас навчання англійською майже немає, але я це активно стимулюю, і в Могилянці рівень знань мови серед студентів настільки високий, що не було жодної проблеми зробити кілька курсів англійською. Якщо ми говоримо про міжнародні організації, то знання англійської є необхідною умовою. Без неї неможливо увійти у сектор.
Про принципи викладацької роботи
Перше — дати практичні знання, які студенти зможуть застосувати. Студенти приходять з реальними запитами. Друге — орієнтованість на працевлаштування. Для мене важливо, аби після моїх курсів вони мали всі професійні навички для працевлаштування. Третє — інклюзивне навчання. Чи всі в моєму класі розуміють, що я говорю? Є студенти, які не можуть відповісти на парі. Я даю їм альтернативи — прошу зробити відео, презентацію тощо. Але потрібно знайти спосіб допомогти їм висловитись.
Про інновативні методи в навчанні
Намагаюся використовували різні платформи для поширення інформації — соцмережі, cloud, пошта, чого тільки не пробувала. Те, що студенти є у Фейсбуці, — добре, там я їх і виловлюю. Часом прошу їх зробити резюме з лекції у вигляді посту. Вони працюють як майбутні SMM-спеціалісти.
Окрім того, я приводжу на заняття організації, для яких вони роблять завдання. Думаю, таку практику варто закріпити — працювати з реальними організаціями та працевлаштовувати студентів.
А ще ми заснували перший в України ресурс для викладачів «Вище» — щоб розповсюджувати інноваційні методи та надавати можливість для обміну найкращими практиками.
Фото надані героями публікації. Головне фото — Unsplash.
