Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Колись я мав певність, що моєму поколінню випало жити у постісторичну добу.
Здавалося, що всі події вже відбулися, а правила встановлені. Імперії розпалися, незалежності здобуті, війни завершені. Легко вірилося, що історія стала на рейки і кожен може передбачити їхню траєкторію.
Країна сприймалася як щось, вистраждане іншими. Її вибороли люди з банкнот і меморіальних дощок. Здавалося, що завдання мого покоління — лише стирати пил із пам’ятників та п’єдесталів.
Я помилявся.
Виявилося, що моєму поколінню випало жити в найбільш суб’єктивний період історії країни. Що від наших рішень або бездіяльності залежить її майбутнє. Що незалежність — це теорема, яку ми мусимо доводити щодня.
За останні три роки імена деяких моїх друзів стали назвами вулиць. Інші перетворились на пам’ятники. Моїм онукам у школі задаватимуть учити біографії тих, із ким ми сьогодні листуємось у месенджерах. Портрети наших сучасників споглядатимуть з українських банкнот, і єдине, що може цьому завадити, — відсутність українських банкнот.
Якщо раніше кожен із нас був хранителем історії, то тепер нам судилося стати її співавторами. На тлі нинішніх викликів довоєнні проблеми ризикують здаватися «теплими» й «ламповими».
Єдина складність у тому, що наша турбулентність збіглася з глобальною, світовою — і тепер старі правила та орієнтири не діють.
Дорослих у кімнаті дедалі меншає.
Раніше ми сприймали Сполучені Штати як охоронця демократії та світового порядку. А тепер американські виборці обрали президентом людину, яка погрожує союзникам і укладає угоди з диктаторами. Країна, що десятиліттями вкладала ресурси у «м’яку силу», тепер розмінює дублони авторитету й репутації на дріб’язкову популярність.
Росія довгий час сприймала себе як антитезу демократії. Запевняла, що цінностей не існує — лише цінники. Що світ побудований на цинізмі та інтересах. Перемога Дональда Трампа має переконати мешканців Кремля у їхній правоті. У новій реальності Віктор Орбан і Роберт Фіцо вже не виглядають рудиментами минулої епохи, а радше — пророками нової.
Додайте до цього зростання популярності правих у Європі. Радикалізацію порядку денного у старих демократіях. Електоральні несподіванки, народжені соцмережами, як-от у Румунії. Центробіжні гасла в країнах ЄС. І отримаємо той самий фон, на якому Україна відбивається від імперії.
Стара лінія протистояння у світі докорінно змінилася.
Після Другої світової вона пролягала між ринковими демократіями та плановими диктатурами. Вважалося, що ринок і добробут самі собою ведуть до свободи. Що варто лише включити державу у світову торгівлю — і вона неминуче стане частиною демократичного світу. Це було помилкою.
Нова лінія протистояння тепер проходить між ринковими демократіями та ринковими диктатурами. Останні позбавлені родових хвороб попередників. Вони вміють конкурувати, торгувати, бути ефективними, а водночас — учитися на помилках. А ще вони можуть пропонувати населенню не лише перемогу марксизму, а й цілком відчутний добробут.
Лінія розлому між демократіями та диктатурами стала тоншою. Колись вона мала рельєф, бо спиралася на економічну модель. А тепер перехід до несвободи став непомітнішим, бо супроводжується не бідністю та дефіцитом, а демонтажем інституцій та руйнуванням механізмів стримувань і противаг.
Нам випало воювати за умов відсутності правил.
Раніше було простіше. Ми жили у світі, що базувався на повоєнній спадщині, — і будь-яку подію можна було співвіднести з аналогами в підручниках історії. Тепер старі правила втрачають силу, а нові безпосередньо залежатимуть від результату нашої війни. Успіх Росії надихне інші імперії. Наша поразка налякає континент і породить запит на політиків, які шукатимуть мир в очах Путіна.
Якщо ми зазнаємо поразки, наслідком стануть не лише мільйони біженців у ЄС. Не лише десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Наслідком стане страх перед силою і готовність схилятися перед нею. За таких умов 30-ті XXI століття будуть до невпізнання схожі на 30-ті XX-го.
Проблема у тому, що старі європейські держави довго жили в реальності надлишкової безпеки. Їхню недоторканність гарантували США, і вони звикли не озиратися на військові загрози. Тепер їм доводиться вчитися цього заново, озброюватись та призвичаювати своїх громадян до думки, що ті мають не лише права.
Ми могли б багато чого їх навчити.
У новій реальності ми несподівано стали авангардом. Ми єдині вміємо топити ракетні крейсери й збивати стратегічні бомбардувальники. Палити танки десятками й нищити загоризонтні РЛС. Вести повітряні бої із сучасними винищувачами та перехоплювати гіперзвукові ракети.
Лише наша армія вміє воювати з ядерною державою. Це ми знищили танковий кулак, створений для кидка до Ла-Маншу. Кожен наш піхотинець під Покровськом за місяць бачив більше війни, ніж американський морпіх за всю службу.
Війна навчила нас, що культура — це колективна пам’ять нації. А злопам’ятність — її колективний імунітет.
Ми часто картаємо себе за те, що не досить добре справляємось із викликами вторгнення. Але вся критика розбивається об єдиний факт: нам ні з ким себе порівнювати. За останні 70 років ніхто, окрім нас, не долав таких випробувань.
Дорослих навколо більше немає. Дорослі відтепер — це ми.
Павло Казарін, журналіст, публіцист, військовослужбовець Збройних сил України.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
