На 1986 рік Олексій Коган — єдиний працівник на радянському державному радіо зі щоденною годинною джазовою програмою. З того часу свідомо веде радіопрограми українською мовою, хоча в побуті розмовляє російською. Якщо ж у його ефірі ви буде говорити російською, англійською чи навіть польською — одразу підхопить мову у відповідь.
Олексій Коган — автор програм на радіо «Промінь», «Радіо Аристократи» та Old Fashioned Radio. Креативний директор Продюсерського центру Jazz in Kiev і фестивалю Leopolis Jazz Festival, представник України в Європейській джазовій федерації.
Ми розпитали джазмена про дитинство, «свою» роботу і про те, чому радіо — магічне.
Як раніше?
Ні, я вже не мешкаю на Подолі. Ось мій будинок, бачите? (вказує на високоповерхівку, розташовану на Хрещатику, добре помітну з рогу Лютеранської-Заньковецької, — TU) Його видно. Він високий і старий. Мій тесть працював електриком у цьому домі. Його дочка — вже сорок років як моя дружина — народилась тут. Хоча мешкаю у будинку з 1978 року.
Зараз дуже погано жити в центрі, повірте. Це, може, й престижно, але мені тут — не дуже.
Я не люблю їздити на Поділ, так само як не люблю їздити на цвинтар. Хоча кажуть, що це потрібно. Коли помер тато, потім померла моя молодша сестра, потім померла мама… У мене в житті два вірші: «Крила» Ліни Костенко і «По несчастью или к счастью, истина проста…». Ось коли дивлюся на свої вікна, нічого, крім цього вірша Шпалікова, на думку не спадає. Їх немає, і мені нема чого там робити. Я знаю в тих місцях кожен камінець.
А на Лісовому масиві наш дім був останнім. Дуже близько починався ліс, бігали зайці, я збирав гриби. Зараз усе забудували. Вчителька української мови та літератури запропонувала мені написати пародію на вірш Павла Тичини «Яблука доспілі, яблука червоні» в обмін на можливість не ходити на її уроки впродовж цілого семестру. Я написав! Дотепер пам’ятаю. Однокласники заздрили: вони мусили ходити на літературу, а я ішов до лісу гуляти зі собакою. Не знаю, що вам, молодим, розповідають про радянські школи, проте я мав учителів, які розуміли, що свій гуманітарний шлях я вже обрав. На мене не тиснули.
Хоча за поведінку мав двійку в атестаті, школу закінчив із дуже хорошими оцінками. Тільки з фізики й хімії мав 4-ку як подарунок: вчителька хімії була класною керівничкою, а фізик — любив мою собаку.
Красива собака Джина належала моєму братові, але поки він служив у армії, я з нею гуляв. Коли фізик на вулиці бачив нас, то завжди ставив два запитання: «Коган, як там почувається Джина?» і «Коли ти станеш людиною?»
Сім’я
По лінії мого батька всі були лікарями, по маминій лінії — майже всі музиканти. Але тато, будучи лікарем, дуже добре грав на гітарі, співав, мав хороший слух і навіть вірші писав. Разом із відомим лікарем-поетом Ігорем Барахом і композитором Ігорем Покладом тато колись написав пісню про Київ, що свого часу була дуже популярною на радіо. Я, мабуть, тому й народився з любов’ю до музики.
Моя мама — стовідсоткова київська єврейка. Була на всіх наших фестивалях Jazz in Kiev. Квитковий менеджер її місця нікому не продавав. Мама завжди приходила з величезною торбою. Знала всіх працівників і музикантів. Заходила перед концертом з цією торбою у фойє і починала: «Наталочко, сонечко, візьми шоколадку, вона тобі поможе» або «Юрочко!» — і дістає банку розсолу. Той виходить через годину: «Тьотю Іро, ви мені очі розплющили». Ще завжди повторювала так: «Це мій син. Він — директор цього фестивалю!». Я кажу: «Мамо, люби мене тихо, я тебе прошу!». А вона: «Не гарчи, потім будеш мене зі свічечкою шукати». На останньому концерті її не було, а квитка менеджер нікому не продав. Місце залишилося порожнім.
Бабуся по татовій лінії — красуня Галина Никанорівна Кухаренко з Хмельниччини. Там, знаєте, кажуть «хвалити Бога» замість дякую і говорять так, ніби співають — з характерними наголосами. Я обожнюю свою бабцю за її фрази на кшталт «А Господи, воля Твоя, який їхав — таку здибав».
А моя прабабця Анна — полячка, католичка, курила папіроси. Казала моєму татові: «Як прийдеш до мене на цвинтар, то обов’язково запали цигарочку, щоб я з тобою покурила». Вона тата «кришувала» перед мамою, моєю бабцею. Потім, коли я у нього запитував, чому він курить, то батько відповідав: «Я дитина війни». Ну а я вже виправдовуюся, що син дитини війни. (Усміхається) Розповідав, що почав курити у 10 класі, а бабця мені потім розказала, що тато «кізяки» курив з шести років. Відтак, дружина мені часом відказувала, як я на неї гарчав: «Пся крев!»
Друзі-поляки
Можливо, це теж кров. Для мене сьогодні польський джаз посідає друге місце після американського. У Польщі джаз традиційно був розвиненою культурою. Навіть якщо проглянути якусь серйозну енциклопедію, то у другій половині XX ст. у ній ви знайдете більше польських імен, аніж англійських, французьких чи німецьких.
Я люблю і добре знаю Варшаву. Обходив її пішки. У мене є улюблена Варшава — дуже особиста, про яку вам ніколи не розповім. Є свої вулички, місця, де буваю, ресторан, який відвідую з 1988 року. А там, у кращому розумінні, нічого не змінюється: все так смачно, як і було, — там польський гонор. Мама дуже часто казала татові, що я свій польський гонор показую. (Сміється)
Я люблю і добре знаю Варшаву. Обходив її пішки. У мене є улюблена Варшава — дуже особиста, про яку вам ніколи не розповім
Перша країна і перші друзі за кордоном, які витягли мене в 1988-му році на концерти, — це Польща і поляки, яких показав мені найстаріший і найвідданіший мій друг Лєшек Міхоровський. Я їздив туди на всі джазові фестивалі. Закінчилося орденом «За заслуги для польської культури». Для мене це важливо. Такий орден мав мій кумир — радіожурналіст Уілліс Коновер. Він 42 роки вів програму Jazz Hour на радіо «Голос Америки». У Польщі його називали символом антикомунізму у Східній Європі.
За свою кар’єру на радіо я зробив дуже багато хороших концертів із Польським інститутом. Ми навіть випустили диск Made in Poland [ Presented in Ukraine, де представили найкращі записи польських виконавців, зроблені тут, в Україні: у Львові та Києві.
Державне радіо vs онлайн-радіо
Різниця у тому, що тоді на «Промені» був більший інтерактив. Я завжди мріяв отримувати від слухачів хоча б 100 листів. А трапилося, що за декілька місяців отримав аж 3000. Люди писали багато. Це були сповіді та зразки зворушливого спілкування. Наприклад, дівчинка 14 років, яка була паралізована, проте малювала під час моїх програм. Коли вона померла, її мама привезла мені всі малюнки, що дівчинка робила під час передачі. Зараз ми з її мамою теж іноді зустрічаємося.
У Києво-Могилянській академії є філософ Вадим Менжулін. Одного разу він прийшов на «Промінь», на Хрещатик, 26, і дав мені книжку кажучи: «Це вам». Я дивлюся, а там переклад «Тевістокських лекцій» Карла Густава Юнга. Для мене це, розумієте, неорана цілина. Я розгорнув, читаю надпис у книжці: «Ця книга перекладалася з 1993 по 1996 рік, щодня, з вісімнадцятої до дев’ятнадцятої години, під час програми Олексія Когана «Година меломана». Тому вважаю Олексія своїм співавтором, ніяких дарчих підписів не роблю. З повагою, Вадим Менжулін». Це багато коштує, повірте.
Пожиттєвий абонемент
У нашій компанії маю прізвисько «Аналог-мен». Я книжкова людина, не розумію електронних книжок. Знаєте, як кажуть: «Електронна книжка — це шлях до гумової жінки». Я працював у Центральній науковій бібліотеці, у відділі іноземної періодики, маю пожиттєвий абонемент. До речі, навіть будував цю бібліотеку. Чоловіки були зараховані як співробітники, але, коли почалася будівництво нового приміщення, всі працювали як будівельники та вантажники. Ми там були з ранку до ночі. Увечері я ще грав на весіллях по ресторанах. Коли cин почав ходити до дитячого садочка, у нього там запитували: «Яріку, а ким твій тато працює?». І він казав: «Мій тато працює будівельником на будівництві, а увечері грає на бас-гітарі за гроші».
Коли cин почав ходити до дитячого садочка, у нього там запитували: «Яріку, а ким твій тато працює?». І він казав: «Мій тато працює будівельником на будівництві, а увечері грає на бас-гітарі за гроші»
Доля джазового музиканта — як лотерея
На музикантів не можна ображатися. Але терпіти не можу, коли люди жаліються. Десять років тому я хотів бути в джазі миротворцем. Хотів, щоби музиканти поважали одне одного. Потім зрозумів, що це нікому не потрібно. Можна врешті взяти себе у руки та почати займатися якісним менеджментом самого себе?! Можна пам’ятати, що коли у тебе виходить новий диск, то треба вчасно його розіслати журналістам, як це роблять за кордоном?
Ні, я не маю якоїсь образи, я дорослий хлопчик. Я піду в магазин і сам куплю, і зроблю це вчасно. Хоча в Америці я, як знайомий музикантів і радіоведучий, мав би вже з десяток таких дисків у день публікації альбому. А тут дупи ніхто не підніме. Коли у тебе диск вийшов? Ти питаєш, чому в тебе мало концертів? — Дупу свою підніми, зроби щось!
Те, чим іноді ми займаємося, називається пакуванням пари. Займаємося тим, чого нема: понти, директори, райдери. До речі, є деякі українські артисти, що коли дивлюсь на їхній райдер, хочеться підійти, взяти за вухо і дупу набити. Хочеться спитати: «Ти хто?»
Колись повіз одного музиканта до Фінляндії. Пробував бути його менеджером. А мені там кажуть: «Що з того, що ти дав мені один диск і хочеш гастролювати? Я зараз куплю цей диск, роздрукую прес-реліз із координатами твого музиканта, запущу кампанію, надішлю директорам фестивалів його записи. Чотири з двадцяти директорів відгукнуться — і він працюватиме. Музикант отримає від мене гонорар і гроші за дорогу. В мене питання до себе: Fuck You! А що робиш ти?!»
Одразу спадає на думку відповідь. Те, чим іноді ми займаємося, називається пакуванням пари. Займаємося тим, чого нема: понти, директори, райдери. До речі, є деякі українські артисти, що коли дивлюсь на їхній райдер, хочеться підійти, взяти за вухо і дупу набити. Хочеться спитати: «Ти хто?»
Свою державу люблю, але на неї не розраховую
Мої спритні та віддані слухачі без мене мене одружили. Почали бігати різними інстанціями, аби мені до шістдесяти років присвоїли звання «Заслуженого діяча мистецтв України». Я кажу: «Ви що — з глузду з’їхали? Мені це не потрібне». І взагалі, дізнатися, який ти «заслужений» чи «народний» артист, ти можеш тільки на власному похороні.
Орденом польським пишаюсь. А ці відзнаки нещирі… Ну уявіть, як звучить «Народний артист Америки Френк Сінатра» або «Заслужена артистка Каліфорнії Даяна Крол». Для чого мені це? Все одно матиму пенсію 1400 гривень. Я на свою державу не розраховую, попри те, що її люблю. Мені подобається гасло президента Кеннеді, яке можна перефразувати так: «Не питайте, що Україна зробила для вас, а спитайте, що ви зробили для України».
Мені подобається гасло президента Кеннеді, яке можна перефразувати так: «Не питайте, що Україна зробила для вас, а спитайте, що ви зробили для України»
Не розумію висловлювання «не сотвори собі кумира»
Колись думав, що, крім радіо, мені подобається викладати. Але одного року прийшов такий набір студенів, що я відчув, як даремно витрачаю свій час. Пішов. Бо якщо людина називає себе саксофоністом, то як може знати всього 2-3 прізвища саксофоністів?! Для мене це немислимо, приблизно як слова «24 година за київським часом» чи «міроприємство» на українському радіо.
Мав досвід спілкування з молодими журналістами. Коли запитував, яка їхня мрія, то мені відповідали: «Ми хочемо бути радіозірками!» Коли запитував, хто їхні кумири, вони казали: «Нащо нам кумири, ми самі собі — кумири». А я давно вивів формулу: людина, яка хоче бути найкращою і весь час думає про це — ніколи не буде найкращою. З однієї простої причини: вона буде весь час тільки так думати і не матиме часу, щоби працювати. А коли потім ці ж молоді люди запитують мене, з чого я раджу починати знайомство з джазом, то відповідаю їм так: «Ми ж із вами говорили годину тому, і ви казали, що у вас немає кумирів. Навіщо тоді ви питаєте мене, кого слухати? Хоча все, що ви чуєте від мене, суб’єктивне».
Взагалі не розумію висловлювання «не сотвори собі кумира». Тато мій мав кумира, я маю кумира. Наприклад, серед живих людей шляхетна людина — Євген Уткін — мій друг і засновник холдингу KM Core, продюсерського центру Jazz in Kiev, культурно-освітнього центру «Майстер Клас». Доля мене звела з багатьма, колись невідомими, людьми, які тепер мої кумири. Я не розумію?!
«Френкі та Джонні»
Я дуже люблю фільм «Френкі та Джонні» з Аль Пачіно та Мішель Пфайффер у головних ролях. Всім раджу його подивитися. Там розповідається про дивну пару. Одного разу вони посварилися. Якраз тоді працювало радіо, приватна нічна станція, де радіоведучий поставив «Місячне сяйво» Дебюссі. Дівчині дуже сподобалась ця мелодія.
Але потім пара почала сваритися. Тоді хлопець телефонує на радіо і каже: «Чоловіче, я посварився з дівчиною. Я знаю, що вона зараз тебе слухає. Можеш поставити Дебюссі «Місячне сяйво» і врятувати мене?» Ведучий відповів йому: «Ти з мене знущаєшся. Хочеш стати відомим?! Але якщо це дійсно допоможе, то я поставлю. Я вірю в любов, інакше б тут не сидів уночі». Вони миряться.
Три роки тому я вже працював на «Аристократах», йшов туди на ефір, телефонує мені незнайомий номер. «Олексію, добрий вечір! Мене звати Максим. Знаєте, ми з моєю дівчиною посварилися. Вона піаністка у фортепіанному відділі консерваторії. Не скажу, як її звати, бо одразу буде зрозуміло, про кого йдеться. Два тижні тому ми слухали у вас вокаліз Рахманінова у джазовій версії. Я знаю, що вона буде слухати вашу програму. Хочу попросити, аби ви поставили ту п’єсу і сказали, що один хлопець просив передати. Вона зрозуміє, хто це».
Бажаю кожному займатися улюбленою справою, незважаючи ні на що. Це великий кайф
Я кажу: «Максиме, ви розумієте, що зараз насміхаєтеся з мене? Ви проговорюєте ситуацію, як у фільмі «Френкі та Джонні». Ну добре, мені не важко». Роблю це. Через годину після ефіру він знову телефонує: «Я зараз у неї, вийшов у коридор. Ми помирилися». Знаєте, як настрій змінився? А потім на вечірці до річниці «Аристократів» підходить до мене красива пара, вітаються і дають запрошення на весілля. Таке буває. Радіо — це магія.
Життя як джаз чи джаз як життя?
Одного разу моя сестра Анна (перекладачка з французької вищої категорії) поїхала до Франції з дитячим хором «Зірниця». Тоді учасники хору жили не в готелі, а в різних сім’ях. Аня як перекладачка потрапила в родину Мішеля і Соні Бампсів — тепер це мої найкращі друзі в Бельгії. Мабуть, єдина сімейна пара за кордоном, у якої немає автівки. Вони пересуваються велосипедами (у подкасті на «Радіо Аристократи», пам’яті Жана Тутса Тіліманса, Коган розповідає ще одну історію про них, велосипеди та концерт Тутса, — TU). Аня побачила в їхньому домі чудову колекцію з дисками, і відразу вирішила телефоном познайомити нас із Мішелем. У мить я зрозумів, що це рідна душа. Далі ми розмовляли по телефону впродовж восьми років, переписувалися і не бачили один одного наживо. А потім, коли нарешті мене взяли до Бельгії і ми обійнялися, було враження, наче я знаю його років п’ятнадцять.
Коли повертався, Мішель із дружиною Сонею проводжав нас. У Соні вологі очі. Я кажу: «Соню, що відбувається, чому ти плачеш? Дві години у літаку — і ми знову разом, це ж не проблема». І тут, пам’ятаю, вони розкривають долоні, а там ключі: для моєї сестри — рожевий, для мене — синій. Кажуть: «Де білизна, ви знаєте, де гроші у нас лежать — знаєте, де холодильник — знаєте. Наш дім — ваш дім». Потім вони зробили ремонт, надіслали нові ключі, тільки вже мені одному. Я такого ніколи не бачив.
У мене день народження 10 листопада, у Мішеля — 11-го; у моєї дружини 24 січня, у його дружини — 25-го; у мого тата — 12 червня, у його батька — 13-го; у моєї мами — 25 грудня, у його — 26-го. От він мені телефонував 10-го, я йому кажу: «Сьогодні — нічого, але завтра я тобі зателефоную». Дуже скучив.
Робіть те, що любите, і нікого не слухайте
Єдине, що не змінюється, — це любов до своєї професії. Навіть іноді за це гроші платять. Це кльово. Бажаю кожному займатися улюбленою справою, незважаючи ні на що. Це великий кайф. Такі прості речі я вам розповідаю, мені аж якось незручно.
Але треба любити те, що ви робите. Якщо ви не любите — одразу «до побачення». Якщо ви вдаєте, що ви це любите, — «до побачення». Мій партнер і друг Володя Камінський каже, що у нас вдаються класні фестивалі, бо ми любимо музикантів. Ми поважаємо себе. А людина, яка себе не поважає, не може поважати інших. Нас цікавить не результат, а процес. Якщо ви працюєте на результат, а процес для вас не дуже важливий, то декілька разів вдасться, а потім може прийти кінець.
Колись на радіо «Континент» Михайло Козаков сказав цитату, яка стала моїм гаслом. Це слова Олександра Блока до якоїсь жінки. Спробуйте запустити їх всередину себе. Але по-справжньому, щиро. Приготуйтесь. Увага. «Якщо чогось хочеш, то це обов’язково відбудеться. Якщо не відбудеться — отже, бажання не було. А якщо відбудеться, але не те, — ваше розчарування примарне, тому що відбулося саме те». Ви просто подумайте.
Спробуйте запустити їх всередину себе. Але по-справжньому, щиро. Приготуйтесь. Увага. «Якщо чогось хочеш, то це обов’язково відбудеться. Якщо не відбудеться — отже, бажання не було. А якщо відбудеться, але не те, — ваше розчарування примарне, тому що відбулося саме те». Ви просто подумайте.
P.S.
Джаз тут не є лише роботою. Не є чимось більшим або меншим за дружбу чи любов. Не є окремою історією, яка стається між іншим. Проте Олексій Коган вивів формулу: «Джаз неможливо полюбити, якщо не мати в собі хоч трішки самоіронії».
